Заняття 11

Тема 10. Політика доходів та рівень життя

1. Функції політики доходів і принципи їх розподілу.

2. Функціональний і особистий розподіл доходів.

3. Види доходів населення.

4. Структура доходів населення та працівника організації.

5. Рівень життя: поняття і показники.

6. Фактори формування вартості і ціни робочої сили.

Завдання до самостійної роботи

1. Опрацювати теоретичні основи лекційного матеріалу.

2. Підготуватися до обговорення питань:

• поняття доходів населення;

• основні напрями політики в області доходів;

• принципи розподілу доходів населення;

• характеристика функціонального та особистого розподілу доходів;

• види доходів населення та їх структура;

• структура доходу працівника організації;

• фактори формування вартості та ціни робочої сили.

3. Надати відповіді на тести № 233-240; 256-268 [56]

Розпочинаючи вивчення цієї теми, необхідно розглянути, що є основною метою в області політики доходів на сучасному етапі, на вирішення яких задач вона спрямована, які функції виконує.

Особливу увагу студентам слід приділити принципам розподілу доходів, серед яких основна увага приділяється розподілом за працею. Цей принцип відомий ще з біблейських часів. У ринковій економіці цей принцип реалізується з урахуванням максимально можливої продуктивності конкретного робітника на конкретному робочому місці, тобто дохід робітника за інших рівних умов збільшується відповідно до зростання доходу підприємства від виконання даного виду праці. Отже, в ринковій економіці принцип розподілу за працею модифікується у принцип розподілу за максимальною продуктивністю праці. Студентам треба охарактерізувати і такі принципи, як зрівняльний розподіл, розподіл за здібностями, розподіл за власністю, розподіл за посадою, розподіл за потребами.

У країнах з розвинутою ринковою економікою відомі два взаємозалежних підходи до вивчення проблем розподілу доходів.

Слід звернути увагу студентів на функціональний розподіл доходу, який пов'язаний зі способом, за яким грошовий доход суспільства поділяється на заробітну плату, ренту, відсоток і прибуток. Особистий розподіл доходів пов”язаний із засобом, за яким сукупний доход суспільства розподіляється серед окремих домогосподарств. Для наочності студентам пропонуються дані таблиці , які свідчать про підвищення доходів соціальних „верхів”. Найбільшу вигоду від економічного росту отримали 20% багатих прошарків населення: їх споживання зросло на 12,4%, а бідних – на 4,7%. До того ж споживання менш забезпечених 60% населення фактично збільшилося тільки протягом 2002 р., на відміну від доходів населення у п”ятому квентилі, де вони збільшувалися протягом усього періода, що розглядається.

Таблиця . Сукупні витрати населення у разрахунку на умовного дорослого у цінах 1999 г., грн. на місяць

Квентилі	1999р.	2000р.	2001р.	2002р.	Темп росту за період, %
Першій (найменші витрати)	87,9	85,3	83,0	92,1	104,7
Другий	130,0	127,4	126,5	138,0	106,1
Третій	166,2	163,3	163,5	176,9	106,4
Четвертий	214,1	211,0	214,0	229,3	107,1
П”ятий (найвищі витрати)	344,7	349,5	359,1	387,3	112,4
Співвідношення витрат п»ятого и першого квентилів, разів	3,9	4,09	4,3	4,2	107,6
Населення в цілому	188,5	187,3	189,2	204,8	108,6

Розглядаючи третє питання теми (види доходів населення), варто зауважити, що вони мають номінальне та реальне вираження. Крім того, доходи надходять у грошовій та натуральній формі. Доходи можуть бути сукупні, загальні. Студентам пропонується охарактеризувати кожний з видів доходів.

При розгляді четвертого питання необхідно з”ясувати, що складовими доходу населення (домогосподарств з дітьми) є:

- заробітна плата;

- рента;

- соціальні трансферти;

- доходи від продажу сільськогосподарчої продукції;

- доходи від підприємницької діяльності;

- грошова допомога від родичів.

