Тема 7. Основні форми і інструменти регулювання національної економіки

7.1. Система форм і інструментів державного регулювання національної економіки

7.2. Правові й адміністративні методи державного регулювання економіки.

7.3. Бюджетне регулювання економіки

7.4. Фінансово-кредитне регулювання економіки

7.5. Податкове регулювання економіки

7.6. Державна політика в сфері відновлення основних фондів

7.7. Державне підприємництво

7.1. Система форм державного регулювання національної економіки.

Складність і різноманіття завдань розвитку народного господарства в перехідний період викликає необхідність застосування широкого спектра форм і моделей впливу на економічні процеси, які підрозділяються на властиво державне регулювання й суспільне (рис.6.1).

Державне регулювання економіки здійснюється через державні, урядові, законодавчі й судові органи й оформляються відповідними законами, нормами, інструкціями, указами, розпорядженнями й т.п. Методи суспільного регулювання формуються громадськими організаціями, що ставлять перед собою завдання захисту конституційно закріплених прав учасників економічного процесу. До них відносяться професійні союзи, громадські організації, такі, як споживчі товариства, захисту навколишнього середовища, пам'ятників і т.п, союзу підприємців, промисловців. Багато видів діяльності встановлюють саморегулювання - свого роду кодекс правил у благо всіх членів професії й проводячи його в життя. Це робиться для підвищення професійної репутації, якості утворення й етики членів даної професії. Саморегулювання розглядається як спосіб впливу на економічне життя (наприклад, установлення цін, зведення перешкод до виходу на ринок, заборони окремих видів діяльності).

У загальному виді форми впливу на економіку можна проілюструвати у вигляді схеми (табл.7.1.).

Якщо ж уряд просто регулює витрату грошей, обсяг видатків обчислити набагато сутужніше. На вершині всіх видатків, пов'язаних з непрямим регулюванням, лежать витрати, що знижують продуктивність. Тому більш доцільніше, щоб уряд уникав яких-небудь форм непрямих витрат і платив за всі прямо. Однак, відшкодувати ці видатки можливо лише збільшенням податків або ростом дефіциту бюджету. Тому використання різних прийомів регулювання повинне супроводжуватися розрахунками їхньої економічності на основі порівнянних витрат на проведені заходи й ефекту їхньої віддачі. Тільки таким способом можна вирішити проблему розумного застосування різноманітних форм і методів регулювання, а не просто так, начебто вони нічого не коштують.

Таблиця 7.1.

Загальна класифікація форм впливу на економіку

Суб'єкти регулювання	Вид регулювання	Функції регулювання
Державне	Пряме	Правове
		Адміністративне
		Бюджетне
	Непряме	Фінансово-кредитне
		Податкове
Суспільне	Непряме	Лобізм, участь представників громадських організацій у державних органах, економічні програми політичних партій і т.п.
	Саморегулювання	Суспільний вплив

Форми державного регулювання взаємозалежні між собою й застосовуються звичайно в комбінації. Очевидно, що сучасна ринкова система немислима без втручання держави. Однак існує межа, за якою відбуваються деформації ринкових процесів, падає ефективність виробництва. Тоді рано або пізно встає питання про роздержавлення економіки, рятування її від надмірної державної активності. Існують важливі обмеження для регулювання. Наприклад, неприпустимі будь-які дії держави, що руйнують ринковий механізм (тотальне директивне планування, всеохватний адміністративний контроль за цінами й ін.). Це не означає, що держава знімає із себе відповідальність за неконтрольований ріст цін і повинна відмовитися від планування. Ринкова система не виключає планування на рівні підприємств, регіонів і навіть народного господарства; правда, в останньому випадку воно звичайно є "м'яким", обмеженим по строках, масштабам і іншим параметрам, і виступає у вигляді національних цільових програм. Також слід зазначити, що ринок багато в чому є самонастроювальною системою, і тому впливати на нього треба тільки непрямими, економічними методами. Однак у ряді випадків, застосування адміністративних методів не тільки припустимо, але й необхідно. Не можна сподіватися тільки на економічні або тільки на адміністративні міри. З одного боку, елементи адміністрування несуть в собі будь-який економічний регулятор. Наприклад, грошовий обіг відчує вплив такого відомого економічного методу, як ставка по кредитах центрального банку не раніше, ніж буде прийняте адміністративне рішення. З іншого боку, у кожному адміністративному регуляторі є щось економічне в тому розумінні, що він побічно позначається на поводженні учасників економічного процесу. Прибігаючи, скажемо, до прямого контролю за цінами, держава створює для виробників особливий економічний режим, змушує їх переглядати виробничі програми, шукати нові джерела фінансування інвестицій і т.д. Серед форм і моделей державного регулювання не існує зовсім непридатних і абсолютно неефективних. Потрібні всі, і питання лише в тім, щоб визначити для кожного ті ситуації, де його застосування найбільше доцільно. Господарські втрати започатковуються тоді, коли влада виходять за межі розумного, віддаючи надмірну перевагу або економічним, або адміністративним методам. Не можна забувати й про те, що самими економічними регуляторами варто користуватися гранично обережно, не послабляючи й не заміняючи ринкові стимули. Якщо держава ігнорує ця вимога, запускає регулятори, не думаючи, як їхня дія відіб'ється на механізмі ринку, останній починає давати збої. Адже грошова або податкова політика по силі свого впливу на економіку порівнянна із централізованим плануванням. Треба мати на увазі, що серед економічних регуляторів немає жодного ідеального. Кожної з них, приносячи позитивний ефект в одній сфері економіки, неодмінно дає негативні наслідки в інші. Тут нічого не можна змінити. Держава, що використає економічні інструменти регулювання, зобов'язана їх контролювати й вчасно зупиняти. Наприклад, держава прагне приборкати інфляцію, обмежуючи приріст грошової маси. З погляду боротьби з інфляцією ця міра ефективна, однак вона призводить до подорожчання центрального й банківського кредиту. А якщо процентні ставки ростуть, стає усе сутужніше фінансувати інвестиції, починається гальмування економічного розвитку. Саме так ситуація розвивається в Україні.

