Тема 12. Державне регулювання апк

12.1. Особливості аграрного сектору економіки.

12.2. Визначення потреби держави в продукції сільського господарства та обґрунтування можливостей їх задоволення.

12.3. Державне регулювання в сільському господарстві.

12.4. Особливості аграрного сектору економіки.

12.1. Особливості аграрного сектору економіки.

Аграрно-промисловий комплекс (АПК) країни — це су­купність галузей, пов’язаних із виробництвом сільськогосподарської продукції, її переробкою, реалізацією та обслуговуванням самого сільського господарства. Його особливості на сучасному етапі розвитку полягають в:

• накопиченні та загостренні суперечностей економічного і політичного характеру;

• масовій збитковості сільськогосподарських підприємств;

• повільних темпах реформування аграрного сектору економіки;

• збереженні тенденції до звуженого відтворення.

АПК України охоплює ресурсовиробничі, аграрно-сировинні, переробні підрозділи та інфраструктуру і виконує функції виробництва засобів виробництва для сільського господарства, власне сільськогосподарського виробництва, заготівлі та переробки сільськогосподарської продукції, транспортування, зберігання, реалізація сільськогосподарської продукції. АПК України складає м’ясний, молочний, зернопродуктовий, плодоовочевий, бурякоцукровий продуктові підкомплекси.

Загальносвітові тенденції розвитку відносин «держава — аграрний сектор економіки» характерні і для України. Вони полягають в таких основних напрямах:

1. Дотаційність сільського господарства.

2. Посилення регулюючої ролі держави в аграрному реформуванні.

3. Державне сприяння розширенню місткості аграрного ринку.

4. Державна підтримка сільськогосподарських підприємств різних форм власності.

5. Протекціонізм вітчизняного сільгоспвиробника.

Зміст аграрної політики держави в умовах трансформаційної економіки в сучасних умовах вимагає:

• проведення земельної реформи;

• приватизація об’єктів АПК;

• розвиток нових форм господарювання;

• реалізація абсолютних та порівняльних переваг країни;

• забезпечення умов для становлення сучасних фінансово-економічних, правових та організаційно-інституційних відносин в агропромисловій сфері;

• формування ринкового механізму управління АПК;

• соціальний розвиток села;

• інформаційне забезпечення пропаганди реформ.

Цілі державного регулювання апк :

а) Забезпечення населення продуктами харчування;

б) Забезпечення промисловості сировиною.

Суб’єктами державного регулювання АПК в Україні є відповідні державні органи управління, департаменти міністерств і комітетів.

Засобами та методами державної підтримки АПК є:

• Зниження податкового пресу на сільгоспвиробника.

• Фінансово-інвестиційне забезпечення аграрних перетворень.

• Створення умов для кредитування сільськогосподарського виробництва.

• Політика державного протекціонізму.

• Конкурсне визначення підрядчиків на держ­замовлення.

• Сприяння у створенні інститутів ринкової інфраструктури для АПК.

• Підготовка та пере­підготовка кадрів, для аграрного сектору.

• Списання, пролонгація боргів.

• Залучення іноземних інвестицій.

• Нетрадиційні (компенсації).

Чинники ефективного вирішення проблем АПК:

• рівноправне функціонування сільськогосподарських підприємств різних підприємств різних форм власності;

• раціональне використання ресурсів;

• впровадження у виробництво новітніх технологій;

• сучасні способи відтворення, охорони землі та природних ба­гатств у цілому.

Завдання держави щодо розвитку АПК в Україні:

• Формування та утвердження єдиного конкурентоздатного національного ринку сільгосппродукції.

• Визначення перспектив розвитку АПК.

• Перетворення АПК у пріоритетний сектор економіки.

• Відновлення (встановлення) цінового паритету між сіль­ським господарством та промисловістю.

• Структурна перебудова АПК (розвиток переробної галузі, виробництво сучасної сільськогосподарської техніки, формування замкнутого циклу виробництва).

• Захист і підтримка вітчизняного сільськогосподарського виробника.

• Демонополізація сфери АПК, лібералізація господарських ринків.

• Формування ефективної виробничої інфраструктури АПК.

• Проведення земельної реформи.

• Адаптація сільськогосподарського виробництва до вимог світового ринку.

• Розвиток соціальної інфраструктури села.

