Баланс ринку праці

Показники	Рік
1. Чисельність незайнятих осіб, які знаходяться на обліку в державній службі зайнятості, всього
2. Чисельність незайнятих осіб, які знаходяться на обліку, на початок року
3. Звернулися з питань працевлаштування протягом року, всього У тому числі: - звільнені з галузей економіки - звільнені внаслідок плинності кадрів - випускники учбових закладів - раніше зайняті в домашньому господарстві - інші категорії незайнятого працездатного населення
4. Працевлаштовано незайнятих громадян
5. Знято з обліку для самостійного вирішення участі в трудовій діяльності з різних причин
6. Кількість незайнятих осіб, які знаходяться на обліку, на кінець року, з них – безробітні
7. Рівень зареєстрованого безробіття (% до працездатного населення в працездатному віці)

Баланс робочої сили. Основою державного регулювання ринку праці є розрахунок потреби (надлишку) робочої сили за даними балансу робочої сили, що представлено нижче. Даний баланс складається в галузевому і кваліфікаційному розрізах.

Таблиця 14.3.

Баланс робочої сили

Показники	Всього	у тому числі за галузями
		Промисл.	С/г	Ін. галузі
1 Наявність робочої сили на початок розрахункового року
2. Загальна потреба в робочій силі
3. Зменшення (-), приріст (+) робочої сили (п.2 – п.1)
4. Вибуття робочої сили з наявного складу
5. Надлишок (-), або додаткова потреба (+) в робочій силі (п. 3 + п.4)
6. Джерела покриття додаткової потреби (джерела напряму надлишку)

Держава розробляє заходи спрямовані на зниження рівня безробіття і реалізує їх через відповідні програми, в яких здійснюється: підготовка та перепідготовка робочої сили, сприяння найму робочої сили, соціальне страхування безробіття (допомога з безробіття).

Тема 15. Держане регулювання соціальних процесів і оплати праці.

15.1. Державне регулювання соціальної сфери і соціальних процесів.

15.2. Державне регулювання оплати праці, доходів та якості життя населення.

15.1. Державне регулювання соціальної сфери і соціальних процесів.

Державне регулювання соціальних процесів – вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни.

Соціальна сфера – це сукупність галузей і видів діяльності, підприємств, фірм, закладів та установ, які мають забезпечити задоволення потреб людей у матеріальних благах, послугах, відтворенні роду, створити умови для співіснування і співпраці людей у суспільстві згідно з відпрацьованими законами і правилами з метою створення мегаполісів, розвитку масових комунікацій, зміцнення держави.

Соціальна сфера розвивається згідно із соціальною політикою, яку формує держава відповідно до умов національного, культурного і духовного життя. Сутність сучасної політики в Україні полягає в тому, що в країні будується соціально спрямована економіка, яка надасть людині все необхідне для нормального життя за європейськими стандартами; утворюється новий тип солідарності різних соціальних верств населення, свідома коаліція людей, що обрали шлях розбудови вільної демократичної держави.

Соціальна політика будь-якої держави передбачає визначення глибинних тенденцій розвитку в усіх сферах соціально-політичного життя, що обумовлюють процес розвитку соціального буття та соціальної безпеки людини і цілеспрямований вплив на них суб’єктів регулятивної діяльності. Політика такого типу має створити необхідний економічний механізм для розв’язання суперечностей як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру в економіці, політиці, соціальних, духовних відносинах суспільства, міжособистісних соціальних зв’язках людей, тих чи тих аспектах і тенденціях розвитку та функціонування, що впливають на соціальне буття, соціальне самопочуття та безпеку людини. Соціальна політика – це складова загальної політики, головне завдання якої полягає в розробленні та здійсненні необхідних заходів щодо збереження і зміцнення наявного суспільного та державного ладу. Соціальна політика – це система управлінських, організаційних, регулятивних, саморегулятивних заходів, дій, принципів і засад, спрямованих на забезпечення оптимального соціального рівня та якості життя, соціального захисту малозабезпечених верств населення, їх соціальної безпеки в суспільстві. Ця політика має сприяти створенню достатньої кількості робочих місць для трудящих, умов для одержання нових професій, підвищення кваліфікації, охороні та оздоровленню умов праці, поліпшенню медичного обслуговування і профілактичного контролю.

