7.7. Державне підприємництво.

Під державним підприємництвом розуміється будь-яка господарська діяльність держави, спрямована на одержання доходів. Не слід ототожнювати підприємницьку діяльність держави з державним сектором економіки, це більше широке поняття, що включає одержання доходів від акцій і паїв у підприємствах змішаних форм власності. Повна господарська діяльність держави включає підприємницьку діяльність держави й господарську діяльність бюджетних організацій. У свою чергу всі господарські структури держави діляться на бюджетні організації й самостійні державні підприємства, що діють у рамках частки права.

Державний сектор економіки являє собою комплекс господарських об'єктів, що належать центральному й місцевому державному органам влади.

У багатьох країнах розрізняють публічну (загальнодержавну) власність, що належить центральному уряду, і комунальну власність, що належить місцевим органам управління. Якщо один господарський об'єкт належить частково центральним, а частково місцевій владі й у той же час у ньому бере участь приватний капітал, то в цьому випадку говорять про змішану власність.

Державний сектор економіки існував у багатьох країнах задовго до настання епохи капіталізму. До нього ставилися приналежній державі земельні масиви, ліси, нерухомість, провіантські й паливні склади, арсенали, військові бази й інше військове господарство, пошта, частково транспортна служба, деякі заводи, насамперед військові. У кризові періоди держава викуповувала в приватних власників господарські об'єкти, головним чином у сфері інфраструктури, важкої промисловості, функціонування яких було необхідно для економіки країни, але не завжди вигідно з погляду приватного капіталу.

Розширення державного сектора провадилося наступними шляхами: націоналізацією ряду галузей і підприємств (у Франції, Італії, Великобританії, Австрії), будівництвом і придбанням господарських об'єктів, що розоряються (у ФРН, США, Швеції, Японії). У першій групі країн частка державного сектора в національному багатстві країни вище, ніж у другий.

Державний сектор економіки, що включає землі, лісові масиви, національні парки, пам'ятники історії й культури, важливий для збереження ландшафту, природного й культурного генофонду країни, а також резервних земель для будівництва. Приватний капітал не зміг би зберегти цю важливу частину національного багатства, він зацікавлений у максимальному використанні цих об'єктів, а не в збереженні їх для майбутніх поколінь.

Особливе місце в державному секторі займають стратегічні резерви палива, сировини й продовольства. Вони забезпечують національну безпеку країни й сприяють економічній стабільності.

У цілому державний сектор економіки можна підрозділити на наступні частини:

• Об'єкти інфраструктури, здебільшого нерентабельні. Значну частку в які, займають транспортні комунікації, частина з яких може бути високорентабельними й стратегічно важливими (наприклад, трубопроводи в Росії).

• Державні підприємства в сировинних і енергетичних галузях, де потрібні більші інвестиції, а оборотність капіталу повільна.

• Державні підприємства, що забезпечують виконання функцій держави (підприємства ВПК, монетні підприємства, підприємства виправних закладів і т.п.).

• Підприємства складову державну монополію.

• Господарські підрозділи бюджетних організацій.

Існування в умовах ринку господарського сектора, що у своїй діяльності керується засадами, що відрізняються від принципів ринкової економіки, дозволяє використати його для рішення загальнодержавних.

Державний сектор економіки в рамках державного регулювання економіки покликаний вирішувати наступні завдання:

1. Державний сектор економіки в окремих країнах у конкретних ситуаціях відіграє специфічну роль захисту національних економічних і політичних інтересів від зовнішньої експансії.

2. Підтримка збиткових галузей народного господарства, забезпечуючи тим самим робітниками місцями більшу частину населення (вугільні шахти, великі нерентабельні підприємства й т.п.).

3. Державний сектор є постачальником дешевих послуг, зокрема транспортної, поштово-телеграфних, електроенергії й сировини, знижуючи в такий спосіб витрати в приватному секторі.

4. Забезпечує виконання функцій держави.