Сільське господарство як галузь матеріального виробництва має низку особливостей, що позначаються на його функціонуванні в умовах ринкової економіки. Найперша з них пов’язана з відносною іммобільністю ресурсів, яка є бар’єром на шляху перерозподілу їх (крім трудових ресурсів) із сільського господарства в промисловість та інші галузі. А це означає, що дана галузь не бере безпосередньої участі у формуванні середньої норми прибутку між галузями. Теоретично можна уявити, що при зменшенні доходів у сільському господарстві, яке може мати місце в дійсності через зниження цін внаслідок зростання пропозиції сільськогосподарської продукції, фермери в пошуках прибутковішого бізнесу перерозподілять свої ресурси на користь інших виробництв. В результаті пропозиція сільськогосподарської продукції зменшиться щодо попиту, отже, зростуть ціни на неї, а з ними — і доходи сільських товаровиробників, урівноважуючись з розміром доходів інших галузей. Проте в реальному житті такого перерозподілу ресурсів не відбувається, за винятком істотного відтоку сільського населення в промисловість і сферу послуг, що має місце в усіх розвинутих країнах. Причина цього полягає в тому, що людські ресурси на селі хоч і скорочуються, але земельні ділянки, якими вони володіли або на яких вони працювали, не будучи їх власниками, продовжують залишатися в сільськогосподарському обороті. На них і далі виробляється сільськогосподарська продукція, що вимагає від товаровиробників достатньої кількості основного та оборотного капіталу. Це заважає його перетіканню в інші галузі. Більше того, для забезпечення ефективності виробництва в умовах конкуренції сільські товаровиробники повинні здійснювати інвестиції з урахуванням фактичних масштабів землекористування. В цьому саме і виявляється іммобільність ресурсів сільського господарства. Завдяки цьому, а також впровадженню у виробництво досягнень НТП пропозиція сільськогосподарської продукції зростатиме. Тому логічно сподіватися, що в таких умовах ціни на сільськогосподарську продукцію і доходи сільських товаровиробників матимуть тенденцію до зниження. Ця проблема вимагає спеціального розгляду, і до неї ми ще повернемося.

На відміну від промисловості до процесу сільськогосподарського виробництва залучено не три, а чотири ресурси — основні й оборотні фонди, жива праця і земля, причому земля в сільському господарстві є головним засобом виробництва, тоді як в інших галузях (крім добувної) вона є лише просторовим базисом. Як основний засіб виробництва земля вимагає свого відтворення на розширеній основі, що породжує ряд специфічних проблем, пов’язаних із збереженням і підвищенням родючості ґрунту.

Аграрні підприємства працюють в умовах ризику і невизначеності. Однією з причин цього є те, що в сільському господарстві економічний процес відтворення тісно переплітається з природними (біологічними) процесами. Сільськогосподарська продукція виробляється за допомогою живих організмів (рослин, тварин, мікроорганізмів), які часто функціонують як засоби виробництва. Оскільки ці живі організми розвиваються за біологічними законами, то цим і зумовлюється відома залежність процесу відтворення в сільському господарстві від природних факторів, що, в свою чергу, вимагає всебічного врахування їх і глибоких знань агробіологічної науки.

Сільськогосподарське виробництво здійснюється в різних ґрунтово-кліматичних умовах — добрих, середніх і поганих, що безпосередньо позначається на результатах господарської діяльності підприємств і має наслідком (за інших однакових умов) істотну диференціацію рівня їх економічного розвитку. Підприємства, що працюють у відносно гірших природних умовах, менш конкурентоспроможні, мають вищу вірогідність банкрутства. В умовах ринку ціновий фактор не може бути тим важелем, який забезпечував би таким підприємствам відносне благополуччя і зменшував ризик збанкрутувати. Тому виникає потреба в державній підтримці таких сільськогосподарських підприємств за допомогою позацінових економічних важелів.

У сільському господарстві робочий період (час безпосереднього використання живої і уречевленої праці) не збігається з періодом виробництва (час від початку виробництва до одержання готової продукції). У результаті такого незбігу виникає сезонність виробництва, яка виявляється в нерівномірному, переривчастому використанні робочої сили і засобів виробництва, в нерівномірному надходженні продукції і доходів протягом року. Це вимагає розробки заходів щодо пом’якшення сезонності і врахування цього фактора при виборі спеціалізації підприємства. Крім того, така залежність від природних умов викликає необхідність створювати на аграрних підприємствах значні страхові резерви насіння, кормів на випадок неврожаю, спричиненого форс-мажорними обставинами — посухою, градобоєм, повенями тощо.