Поряд з державним важливе місце в регулюванні господарських процесів займає суспільний вплив на економіку. Важливість його обумовлює тим, що, по-перше, різноманіття об'єктів регулювання не дозволяє належним рівнем його здійснення тільки чинниками державних органів, а, по-друге, зосередження в одних руках функцій регулювання й контролю є живильним середовищем для корупції державних службовців, боротьба з якою ефективна тільки при скороченні контрольних функцій. Саме ці обставини роблять істотну державну підтримку органів суспільного регулювання. До них відносяться союзи підприємців і професійні союзи, спілки захисту прав споживачів, екологічні рухи. Діяльність цих організацій використається державою для контролю за сумлінністю конкуренції, екологічних стандартів, дотримання трудового законодавства й т.п.

Інструменти державного впливу на ринок. Держава впливає на ринковий механізм через свої видатки, оподатковування, регулювання й державне підприємництво. Державні видатки вважаються одним з важливих елементів макроекономічної політики. Вони впливають на розподіл як доходу, так і ресурсів. Державні видатки складаються з державних закупівель і трансферних платежів. Державні закупівлі являють собою, як правило, придбання суспільних товарів (витрати на оборону, будівництво й утримування шкіл, автодоріг, наукових центрів і т.д.). Трансферні платежі - це виплати, що перерозподіляють податкові доходи, отримані від всіх платників податків, певним верствам населення у вигляді допомога з безробіття, виплат у зв'язку з інвалідністю й т.д. Потрібно відзначити, що державні закупівлі вносять вклад у національний доход і безпосередньо використовуються ресурси, у той час як трансферти не використовують ресурси й не пов'язані з виробництвом. Державні закупівлі приводять до перерозподілу ресурсів від частки суспільного споживання товарів. Вони дають можливість громадянам користуватися суспільними товарами. Трансферні платежі мають інше значення: вони змінюють структуру виробництва товарів індивідуального споживання. Суми, узяті у вигляді податків в одних верств населення, виплачуються іншим. Однак ті, кому призначаються трансферти, витрачають ці гроші на інші товари, чим і досягається зміна структури споживання. Іншим важливим інструментом державної політики є оподатковування. Податки - основне джерело бюджетних коштів. У державах з ринковою економікою стягуються різні види податків. Одні з них носять видимий характер, наприклад, прибутковий податок, інші не настільки очевидні, оскільки накладаються на виробників сировинних ресурсів і впливають на домогосподарства непрямим шляхом у вигляді більш високих цін на товари. Податки охоплюють як домогосподарства, так і фірми. У вигляді податків у бюджет попадають значні суми (наприклад у США близько 30 відсотків всієї вартості вироблених товарів і послуг). Одна з основних проблем - справедливість розподілу податкового тягаря. Існує три основні системи, засновані на понятті прогресивності оподатковування - відносини суми, що стягує у вигляді податку з доходу конкретного працівника до величини цього доходу:

• пропорційний податок (сума податку пропорційна доходу працівника);

• регресивний податок (у відсотковому відношенні податок стягується тим нижче, чим вище дохід працівника);

• прогресивний податок (у відсотковому відношенні чим вище дохід, тим вище податок).

