142

Зазначені риси особистості вчителя можна конкретизувати в їх­ніх суттєвих виявах і подати у вигляді еталонної карти особистості. Карта особистості вчителя як варіант програми самовиховання може бути основою для складання проекту розвитку особистості конкретно­го студента на всі роки його навчання у вищому навчальному зак­ладі...

Досить зручною формою програмування самовиховання може стати спосіб тимчасового входження в роль улюбленого вчителя або вчите-ля-ідеалу.

4. Методи і засоби самовпливу... У літературі про самовиховання виокремлюють такі найпоширеніші засоби самовпливу:

Самоінструкція. Суть цього засобу полягає в тому, що студент може свідомо регулювати свою педагогічну поведінку, передбачати власні дії в тій чи тій педагогічній ситуації. Осмисленість учинків оберігає людину від багатьох можливих помилок, а накопичений при цьому досвід розвиває звичку обдумувати майбутні дії...

Самоінструкція особливо ефективна під час педагогічної практики, коли студенти відчувають хвилювання перед проведенням першого самостійного уроку...

Самоконтроль і самозвіт. Самоконтроль супроводжує думки або дії особистості. У нього особливі функції: не просто сприймати, бачити, фіксувати те, що відчувається, а давати йому оцінку, вносити в нього корективи. Самоконтроль є результатом здатності контролювати явища зовнішнього світу. Особливим виявом самоконтролю є самонагадування...

Ефективність самоконтролю підвищується, коли він доповнюється самозвітом у процесі практичної діяльності й самовихованням. Звітувати собі про свої вчинки — це означає вносити корективи у власну поведінку, стабілізувати її в потрібному напрямку і цим робити свою особистість об'єктом своєї свідомості і своєї волі.

Самопереконування. На основі аналізу фактів власного життя і завдяки суворим логічним доказам студент може виробити свідому установку — серйозно взятися за свій розвиток. Завдяки самопереко-нуванню можна перебудувати самосвідомість у ставленні до різних явищ життя і внаслідок цього — власну поведінку.

Самопереконування потребує активної, а іноді й нелегкої мисленнє-вої роботи, своєрідної дискусії із самим собою. Висуваючи докази та контрдокази, зважуючи «за» і «проти», людина встановлює істину і приймає її як керівну ідею у своєму житті та діяльності. Без сумніву, для самопереконування студент має володіти належною інформацією про те, в чому хоче себе переконати (зокрема й інформацією для контр-доказів), цілком реальними здібностями аналізувати, порівнювати, уза­гальнювати тощо, тобто процесами мислення.

До різновидів самопереконування належить і самовиправдовування, самовтішання...

143

Способи і засоби самопримусу. Самонаказ. Вольовий вплив на себе у формі самонаказу може відбутися, коли минув етап самоаналізу, рішен­ня ухвалено, а сумніви й розслаблення тільки заважають активній діяль­ності й активному самовихованню. Настає момент, коли необхідно зму­сити себе розпочати виконання планів і задумів.

...Організований і дисциплінований учитель після ухвалення рішення не дозволить собі відступати. Він наказує собі діяти так, як вирішено. І це виявляється правильним способом досягнення успіху...

...Самонаказ — одна з форм, у якій виявляється самопримус. Але в самопримусі завжди буде наявний здоровий глузд: робити те, що по­трібно або необхідно, долаючи небажання, несхильність, тобто ствер­джуючи перевагу «треба» над «хочу». Однією з форм самопримусу є самопідпорядкування. Це добровільне підкорення себе комусь або чо­мусь як наслідок розуміння необхідності.

Самопідпорядкованість — суть і зміст самодисципліни, здатності добросовісно виконувати обов'язки, підкорятися волі керівника, колекти­ву, суспільства. Сформованість цієї здатності збігається зі сформованістю моральної свідомості, почуттям боргу і відповідальності. Тому само­підпорядкованість потрібно розглядати не лише як спосіб поведінки, а й як рису особистості...

Ще однією формою самопримусу є самовладання — здатність людини чи колективу стримувати себе від дій, які вони вважають шкідливими. Самовладання також є ознакою самодисципліни. До самовладання близькі самообмеження й самовідмова, тобто здатність до гальмування, до свідомої дисципліни...

