10.4. Рівень життя: поняття і показники

Рівень життя населення – найважливіший критерій оцінки ефективності соціально-економічної політики держава і, зокрема, політики доходів.

Поняття «рівень життя» у його сучасному трактуванні є дуже ємним, що охоплює всі сторони життєдіяльності людини, сукупність яких дає уявлення про добробут суспільства в цілому й окремих його громадянах зокрема. Під рівнем життя розуміється ступінь забезпеченості населення необхідними матеріальними і нематеріальними благами і послугами, досягнутий рівень їхнього споживання.

Систему кількісних і якісних показників рівня життя складають:

- загальний обсяг споживання матеріальних благ і послуг, рівень споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг;

- реальні доходи населення, розмір реальної заробітної плати, надходження з інших джерел (пенсії, стипендії, посібника, дивіденди й ін.);

- умови праці, тривалість робочого і вільного часу;

- показники утворення, охорони здоров'я та інші.

Наукове розуміння сутності поняття «рівень життя» акцентує увагу на тому, що рівень життя важливий не сам по собі, а у співвідношенні з потребами населення. Відповідно до Конвенції 117 МОП «Про основні цілі та норми соціальної політики» держава повинна здійснювати всі заходи щодо забезпечення такого життєвого рівня (включаючи їжу, одяг, житло, медичне обслуговування і соціальне забезпечення, а також утворення), який є необхідним для підтримки здоров'я і добробуту незалежних виробників, найманих робітників й їхніх родин.

Можна виділити чотири рівні життя населення:

достаток – користування благами, що забезпечують усебічний розвиток людини;

нормальний рівень – раціональне споживання за науково-обгрунтованими нормами, що забезпечує сприятливі умови для повного відновлення фізичних і інтелектуальних сил людини;

бідність – споживання благ на рівні збереження працездатності як нижчої межі відтворення ресурсів для праці;

убогість – мінімально припустимий за біологічними критеріями набір благ і послуг, споживання яких лише дозволяє підтримувати життєздатність людини.

Найважливішим інструментом нормативної та аналітичної оцінки, прогнозування і регулювання величини і динамики рівня життя і розробки обґрунтованої політики в області доходів є споживчі бюджети. Споживчий бюджет – середньостатистичний баланс доходів і витрат за визначений період (місяць, рік), що характеризує рівень життя різних груп населення. На практиці використовуються два види споживчих бюджетів: нормативні, що є результатом наукових досліджень і фактичні, отримані в результаті статистичних і спеціальних обстежень.

Нормативні споживчі бюджети мають декілька різновидів.

4. Споживчий бюджет високого статку. З їхньою допомогою можна оцінити поточне споживання, що відповідає повному задоволенню розумних потреб. В теперішній час вони не використовуються.

5. Раціональні споживчі бюджети, які засновані на раціональних потребах населення. Це поняття використовується як науковий інструмент соціально-економічного аналізу.

6. Мінімальний споживчий бюджет – це сума в грошовому вираженні, яка потрібна для покриття витрат на одержання мінімально необхідних для людини (родині) споживчих товарів і послуг, тобто, в обсязі, що забезпечує тільки елементарні умови життя, які підтримують здоров'я і працездатність людей. До нього включають достатню кількість харчування, одягу, взуття, предметів культурно-побутового призначення і господарського споживання, а також оплату житла, транспорту й інших життєво важливих послуг. Такий бюджет обмежує придбання товарів тривалого користування (меблів, складної електротехніки й ін.), не припускає витрат на придбання автомобіля, квартири, дачі, відпочинок на курорті. Цей показник використовується як основа для визначення розмірів заробітної плати, пенсій, стипендій і деяких інших соціальних виплат.

В теперішній час використовується показник «прожиткового мінімуму», який відбиває вартість споживання найважливіших матеріальних благ і послуг, необхідних для підтримки життєдіяльності людини на мінімально припустимому рівні. Цей показник встановлюється на період подолання кризи в економіці. Для установлення вартісного показника прожиткового мінімуму вводиться поняття бюджету прожиткового мінімуму, що, крім вартісної оцінки натурального набору прожиткового мінімуму, включає ще й усі витрати на податки та інші обов'язкові платежі.

Крім прожиткового рівня в числі мінімальних стандартів рівня життя населення, що забезпечують мінімально необхідний ступінь задоволення основних потреб людини, виділяють нормативи, що встановлюються в законодавчому порядку: забезпеченості житлом, охорони здоров'я, освіти, культури, умов і охорони праці, зайнятості, нормативи стану навколишнього середовища.

Рівень життя населення залежить від економічного потенціалу країни і значною мірою визначається величиною національного доходу (НД) (знову створеною вартістю). НД поділяється на фонд нагромадження і фонд споживання. Фонд споживання включає: фонд заробітної плати і доходів; фонд суспільного споживання; фонд утримання громадських організацій і апарата управління.

Показники життєвого рівня значно погіршуються залежно від росту інфляції, що знаходить своє відображення в співвідношенні номінальних і реальних доходів населення. Для оцінки змін рівня життя населення визначають індекс вартості життя, що розраховують за набором товарів і послуг для різних соціально-економічних груп населення і за мінімальним набором:

І = Ц¹ g¹ / Ц⁰ g⁰

де Ц⁰,Ц¹ – ціна покупки відповідності в базисному і поточному періодах; g¹,g² – обсяг покупок базисного і поточного періодів.

Для характеристики рівня життя населення використовують поняття «бідності». Бідність – стан, який викликаний нестачею матеріальних ресурсів для ведення нормального способу життя, що є звичним і характерним для конкретного суспільства в конкретний період часу. Розглядають такі форми бідності: об'єктивна і суб'єктивна; абсолютна і відносна; тимчасова і застійна.

Об'єктивна бідність визначається на основі прийнятих у країні критеріїв доходу і доступу до тих чи інших матеріальних і духовних благ: можливість дати дітям освіту, якісно лікуватися, мати житло, що відповідає загальноприйнятим стандартам та інше.

Суб'єктивна бідність визначається як самооцінка людиною свого економічного становища. Тобто, людина визнається бідним, коли він сам себе так ідентифікує. За даними 44 обстежень, проведених 1999-2003 р. Українським Інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг», нижче середнього вважають свій рівень життя 60% населення України (Україна : аспекти праці.-№ 7, 2003.-С. 30).

Крайнім проявом бідності є убогість. Родина чи окрема особа вважається жебраком, якщо її споживання їжі не забезпечує 80% мінімального продуктового раціону, визначеного по фізіологічних і вікових нормах чи, якщо витрати на харчування перевищують 80% доходів.

Основними показниками, які використовуються для виміру бідності є: межа бідності, рівень бідності, глибина бідності.

За стандартами ООН межа бідності в країнах Східної Європи і СНД визначають на рівні среднедушевого доходу на добу в 4 долари, для країн Латинської Америки – 2 долари, для економічно розвитих країн – 14.4 долара (по паритеті купівельної спроможності долара в 1990 році).

Рівень бідності – це питома вага родин (домогосподарств, окремих осіб), чий рівень споживання нижче за визначену межу бідності. Глибина бідності – це співвідношення споживання (рівня доходів) родин (домогосподарств, окремих облич), що визнані бідними, з межою бідності. Він відбиває безпосередньо рівень відмінностей споживання бідними прошарками населення від визначеної межі, тобто вимірює, наскільки бідні ці прошарки населення.

Нині по об'єктивних і суб'єктивних критеріях бідності в Україні можна виділити чотири чітко обкреслені групи населення: бідні, потенційно середньодохідні, середньодохідні, багаті.