Слід більш детально розглянути зміст і значення кожної складової доходу населення.

Головною частиною структури доходу співробітника організації є заробітна плата, яка містить:

• тарифну частину – оплату за тарифними ставками та окладами;

• доплати та компенсацйії;

• надбавки;

• премії.

Студенти повинні розкрити призначення кожної складової структури

доходу співробітника організації.

На практичному занятті значну увагу слід приділити розгляданню п»ятого питання теми: «Рівень життя: поняття і показники».

Рівень життя населення – найважливіший критерій оцінки ефективності соціально-економічної політики держава і, зокрема, політики доходів.

Найважливішим інструментом нормативної та аналітичної оцінки, прогнозування і регулювання величини і динамики рівня життя і розробки обґрунтованої політики в області доходів є споживчі бюджети. Вони мають декілька різновидів: споживчий бюджет високого статку, раціональні споживчі бюджети, мінімальний споживчий бюджет.

В теперішній час використовується показник „прожиткового мінімуму”.

Бюджет прожиткового мінімуму розраховується в такий спосіб:

-визначається споживання продуктів споживання в середньому на одного члена родини з урахуванням статевої структури населення;

-розраховується загальний обсяг мінімально необхідних витрат на придбання продуктів харчування на одного члена родини;

-визначається вартісна оцінка бюджету прожиткового мінімуму в регіоні.

У світовій практиці використовують два основних підходи до побудови прожиткового мінімуму: нормативний і статистичний. Основою нормативного методу є концепція споживання на науково обґрунтованому мінімально необхідному рівні. Статистичний метод ґрунтується на аналізі сформованих закономірностей споживання, відображенні його поточних особливостей.

Слід зауважити, що в даний час в Україні в основу «Методичних рекомендацій з розрахунків прожиткового мінімуму по регіонах України» покладений нормативно -статистичний метод. Відповідно до цього методу, оцінюється вартість нормативного набору 35 продуктів харчування (11 агрегированных груп, див. табл.5 ), чотирьох груп непродовольчих товарів і п'яти груп видів послуг, що забезпечують задоволення потреб в основних товарах і послугах при мінімальній вартості споживчого кошика по всіх соціально-демографічних групах населення.

Продовольчий набір для розрахунку прожиткового мінімуму розроблений фахівцями Інституту харчування і базується на прийнятих у світовій практиці представленнях про мінімальні межі достатнього харчування і враховує традиційно сформовану в Україні структуру споживання продуктів.

Такі розрахунки дозволяють диференційовано здійснювати відтворення, а звідси визначати мінімально необхідні рівні доходів для різних по складу типів родин: чоловіків з дітьми і без дітей, самотніх працівників, неповних родин, пенсіонерів.

У розвинутих країнах установлений прожитковий мінімум збігається з гарантованої державою величиною мінімальної заробітної плати, пенсії і стипендії. Згідно з Законом України «Про оплату праці» розмір мінімальної заробітної плати встановлюється в розмірі не нижче вартісної величини межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу.

Як мінімально припустимий норматив забезпеченості житлом на період подолання економічного спаду в Україні прийнята так звана житлово-санітарна норма. Напередодні розпаду СРСР норма, що забезпечує нормальне здійснення фізіологічних функцій людини складала 9 м². Вихідним при цьому є «повітряний куб у розрахунку на одну людину». Нижньою його межею є 25-30 м³ повітря на людину.

В області охорони здоров'я плануються показники забезпеченості лікарями, лікарняними ліжками, поліклініками й амбулаторними установами. В умовах переходу до страхової медицини і розширення платності медичних послуг Конституція України гарантує безкоштовність для населення медичної допомоги в державних і муніципальних установах охорони здоров'я.