Найбільш справедливим є прогресивний податок, однак процентне підвищення податку не повинне бути значним, щоб не послабляти стимули до праці, а отже - до більших заробітків. Як правило, прибутковий податок побудований саме на цьому принципі. Однак, податки із продажів і акцизів є фактично регресивними, тому що вони в більшості випадків перекладаються на споживачів, у доході яких та сама сума займає різну частку. Завдання держави - зібрати податки таким чином, щоб забезпечити потреби бюджету й одночасно не викликати невдоволення платників податків. При занадто високих податкових ставках починається масове ухиляння від сплати податків. На сучасному етапі в Україні відбувається саме така ситуація. Державі не вистачає коштів, вона підвищує податки, підприємці все частіше ухиляються від їхньої сплати, отже, у бюджет іде усе менше коштів. Держава знову підвищує податки. Виходить замкнуте коло. Тому, в даній ситуації резонно понизити податки. Це зменшить стимули до несплати, зробить чесне підприємництво більш прибутковим, приведе до більших доходів держави й знизить рівень криміналізації бізнесу. Державне регулювання покликане координувати економічні процеси й погоджувати приватні й суспільні інтереси. Воно здійснюється в законодавчій, податковій, кредитній й субвенційній формах. Законодавча форма регулювання регламентує діяльність підприємців. Прикладом можуть служити антимонопольні закони. Податкова й кредитна форми регулювання передбачають використання податків і кредитів для впливу на національний обсяг виробництва. Змінюючи податкові ставки й пільги, уряд впливає на звуження або розширення виробництва. При зміні умов кредитування держава впливає на зменшення або збільшення обсягу виробництва. Субвенційна форма регулювання припускає надання державних субсидій або податкових пільг окремим галузям або підприємствам. До їхнього числа звичайно відносять галузі, що створюють загальні умови для формування суспільного капіталу (інфраструктури). На основі субсидій може здійснюватися підтримка й у сфері науки, освіти, підготовки кадрів, і в вирішенні соціальних програм. Існують також і спеціальні, або цільові субсидії, які передбачають витрату коштів бюджету по строго певних програмах. Частка субвенцій у ВНП розвинених країн становить 5-10 відсотків. Виділяючи субсидії, знижуючи податкові ставки, державу тим самим змінює розподіл ресурсів, і субсидовані галузі одержують можливість відшкодовувати витрати, які неможливо покрити по ринкових цінах. Державне підприємництво здійснюється в тих областях, де хазяйновитість суперечить природі приватних фірм або ж потрібні величезні вкладення коштів і ризик. Основна відмінність від приватного підприємництва полягає в тому, що першочергова мета державного підприємництва полягає не в одержанні доходу, а в рішенні соціально-економічних завдань, таких як забезпечення необхідних темпів росту, згладжування циклічних коливань, підтримка зайнятості, стимулювання науково-технічного прогресу й т.д. Дана форма регулювання забезпечує підтримку малорентабельних підприємств і галузей господарства, які життєво важливі для відтворення. Це насамперед галузі економічної інфраструктури (енергетика, транспорт, зв'язок). До проблем, розв'язуваним державним підприємництвом, відносяться також надання населенню пільг у різних областях соціальної інфраструктури, допомога життєво важливим науко- і капіталомістким галузям економіки з метою прискорення науково-технічного прогресу й зміцнення на цій основі позицій країни у світовому господарстві, проведення регіональної політики - будівництво в економічно відсталих районах промислових підприємств, створення робочих місць, охорона навколишнього середовища шляхом впровадження безвідхідних технологій, будівництва очисних споруджень, розвиток фундаментальних наукових досліджень, виробництво товарів, що є за законом державною монополією. Справа в тому, що в порівнянні із приватними державні підприємства є менш ефективними. Державне підприємство, навіть наділене самими широкими правами й відповідальністю, завжди відстає від приватного в ступені господарської самостійності. У діяльності держпідприємства напевно присутні як ринкові, так і неринкові, що йдуть від держави, мотиви. Політичні мотиви мінливі, вони залежать від уряду, розпоряджень міністерств і т.д. Тому держпідприємства часто виявляються в складній і неясній обстановці, прогнозувати яку набагато складніше, ніж ринкову кон'юнктуру. Спрогнозувати ймовірні коливання попиту й цін набагато легше, ніж угадати поведінку нового міністра або ж чиновника, рішення якого найчастіше визначають долю підприємства. За ними можуть стояти політичні цілі, які не мають ніякого відношення до ринкової поведінки (прагнення збільшити надходження в бюджет, бажання зберегти штати й підвищити заробітну плату й т.д.). Як правило, державні підприємства не готові до ринкового суперництва, оскільки розраховують не тільки на себе, але й на особливе відношення з боку влади (дотації, податкові пільги, гарантії збуту в рамках держзамовлень). У державних підприємств немає зобов'язань перед акціонерами, банкрутство їм звичайно не загрожує. Все це негативно позначається на динаміці витрат і цін, швидкості освоєння нових технологій, якості організації виробництва й т.д. Конкуренція в сфері комерційної діяльності неприпустима ще й тому, що приватний сектор втягується в корупцію: через хабар чиновникові можна домогтися більших результатів, чим за рахунок зниження витрат. Якщо економіка обтяжена надлишковою кількістю державних підприємств, у складне становище попадають їхні працівники. Саме вони стають першою жертвою урядової політики, спрямованої на подолання надзвичайних ситуацій. Звичайно, люди, що працюють у державному секторі, першими відчувають заморожування зарплати. Можливо тому хвиля приватизації, що прокотилася в 80-і роки по економіках західних країн не викликала широких протестів з боку основної маси зайнятих у державному секторі. Люди розраховували, що, звільнившись від державного тиску, вони зуміють повною мірою використати переваги ринкового господарства, стати співвласниками приватних підприємств.