7.4. Фінансово-кредитне регулювання економіки.

Значна частина керуючого впливу на економіку здійснюється через фінансово-кредитні важелі. До них відносяться процеси розподілу й перерозподілу фінансових ресурсів, коштів. Фінансові потоки й рух грошових коштів виконують багато функцій активного впливу на економіку. Держава через Центральний (Національний) банк впливає на масштаби й особливості діяльності всіх інститутів фінансово-кредитної системи країни, особливо часток, тому що вони є її основою. Держава повинна мати повсякденний контроль над банківською системою, підтримувати ліквідність кредитно-банківських установ на рівні, достатньому для покриття вимог депозитаріїв і здійснення операцій на відкритому ринку. Центральний банк здійснює управління державним боргом через зміну ціни й умов продажу державних облігацій, покупку й продаж державних боргових зобов'язань.

Важливим важелем впливу на економічні процеси є дисконтна політика Національного банку. Особливо це відноситься до впливу на сукупний попит і, у першу чергу, інвестиційний. Зменшення інвестиційного попиту виступає найбільш радикальним інструментом у боротьбі з інфляцією, а стимулювання його використається звичайно в період зниження економічної активності. Досягнення даних цілей можливо методами прямого обмеження резервів банківських кредитів, контролю по окремих видах кредитів, грошової маси в обігу, емісії державних цінних паперів.

Грошова система являє собою встановлену державою форму організації грошового обігу в країні. Структура складових елементів грошової системи складається історично й визначається законодавством країни.

Найбільш загальними елементами грошової системи є:

• найменування грошової одиниці і її частин;

• види грошових знаків;

• валютний курс;

• масштаб цін;

• порядок емісії ( випуску) грошей в оборот:

• регулювання грошового й валютного обороту;

• статус державного банку країни.

Центральним елементом грошової системи є емісія грошових знаків. Основною властивістю грошей є їхня ліквідність при операціях з фінансовими зобов'язаннями. Співвідношення грошей, що находяться в обороті, швидкість обороту й товарна маса визначають складний масштаб цін. Зміна кількості грошей в обороті або зміна швидкості їхнього обороту негативно позначається на масштабі цін, що є дуже хворобливим для економіки.

У відповідності зі структурою грошового обігу виділяють наявні й безготівковий (депозитний) обороти.

У загальному виді в структурі грошової системи прийнято виділяти наступні складові:

• банкноти ЦБ;

• поточні рахунки КБ;

• депозитні рахунки.

Відповідно до прийнятої класифікації грошові складові утворять грошові агрегати М1, М2, М3.

М1 - готівка у вигляді монет і паперових грошових знаків + поточні рахунки в КБ + чекові ощадні рахунки.

М2 - М1+ощадні рахунки й короткотермінові депозитні вклади.

М3 - М2+довгострокові інвестиції.

Короткострокові й довготермінові вклади КБ можуть бути оформлені у вигляді високоліквідних цінних паперів, що носять характер платіжних коштів близьке до банкнот ЦБ. Це:

• комерційні папери для фінансування поточних операцій (чеки, сертифікати, бони й т.п.);

• банківські векселі (чек із правом погашення в певний строк і гарантією банку в його погашенні);

• облігації позик.

Емісія готівки прямо впливає на масштаб цін.

Історично сформувалися наступні типи систем регулювання наявної грошової емісії з боку держави:

• пряме забезпечення обміну паперових грошових знаків на золото й дорогоцінні камені;

• прив'язка національної грошової одиниці до більш сильної валюти, через систему її обміну резервів ЦБ у цій валюті;

• прив'язка національної грошової одиниці до більш сильної валюти на основі встановлення вільного ринкового курсу.

Кожний з перерахованих механізмів, має свої позитивні й негативні сторони й може застосовуватися на різних етапах економічного розвитку. Проте, по ступені стабільності вони розташовані в порядку її убування.

У безготівковому грошовому обігу величезну роль грають КБ, які через систему безготівкових рахунків можуть впливати на швидкість грошового обігу і як би генерувати гроші.

