7.3. Бюджетне регулювання економіки.

Для сучасної ринкової економіки фінансова система є «нервовим центром» економічного механізму. Стан фінансового ринку говорить про «здоров'я» економіки. Впливаючи на фінансовий ринок можна управляти економічною активністю суспільства.

Можливість виникнення фінансового ринку криється в розриві між моментом покупки й оплати товару. Саме цей розрив оформляється у вигляді того або іншого зобов'язання. Саме виконання умов фінансового зобов'язання й визначає стабільність фінансової системи. Місце де обертаються фінансові зобов'язання називається фінансовим ринком.

Залежно від умов реалізації фінансових зобов'язань їх прийнято поділяти на:

• готівку;

• безготівкові гроші;

• кредитні зобов'язання;

• фондові зобов'язання.

Залежно від умов взаємин учасників фінансового ринку його ділять на наступні сфери:

• грошову систему держави (взаємовідносини на всіх рівнях інтересів);

• банківську систему (відношення на рівні держава - кредитний посередник - інвестор);

• бюджетну й податкову систему держави;

• страхову систему;

• фондову систему.

Бюджет держави є основою здійснення фінансової політики держави й одним з головних коштів його існування. Фінансова політика держави спрямована на регулювання наступних сфер економіки:

• грошової системи;

• кредитної системи;

• системи фондового ринку.

З погляду методології державного регулювання бюджетні методи ставляться до прямих методів регулювання. З погляду ж формування державних коштів, бюджет у сполученні з податковою системою формують фіскальну політику держави.

Державний бюджет – являє собою річний баланс державних видатків і джерел їхнього фінансового покриття. Державний бюджет і позабюджетні фонди становлять систему державних фінансів.

Бюджетними називаються методи регулювання економіки, засновані на використанні ресурсів державного бюджету у вигляді асигнувань у національну економіку й соціально-культурну сферу. Їхніми головними функціями є:

• підтримка розвитку галузей економіки, виробництв і сфер діяльності, невигідних з погляду ринку, але необхідних для суспільства в цілому: фундаментальна наука, виробнича інфраструктура й т.п.;

• забезпечення соціальної стабільності суспільства через зм'якшення недоліків ринкової економіки, що приводять до майнового розшарування суспільства;

• утримування соціальної сфери, перенавчання кадрів;

• стимулювання напрямків приватного капіталу, що відповідають інтересам макроекономічної політики держави;

• стимулювання розвитку напрямків діяльності, що тимчасово не відповідають критеріям ефективності, але перспективних у майбутньому, у першу чергу НІОКР і прогресивних нововведень із високим строком окупності й ступенем ризику.

У практиці державного регулювання розрізняють пряме бюджетне фінансування, державні капітальні вкладення, державні замовлення, дотації, субсидії, субвенції, допомоги. Загальним для них є безповоротний характер асигнувань.

Пряме бюджетне фінансування використається для підтримки розвитку неприбуткових підприємств і організацій, що повністю перебувають на державному забезпеченні. До них ставляться сфера освіти, охорони здоров'я, культурно-просвітні установи, установи Національної академії наук України, органи державного управління й оборони. Пряме фінансування також використається для реалізації окремих досліджень і розробок у ході виконання національних програм.

Особливістю фінансування з бюджету є безприбутковість його об'єктів. Пряме бюджетне фінансування застосовне там, де відсутня зацікавленість ринкових структур у вкладеннях значних капіталовкладень без гарантій одержання доходу.

Обсяги фінансування визначаються при складанні кошторису на утримання організацій у відповідних сферах. При узгодженні витрат ураховуються як потреби цих сфер, так і можливості державного бюджету.

Механізм формування обсягів державних капіталовкладень, замовлень і закупівель також передбачає вв'язування потреб у цих напрямках бюджетних ресурсів.

Дотації являють собою виплати з державного бюджету коштів на покриття збитковості товарів або галузей. Це форма централізованого регулювання доходів і видатків підприємств і організацій, бюджетів, планові витрати яких перевищують доходи. Вони здійснюються у вигляді коштів, що компенсують збитковість. Найчастіше дотуються ціни. У цьому випадку обсяг дотації визначається в такий спосіб:

Д = (Ц_П - Ц_Д) + А, (7.11)

де	Д	- розмір дотації на товар;
	Цп	- розмір ціни, що забезпечує покриття всіх витрат і досягнення середнього рівня рентабельності;
	Цд	- діюча ціна товару;
	А	- обсяг виробництва товару.

