3. Рівень життя: поняття і показники

Рівень життя населення – найважливіший критерій оцінки ефективності соціально-економічної політики держава і, зокрема, політики доходів.

Поняття «рівень життя» у його сучасному трактуванні є дуже ємним, що охоплює всі сторони життєдіяльності людини, сукупність яких дає представлення про добробут суспільства в цілому й окремих його громадянах зокрема. Під рівнем життя розуміється ступінь забезпеченості населення необхідними матеріальними і нематеріальними благами і послугами, досягнутий рівень їхнього споживання.

Рівень життя визначається ступенем розвитку і задоволення потреб, інтересів людей, що відбивається в конкретних показниках. На відміну від показника «якість життя», що відбиває якісну характеристику, при визначенні рівня життя використовують дані (у тому числі і статистичні), що піддаються обліку, наприклад, про стан здоров'я населення, харчуванні, одязі, житлових умов і ін.

Систему кількісних і якісних показників рівня життя складають:

- загальний обсяг споживання матеріальних благ і послуг, рівень споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг;

- реальні доходи населення, розмір реальної заробітної плати, надходження з інших джерел (пенсії, стипендії, державна допомога, дивіденди й ін.);

- умови праці, тривалість робочого і вільного часу;

- показники відтворення, охорони здоров'я ін.

Наукове розуміння сутності поняття «рівень життя» акцентує увага на тім, що рівень життя важливий не сам по собі, а в співвідношенні з потребами населення. Відповідно до Конвенції 117 МАРНОТРАТ «Про основних цілях і нормах соціальної політики» держава повинна приймати всі міри для забезпечення такого життєвого рівня (включаючи їжу, одяг, житло, медичне обслуговування і соціальне забезпечення, а також утворення), що необхідне для підтримки здоров'я і добробуту незалежних виробників, найманих робітників і їхніх родин.

Можна виділити чотири рівні життя населення:

статок – користування благами, що забезпечують усебічний розвиток людини;

нормальний рівень – раціональне споживання по научно-обоснованным нормах, що забезпечує сприятливі умови для повного відновлення фізичних і інтелектуальних сил людини;

бідність – споживання благ на рівні збереження працездатності як нижчої границі відтворення ресурсів для праці;

убогість – мінімально припустимий за біологічними критеріями набір благ і послуг, споживання яких лише дозволяє підтримувати життєздатність людини.

Найважливішим інструментом нормативної й аналітичної оцінки, прогнозування і регулювання величини і динами рівня життя і розробки обґрунтованої політики в області доходів є споживчі бюджети. Споживчий бюджет – середньостатистичний баланс доходів і витрат за визначений період (місяць, рік), що характеризує рівень життя різних груп населення. На практиці використовуються два види споживчих бюджету: нормативні, що є результатом наукових досліджень і фактичні, отримані в результаті статистичних і спеціальних обстежень.

Нормативні споживчі бюджети мають кілька різновидів.

1. Споживчий бюджет високого статку. З його допомогою можна оцінити поточне споживання, що відповідає повному задоволенню розумних потреб. У теперішній час вони не використовуються.

2. Раціональні споживчі бюджети, засновані на раціональних потребах населення. Це поняття використовується як науковий інструмент соціально-економічного аналізу.

3. Мінімальний споживчий бюджет – це сума в грошовому вираженні, потрібна для покриття витрат на одержання мінімально необхідних людині (родині) споживчих товарів і послуг, тобто, в обсязі, що забезпечує тільки елементарні умови життя, що підтримують здоров'я і працездатність людей. Сюди включають достатня кількість харчування, одягу, взуття, предметів культурно-побутового призначення і господарського споживання, а також оплату житла, транспорту й інших життєво важливих послуг. Такий бюджет обмежує придбання товарів тривалого користування (меблів, складної електротехніки й ін.), не припускає витрат на придбання автомобіля, квартири, дачі, відпочинок на курорті. Це показник використовується як основа для визначення розмірів заробітної плати, пенсій, стипендій і деяких інших соціальних виплат.