Простежимо це на прикладі: клієнт банку просить видати йому кредит на суму 10 млн.грош.од. Банк видає цей кредит, збільшуючи тим самим залишок на його рахунку. До проведення цієї операції баланс банку виглядав у такий спосіб:

Табл. 7.3.

Активи банку		Пасиви банку
1. Резерви	10	1. Чекові рахунки	25
у т.ч.: готівка	2	2. Ощадні рахунки	20
Внески в ЦБ	8	3. Строкові вклади	35
2. Позики	50	4. Інші	15
- бізнесу	20	Капітальний рахунок	5
- населенню	15
3. Кредити	20
4. Цінні папери	20
Баланс	100	Баланс	100

Після проведення вищевказаної операції й проведення актив - позика бізнесу +10; пасив чекові рахунки + 10, баланс буде виглядати в такий спосіб:

Табл. 7.4.

Активи банку		Пасиви банку
1. Резерви	10	1. Чекові рахунки	35
у т.ч.: готівка	2	2. Ощадні рахунки	20
Внески в ЦБ	8	3. Строкові вклади	35
2. Позики	50	4. Інші	15
- бізнесу	30	Капітальний рахунок	5
- населенню	15
3. Кредити	20
4. Цінні папери	20
Баланс	110	Баланс	110

У цьому випадку грошовий агрегат М1 збільшиться на 10 млн.грош.од.

У цьому випадку зменшується ліквідність банку (його фактична забезпеченість грошовими ресурсами).

Одним з елементів регулювання стримування депозитної емісії є встановлення нормативу забезпеченості грошової емісії резервами банку у відсотках до них. У межах цієї величини банк може провадити депозитну емісію. Для збільшення обсягів кредитування банки повинні мати у своєму розпорядженні вільні кошти в ліквідній формі. Джерелами цих коштів може бути кредитно-чекова емісія ЦБ. Все це разом і становить можливості депозитної емісії.

Збільшення грошової маси шляхом депозитно-чекової емісії прийнято називати мультиплікацією грошей. Банківська система мультиплікує гроші в масштабі:

D=R/r, (7.12.)

де:

D - приріст чекових рахунків;

R - початкова величина резервів

r - норматив резервів у частках.

M0 = 1/r - так званий банківський мультиплікатор.

На практиці також розраховують мультиплікатор бази:

M1 =(D+C)/(R+C), (7.13.)

де:

D - розмір поточних рахунків;

С - сума готівки;

R - сума резервів.

Для стабільної економіки із сильною грошовою системою m1 = 2,6-3.

У цілому, комплекс методів державного регулювання стану грошової системи містить у собі:

• законодавче регламентування банківської й інвестиційної діяльності (регулювання розмірів статутних фондів КБ, визначення видів і проходження фінансових розрахунків, регулювання порядку емісії, випуску позик, облігацій й ін. цінних паперів і т.п.);

• закріплення того або іншого способу забезпеченості національної грошової валюти;

• маніпулювання розмірами обов'язкових резервів;

• операції на відкритому ринку (покупка продаж ВКВ; дорогоцінних металів і каменів; випуск, покупка-продаж ДО);

• кредитування КБ ЦБ і тим самим маніпулювання загальною дисконтною ставкою по кредитах;

• валютна політика держави;

• емісія й вилучення готівки.

Банки є посередниками депозитного типу. В Україні банки діють відповідно до закону України «Про банки». Банківська система України включає Національний банк (НБ) і комерційні банки, зареєстровані у встановленому порядку.

Головними цілями НБ України є:

• забезпечення внутрішньої й зовнішньої стабільності офіційної грошової одиниці;

• забезпечення ліквідності, кредитоспроможності й надійності функціонування грошово-кредитної системи;

• підтримка загальної економічної політики уряду.

Основними завданнями НБ є:

• грошово-кредитне регулювання;

• видача ліцензій і здійснення нагляду за юридичними особами, що займаються кредитуванням.

Основними функціями НБ є:

• організація міжбанківських розрахунків і касового обслуговування КБ;

• виконання разом з Мінфіном касового виконання державного бюджету;

• видача ліцензій і здійснення нагляду за юридичними особами, що займаються кредитуванням;

• контроль за діяльністю кредитних установ інших країн на території України;

• регулювання зовнішньоекономічних розрахунків і валютний контроль;

• виконання функцій центрального депозитарію;

• проведення єдиної політики бухгалтерської дисципліни.