Окремо слід сказати про самонавіювання — істотний спосіб саморе­гуляції психічних станів за допомогою словесних впливів, де на перше місце виступає емоційно-довірливе ставлення, а не логічний доказ, як у самопереконуванні. Критика з боку розуму відсутня.

(Елканов С. Б. Основи профессионального самовоспитания буду-щего учителя. —М.: Просвещение, 1989. — С.33—50.)

■

Дидактичні завдання

/. Назвіть основні мотиви професійного самовиховання студента. Роз­крийте їхню сутність.

2. Випишіть в таблицю методи самовиховання відповідно до логіки перебігу процесу самовиховання, починаючи від виникнення потре­би і закінчуючи досягненням тих чи тих результатів:

144

Ю. М. Орлов СХОДЖЕННЯ ДО ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ

Засвоєння саногенного мислення

Важко уявити процес самовдосконалення без засвоєння принципів здорового мислення. Будь-яка поведінка, зокрема й розумова, засвою­ється двома способами: способом самостійного виконання дій, що одержує позитивне підкріплення або самопідкріплення, та способом спостере­ження моделей бажаної поведінки, способом наслідування зразка. Думаю, не помилюся, сказавши, що основи саногенного мислення можна засвоїти способом наслідування зразка. Через спостереження зразків утворюєть­ся й патогенне мислення. Засвоєння культурних стереотипів, як корис­них, так і шкідливих, відбувається переважно не на власному досвіді, а через спостереження відповідних моделей поведінки і мислення.

Якщо учень і вчитель одночасно будуть уявляти емоційну ситуацію і міркувати над нею, то останній може мислити вголос і його роздуми виступатимуть як спостережені моделі поведінки, тобто мислення, яке засвоює учень. Методика засвоєння саногенного мислення досить проста: подається емоція, і вчитель демонструє, як слід про цю емоцію думати.

Через деякий період занять учень засвоює способи мислення, пов'язані з конкретною емоцією, вчиться спостерігати розумові дії, які відбува­ються звичайно й автоматично, і тим самим набуває здібностей уявляти і робити об'єктом дослідження когнітивну структуру цієї емоції...

Нижче наведемо роздуми вголос.

Роздуми про образу. Стан образи нестерпний, і тому ми захищає­мося від неї, культивуючи захисно-агресивне мислення.

Я повернувся додому і застаю свою квартиру занедбаною, а дочка, хоча була весь день вдома, не спромоглася прибрати. Я починаю думати про неї як про останню егоїстку, яка переймається тільки собою, а батьків розглядає лише як умову задоволення її бажань. Вона відмовляється робити свій посильний вклад у наше спільне життя. Веде себе як кварти­рантка. Робиться лагідною лише тоді, коли їй щось треба. От і зараз вона, мабуть, пішла на побачення зі своїм прищуватим телепнем. Тільки-но цей недоносок зателефонує, як вона зовсім забуває про нас і про свої обов'язки на додаток. Ні, я більше цього терпіти не буду. Якщо ти хочеш виявляти свою самостійність, а нас маєш ні за що, то доведеться цю самостійність тобі надати. Я їй відмовлю в поїздці на теплоході. Якщо ти не можеш працювати і заробляти гроші, то хоч допомагай дорослим у їхній роботі. Веди домашнє господарство. Ні, не хоче. То я скажу, що мені доведеться утриматися від матеріальної допомоги, якщо вона все ж таки і далі себе так вестиме та ще й надумає виходити заміж за цього суб'єкта.

Стоп!

145

Я образився. А тепер подумаємо, як утворилася ця образа. Із чого вона складається. Три елементи образи.

Які мої очікування стосовно поведінки дочки? Як вона має поводи­тися зі мною?

Варто лише про це подумати, як виявляється, що жодна реальна людина, навіть моя власна донька, не може виправдати моїх очікувань... Я навіть сам не завжди виправдовую власні очікування. Отже, які мої очікування? Так, вони саме такі, які були, коли їй виповнилося 5 років, коли вона вчилася бути похваленою, бути «хорошою» і їй подобалося відповідати цим очікуванням, а зараз їй цього не хочеться. Вона стала дорослішою і сама хоче визначати свою мету, пристосовується до очіку­вань інших, наприклад до бажань цього хлопця.