Соціальна політика держави включає:

• регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб’єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);

• вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;

• розподіл і перерозподіл доходів населення;

• формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;

• створення системи соціального захисту населення;

• забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров’я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т.ін.);

• захист навколишнього середовища тощо.

Завдання соціальної політики:

1. довгострокові (перспективні) – обумовлюються пошуком оптимального співвідношення соціально-економічної стабільності з економічним зростанням;

2. короткострокові (поточні) – формуються залежно від вихідних позицій суспільства.

Системотворчий характер соціальної політики обумовлюється тим, що соціальна політика виступає елементом:

• життєздатності суспільства;

• стабілізації та розвитку суспільства;

• консолідації суспільства.

Принципи соціальної політики:

• раціональності – досягнення найкращого співвідношення мети соціальної політики та засобів її реалізації;

• соціальної справедливості – визнання однакових можливостей для всіх членів суспільства;

• соціальної безпеки – передбачуваність певних життєвих ризиків.

Модель розвитку соціальної сфери і соціального захисту в адміністративно-командній економіці полягає в превалюванні ідеї вторинності соціальної сфери щодо виробництва, жорсткий контроль державою соціальних відносин; зрівняльний принцип розподілу (егалітаризм), низький рівень доходів; визнання зарплати, отриманої на державних підприємствах, їх основним джерелом; заохочення колективних форм споживання, у тому числі в “натуральному вираженні” (надання безоплатного житла, відпочинку, соціальних послуг тощо), на шкоду більш ринковим грошовим трансфертам; незацікавленість в особистих збереженнях та інвестуванні.

Американська модель соціальної політики – найбільш лібералізований варіант, який базується на принципі відокремлення соціального захисту від вільного ринку й обмеженні захисту лише тих, хто не має інших доходів, крім соціальних виплат. При цьому забезпечується досить високий рівень і якість життя основної частини населення.

Шведська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія та інші країни) – найбільш соціалізована модель, тобто економіка найбільшою мірою працює на задоволення потреб членів суспільства. Вона відзначається надзвичайно високою часткою ВВП, яка розподіляється через бюджет (понад 50%), акумулюванням у руках держави значних фінансових ресурсів, домінуванням ідеї рівності та солідарності у здійсненні соціальної політики, активною упереджу вальною політикою, профілактичними заходами у сфері зайнятості, жорсткою політикою доходів, високим рівнем соціального захисту населення, що забезпечується в основному за державні кошти. Тут соціальна політика тісно пов’язана з державним регулюванням економіки, яке має чітко виражену соціальну спрямованість, тобто соціальна політика виступає як мета економічної діяльності держави.

Німецька модель (ФРН, Франція, Австрія) характеризується високими обсягами ВВП, що перерозподіляється через державний бюджет (близько 50%), створенням розвиненої системи соціального захисту на основі залучення коштів держави та підприємців.

Японська модель соціальної політики передбачає проведення політики вирівнювання доходів, особливу політику використання робочої сили (система довічного найму з певними сучасними модифікаціями), домінування психології колективізму, солідарності в доходах, досягнення консенсусу між різними суб’єктами у вирішенні соціально-економічних проблем, виділення питань підвищення життєвого рівня населення в ранг національних пріоритетів.

Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Канада) виступає як проміжна між лібералізованою американською і соціально орієнтованою шведською та німецькою моделями. Для неї характерним є активніше, ніж для першої моделі, регулювання соціальних процесів з боку держави, проте нижчий, ніж в останніх двох моделях, рівень оподаткування і перерозподіл ВВП через держбюджет (не більше 40%). Крім того, має місце приблизно рівний розподіл витрат на соціальне забезпечення між державою та приватним сектором, пасивна державна політика на ринку праці.