Сільське господарство — це кредитомістка галузь, яка не може нормально розвиватися без залучення зі сторони (банків, інших кредитних установ) додаткових фінансових ресурсів, насамперед у формі короткострокових кредитів, для здійснення поточних платежів з метою забезпечення операційної діяльності. Адже в сільському господарстві, як уже зазначалося, існує великий сезонний розрив між вкладенням оборотного капіталу й отриманням доходів. Тому аграрні підприємства повинні мати значні суми коштів для покриття сезонних витрат. Тримати спеціально на такі цілі власні кошти тривалий час економічно невиправдано. Значно ефективніше мінімальні виробничі запаси і кошти в розрахунках формувати за рахунок власних джерел, а понад цього — позичкових, тобто за рахунок кредитів.

Сільське господарство є менш інвестиційно привабливою галуззю порівняно з рядом інших галузей народного господарства. Це спричинено тривалим періодом виробництва сільськогосподарської продукції, який продовжується нерідко більше року і характеризується поступовим наростанням вкладень від початку виробництва до його завершення й одночасним вивільненням коштів у кінці виробництва при одержанні готової продукції. Потенційні інвестори спрямовують свій капітал насамперед у ті виробництва, де має місце швидкий кругообіг коштів, а отже, де можна отримати і швидку віддачу від його інвестування. За цією характеристикою, як бачимо, сільське господарство є менш привабливою галуззю. Якщо взяти до уваги ще й існування підвищеного ризику недоодержання готової продукції в очікуваному обсязі через незалежні від виробника обставини — несприятливі природно-кліматичні умови, то стає зрозумілим, чому ця особливість сільського господарства не є тимчасовою, а органічно притаманна йому і проявляється лише з різною інтенсивністю залежно від стану розвитку галузі й окремих аграрних підприємств та кон’юнктури на ринку інвестицій.

В сільському господарстві порівняно з іншими галузями значно ускладнюється процес управління виробництвом. Це зумовлено наступними причинами:

• необхідністю розвивати в аграрних підприємствах декілька товарних галузей, які істотно відрізняються технологією та організацією виробництва;

• розосередженістю працівників по великій території, площею нерідко декілька тисяч гектарів земельних угідь і складністю в зв’язку з цим прийняття оперативних рішень (розпоряджень) відповідно до зміни поточної виробничої ситуації;

• доступністю території аграрних підприємств та їх господарських об’єктів стороннім особам і необхідністю докладання додаткових зусиль для організації збереження власного та орендованого майна, вирощеного врожаю;

• потребою залучення сезонної робочої сили в періоди збігу сільськогосподарських робіт і труднощами управління нею в складі тимчасових організаційних ланок, які нерідко посилюються через низьку кваліфікацію таких працівників;

• необхідністю подовження робочого дня працівників аграрних підприємств з метою своєчасного виконання ними важливих технологічних операцій у стислі (оптимальні) - агротехнічні строки та існування таких робочих місць, зокрема в молочному скотарстві, що характеризуються розірваністю робочого дня працівників.

Специфічною особливістю сільського господарства є існування взаємозалежності і взаємодоповнюваності окремих галузей, що вимагає всебічного обґрунтування галузевої структури підприємства. Виявом цієї особливості є, зокрема, та обставина, що значна частка продукції даної галузі не набуває товарної форми, а використовується в наступних циклах відтворення.

Кризові явища в сільському господарстві України стали досить рельєфно проявлятися ще в умовах планово-централізованої економіки, переважно у формі стагнації. З початком перехідного періоду (1991 р.), коли розпочався злам старого організаційно-економічного механізму управління централізованою економікою і були зроблені перші спроби впровадження ринкових відносин, у нашій державі через низку причин виникла глибока економічна криза. За роки цієї кризи народне господарство країни понесло великі втрати, істотно погіршився матеріальний добробут населення, вкрай загострилася демографічна ситуація. Причини цих витрат мають як об’єктивний, так і суб’єктивний характер.