Основною ланкою банківської системи є комерційні банки (КБ).

Комерційні банки здійснюють на договірних умовах, що не суперечать законодавству, діяльність по кредитно-розрахунковому й іншому банківському обслуговуванню юридичних і фізичних осіб.

Прийнято виділяти наступного завдання регулювання кредитної системи:

• згладжування циклічності інвестиційної активності;

• регулювання грошового обігу;

• регулювання діяльності КБ відносно клієнтів і населення.

До прямих методів державного регулювання кредитної системи можна віднести:

• законодавче й підзаконне регулювання діяльності банків і інших посередників депозитного типу (установлення розміру статутних фондів, організаційно-правових форм діяльності, ліцензування діяльності, регулювання порядку розрахунків і ін. форм діяльності банків і т.п.);

• адміністративне регулювання (штрафи, санкції, обмеження розмірів кредиту, установлення рівнів процентних ставок і т.п.):

• пряме валютне регулювання (повна або часткова фіксація курсу національної валюти; регулювання маржі по валютних операціях; регламентація діяльності валютних бірж і аукціонів; обмеження на вивіз або ввіз національної й іноземної валюти; регулювання ходіння іноземної валюти на території країни й порядку її обміну);

• операції НБ на відкритому ринку (покупка-продаж золота й дорогоцінних паперів, розміщення позик і інших державних цінних паперів);

• кредитування комерційних банків ЦБ;

• фінансова підтримка банків з коштів державного бюджету й резервів ЦБ.

До основних методів непрямого регулювання варто віднести:

• маніпулювання рівнем середньої процентної ставки;

• спеціальне оподатковування ряду банківських операцій;

• непряме валютне регулювання (покупка або продаж валюти через УМВБ із метою підтримки курсу національної валюти);

• операції НБ на відкритому ринку (операції з державними цінними паперами на вторинному ринку).

Більш докладно зупинимося на маніпулюванні НБ середнім рівнем відсотка по кредитах. Усереднена ставка позичкового відсотка формується в такий спосіб:

Уп = [Пч * Уч +(Пнб + М)*Унб]/100, (7.14.)

де:

Уп - середня ставка позичкового відсотка;

Пч - ставка відсотка по кредитах КБ із власних резервів;

Уч - питома вага кредитних ресурсів КБ у їхній загальній вазі, %;

Пнб - відсоток по кредитуванню КБ ЦБ;

М - середній рівень маржі, процентні пункти;

Ун - питома вага кредитних ресурсів НБ у їхній загальній вазі, %.

З наведеної вище формули випливають, що держава може використати наступні непрямі методи регулювання середнього рівня процентної ставки по кредитах:

• регулювання розміру обов'язкових резервів;

• регулювання обсягів і прибутковості по кредитуванню КБ.

Механізм регулювання розміру обов'язкових резервів діє в такий спосіб:

• збільшуючи обсяг обов'язкових резервів комерційних банків держава тим самим обмежує їхньої можливості в кредитуванні економіки й знижує кредитну емісію;

• на фазі пожвавлення економіки держава знижує обсяги обов'язкових резервів даючи можливість комерційним банкам розширювати кредитування підприємницької діяльності.

Відповідно до мети державного регулювання економіки центральний банк може міняти власні ставки, змінюючи в такий спосіб співвідношення попиту та пропозиції на ринку позичкового капіталу. Підвищуючи офіційну дисконтну ставку, він робить кредит більше дорогим, менш вигідним для позичальника, знижує попит і збільшує пропозицію вільних грошей, одночасно скорочуючи приплив цих грошей в економіку. При зниженні ставки спостерігається зворотна картина: додаткові кошти надходять в економіку. Зміна дисконтної ставки ЦБ здійснюється невеликими кроками, залежно від сформованого рівня інфляції.

Крім економічних методів держава, як це показує практика останнього часу, часто користується політичними й психологічними методами тиску на кредитний ринок.