В області освіти гарантується загальнодоступність і безкоштовність дошкільного, базової загальної та середньої професійної освіти в державних загальноосвітніх установах. При цьому встановлена обов'язковість основної загальної освіти. Кожен громадянин має право одержати на конкурсній основі безкоштовно вищу і середню професійну освіту в державному освітньому закладі чи установі на підприємстві. Як стандарти забезпеченості освітніми установами використовуються: число місць у дошкільних установах, норми наповнюваності класів в освітніх школах різних типів і ін.

Аналогічні підходи діють до встановлення соціальних нормативів в області культури. Тут роль стандартів грають норми розвитку мережі масових бібліотек, кінотеатрів, будинків культури в містах і сільській місцевості.

У сучасних умовах особливо важливого значення набуває встановлення гарантій (нормативів) зайнятості населення. Однак такі розрахунки ще не довершені. Тим часом, оцінювати положення на ринку праці і його вплив на рівень життя населення дуже важко, але необхідно.

Особливу увагу студентів слід звернути на такий показник характеристики рівня життя населення як бідність.

Обстеження умов життя 10 тисяч домогосподарств, проведені Держкомстатом України у всіх регіонах України з 1999 р. свідчать, що рівень і глибина бідності практично не змінилися. Незважаючи на низький рівень життя населення країни не голодує. Енергетична цінність добового раціону виміряється 3341,2 ккал, і навіть представники бідних шарів населення споживають у середньому 2399,7 ккал у добу при границі бідності , визначеної ООН – 2100 ккал. Разом з тим у 38% бідних в Україні енергетична цінність харчування нижче цієї границі. На відміну від харчування, забезпеченість населення України непродовольчими товарами, особливо широкого вжитку, є низьким: холодильники мають 90,3% родин (у селі – 78,3%), кольорові телевізори – 72,2% родин (51,5 % у селі), пилососи -53,8% (у селі – 30,0%), пральні машини – 73,7% ( у селі - 60,8%).

Поділ бідності на абсолютну і відносну – це суперечлива проблема. Абсолютна бідність визначається відповідно до прийнятої в країні межі, а відносна – по майновому розшаруванню населення. Абсолютна бідність – це межа не тільки фізичного, але і соціального виживання людини. У різних суспільствах вона різна. Теоретики говорять про можливість ліквідації абсолютної бідності і неможливості подолання відносної бідності. Учені довели, що громадяни почувають себе ущербно в термінах саме відносної, а не абсолютної бідності, хоча це складно пояснити з позиції здорового глузду.

У зарубіжній практиці відносна бідність характеризується доходом, що не перевищує 40-60% сформованого в країні середнього доходу. За даними Всесвітнього банку з 6 млрд. землян тільки 500 млн. живуть у статку, інші 5,5 млн. бідують. Майже половина населення Землі (2,8 мил. людин) живуть на менш, ніж 2 діл. США в день, 1,2 млрд. людина – на менш, ніж один долар; 10% дітей не ходять у школу через бідність.(«Праця за рубежем», №2,2004р.).

Нині по об'єктивних і суб'єктивних критеріях бідності в Україні можна виділити чотири чітко обкреслені групи населення:

- бідні – приблизно 27% населення, більш половини, з яких є жебраками.

• потенційно среднедоходные, їхні доходи перевищують границю бідності, але недостатні, щоб ця група населення була віднесена до середнього шару; саме ця група – до неї відноситься половина населення країни - повинна бути головним об'єктом дій держави для створення середнього шару;

• среднедоходные (близько 20% населення) – можуть розглядатися як соціальна база майбутнього середнього класу, тому що положення між «верхівкою» і соціальним «дном» є однієї з якісних характеристик середнього класу в економічно розвитих країнах Європи. Однак у нас представники цієї групи більш половини своїх доходів одержують нелегально, тому їхня економічна діяльність суперечить принципам соціально орієнтованої ринкової економіки;

• багаті – їх протягом чотирьох років спостереження було близько 3%.