Об’єктивні причини криються в труднощах перехідного періоду від планово-централізованої до ринкової економіки. Системна трансформація, що відбувається в країні, за своїми масштабами і глибиною немає історичних аналогів, тим більше що її довелося поєднувати з вирішенням складного комплексу проблем, пов’язаних з розбудовою державності України, становленням її як суверенної країни, рівноправного суб’єкта європейського та світового співтовариства. Водночас прийшлося долати жорстку офіційну та неофіційну протидію утвердженню і зміцненню економічної незалежності нашої держави з боку колишньої метрополії. Об’єктивним чинником є й та обставина, що фінансова підтримка здійснюваних в Україні реформ з боку МВФ та інших міжнародних фінансових інституцій надавалася переважно з явно необґрунтованими застереженнями і вимогами, дотримання яких наносили шкоду економіці держави. Ведеться приховане або відкрите блокування нашої держави при виході на зовнішній ринок з високотехнологічною продукцією (наприклад, з літаком АН-70). Іноземні інвестиції свідомо не спрямовуються на розвиток пріоритетних сфер виробництва із сучасними високоефективними технологіями і новітньою технікою та обладнанням.

Офіційно визнано, що значні економічні і соціальні втрати зумовлені водночас допущеними прорахунками і помилками при виборі моделі трансформаційних процесів. Зокрема, зазначається, що акцент було зроблено на ринкову трансформацію, тоді як мала здійснюватися системна трансформація суспільства, тобто важливо було забезпечити повну збалансованість комплексу чинників суспільних перетворень, серед яких, крім ринкових, щільне місце мало бути відведено неекономічним чинникам — соціальним, політичним, суспільній свідомості, культурі, морально-психологічним цінностям. Не була врахована та об’єктивна обставина, що ринкові перетворення можуть бути ефективними, коли вони не наштовхуються на інституційні чинники, які за своєю природою є еволюційними, до відомого ступеня консервативними, а отже, не можуть бути здійснені раптово, водночас.

Відомо, що найбільших втрат Україна зазнала в перші роки реформ, оскільки не було їх теоретичного обґрунтування і визначення цільової функції, виваженості, послідовності дій, комплексності і градації пріоритетів щодо застосування ринкових економічних важелів тощо. В результаті реформи здійснювалися безсистемно, по суті методом проб і помилок впродовж декількох років. Невиправдано поспішно було здійснено реструктуризацію великих державних банків і перетворення їх у комерційні. За відсутності необхідної законодавчої бази, вільних капіталів, досвіду стосунків підприємств і населення з такими банками відбулося, по суті, легітимне присвоєння державної власності в значних розмірах купкою ділків і зародження клану «нових українців-олігархів». Орієнтація приватних банків на одержання надприбутків завдяки завищенню процентних ставок за кредити підштовхувала інфляційні процеси, сприяла переливу коштів від підприємств до банківських структур. У сукупності все це і породило інфляцію і гіперінфляцію (1993 р.), над істотне (понад 25 %) зменшення ВВП у 1994 та 2009 р., структурну розбалансованість економіки, подальший спад її розвитку. Втрачено соціальні здобутки, набуті за роки радянської влади, оскільки принцип соціальної справедливості не став визначальним при здійсненні реформ. Істотно поглибилося майнове розшарування населення і його диференціація за рівнем матеріального добробуту. Доходи купки (10 %) найбагатшого населення України за офіційними даними перевищують доходи найбідніших верст населення більш ніж у 10 разів (не враховуючи прихованих доходів), що вдвічі перевищує даний показник інших постсоціалістичних країн. Це призводить до значного зростання соціальної напруги в суспільстві. Потрібна була негайна соціальна переорієнтація реформ, паростки якої уже стали проявлятися у 2000 р. (погашення заборгованості по пенсіях і заробітній платі, підвищення пенсій і мінімального рівня заробітної плати тощо). На часі розробка необхідних нормативно-правових актів по захисту інтересів дрібних власників: акціонерів, власників майнових і земельних паїв, корпоративних прав. Важливо відновити цільову функцію сертифікатної приватизації, яка по суті нічого корисного не принесла народу, а перетворилася в потужний чинник тіньової економіки і призвела, знову ж таки, до збагачення невеликого прошарку суспільства.