У теперішній час використовується показник «прожиткового мінімуму», він відбиває вартість споживання найважливіших матеріальних благ і послуг, необхідних для підтримки життєдіяльності людини на мінімально припустимому рівні. Це показник встановлюється на період подолання кризи в економіці. Для установлення вартісного показника прожиткового мінімуму вводиться поняття бюджету прожиткового мінімуму, що, крім вартісної оцінки натурального набору прожиткового мінімуму, включає ще і усі витрати на податки й інші обов'язкові платежі.

Крім прожиткового рівня в числі мінімальних стандартів рівня життя населення, що забезпечують мінімально необхідний ступінь задоволення основних потреб людини, виділяють встановлювані в законодавчому порядку нормативи забезпеченості житлом, охорони здоров'я, утворення, культури, умов і охорони праці, зайнятості, нормативи стану навколишнього середовища.

Рівень життя населення залежить від економічного потенціалу країни і значною мірою визначається величиною національного доходу (знову створеною вартістю). НД поділяється на фонд нагромадження і фонд споживання. Фонд споживання включає: фонд заробітної плати і доходів; фонд суспільного споживання; фонд змісту громадських організацій і апарата управління.

Показники життєвого рівня значно погіршуються в залежності від росту інфляції, що знаходить своє відображення в співвідношенні номінальних і реальних доходів населення. Для оцінки змін рівня життя населення визначають індекс вартості життя, що розраховують по наборі товарів і послуг для різних соціально-економічних груп населення і за мінімальний набоом:

Ц¹ g¹

I= -----------,

Ц⁰ g⁰

де Ц⁰,Ц¹ – ціна покупки відповідно в базисному і поточному періодах; g¹, g² – обсяг покупок базисного і поточного періодів.

Для характеристики рівня життя населення використовують поняття «бідності». Бідність – стан, викликаний недоліком матеріальних ресурсів для ведення нормального способу життя, що є звичним і характерної для конкретного суспільства в конкретний період часу. Розглядають такі форми бідності: об'єктивна і суб'єктивна; абсолютна і відносна; тимчасова і застійна.

Об'єктивна бідність визначається на основі прийнятих у країні критеріїв доходу і доступу до тих чи іншим матеріальним і духовним благам: можливість дати дітям утворення, придбати професію, якісно лікуватися, мати житло, що відповідає загальноприйнятим стандартам та інше.

Суб'єктивна бідність визначається як самооцінка людиною свого економічного становища. Тобто, людина визнається бідною, коли вона сама себе так ідентифікує. За даними 44 обстежень, проведених 1999-2003 р. Українським Інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг», нижче середнього вважають свій рівень життя 60% населення України («Україна : аспекти праці.-№ 7, 2003.-С. 30 »)

Крайнім проявом бідності є убогість. Чи родина окреме обличчя вважається жебраком, якщо її споживання їжі не забезпечує 80% мінімального продуктового раціону, визначеного за фізіологічними і віковими нормах, чи, якщо витрати на харчування перевищують 80% доходів.

Основними показниками, використовуваними для виміру бідності, є: риса бідності; рівень бідності; глибина бідності.

За стандартами ООН межу бідності в країнах Східної Європи і СНД визначають на рівні середнедушового доходу в добу в 4 долари, для країн Латинської Америки – 2 долари, для економічно розвинутих країн – 14.4 долари (за паритетом купівельної спроможності долара в 1990 році).

Рівень бідності – це питома вага родин (домогосподарств, окремих облич), чий рівень споживання нижче визначеної риси бідності. Глибина бідності – це співвідношення між споживанням (рівнем доходів) родин (домогосподарств, окремих облич), що визнані бідними, з рисою бідності. Він відбиває безпосередньо рівень різниці споживання бідними верствами населення від визначеної риси, тобто вимірює, наскільки бідні ці верстви населення. Дані показників бідності в Україні відбиті в таблиці 7.

Нині по об'єктивних і суб'єктивних критеріях бідності в Україні можна виділити чотири чітко обкреслені групи населення: бідні, потенційно середньодоходні, середньодоходні, багаті.