Організація навчання техніки безпеки та охорони здоров’я.

Навчання й інструктажі працівників з питань охорони праці є складовою частиною системи управління охороною праці. Вони проводяться з учнями, вихованцями і студентами навчально-виховних закладів, працівниками в процесі їхньої трудової діяльності.

Усі працівники, яких приймають на роботу і які в процесі роботи проходять на підприємстві навчання й інструктаж з питань охорони праці, вивчають правила надання першої і швидкої допомоги потерпілим від нещасного випадку, а також правила поведінки при виникненні аварії чи пожежі на підприємстві.

Відповідальність за керівництво роботою по охороні праці і техніку безпеки, проведення заходів щодо зниження і попередження виробничого травматизму і профзахворювань покладається на керівника підприємства.

Навчання керівників підприємств і заснувань і їхніх заступників, що безпосередньо відповідають за організацію охорони праці на підприємстві чи в установі, проводитися в навчальних установах, що мають дозвіл Комітету з нагляду за охороною праці України на проведення такого навчання.

Допуск до роботи осіб до початку виконання своїх обов'язків періодично проходять навчання і перевірку знань з питань охорони праці.

Приклад:на підприємствах харчової і переробних галузей промисловості для працівників, що виконують роботи з обслуговування устаткування підвищеної небезпеки, обов'язково курсове навчання по безпечних методах роботи з обов'язковими іспитами, що проходить безпосередньо на виробництві по затвердженим керівництвом підприємства і погодженим з органами Держнагляду по охороні праці програмами. Це роботи з обслуговування парових і водонагрівальних казанів; виробничих печей і інших теплових установок, які працюють під тиском; компресорів; холодильних установок; газового устаткування; електричного оснащення й ін.

Профілактичні та протиепідемічні заходи в управлінні персоналом.

В сезонні епідемічні періоди підприємствам слід приділяти значну увагу профілактичним та протиепідемічним заходам для персоналу, інакше підприємство може зазнати економічних втрат, через:

- невиконання вчасно запланованих продаж , виробництв товарів та послуг;

- оплату лікарняних.

Ефективними заходами застосування у передепідемічному періоді та в період епідемії на промислових підприємствах системи профілактики за допомогою імуномодуляторів та інтерфероногенів.На підприємствах, де проводиться така профілактика, спостерігається зниження захворюваності у 2,5-6 разів.

Масова вакцинопрофілактика та дезінфекція приміщень також постійно призводять до суттєвого зниження захворюваності, а також відзначається полегшений перебіг хвороби.

Тема 12. Соціальне партнерство в організації

Уперше термін «партнерство» стосовно соціальних відносин між працівниками і роботодавцями використав англійський філософ Джон-Стюарт Мілль, доводячи у своєму дослідженні «Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії» (1848), що розвиток соціальних відносин відбуватиметься шляхом об’єднання робітників із капіталістами і через об’єднання робітників між собою.

У першій половині ХХ ст. за умов посилення концентрації виробництва, ускладнення економічних зв’язків, загострення соціальних проблем, мілітаризації світової економіки відбулося розширення економічних функцій держави. Держава активніше почала втручатися в регулювання економічних і соціальних відносин. У багатьох країнах Західної Європи і США у 40 – 50 рр. ХХ ст. під тиском лівих сил і профспілок набуло розвитку соціальне законодавство. До державної соціальноїполітики входили програми досягнення високого рівня життя населення шля хом створення державної системи освіти, охорони здоров’я, житлового будівництва, програм соціального захисту, регулювання мінімального розміру заробітної плати тощо. Пізніше вони були доповнені демографічними, екологічними та іншими

програмами. Було розроблено та затверджено систему мінімальних стандартів соціального забезпечення громадян, ґарантованих державою. Підсумком цієї діяльності держави стала досить чітка фіксація тієї частини соціально-трудових відносин (мінімальна заробітна плата, середня тривалість робочого тижня, відпусток, розміри соціальної допомоги тощо), у яких держава була ґарантом. Одночасно держава визначила сферу, де соціально-трудові питання могли стати предметом переговорів найманих робітників і власників капіталу (питання оплати праці, зайнятості, соціального забезпечення, що встановлюються понад ґарантований державою мінімум).