Викладені об’єктивні та суб’єктивні причини економічної кризи зумовили і кризу сільського господарства. Проте ця галузь попала в значно скрутніше становище через дію інших чинників макроекономічної дестабілізації. Одним з найбільш істотних таких чинників є диспаритет цін на сільськогосподарську продукцію і на промислові товари. Через інфляцію та гіперінфляцію, а також через диспаритет цін аграрні підприємства втратили свої обігові кошти, причому поповнити їх за рахунок зовнішніх джерел фінансування вони не були спроможні. Це викликано дією ще одного негативного економічного чинника, що призвів до поглиблення аграрної кризи, — недоступності для сільськогосподарських товаровиробників кредитів, без яких, як уже зазначалося, сільське господарство нормально розвиватися не може. Основною причиною такої недоступності стали надзвичайно високі кредитні ставки та короткі терміни надання кредитних ресурсів. З іншого боку, відбувався відтік кредитів від сільських товаровиробників. Це зумовлено збитковістю більшості аграрних підприємств, відсутністю у них у необхідній кількості ліквідного майна під заставу і довгою тривалістю обороту капіталу, великою їх заборгованістю.

Проблема кредитування для сільського господарства значно ускладнюється ще й тим, що ця галузь розцінюється комерційними банками як кредитно ризикована. Тому кредитна ставка для аграрних підприємств встановлюється вищою порівняно з її рівнем для підприємств інших галузей. Отже, втрати аграрними підприємствами обігових коштів і неможливість залучення кредитних ресурсів призвели до блокування процесу відтворення основних засобів сільськогосподарського призначення і матеріальних оборотних засобів. Підприємства не мали змоги оновити зруйнований машинно-тракторний парк, придбати необхідну кількість мінеральних добрив, запасних частин, отрутохімікатів, пального, насіння вищих репродуктивних кондицій, пально-мастильних матеріалів. У результаті аграрні товаровиробники вимушено перейшли на екстенсивний тип розвитку, що супроводжується деіндустріалізацією виробництва і застосуванням у великих масштабах ручної праці. Наслідки не забарилися — рік у рік скорочувався обсяг сільськогосподарського виробництва й обсяг продажу сільськогосподарської продукції, а відтак сформувалася «петля» аграрної кризи. Зрозуміло, що зі скороченням обсягу виробництва та обсягу продажу зменшуються грошові надходження, а отже, підприємства не мають можливості відтворити виробничі ресурси для нормального функціонування виробництва. Відтак, можна сформулювати суть петлі аграрної кризи як певне зачароване коло, коли підприємства не мають коштів для закупівлі необхідних ресурсів, щоб забезпечити збільшення виробництва продукції, а ці кошти вони не в змозі одержати, бо в умовах екстенсивного виробництва мало виробляють і продають продукції, яка водночас є надто дорогою через значне підвищення частки постійних витрат у собівартості цієї продукції.

Для аграрної кризи характерні такі форми прояву:

• втрата обігових коштів;

• спад обсягу виробництва сільськогосподарської продукції, спричинений зниженням урожайності культур і продуктивності тварин, а також зменшенням посівної площі і поголів’я худоби;

• істотне скорочення середньодушового споживання основних продуктів харчування;

• зниження ефективності виробництва та його збитковість;

• зниження продуктивності праці та її оплати;

• затухання інвестиційної діяльності і руйнація основного капіталу;

• криза неплатежів і бартеризація обміну.

Аграрна політика – це одна із складових частин економічної політики, сферою впливу якої являється сільське господарство і пов’язані з ним господарчі сфери. Пріоритетність розвитку агропромислового комплексу та соціального розвитку села в національній економіці зумовлюється винятковою значущістю та незамінністю виробленої продукції сільського господарства в життєдіяльності людини і суспільства, потребою відродження селянства як господаря землі, носія моралі та національної культури.

Державна аграрна політика спрямована на досягнення таких стратегічних цілей:

• гарантування продовольчої безпеки держави;

• перетворення аграрного сектору на високоефективний, конкурентоспроможний на внутрішньому та зовнішньому ринках сектор економіки держави;

• збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності нації;

• комплексний розвиток сільських територій та розв’язання соціальних проблем на селі.