І нарешті, розглядаючи останнє питання теми, слід уяснити, що своєрідною основою формування доходів від суспільної праці є вартість робочої сили. Особливої уваги заслуговує розгляд факторів, які впливають на вартість робочої сили.

Ціна послуг робочої сили може розглядатися, з одного боку, як ринкова вартість цього специфічного товару, і з іншого боку - як складова фактичних витрат роботодавця.

За своєю економічною природою витрати на робочу силу є тією частиною знову створеної вартості, що складає фонд життєвих засобів, необхідних для відтворення робочої сили в конкретних соціально-економічних і історичних умовах. Варто враховувати, що на рівні всього суспільства розглядають сукупні витрати на робочу силу. Джерелом їхнього відшкодування є: витрати роботодавця на робочу силу; бюджетні витрати на соціальні програми; індивідуальні витрати громадян на формування і розвиток здібностей до праці, задоволення різноманітних потреб у період трудової діяльності і поза нею.

РОЗДІЛЮ ОРГАНІЗАЦІЯ ПРАЦІ

10.1. Організація праці на підприємстві

У широкому розумінні під організацією праці розуміють „приведення трудової діяльності у певну систему, що характери­зується внутрішньою упорядкованістю, погодженістю і спрямо­ваністю взаємодії людей для реалізації спільної програми або ме­ти" [92]-

Організація праці на підприємстві - це система здійснення

трудового процесу, що визначає порядок і умови поєднання та здійснення складових його часткових трудових процесів, взаємо­дії виконавців і їх груп із засобами праці й один з одним для до­сягнення поставленої предметної мети спільної діяльності та за­безпечення заданого соціально-економічного ефекту.

Виходячи з викладеного вище, виділяють три основні компо­ненти мети організації праці (або три критерії її раціональності):

• предметний - забезпечення заданого об'єкта виробництва продукції (робіт, послуг) необхідної якості й у зазначений термін;

• економічний - досягнення предметної мети діяльності при високих показниках продуктивності праці й рентабельності;

• соціальний - вміщує в себе удосконалювання умов праці і якості трудового життя, розвиток і реалізацію трудового потенці­алу працівників тощо.

Зміст організації праці містить у собі такі елементи:

* розподіл і кооперування робіт з урахуванням науково об­грунтованого поділу працівників за трудовими функціями;

• нормування праці, що передбачає розрахунок норм ви­трат роботи па виробництво продукції і послуг;

• організацію й обслуговування робочих місць з їх раціо­нальним плануванням і оснащенням, з ефективного системою об­слуговування останніх;

• організацію відбору персоналу і його розвиток, що вклю­чає планування потреби в робочій силі, профорієнтацію і проф­відбір тощо;

• поліпшення умов праці з виключенням шкідливості виробництва, перевантажень, з формуванням системи охорони й безпеки праці;

• ефективне використання робочого часу, оптимізацію ре­жимів праці та відпочинку;

• раціоналізацію трудових процесів, впровадження опти­мальних прийомів і методів робіт;

• планування, облік і мотивацію праці [92].

10.2. Поділ праці і трудових процесів - основа функціонування виробництва

Економічні системи засновані на поділі праці, тобто на роз­межуванні видів діяльності. У тій чи іншій формі поділ праці іс­нує на всіх рівнях; від світового господарства до робочого місця. Розмежування праці в економіці країни здійснюється за групами галузей: промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок, торгівля тощо. Великі підприємства мають складну структуру, яка характеризується поділом праці між ви­робничими підрозділами і групами персоналу.

Основними видами поділу праці на підприємстві є: функціо­нальне, технологічне і предметне [12].

За виконуваними функціями звичайно виділяють чотири ос­новні групи персоналу: керівники, фахівці (інженери, економісти, юристи і т. д.), робітники й учні.

Технологічний поділ праці зумовлений виділенням стадій виробничого процесу і видів робіт (цехи, ділянки - ливарний, штампувальний, зварювальний та ін.).