Ідея соціального партнерства одержала практичне втілення в Германії у 60-х рр. ХХ ст., де стали проводитися «погоджувальні акції», у межах яких за участю уряду представники об’єднань підприємців і лідери профспілок ухвалювали рішення щодо питань економічної політики країни. Інструментом такої взаємодії стали тристоронні комісії за участю уряду, роботодавців і профспілок, щорічно укладалися угоди про соціальне партнерство і регламентувалася діяльність роботодавців (своєчасна виплата й індексація заробітної плати, створення нових робочих місць, дотримання техніки безпеки) і найманих робітників (дотримання технологічної дисципліни тощо).

Загалом поняття «соціальне партнерство» науковці розуміють як систему колективних відносин між найманими працівниками, роботодавцями, державою, яка забезпечує реалізацію їх соціально-економічних прав та інтересів.

На наш погляд, недостатньо визначати соціальне партнерство як метод узгодження інтересів найманих працівників і роботодавців, яке здійснюється за посередницької ролі держави. Тому сформулюємо авторське визначення поняття «соціальне партнерство»: це механізм цивілізованого вирішення (запобігання) трудових, соціально-економічних, екологічних та інших конфліктів й усунення суперечностей між інтересами робітників і власників, який ґрунтується на принципах рівноправності, довіри, соціальної справедливості, взаємної відповідальності сторін іреалізується шляхом укладання суспільного договору (угоди) між державою, профспілками і роботодавцями відповідно до чинного законодавства та шляхом визначення напрямів його вдосконалення на ґрунті соціального діалогу. Сутність соціального партнерства розкривається через його функції. По-перше,воно може виступати механізмом узгодження соціальних інтересів з урахуванням їх відмінностей і навіть суперечностей. По-друге, воно може бути засобом реалізації соціальної політики, що забезпечує участь усіх соціальних суб’єктів в організаційно-управлінській діяльності. При цьому соціальне партнерство може забезпечити взаємодію соціальних суб’єктів у будь-якій сфері – економічній, політичній, культурній та ін.Держава в соціальному партнерстві існує в декількох ролях: власника, законодавця, посередника, працедавця. Тому головні функції держави в системі соціального партнерства: законодавча, нормотворча, організаційна, прогностична, контрольна та судова.

Соціальне партнерство вибудовується на основі так званого трипартизму (лат. tres – три і partis – частина, галузь, відділ), тобто трудові відносини регулюються умовами тристороннього співробітництва держави, працівників і працедавців. При цьому укладання кожного індивідуального трудового договору перебуває під впливом держави, організацій працедавців і організацій працівників (професійних спілок). Працівник, укладаючи індивідуальний трудовий договір, користується підтримкою держави і профспілки, працедавець – держави та організації працедавців (таблиця).

Узгодження інтересів найманих працівників і власників капіталу у сфері соціально-трудових відносин здійснюється шляхом переговорів і завершується укладанням колективних договорів і угод. Крім того, система соціального партнерства реалізується через укладання угод на рівні суспільства загалом або на

рівні окремих реґіонів (вертикальна система договорів і угод). На рівні суспільства предметом переговорів стають основні напрями соціально-економічної політики держави, включаючи розробку показників соціального добробуту нації, системи соціальних ґарантій для всіх прошарків населення, а також заходів із захисту інтересів суб’єктів соціально-трудових відносин. Відповідні угоди укладаються між організаціями, що представляють найманих працівників, об’єднаннями роботодавців і державою.