5. Монополізує діяльність секторів економіки, у яких діяльність приватного підприємництва, з погляду суспільних інтересів, небажана.

У цілому державний сектор служить доповненням приватного господарства там і в такій мірі, де мотивація для приватного капіталу виявляється недостатньою.

Головною проблемою існування державного сектора економіки є його відносно низька ефективність, що є звичайним явищем для країн з ринковою економікою. Основними причинами цього явища є:

• державні об'єкти зосереджені в основному в невигідні з економічної точки зору сферах;

• відсутність взаємозв'язку між особистими інтересами керуючих державними підприємствами й суспільними інтересами;

• більше високий рівень видатків у порівнянні із приватним сектором;

• більше складна багаторівнева система управління господарськими об'єктами й низькою оперативністю прийняття рішень.

В умовах ринкової економіки розміри й динаміка розвитку державного сектора економіки залежить від конкретних умов циклічного розвитку економіки. Як правило, у періоди кризи його значення зростає, у періоди росту знижується.

Перетворення державної власності є досить складним процесом, як з погляду методів її реалізації, так і по соціально-економічних наслідках. Методами перетворення державної власності є націоналізація й приватизація.

Процес переходу господарських об'єктів із приватної власності в державну називається націоналізацією.

Підстави націоналізації можуть бути наступними:

• включення підприємств, що мають бути націоналізованими у програму проведення структурної економічної політики;

• погроза економічної, державної й екологічної безпеки країни;

• банкрутство необхідних суспільству об'єктів виробничої й соціальної сфери;

• домінуюче положення підприємства або іншого об'єкта у виробництві продукції або послуг, що не може бути переборене внаслідок його положення як природної монополії або в чинність інших причин;

• незаконний переклад прибутку за кордон;

• незаконне проведення приватизації;

• порушення законодавства країни.

Порядок націоналізації може бути наступним:

• конфіскація майна у випадках порушення законодавства країни (якщо таке передбачається Законом);

• примусове відчуження майна, що перебуває у власності громадян і юридичних осіб, на користь держави з відшкодуванням вартості цього майна;

• з ініціативи власників майна.

У міру економічного росту або з метою реструктуризації економіки може бути реалізований зворотний процес націоналізації – приватизація. Приватизація – це перехід об'єктів державної власності в приватну. Часткою случаємо приватизації є реприватизація – повернення раніше націоналізованої власності їхнім колишнім власникам. Приватизація може бути частиною більше широкого процесу роздержавлення. Приватизації можуть передувати перехідна форма співволодіння державної власності - оренда, корпоративне співволодіння, концесія й т.п.

Націоналізація й приватизація в економічно обґрунтованому варіанті можуть бути найбільш діючими елементами реалізації структурної економічної період, особливо для держав з перехідними економіками.

Особливий статус у державному секторі економіки займають казенні підприємства (підприємства виправних установ, деякі військові підприємства, монетні заводи й т.п.) діючі в рамках публічного права. Діяльність цих підприємств строго регламентована. Основним методом їхнього управління є директивне планування їхньої діяльності. Сутність цього методу складається в строгому виконанні завдань вищестоящих державних органів управління. Керівництво підприємства призначається, система оплати й стимулювання праці, утворення фондів розвитку підприємства строго регламентована. Основним елементом планування діяльності підприємства є державне замовлення. Державне замовлення визначає обсяги й строки виробничої програми підприємства, а так само порядок оплати її виконання.

Діяльність бюджетних організацій здійснюється в рамках затверджених кошторисів бюджетів відповідного рівня. Основним методом контролю за діяльністю бюджетних організацій є нормативний метод. Відповідно до його основні напрямки діяльності бюджетних організацій залежать від визначальних контрольних цифр (набір студентів у вищі навчальні заклади, кількість ліжко-місць у лікувальних установах і т.п.). Господарська діяльність бюджетних організацій жорстко контролюється вищими органами.