Отже, чітко уявімо, як має поводитися моя дочка, щоб мене не обра­зити? Якщо уявити все це, то виявиться, що жодна нормальна дочка не в змозі відповідати цим вимогам, коли їй зателефонує її хлопець.

Але було б нерозумно вважати, що я образився на неї тільки тому, що її поведінка не збігається з моїми очікуваннями. Мабуть, тут ще щось є. Чому мене особливо дратує, що вона покинула свої обов'язки заради цього хлопця? Ревнощі? Мабуть, так. Досить уявити, що вона любить, а отже, пестить його, і мені стає не по собі. Отож ревнощі. Мене ображає, що вона когось любить, — отже, нас любить, мабуть, мен­ше, ніж раніше. Але вона цього хлопця любить по-іншому, ніж мене. Має ж вона когось покохати...

Але чому я повинен ремствувати? Адже вона поводиться, як і всі дівчатка в 16 років, легковажно. Ось це мене й дратує. Адже цей хло­пець може скористатися її легковажністю, звабити, зробити мене дідом.

Це жахливо.

А чи так це жахливо?.. Це природно. Чому я не повинен цьому радіти? Якщо я її люблю, то її радість і насолода мусять радувати й мене. Отже, я повинен радіти тому, що відбувається. А мені це неприєм­но. Що в мені говорить? Мій егоїзм. Отже, вона не така егоїстична. Егоїст — я. Цікаво, як би я поводився на її місці? Мені пригадується те, що я робив, коли вперше закохався. Здається, я повівся ніскільки не краще, ніж моя дочка, а гірше. Але я був хлопцем, а вона — дівчина. Подвійна мораль: те, що дозволено мені, хлопцеві, дівчині не можна. Те, що можна було мені, моїй дочці не можна. Цікава логіка. Я вважаю себе прихильником емансипації жінок, інтелігентною людиною. Вва­жаю жінку рівноцінною чоловікові, перебороти патріархальний підхід насправді важче, ніж його просто проголошувати. Отже, я повинен спокійно ставитися до того, що вона сама визначає, що для неї добре, а що погано. Бути з цим хлопцем їй добре, краще, ніж одержати схвалення за добре виконане прибирання квартири. Ось вона так і поводиться...

Отже, ревнощі... Але це ще не все. Схильність до стереотипного мис­лення. Завжди вважалося, що тільки в поганих батьків доньки вагітні-

146

ють поза шлюбом. Так вважалося тисячі років. Спробуй звільнитися від цієї запрограмованої думки. Міркувати по-іншому, ніж узвичаєно, важко і не вдається. Сьогодні мені вдалося прорватися через цей стерео­тип. Стало легше, здається, і не ображаюся на неї. Жахаюся, що я наро­бив би і як образив би її, якби стандартно мислив. Ні за що образив би, а може, й скривдив би улюблену доньку, незаслужено... Образив би...

Адже вину завжди можна знайти. Отже, головне в тім, щоб не обра­жати ні доньки, ні дружини, ні інших, навіть якщо вони й винні. Ось у чому завдання саногенного мислення, якого я навчаюся.

Мабуть, і це ще не все. Моє почуття, роздратування і гнів були захистом не тільки від образи, а ще від чогось іншого. Подумаємо.

Адже поведінка доньки відхиляється від очікувань суспільства, від узвичаєного і, головне, від моїх очікувань та очікувань матері. Отже, це сором. Точніше, сором за іншого, сором за свою доньку. Сором. Страх, що мене засудять інші. Хтось буде зловтішатися: «Не тільки моя донька, а й твоя завагітніла до шлюбу». Хтось скаже: «У такій порядній сім'ї — і раптом розбещена дочка. А ще виховує інших, закликає до мораль­ності!».

Отже, сором за доньку. А хто сказав, що вона повинна бути респек­табельною дівчинкою? Чому з нею не може статися те, що викликає сором? Адже я або мати не можемо замість неї жити й кохатися. Вона сама має робити це, як вона вміє і навчиться. Погано, що ми її не підготували до цього, вважаючи, що вона маленька. Треба, щоб із нею поговорила на цю тему наша знайома, яка трохи розуміється на статево­му вихованні.