В Україні таким документом є Генеральна угода (далі – Угода) між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об’єднаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілками і профоб’єднаннями. Згідно з Угодою на 2008 – 2009 рр., сторони зобов’язались спрямовувати скоординовані зусилля на радикальне прискорення людського розвитку та виконання першочергових завдань у соціально-економічній і трудовій сферах, підвищення рівня зайнятості населення та належне матеріальне забезпечення працівників, подальший розвиток соціального діалогу, досягнення стабільності та злагоди в суспільстві. Сторони також домовилися: здійснювати соціальний діалог з питань проведення державної соціально-економічної політики, у тому числі під час розроблення проектів актів законодавства, які стосуються економічних і соціально-трудових відносин, соціального захисту населення, і розглядати їх за участю всеукраїнських об’єднань організацій роботодавців і підприємців, які є суб’єктами угоди, та профспілок; не допускати внесення на розгляд Кабінету Міністрів та прийняття ним актів законодавства, які стосуються соціально-економічних, трудових прав та інтересів працівників і роботодавців без проведення попереднього соціального діалогу.

Крім того, з метою підвищення ролі професійних спілок і організацій роботодавців та їх об’єднань у формуванні економічної та соціальної політики держави, подальшого розвитку соціального діалогу як одного з головних чинників забезпечення соціальної стабільності, розвитку громадянського суспільства,

запобігання суспільним конфліктам і, відповідно, до Указу Президента України від 29 грудня 2005 р. № 1871 «Про розвиток соціального діалогу в Україні», була створена Національна тристороння соціально-економічна рада (далі – Національна рада) як консультативно-дорадчий орган при Президентові України з представників Кабінету Міністрів України, всеукраїнських професійних спілок та їх об’єднань, всеукраїнських об’єднань організацій роботодавців.

Основними завданнями Національної ради є:

• сприяння узгодженню позицій сторін соціального діалогу щодо шляхів дальшого розвитку соціально-економічних і трудових відносин, укладанню угод з питань регулювання таких відносин;

• розроблення та внесення Президентові України пропозицій з питань формування та реалізації державної соціально-економічної політики.

Національна рада має тристоронню структуру представництва сторін соціального діалогу: від уряду, всеукраїнських профспілок та їх об’єднань, всеукраїнських об’єднань організацій роботодавців. Очолюють Раду три співголови, які одночасно є координаторами сторін.

Відповідно до рішення Національної ради в її структурі утворено з однаковою кількістю членів сторін 4 постійні комісії:

• із законотворчої діяльності та мінімальних державних соціальних стандартів;

• інформаційно-методичної роботи та зв’язків з інституціями соціального діалогу всіх рівнів; - дотримання норм і принципів соціального діалогу;

• питань конкурентоздатності вітчизняної економіки.

На наш погляд, одним з основних завдань Національної ради має стати забезпечення оптимального співвідношення між рівнем заробітної плати і цінами на товари та послуги в країні. І тому в доповнення до комісії із законотворчої діяльності та мінімальних державних соціальних стандартів доцільно створити комісію з цін та ціноутворення. Вона повинна займатися регулюванням цін на товари та послуги, на які не встановлюються ціни в межах державного регулювання, і не допускатинеобґрунтованого їх зростання. Тобто будь-яке їх підвищення підприємці (представники організацій роботодавців) здійснюють тільки після узгодження із «соціальними партнерами», у ході якого детально обґрунтовується таке підвищення.

Усі рішення підвищення цін і збільшення заробітної плати приймаються Національною радою за поданням комісій із законотворчої діяльності та мінімальних державних соціальних стандартів і запропонованої нами комісії із цін та ціноутворення. У разі неможливості досягти домовленості щодо розміру заробітних плат та рівня цін у межах Національної ради «соціальні партнери» можуть вийти із рекомендаціями про введення на певний вид товарів чи послуг механізму державного регулювання, передбаченого законом про ціни, або підвищення рівня соціальних стандартів. Тобто державне регулювання цін, законодавче запровадження соціальних стандартів і регулювання в системі «соціального партнерства» – процеси взаємопов’язані, що мають комплексно доповнювати один одного.