Політика обов'язкових резервів, проведена Національним банком, покликана, з одного боку, забезпечити ліквідність комерційних банків, а з іншого, виступає інструментом регулювання грошової маси. Встановлення такого механізму дозволяє Національному банку безпосередньо впливати на кількість грошей, що знаходяться в розпорядженні комерційних банків. Маніпулювання процентними ставками по обов'язкових резервах регулює розміри безвідсоткових вкладів комерційних банків у Національний банк України, що у свою чергу змінює можливості комерційних банків у наданні послуг по наданню позичок. Недостатня гнучкість механізму обов'язково може стати чинником, що ускладнює загальну ліквідність усієї банківської системи. Фінансова стабільність банків - непорушна умова нормального функціонування народного господарства.

Динамічність і ефективність розвитку економіки обумовлює швидкістю переливу капіталу з однієї сфери в іншу. Будь-які фінансові операції оформляються у вигляді яких-небудь фінансових зобов'язань, частина з яких є цінними паперами, що дають право власності на певний розмір капіталу. Ці цінні папери самі по собі мають властивість товару, а місце, на якому відбуваються угоди із цінними паперами - ринком цінних паперів (РЦП). РЦП - кровоносна система економіки, від її розгалуженості й стану залежить розвиток економіки в цілому. Стан кон'юнктури на ринку цінних паперів указує на напрямок динаміки розвитку загальногосподарської кон'юнктури й стан ділової активності в цілому. РЦП є складовою частиною фінансового ринку.

По своїй структурі ринок цінних паперів являє собою досить складне й багатофункціональне утворення. За принципом зворотності фінансових зобов'язань він ділиться на ринок боргових зобов'язань і ринок власності (фондовий ринок). На ринку боргових зобов'язань (наприклад, облігацій) капітал надається в борг на певний час. На ринку власності (наприклад, акцій) купують і продають право на одержання доходу від вкладеного капіталу. У свою чергу, ринок власності можна підрозділити на ринок власності реального й фіктивного капіталу. Реальний капітал пов'язаний із цінними паперами на реально існуючу власність (акції підприємств матеріального й нематеріального виробництва), фіктивний капітал становлять цінні папери інвестиційних, пенсійних і позикових фондів.

Залежно від характеру руху цінних паперів, ринок цінних паперів ділиться на первинний і вторинний. На первинному ринку здійснюється розміщення нових фінансових зобов'язань, що мають лише первісну (номінальну) вартість. На первинному ринку визначається тільки ціна самого цінного папера, а не її прибутковості. На вторинному ринку провадиться перепродаж цінних паперів як товару, що приносить дохід від вкладеного капіталу.

По ступені організованості РЦП поділяється на біржовий (фондова біржа) і позабіржовий. Фондова біржа є спеціально відведеним місцем, де відбуваються на основі певних правил угоди із зареєстрованими на ній цінними паперами.

Учасниками фондового ринку є:

• емітенти цінних паперів - суб'єкти підприємницької діяльності, що випускають фінансові зобов'язання;

• інвестори - фізичні і юридичні особи, що мають надлишкові або вільні кошти, що бажають вкласти їх у капітал;

• інвестиційні посередники - юридичні особи, діяльність яких спрямована на полегшення інвестиційного процесу, з використанням професійного досвіду й фінансової зацікавленості.

Оскільки фондовий ринок представлений, в основному, ринком зобов'язань недержавних підприємств для його регулювання застосовуються законодавчі й адміністративні методи проведення фондових операцій і визначення його інституційної структури:

• регулювання розмірів статутних фондів фінансових посередників і їхніх організаційно-правових форм діяльності;

• ліцензування операцій на РЦБ;

• регламентація порядку емісії цінних паперів, діяльності бірж і фондових аукціонів;

• порядок взаємин фінансових посередників на первинному й вторинному ринках;

• система державних гарантій інвестицій;

• регулювання розмірів і обсягів і форм іноземних інвестицій;

• гарантування прав акціонерів і власників акцій і т.п.

До основних непрямих методів регулювання РЦБ відносяться:

• спеціальне оподатковування цінних паперів;

• державне кредитування або інша участь в інвестиційних проектах.