Сором за самих себе, за сім'ю. Але з цим неважко впоратися, якщо приймати свою сім'ю, свою доньку такими, якими вони є, неповторними як у чеснотах, так і в недоліках і навіть вадах. Якщо я сприймаю доньку такою, якою вона є, навіть такою, якою я її ще не знаю, то не повинно бути образи або сорому. Немає потреби їй пробачати.

Якщо я покажу, що образився на неї, то тільки з однією метою: щоб викликати в неї почуття вини перед нами. Ми такі гарні, а вона така погана. Почуття вини, звісно, змусить її бути більш респектабельною, і навіть, може статися, що вона брехатиме, щоб зберегти свою гідність в наших очах. Але це, мабуть, ні до чого. Я її не запитуватиму і не вимагатиму будь-яких пояснень.

Моє занепокоєння та гнів минулися, я цілком спокійний.

Тепер можна сісти, почитати і попрацювати...

Через годину вона приходить додому. Вже пізно. Говорить, що в подруги повторювали біологію. Зараз це називається повторюванням біології... Безперечно, те, що було в неї, якось пов'язане з біологією, якщо розглядати це як імітацію репродуктивної поведінки. Губи в неї припухлі. На обличчі зачарування. Згадав, що в її матері було таке ж обличчя після побачень зі мною. Мабуть...

147

Обманює. Слід би було образитися, оскільки донька говорить мені неправду прямо у вічі. Але нехай обманює. Це мене не турбує і не ображає. Поміркуємо про протилежне. Припустимо, що вона не буде брехати і понесе правду-матінку, як-от: «Тату, ми були на квартирі у Вовки. Його батьки на дачі...». Але я знаю мою доньку. Вона розум­ниця. Вона ніколи не буде ламати нас своєю правдивістю, стресовою відвертістю. Вона чудово розуміє, що в цьому разі ми з її матір'ю, повинні стати співучасниками, «спонукачами розбещування», а якщо подивитися з юридичного боку, то співучасниками розпусти й споку­шання неповнолітньої. Знали, але не застерегли.

Вона — делікатна дівчинка. Але намагається перекласти відпові­дальність за «доросле життя» на інших, наприклад, на батьків або на школу. Цікаво, як вона поведеться, коли завагітніє? Кому скаже пер­шому — мені чи матері? Чи збере обох за столом увечері, після чаю, і скаже: «У мене буде дитина».

Буде, безперечно, надійніше організувати їй зустріч із нашою знайо­мою, щоб та навчила її, як краще повестися в її ситуації...

Усе це промайнуло в голові досить швидко. Я гукнув доньку: «Ольго, постав чайника. Поп'ємо чаю. Мама сьогодні прийде пізно». Ці думки мене заспокоїли, та мені самому було цікаво, і я навіть словом не натяк­нув, що кілька хвилин тому був на неї дуже сердитий і хотів наговори­ти їй купу неприємностей.

Коментарі до роздумів над образою. Ці роздуми над образою, складені за нотатками, зробленими з пам'яті одним з моїх учнів, котрі вивчали саногенне мислення, потребують коментарів.

Першою реакцією людини, яка виявила розходження своїх очікувань з реальністю, є емоція образи. Це неважко побачити з тексту. Оскіль­ки цей стан образи неприємний, він стимулює захисні психічні реакції, у цьому разі агресивні думки, які супроводжуються переживаннями гніву і дратівливості. Однак батько не дозволяє розвиватися цим за­хисним діям і припиняє їхню динаміку через стан-реакцію.

Оскільки той, хто розмірковує, знає будову образи, тобто ті шаблони автоматичних розумових дій, що породжують цю емоцію, він концент­рує увагу на своїх сподіваннях, які програмують поведінку дочки, і роздумує про їхнє походження та зміст. Виявляються їхня відірваність від реальності та насиченість культурними стереотипами, які стимулюють шаблонні реакції без урахування індивідуальності доньки. Уявивши, як має поводитися дочка відповідно до очікувань батька, той, хто розмір­ковує, доходить висновку про нереальність цих очікувань, що, безумов­но, спонукає до їх коригування в напрямку підвищення почуття реаль­ності.

Далі роздуми знову спрямовані на ревнощі, які інтерпретуються в контексті атавізмів Едіпового комплексу «навпаки». Це веде до по­дальшого відходу від образи як ревнощів, яку батько вважає неприпу-

148

стимим почуттям стосовно дочки; причому в її поведінці він перестає вбачати те, що дочка його менше любить, коли з'являється «цей прищу­ватий телепень»...