Отже, ми можемо узагальнити, що державна аграрна політика – це діяльність держави, спрямована на створення господарсько-фінансових і політичних умов в аграрному секторі, яка реалізується шляхом впливу на економічні процеси, що відбуваються через форми і методи, найбільш впливові в області аграрної економіки. Аграрний сектор економіки відіграє найважливішу роль в системі матеріального виробництва, у зміцненні економіки країни, підвищенні життєвого рівня і добробуту населення. Людство існує насамперед тому, що розвиває сільське господарство, основна функція якого - забезпечити людей продуктами харчування, без яких вони не можуть жити, творити і працювати. Аграрний сектор економіки України упродовж минулого століття розвивався в дуже складних економічних умовах. Після так званої жовтневої соціалістичної революції політика комуністичної партії і радянського уряду була скерована на повну націоналізацію землі, майна і приватної власності, ліквідацію поміщицьких, селянських господарств, їх колективізацію, максимальне усуспільнення виробництва і нове закріпачення селянина. Головна мета державного регулювання аграрного сектора економіки полягає у створенні умов для стійкого розвитку аграрного виробництва, темпи, обсяги та пропорції якого визначаються динамікою суспільних потреб і соціального розвитку села. Відсутність дійових механізмів державного регулювання розвитку аграрної сфери в умовах її реформування обумовила загострення аграрної кризи, руйнацію інтеграційних зв’язків між галузями АПК, безконтрольний імпорт продуктів харчування і як наслідок – загострення проблеми продовольчої безпеки країни. Сільське господарство має ключове значення для економіки України. Крім того, галузь виконує важливу соціальну функцію, оскільки підтримує добробут громадян, які мешкають в селах. Втім, незважаючи на величезний потенціал, сільське господарство досі є неефективним та неконкурентоспроможним. Такий стан речей свідчить про нагальну потребу реформувати аграрний сектор національної економіки. Дотепер реформи в сільському господарстві просувалися повільно, найважливіших проблем досі не розв’язано. Серед низки цих проблем існують такі, що їх потрібно розв’язати першими з черги, аби забезпечити успішність усього процесу реформування. Зокрема, належить вдосконалити процес розробки та впровадження державної політики в галузі, пришвидшити реструктуризацію сільськогосподарських підприємств та земельну реформу, а також вирішити питання щодо фінансування аграрного сектору. До основних проблем розвитку аграрного сектора необхідно віднести: низьку ефективність сільськогосподарського виробництва; недосконалість механізмів інвестиційного забезпечення; проблему деформації цінових пропорцій; нераціональне використання та відсутність ринку землі сільськогосподарського призначення; проблему забезпеченості основними виробничими засобами; недосконалість інфраструктури та механізмів регулювання кон’юнктури аграрного ринку; деформацію структури виробництва та загострення соціальних проблем у сільській місцевості Серйозними недоліками є переважання організаційних механізмів розв’язання завдань над економічними; низька ефективність економічного регулювання розвитку агро продовольчого комплексу; незавершеність формування інфраструктури ринків землі та сільськогосподарської продукції, ігнорування проблем розвитку сільських територій. Отже, щоб подолати проблеми аграрного сектору, зміни в державній політиці мають торкатися всіх вищезгаданих сфер. Найгострішими проблемами на селі залишаються відсутність мотивації до праці, високий рівень безробіття, бідність сільського населення, трудова міграція, занепад соціальної інфраструктури, припинення оновлення матеріальної бази, поглиблення соціально-демографічної ситуації, наростання темпів обезлюднення сіл. Сучасна аграрна політика повинна здійснюватися у таких основних напрямах: економічному; фінансово-кредитному; соціальному; регіональному, макроекономічному, науково-технічному, екологічному, кадровоуправлінському і правовому. Економічна політика має бути спрямована на максимальне задіяння економічних механізмів стимулювання розвитку аграрної економіки, широке використання державних важелів і ринкових регуляторів розвитку сільського господарства, харчової і переробної промисловості, їх структурної перебудови і реформування, роздержавлення землі, майна і нерухомості, розвиток різних форм власності, перехід до ринку, розширення товарно-грошових відносин, насичення ринку продовольчими товарами, поліпшення системи матеріально-технічного постачання господарств, удосконалення економічних взаємовідносин між ними і промисловими підприємствами, розвиток агропромислової інтеграції, вертикальної та горизонтальної кооперації, комплексування і комбінування виробництва, організацію різних промислових формувань, створення системи агросервісу, удосконалення діючих відносин, підвищення продуктивності і економічної ефективності, використання аграрно-ресурсного потенціалу, підвищення життєвого рівня населення і його добробуту.