Предметний поділ праці передбачає спеціалізацію виробни­чих підрозділів і співробітників на виготовлення визначених ви­дів продукції (вироби, вузли, деталі). Виходячи з функціонально­го, технологічного та предметного поділу праці формуються професії та рівні кваліфікації.

Професія характеризується заняттями й навичками, необ­хідними для виконання певного виду робіт. За останні десятиліт­тя на професійну структуру персоналу дуже вплинуло застосу­вання комп'ютерної техніки й нових фізико-хімічних методів об­робки інформації.

Кваліфікаційний поділ праці визначається розходженням ро­біт за їх складністю, що є найважливішим чинником диференціа­ції оплати праці (за розрядами єдиної тарифної сітки), При виборі найбільш ефективного рівня диференціації виробничого процесу враховують технічні, психологічні, соціальні й економічні межі поділу праці. Технічні межі зумовлені можливостями устаткування, інструментів, пристосувань, вимогами до споживчих якос­тей продукції.

Психологічні межі визначаються можливостями людського організму, вимогами збереження здоров'я та працездатності (зок­рема, облік монотонності праці).

Соціальні межі зумовлені вимогами до змісту праці, його необхідної розмаїтості.

Економічні межі характеризують вплив поділу праці на економічні результати виробництва, зокрема, на сумарні витрати трудових і матеріальних ресурсів.

Поділ праці передбачає його кооперацію. На підприємстві проблеми кооперації праці пов'язані з організацією бригад (пов'я­заних між собою робочих місць), ланок (робітничі групи).

Стосовно режиму роботи бригади можуть бути змінними й наскрізними (добовими), залежно від кваліфікації - спеціалізова­ними й комплексними. З бригад складаються ділянки, сектори, які потім поєднуються в цехи, відділи, лабораторії, з яких, у свою чергу, формується підприємство.

Фактори Й виробничі зв'язки між окремими робочими міс­цями, бригадами, ділянками, на основі яких відбувається їхнє об'­єднання, практично ті самі, що і при формуванні цехів:

• єдність або подібність оброблюваних виробів;

• близькість технології або території;

• єдність виконуваної роботи.

Усі види технологічних процесів па підприємстві можуть здійснюватися лише в результаті праці його працівників.

Основні поняття організації праці на підприємстві характе­ризуються такими процесами:

• виробничим - коли вихідні матеріали перетворюються на готову продукцію;

• технологічним - коли відбувається доцільна зміна фо­рми, розмірів, стану, структури, місця предметів праці;

• трудовим, що видрізняється за характером предмета і продукту праці; функціям працівника, ступенем участі впливу людини на предмет праці, важкістю праці,

У виробництві продукції важливу роль відіграють умови праці, які є характеристиками виробничого процесу й виробничого середовища, що впливають на співробітників підприємства [22].

Виробничий процес характеризується, насамперед, застосо­вуваним устаткуванням, предметами та продуктами праці, техно­логіями, системами обслуговування робочих місць.

Виробниче середовище визначається санІтарно-гігієнічними умовами праці (температура, шум, освітленість, запилення, зага­зованість, вібрація тощо), режимом праці й відпочинку, безпекою трудової діяльності та взаєминами між співробітниками підпри­ємствами. Таким чином, умови праці розглядаються в технічних, організаційних, психофізіологічних, соціальних, правових та ін­ших аспектах.

Трудові процеси розрізняють за такими основними ознаками:

• характером предмета та продукту праці;

• функціями працівників;

• ступенем участі людини і впливом на предмет праці;

• важкістю праці [22].

За характером предмета \ продукту праці виділяють два види трудових процесів: матеріально-енергетичні та інформа­ційні.

Перші характерні для робітників, другі — для службовців. Предметом і продуктом праці робітників с речовина (сировина, матеріали, деталі, машини) або енергія (електрична, теплова, гід­равлічна і т. д.) Предметом і продуктом праці службовців є ін­формація (економічна, конструкторська, технологічна тощо).