Саногенне мислення — це розмова із самим собою, спілкування між «Я-управителем» і «Я, що ідентифікує» себе із соціальними стереоти­пами (як я сприймаю себе очима інших). Якщо ж вони занадто різняться і стосунки між ними стають ригідними, то, очевидно, йдеться про поча­ток хвороби, яка виявляється в розпаді особистості. Читачеві неважко зрозуміти, що цей розпад можливий тільки за умови, якщо конфлікт між ними не розв'язується і «Я» не може змиритися з ним.

Акти саногенного мислення можна розглядати як тренування взає­модії між цими двома інстанціями...

Далі ми бачимо: батько розуміє, що образа - не що інше, як застосу­вання насильницької парадигми до будь-кого, хто повинен бути пока­раний почуттям вини за те, що не породжує поведінки, яка відповіда­ла б його очікуванням. Тому він визнає, що це невартісно, що управлін­ня поведінкою через терзання її зсередини почуттям вини — непри­пустима для нього схема управління. Застосування насильницької пара­дигми свідомо, із задоволенням, наш автор вважає для себе, люблячого батька, неможливим, бо це заводить у глухий кут.

Описаний раніше роздум послаблює почуття провини, викликане міркуванням, що батько покарає свою доньку «за егоїзм», усвідомлен­ням, що образа перебуває у зв'язку з почуттям провини: чим більше ми ображаємося, тим більше схильні викликати у винуватця образи по­чуття провини. Усі емоції побудовані однаково, відрізняються тільки орієнтацією: образа виникає, коли поведінка інших не збігається з мої­ми очікуваннями, а почуття провини — коли моя поведінка не збігаєть­ся з очікуваннями інших. Тому менш образливий поступово зменшує свою емоційну реакцію і на ситуації, які сприяють виникненню почуття провини. Адже для почуття провини необхідно гостро відчувати, що ти образив іншого. Роздумуючи над образою, я водночас лікую свою схильність страждати від почуття провини. Автор роздумів знає про це і застосовує до себе це знання.

Далі саногенне мислення полягає у витісненні архаїчних виявів магічної свідомості, спрямованих на те, щоб суворо програмувати пове­дінку тих, з ким ми ідентифікуємося. Цей процес завершується вве­денням іншого у структуру реальності, що здійснюється прийняттям іншого таким, яким він є, і полягає у зрозумінні його поведінки, мотивів і визнанні їхньої доцільності, адекватності. Все це стає можливим зав­дяки усвідомленню «Я», тобто відокремленню «Я» від актів роботи душі, що позбавляє енергії відокремлену від джерела цієї енергії когнітивну структуру.

(Орлов Ю. М. Восхождение к индивидуальности. — М.: Просве-щение, 1991. - С. 266-279.)

149

Дидактичні завдання

Яке значення саногенного мислення для процесу самовдосконалення особистості?

У наведеному зразку роздумів про образу простежте логіку виник­нення і розвитку цієї емоції.

ЛИШЕ ФАКТИ

Знаменитий винахідник Т. Едісон якось сказав: «Геній — це на 1 відсоток натхнення, а на 99 відсотків потіння!» Сам Едісон умів поті­ти. Його робочий день тривав у середньому 19 з половиною годин. Спав він не більше 2 — 3 години на добу. Коли йому виповнилося 50 років, він дозволив собі розкіш зменшити свій робочий день на ЗО хви­лин. Після 70 років він працював по 18 годин щоденно.

В експериментах професора О. М. Свядоща піддослідні через тре­нування оволодівали навіть ритмом серцевої діяльності, доводячи час­тоту скорочень серця із 68 до 144 й уповільнюючи до 46 скорочень за хвилину.

Мабуть, усім добре відомий Митрофанушка, герой комедії Д. І. Фон-візіна «Недоук». Та не всі знають, що автор «списав» цього героя з вісімнадцятирічного дворянина Олексія Оленіна. Коли Оленін побачив себе на сцені, він страшенно збентежився, кинув свій голубник, байдику­вання і почав навчатися. Згодом Оленін став найосвіченішою людиною свого часу — президентом Академії мистецтв і директором публічної бібліотеки в Санкт-Петербурзі.