Сучасна модель соціальної політики Української держави має представляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. Перший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабезпечення економічних суб’єктів. Друга складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення.

В умовах соціально-ринкової трансформації держава має виступити соціальним амортизатором перетворень і одночасно проводити активну соціальну політику на нових, адекватних ринковим вимогам засадах. Соціальні амортизатори – це механізми соціального захисту. Призначення соціальних амортизаторів:

• нівелювання дестабілізуючих наслідків ринкової економіки;

• пом’якшення соціальної напруги;

• забезпечення м’якої адаптації суспільних структур.

Підвищення ролі соціальних амортизаторів має місце на етапах:

• системної, соціально-економічної трансформації;

• структурної перебудови;

• виходу на новий щабель економічного розвитку;

• переходу до нового рівня цивілізації.

Етапи формування та реалізації соціальної політики.

І. Вибір соціальних пріоритетів.

ІІ. Визначення співвідношення бюджетних та не бюджетних коштів на фінансування соціальних заходів.

ІІІ. Розробка та реалізація соціальних програм.

Цілі соціальної політики перехідного періоду:

стратегічного характеру:

• наповнення реформ соціальним змістом;

• розвиток демократії, забезпечення прав і свобод, формування громадянського суспільства;

• активізація соціальної ролі держави, відпрацювання механізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері;

• забезпечення гідних і безпечних умов життя та праці, зростання добробуту громадян;

• створення кожній людині можливостей реалізувати її здібності, одержувати доход відповідно до результатів праці, компетентності, таланту;

• стимулювання мотивації до трудової та підприємницької діяльності, становлення середнього класу;

• забезпечення відтворення населення, оптимізація ситуації на ринку праці;

• гармонізація відносин між різними соціальними групами, формування почуття соціальної солідарності;

• формування ефективної системи соціального захисту населення;

• реформування пенсійної системи;

• розвиток соціальної інфраструктури, створення умов для виховання, освіти, духовного розвитку дітей, молоді;

• зміцнення сім’ї, підвищення її ролі у суспільстві;

поточного характеру:

• погашення заборгованості з заробітної плати та соціальних виплат;

• забезпечення прожиткового мінімуму;

• боротьба з бідністю, надання адресної допомоги;

• захист громадян від інфляції за допомогою своєчасної індексації доходів;

• обмеження безробіття та стимулювання зайнятості населення;

• створення екологічно та соціально безпечних умов життя;

• запобігання соціальній деградації тощо.

Суб’єктами соціальної політики України є держава в особі відповідальних за вироблення і здійснення такої політики органів законодавчої і виконавчої влади (Уряд, Верховна Рада України), Міністерство праці та соціальної політики, Міністерство охорони здоров’я, Міністерство освіти і науки, - Міністерство культури та інші міністерства, комітети, відомства і органи місцевого самоврядування. Активну роль у здійсненні соціальної політики також відіграють громадські, політичні організації, партії, профспілки, фонди і асоціації громадян.

Основні об’єкти соціальної політики:

• ринок праці та зайнятість населення;

• система соціального забезпечення населення;

• трудові відносини;

• елементи соціальної інфраструктури;

• громадяни як споживачі;

• оплата праці та доходи населення.

Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:

• правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;

• прямі державні витрати із бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування, охорона навколишнього середовища тощо);

• соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;

• впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;

• прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці, створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;

• встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів;

• контроль за їх дотриманням;

• державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші);

• державний вплив на ціни та ціноутворення;

• обов’язкове соціальне страхування в різних формах;

• пенсійне забезпечення;

• розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг;

• підготовка та перепідготовка кадрів;

• організація оплачуваних громадських робіт;

• соціальне партнерство.

Соціальні стандарти – це стандарти, які офіційно встановлюються державою у сфері соціальних відносин (мінімальна чи середня заробітна плата, мінімальна пенсія, рівень прожиткового мінімуму, тривалість робочого тижня, відпустки, умови праці тощо). Ринкова трансформація економіки України неможлива без створення надійної соціальної бази її здійснення. Соціальна база ринкового реформування – соціальні верстви і групи, зацікавлені в проведенні реформ, які сприяють їхній реалізації шляхом трудової і політичної активності.