У ринковій економіці Ц_Д є не що інше, як ціна рівноваги, що балансує попит та пропозицію. У перехідний період, коли надійний механізм ринкового ціноутворення ще не сформувався, що діють виступають державні (регульовані) ціни. А дотації виступають як засоби державного захисту.

За допомогою дотацій держава штучно підтримує ефективність виробництва продукту, що дотується, порушення виробництва якого може привести до негативних наслідків в економіці.

На відміну від дотацій субсидії носять одноразовий характер і призначені для оперативного рішення фінансових проблем підприємств. У цьому випадку у видатковій частині держбюджету виділяється загальний фонд субсидій, а їхнім розподілом займається Кабінет Міністрів. Розрізняють прямі й непрямі субсидії. Прямі субсидії направляються безпосередньо нужденному підприємству, непрямі - надходять підприємству через ланки, що опосередковують.

Субвенція - це цільова допомога, вид державного фінансового сприяння окремим виробникам, надаваних для рішення конкретних завдань.

Застосування бюджетних методів регулювання носить двоїстий характер. З одного боку, фінансові асигнування дозволяють запобігти багато негативних сторін ринкового господарювання або перебороти їх з меншими втратами. З іншого боку, збільшення видатків бюджету приносить в економіку серйозні негативні наслідки у вигляді збільшення рівня інфляції під впливом дефіциту державного бюджету, зниження інвестиційної активності приватного капіталу у зв'язку з неминучим ростом податків, ослаблення ринкових стимулів у зв'язку з можливістю компенсування фінансових втрат “вливанням” бюджетних коштів.

Позабюджетні фонди – це форма перерозподілу й виконання фінансових ресурсів, приваблюваних державою для фінансування деяких суспільних споживачів і, що витрачають комплексно на основі оперативної самостійності. Число подібних фондів у різних країнах коливається від 30 до 80. В залежності від цілей призначення ці фонди діляться на економічні й спеціальні. Залежно від рівня управління - на державні й регіональні.

Діяльність позабюджетних фондів звільнена від сплати податків, державних і мит. Їхня діяльність строго обговорена рамками відповідного законодавства.

В Україні прикладом позабюджетних фондів федерального рівня є Пенсійний фонд, фонд державного соціального страхування, Державний фонд зайнятості й інших.

Позабюджетні фонди мають кілька функцій, доповнюючи державний бюджет у сфері ДРЕ.

По-перше, вони незалежні від стану бюджету й виконують цільову роль. Вони гарантують виконання деяких важливих державних завдань таких, як ліквідація наслідків великих катастроф, будівництво й утримування доріг, виплату пенсій старим і т.п.

По-друге, вони дозволяють маніпулювати показниками виконання бюджету, зокрема перекривати частину або весь дефіцит бюджету коштами спеціальних фондів.

По-третє, позабюджетні фонди не підзвітні вищим законодавчим органам і можуть оперативно використатися виконавчою владою в рамках відповідних законів.

По-четверте існує правило один фонд - один закон.

Перевищення видатків над доходами бюджету веде до утворення дефіциту бюджету. Одним з методів балансування державного бюджету є випуск державних позик.

Розрізняють внутрішні й зовнішні позики.

Розміщення внутрішніх позик здійснюються шляхом продажу державних цінних паперів населенню й підприємницьким структурам, позик в автономних позабюджетних фондів (наприклад, фонду по страхуванню по безробіттю або пенсійному фонду) і в порядку одержання кредитів у приватних банків — ця форма фінансування бюджетного дефіциту часто практикується місцевою владою.

Зовнішні державні позики розміщаються на міждержавній основі під державні гарантії.