Відновлення сільського господарства України великою мірою залежатиме від спроможності уряду вжити необхідних заходів, що забезпечили б досягнення таких цілей:

• спрощення негнучких бюрократичних процедур, успадкованих від командно адміністративної системи;

• розвиток конкурентних ринків факторів виробництва;

• лібералізація зовнішньої торгівлі;

• ефективна реструктуризація сільськогосподарських підприємств;

• забезпечення можливостей для працевлаштування на селі. В такий спосіб вдасться скоротити чисельність робочої сили, зайнятої в сільському господарстві, а отже, створити важливу передумову зростання продуктивності галузі;

• швидке розв’язання проблеми з підтриманням та розвитком соціальної інфраструктури на селі через виділення потрібних ресурсів місцевим органам влади.

Для стабілізації аграрного виробництва та підвищення його ефективності необхідно за допомогою прямих і непрямих важелів державного регулювання забезпечити формування достатньо високого рівня конкурентоспроможності сільськогосподарського виробництва. Важливою умовою організації ефективного розвитку аграрних формувань сьогодні є реструктуризація сільськогосподарських підприємств з колективною формою організації праці зі створенням на їх базі виробничих структур ринкового типу, діяльність яких має бути конкурентоспроможною і прибутковою. Стратегічно важливим для розвитку АПК є створення і повноцінне фінансування інноваційного фонду АПК, який повинен стати методологічною і науково-технологічною основою державного регулювання розвитку аграрного сектору економіки держави.

Основними факторами довгострокового успіху сільського господарства України є:

• створення сприятливого інвестиційного клімату для АПК;

• перерозподіл структури експорту продукції АПК у бік збільшення росту експорту продуктів з більшою доданою вартістю;

• державна підтримка, координація, планування і фінансування заходів з просування бренду національного АПК і його продукції на зовнішніх ринках;

• впровадження в практику АПК і виробництва продуктів харчування принципів міжнародної системи технічного регулювання;

• формування системи сільськогосподарського дорадництва за участю науки, освіти та дорадчих служб, перехід на інноваційну модель розвитку;

• удосконалення системи підготовки професійних кадрів для АПК.

Джерело проблем у тім, що в розвинених країнах завдяки високій продуктивності праці виробництво аграрної продукції значно перевищує потреби населення. Цілі державного регулювання в сфері сільського господарства включають:

а) підвищення продуктивності шляхом впровадження технічного прогресу й раціоналізації виробництва, максимально ефективному використанню всіх виробничих факторів, особливо робочої сили;

б) забезпечення зайнятості в аграрному секторі й відповідному рівні життя сільського населення;

в) стабілізація ринків сільськогосподарської продукції;

г) гарантоване постачання внутрішнього ринку;

д) турбота про поставки аграрної продукції споживачам по «розумних цінах».

Державою встановлюються й щорічно переглядаються мінімальні ціни на найважливіші сільськогосподарські продукти. Тим самим виробники захищаються від різкого падіння цін. У той же час внутрішній ринок захищається від дешевого імпорту й надмірних коливань цін за допомогою системи додаткових ввізних мит. Тому в країнах ЄС ціни на продукти харчування помітно вище цін світового ринку. Витрати у зв’язку із проведенням аграрної політики несе державний бюджет. Функціонування цього механізму можна проілюструвати на прикладі ринку зерна. Вихідним пунктом є орієнтовна ціна, що рекомендує держава. Вона трохи перевищує ринкову ціну, чим гарантуються не тільки доходи сільських хазяїв, але й створюються стимули до розширення виробництва. У результаті пропозиція перевищує попит. Коли ринкова ціна знижується до певного рівня, пропоноване сільськими хазяями зерно скуповується державою по так званій «інтервенційній ціні» у необмежених кількостях. Таким чином, хоча кожний виробник повинен сам нести ризик збуту, на ділі це правило не діє відносно виробників багатьох аграрних продуктів. Існують і механізми захисту від дешевого імпорту й заохочення експорту. Це означає, що при ввозі встановлюється ввізне мито, що дорівнює ціну продукту до внутрішньої ціни. При вивозі ж держава виплачує експортерам різницю між внутрішньою ціною й ціною світового ринку. Треба відзначити, що дана політика спровокувала багато проблем. З одного боку, накопичені величезні запаси продовольства, з іншого боку - невдоволення селян, що вважають, що не забезпечений їхній прожитковий мінімум. У даній ситуації великі агропромислові підприємства одержують пристойні доходи, у той час як дрібні виробники ледь зводять кінці з кінцями.