У широкому розумінні опорою реформування є середній клас. Його ключовими характеристиками є: особиста свобода, самостійна економічна діяльність, наявність власності, рівень доходів, професія, спосіб і якість життя, роль у суспільстві. Водночас проблема побудови нової соціальної політики полягає не тільки в посиленні соціального захисту окремих категорій населення (пенсіонерів, студентів, інвалідів, багатодітних сімей тощо). За ринкових умов кожна працездатна людина повинна сама забезпечити добробут своєї сім’ї. Проте для побудови системи матеріального самозабезпечення необхідні належні макроекономічні передумови. Створення таких передумов – важлива складова державного регулювання соціальної політики.

Світовий досвід доводить, що створення макроекономічних передумов, які сприяють матеріальному самозабезпеченню працездатних осіб, є дуже ефективним засобом соціального захисту в країнах Західної Європи, особливо в скандинавських країнах. У більшості держав з розвиненою ринковою економікою діють гарантії щодо рівня доходів, загальнодержавні системи регулювання зайнятості, підготовки та перепідготовки кадрів, стимулюється професійна та територіальна мобільність населення та ін.

Отже, головна мета соціальної політики у соціально орієнтованій ринковій економіці – зняти всі обмеження на шляху вільної економічної діяльності, дати можливість кожному працівникові, кожному трудовому колективу одержувати доходи відповідно до свого реального внеску в збільшення суспільного багатства.

Економіка суспільного добробуту є розділом економічної теорії, який займається оцінкою економічної діяльності на основі двох фундаментальних критеріїв: ефективності і справедливості розподілу. Концепція ефективності, яка є центральним поняттям в економіці суспільного добробуту, називається Парето-ефективністю, яку можна визначити як створення таких умов, за яких досягається і може підтримуватися відповідною системою відносних цін на чинники виробництва і продукцію одночасно ефективність виробництва і споживання, і загальне узгодження через механізм ринкових цін між ефективними структурами пропозиції товарів та попиту на споживання товарів виробництва. Гіпотетично за існування Парето-ефективності в економічній системі, коли всі ці умови виконуються, неможливим було б зробити когось більш багатим без матеріальних втрат для іншого або інших. У економіці через недосконалість ринкової системи можуть скластися можливості для втручання уряду і державного постачання товарів і послуг у деяких секторах економіки, що призведе до вирівнювання добробуту визначених груп населення в суспільстві без матеріальних втрат для будь-яких інших груп. Такий тип наближення до Парето-ефективності називається Парето-покращанням і (при відсутності значного негативного впливу на розподіл) може вважатись загальним поліпшенням економічного і соціального добробуту згідно з першочерговою задачею уряду. Отже, виправлення ринкових скривлень через державну політику, у тому числі і через впровадження державних інвестиційних проектів, що створює Парето-покращення, визначається як таке, що узгоджується з цілями уряду. Проте відомо, що в демократичній системі політичний консенсус міг би існувати для політики, що виходить за межі Парето-покращення і потребує політики перерозподілу. Таким чином, перерозподіл через систему прогресивного оподатковування, урядові трансферті виплати (прибуткові субсидії), або державне постачання товарів і послуг у деяких областях економіки може бути важливою метою уряду. Багато державних інвестиційних проектів потребують також більш широких заходів, чим ті, що входять у схему Парето-покращення, оскільки в такому випадку можуть з'явитися не лише ті прошарки, що сталі більш багатими, а і ті, що пережили випробування з матеріальними втратами, i при прийнятті рішень потрібно враховувати як критерій ефективності, так i задачі уряду щодо розподілу. Всі інвестиційні складові формують, таким чином, структуру засобів, що безпосередньо впливають на ефективність інвестиційних процесів і темпи розширеного відтворення. Економіка соціального добробуту впливає на формування соціальної політики держави і розвиток соціальної сфери.