Детальніша диференціація трудових процесів робітників і службовців проводиться за їх функціями. На сьогодні прийнято ділити трудові процеси робітників на основні й допоміжні і, від­повідно, робітників - на основних і допоміжних. До перших на­лежать робочі основних цехів, безпосередньо зайнятих випуском продукції, до других - усіх робочі допоміжних цехів і робітники основних цехів, зайнятих обслуговуванням устаткування Й робіт­ників місць (ремонтників, комплектовщиків і т. д.).

З позиції організації та нормування праці доцільно виділяти трудові процеси робітників, зайнятих:

• випуском продукції основних цехів;

• випуском продукції допоміжних цехів;

• обслуговуванням устаткування й робочих місць в ос­новних і допоміжних цехах.

Службовці підприємств за виконуваними функціями ділять

на три категорії; керівники, фахівці та технічні виконавці.

Функції керівників підрозділів підприємства полягають у прийнятті рішень і забезпеченні їх виконання. Функції фахівців (інженерів, економістів, техніків) полягають у підготовці інфор­мації (конструкторської, технологічної, планової, облікової), на основі якої керівники приймають рішення. Технічні виконавці забезпечують необхідні умови для роботи керівників і фахівців.

За ступенем участі людини у впливі на предмет праці трудові

процеси поділяють на: ручні, машинно-ручні й автоматизовані.

Ручними називають процеси, у яких вплив на предмет праці здійснюють працівники без застосування додаткових джерел або енергії за допомогою ручного інструмента (складання вузлів і ви­робів, відпилювання, шабрування, фарбування кистю, свердління тощо).

До машинно-ручного належать процеси, при яких технологі­чний вплив на предмет праці проводиться за допомогою механіз­мів машини (верстата), наприклад, обробка деталей на металорі­зальних верстатах при ручній подачі.

При машинних процесах зміна форми, розмірів предмета

праці здійснюється машиною без зусиль робітника, функції якого полягають в установці та знятті предмета праці й управлінні ро­ботою машини. Наприклад, обробка деталей на верстаті при механічній подачі інструмента.

Автоматизовані процеси характеризуються тим, що техно­логічний вплив на предмет праці, його установка та зняття вико­нується без участі людини. Працівник здійснює тільки контроль за роботою машин, займається усуненням відмовлень, настрою­ванням, зміною інструментів, забезпеченням необхідних запасів предметів праці й інструментів, складанням програми роботи машин.

Технічна й організаційно-економічна характеристики виро­бничого процесу визначається видом продукції, обсягом вироб­ництва, типом і видом застосовуваної техніки та технології, рів­нем спеціалізації.

При організації І плануванні виробництва, нормуванні й оплаті праці, обліку витрат виробничий процес ділиться на опе­рації.

Операцією називається частина виробничого процесу, вико­нувана над певним предметом праці одним робітником або лан­кою (бригадою) на одному робочому місці- Виробнича операція може аналізуватися в технологічному і трудовому аспектах.

Елементами операції 'і технологічного погляду є: установка, технологічний перехід, допоміжний перехід, робочий хід, допо­міжний хід, позиція [21].

Установка - частина технологічної операції, виконувана при закріпленні оброблюваних заготівель або складальної одиниці.

Технологічний перехід - завершена частина технологічної операції.

Допоміжний перехід - завершена частина технологічної операції, необхідна для виконання технологічного переходу (установка заготівки, зміна інструмента тощо).

Робочий хід - завершена частина технологічного переходу, яка полягає в переміщенні інструмента відносно заготівки, що супроводжується зміною форми, розмірів, чистоти поверхні або властивостей заготівлі.

Допоміжний хід - переміщення інструмента відносно заго­тівлі, що не супроводжується зміною форми, розмірів заготівлі, але необхідне для виконання робочого ходу.