Державні позики не єдиний шлях покриття дефіциту державного бюджету. У багатьох країн накопичений досвід покриття дефіциту бюджету шляхом додаткової емісії наявних або безготівкових грошей. Особливо часто прибігають до цих коштів у критичних ситуаціях: під час війни, тривалої кризи. Проте, цей метод загрожує серйозними наслідками дисбалансу фінансової сфери, а потім і загальною економічною кризою. З метою збереження господарської й соціальної стабільності уряду розвинених країн усіляко уникають невиправданої емісії грошей. У більшості країн закріплена незалежність національного емісійного банку від виконавчої й законодавчої влади. Емісійний банк відповідає перед суспільством за стабільність грошової системи, таким чином, ставиться заслін інфляційному вибуху, що міг би відбутися, якби гроші друкувалися за бажанням уряду.

Державні позики менш небезпечні, чим емісія, але роблять певний негативний вплив на економіку країни:

По-перше, у ряді випадків уряд прибігає до примусового розміщення державних коштовних , що порушує структуру платіжно-розрахункових відносин і викликає негативну реакцію фінансових інститутів.

По-друге, якщо уряд і створює сприятливі умови для придбання юридичними й фізичними особами урядових цінних паперів, те державні позики відволікають вільні кошти з ринку позичкового капіталу, звужуючи можливості одержання кредиту для розвитку господарської діяльності.

По-третє, розміщення позик у кризовий період змушує держава шукати додаткові ресурси на покриття позики, що відволікає коштів від соціальних програм.

Управління державним боргом є дуже важливим напрямком державної фінансової політики. Під управлінням державним боргом можна розуміти ряд мір спрямованих на виплату доходів кредиторам держави, погашенню позик, зміні умов випущених позик, визначення умов і випуск нових позик. Саме від довіри інвесторів держави багато в чому залежить стан всієї фінансової системи країни. І тому дуже багато історичних прикладів як у нашій країні, так і в інших країнах.

Перевищення державного боргу над ВВП більш ніж в 2,5 рази вважається небезпечним для стабільності економіки, особливо для стійкого грошового обігу.

Державний борг підрозділяється на внутрішній і зовнішній, а також короткостроковий (до 1 року), середньостроковий (від 1 до 5 років) і довгостроковий (понад 5 років). Найбільш важкими є короткострокові борги. По них незабаром доводиться виплачувати основну суму з високими відсотками.

Основними заходами щодо управління державного боргу ставляться:

• виплата боргів за рахунок золотовалютних резервів;

• конверсія боргових зобов'язань (БО);

• консолідація БО;

• обмін БО ;

• відстрочка погашення позик;

• анулювання зобов'язань.

Під конверсією розуміється зміна прибутковості БО. Скорочення розмірів зовнішнього боргу шляхом конверсії здійснюється шляхом перетворення його в довгострокові іноземні інвестиції. У рахунок боргу іноземним кредиторам пропонують придбати в країні-боржнику нерухомість, участь у капіталі й т.п.

Під консолідацією розуміється зміна умов позик, зв'язаних зі строками погашення. Державні органи, намагаються консолідувати короткострокову й середньострокову заборгованість, тобто перетворити її в довгострокові борги, відклавши на тривалий строк виплату основної суми й обмежуючись щорічною виплатою відсотків. У ряді країн існують спеціальні управління державним боргом при міністерстві фінансів, які займаються погашенням і консолідацією старих боргів, а також залученням нових позикових коштів. Особлива увага приділяється зовнішньому боргу. Якщо платежі по ньому становлять, наприклад 20—30% надходжень від зовнішньоекономічної діяльності країни, то залучати нові позики з-за кордону стає важко. Їх надають неохоче й під більше високі відсотки, вимагаючи застав або особливих поручництв (продаж акцій національних компаній, концесій і т.п.). Звичайно уряди намагаються вживати заходів, щоб не потрапити в положення безнадійних боржників так, як це обмежує доступ до закордонних фінансових ресурсів. Консолідація зовнішнього боргу можлива тільки за згодою кредиторів. Кредитори створюють спеціальні організації-клуби, де виробляють солідарну політику стосовно країн, які не в змозі виконувати міжнародні фінансові зобов'язання. Найбільш відомі Лондонський, Римський і Паризький клуби.

В виняткових випадках держава може зробити обмін БО на тих або інших умовах або зовсім відмовитися від зобов'язань по державному боргу (оголошення дефолту).