3.4.2. Реальний сектор економіки

Реальний сектор економіки – це сектор, в якому створюється ВВП. Він включає виробництво, яке представлено підприємствами добувної промисловості, переробними галузями промисловості, сільське господарство, сферу послуг (побутових, промислових та інших).

Підприємства – це ділові господарські одиниці, фірми, торгівля, транспорт, всі організаційні форми капіталу, що виробляють товари і послуги. Видами економічної активності підприємств є:

• формування попиту на фактори виробництва на ринку ресурсів;

• формування сукупної пропозиції товарів і послуг на товарному ринку;

• сплата податків до державного бюджету;

• формування попиту на кредити на фінансовому ринку;

• формування інвестиційного попиту на товарному ринку.

Для стимулювання приватного сектора застосовуються різні засоби, такі як:

• система державних замовлень;

• міри заохочувального характеру (різного роду преференції, податкові ставки, податкові пільги й ін.);

• міри обмежувального характеру.

Державні замовлення. Державне регулювання в країнах з розвинутою ринковою економікою здійснюється через систему державних ринків, що виражається в широкомасштабній участі держави на особливому ринку державних закупівель і замовлень, що є найважливішим елементом і складовою частиною загальнонаціонального ринку.

На ринку державних замовлень встановлюються й реалізуються економічні й договірні зв'язки держави як замовника продукції з його підрядниками – державними унітарними підприємствами й приватним капіталом. В основі цього складного механізму господарсько-договірних зв'язків лежить система державних закупівель і замовлень.

Використовуючи державні замовлення як важливий інструмент впливу на господарюючі суб'єкти, держава може вирішувати певні соціально-економічні завдання. Так, наприклад, вона може збільшувати сукупний попит, стимулювати ті або інші галузі народного господарства, забезпечувати підтримку проведення наукових досліджень, створення й впровадження нових технологій, проведення наукових досліджень і розробок в області охорони здоров'я, екологічної безпеки й т.д.

Таким чином, держава в особі її різних органів, виступаючи як найбільший споживач продукції цілого ряду галузей, перетворює державний попит у важливий стимул розвитку ринкової економіки. Державні замовлення приватному сектору виступають одночасно як інструмент орієнтації його на виконання показників індикативного плану.

Державні закупівлі здійснюються як у формі прямих закупівель товарів і послуг на ринку, так й у формі попередніх замовлень. Прямі закупівлі оформлюються на товари, наявні на масовому ринку; попередні замовлення – унікальну (особливо, військову) продукцію.

Державні замовлення реалізуються на різних рівнях державного ринку: центральному (федеральному), регіональному, муніципальному.

Основні принципи формування державних замовлень:

• конкуренція в одержанні державного замовлення;

• економічність;

• ефективність;

• підзвітність при проведенні відкритих торгів (тендерів).

На цих торгах в умовах відкритості держава реалізує свої замовлення серед фірм-учасників торгів на принципах конкуренції. Ця конкурентна система, адекватна самій суті ринкового господарювання, дозволяє забезпечити як найбільш вигідні економічні умови, так і вирішення поставлених завдань при виконанні замовлень. Відкритість торгів визначається широким поширенням інформації й реклами серед підприємств.

Заходи заохочувального характеру використовуються як інструмент, що дозволяє стимулювати підприємства приватного сектору з метою дотримання останніми показників індикативного плану. У їхньому числі можна виділити:

• фінансову допомогу підприємствам, що активно сприяють виконанню орієнтирів індикативного плану;

• різні види державної допомоги окремим підприємцям і бізнесменам (наприклад, часткове відшкодування витрат, відшкодування витрат на перенавчання персоналу, зниження відпускних тарифів на газ й електроенергію);

• надання податкових пільг різного характеру (податкові канікули при погашенні державного кредиту, знижені ставки оподатковування, пільги по оподатковуванню й ін.).

Заходи обмежувального характеру спрямовані на попередження передбачуваних дій підприємців, що ведуть до конфронтації з показниками індикативного плану. Вони менш ефективні, тому застосовуються рідко.