Позиція - фіксоване положення заготівки разом із пристосу­ванням відносно інструмента, устаткування для виконання певної частини операції.

Такими є елементи операції як частини технологічного процесу. У складі операції прийнято виділяти трудові прийоми, дії та рухи.

Трудовий рух - це, наприклад» простягнути руку до інстру­мента, взяти інструмент.

Трудові дії - це сукупність трудових рухів, наприклад, узяти деталь.

Трудовий прийом - це сукупність трудових дій, наприклад, установити заготівлю в пристосування.

Комплекс трудових прийомів - це Їхня сукупність, напри­клад, установити різець на розмір, установити деталь у пристосу­вання і зняти її після обробки.

10.3. Робоче місце - первинна ланка структури підприємства

Робоче місце - це частина виробничого простору цеху або відділу, оснащена засобами праці (устаткуванням, інструмента­ми, пристосуваннями) для виконання частини виробничого про­цесу одним або групою співробітників.

В аспекті забезпечення зайнятості робоче місце - це сфера діяльності одного працівника або сукупність функцій, які він має виконувати.

Залежно від особливості виробничого процесу й характеру виконуваної роботи робоче місце може бути простим, багатовер­статним, колективним, а також стаціонарним, рухомим або просторовим.

Простим називається робоче місце, на якому один праців­ник обслуговує один агрегат.

Багатоверстатне робоче місце - це обслуговування одним працівником одночасно декількох агрегатів (текстильна промис­ловість, машинобудування),

Колективні робочі місця характерні для підприємств хіміч­ної, нафтохімічної, харчової промисловості, а також транспорт­них засобів - літаків, річкових і морських судів, локомотивів (на­приклад, прокатний стан на металургійному заводі обслуговує одночасно до 120 чол.).

Стаціонарні робочі місця нерухомі, оснащуються стаціона­рними засобами праці: машинами, механізмами, інструментами.

Рухомі робочі місця не мають закріплених за ними виробни­чих площ, а самі пересуваються до місця розташування предметів

праці, наприклад, бурова машина просувається до місця буравлення (або автомобілі, потяги).

Просторові робочі місця не пов'язані з якою-небудь галуззю економіки, видами продукції або засобами праці, а визначаються

характером роботи (геологорозвідка, випас худоби та ін.). Праців­ник має не фіксоване робоче місце, а лише окреслений простір.

Залежно від специфіки виробництва робочі місця класифі­кують за різними ознаками:

• за професіями (наприклад, робоче місце інженера-конструктора);

• за спеціалізацією (спеціалізовані або універсальні);

• за видом виробництва (основні або допоміжні);

* загином виробництва (масового, серійного, одиничного);

• за кількістю змін роботи (однозмінні, багатозмінні);

• за рівнем механізації (робочі місця ручної роботи, ме­ханізовані, автоматизовані);

• за кількістю оснащення (одноверстатні, багатоверстат­ні) тощо.

Робоче місце - це первинна ланка, виходячи з наявності і складу якої будується вся структура підприємства, визначаються його масштаби.

Організація праці потребує відповідності працівників за­йманому робочому місцеві. Ця відповідність визначається вимо­гами до духовних, фізичних якостей працівників і їхньої відпові­дальності за засоби виробництва і продукцію, а також за безпеку та здоров'я інших і за трудовий процес.

Права й обов'язки працівників підприємства визначаються кваліфікаційними довідниками посад працівників. За їх допомо­гою регулюються трудові відносини, забезпечується ефективна система управління персоналом. Стосовно д умов підприємства додатково можуть розроблятися такі документи, як посадові ін­струкції, описи робочого місця тощо.

Посадова інструкція регламентує професійні функції кож­ної посади й містить вимоги до працівника, який займає цю поса­ду. Вона складається на основі тарифно-кваліфікаційних характе­ристик (вимог) за загальногалузевими посадами або на основі ти­пових вимог до посад керівників і фахівців [92]-