Молодим людям Сократ радив частіше дивитися в люстерко: краси­вим — щоб не соромитися своєї краси, некрасивим — щоб вихованістю себе прикрасити.

Додаток до теми 9

Ситуація 1

Чи обмежується необхідність у самовихованні вчителя першими роками його професійної діяльності? Чи потрібно працювати над собою педагогові з досвідом? Сторінки книжок відомого учителя словесності, педагога-новатора Євгена Миколайовича Ільгна переконують нас: лише постійне самовдосконалення забезпечує вчителеві майстерність.

Гірка хвилина уроку — порожні очі учня. Не за тишу, дисципліну, безвідмовну слухняність — за увагу як множник інформації б'юся на кожному уроці. З досвіду знаю: майже всі діти важкі, кожний по-своєму. Завоювати їхню увагу — це завоювати їх самих. Але як? Той, хто з'явився до дітей, а не просто увійшов до них, знайде вихід. Адже

150

колись і він був таким самим, як вони. Ось і треба ввійти до класу таким, яким був, тільки дорослішим, досвідченим. Подивитися на все очима далекого дитинства і співвіднести те, чого хочеться дітям тепер, з тим, що їм необхідне завтра. Розмовляти без пишномовності й снобізму, тієї удаваної педагогічності, яка гнітить сьогодні навіть першокласни­ка. Найважче — полюбити в дітях вік, по суті, їх самих. «Мудра ди-винка» — зовсім не химерність у характері вчителя, а підхід до дітей, точніше ставлення до них, тобто до своєї справи. Це ставлення відразу передається класові й стає вже ставленням дітей до уроку, вчителя, книжки як джерела цікавого.

Есть минути, когда не тревожит Роковая нас жизни гроза. Кто-то на плечи руки положит, Кто-то ясно заглянет в глаза... И мгновенно житейское канет, Словно в темную пропасть без дна... И над пропастью медленно встанет Семицветной дугой тишина...

Це — найперший урок за Блоком. «Зрозуміли, — запитую клас, — хто загляне в очі?» — «Ні». — «А взагалі — зрозуміли вірші?» — «Ні». — «А хочете ще послухати?» — «Хочемо!» Читаю вдруге, втретє. Дедалі напруженіша, допитливіша тиша. Така ж, як і у вірші: «повіль­на», «семибарвна» — неоднозначна.

— Оце і є Блок! — кажу дітям. — Не все зрозуміло, але прекрасно! І зачаровує музика Поезії. «Кто-то на плечи руки положит...» Але хто? Знаменитий блоківський символ! Саме його й треба розгадати. «Кто-то ясно заглянет в глаза...» Знову ж — хто?

І ось уже потяглися нитки до «незнайомки», до дівчини, що співає в «церковному хорі», і до завершальної строфи поеми «Дванадцять». Захотілося раптом з'ясувати й особливу, цілющу дію «рук» у тій умиро­твореній тиші, що запанувала над «прірвою». Руки, як і наші слова, очі, криють у собі духовну силу. Блок допоможе зрозуміти й це.

— Ще раз прочитайте! — просять діти. Читаю ще раз...

(Ільїн Є. М. Мистецтво спілкування // Педагогічний пошук. — К.: Рад. шк., 1988. - С. 208-209.)

Важких — люблю! Без них — важче! Помічали, як діти, яких ми вважаємо зразковими, тягнуться до «важких»? Чому? З ними цікаві­ше. А мені, як учителеві, так і поготів. Знаходимо ж у «дивацтвах» пушкінської Тетяни духовне багатство, в «дивацтвах» Рахметова — винятковість натури... Але поетизуючи «дивацтва» літературного ге­роя, боїмося визнати і зрозуміти їх у нинішньому юному сучасникові, ніби він вартий меншої уваги, ніж літературний персонаж.

151

Намагаюся спочатку помітити в людині те, що її відрізняє від інших і чим вона, власне, корисна й потрібна іншим. Одне з моїх «дивних» правил: учень, навіть посередній, звичайний, — їй-богу, чимось цікаві­ший за художню книжку, якщо і його «прочитати» так само вдумливо, як книжку. Шукаю зв'язків не книжки з книжкою, а цієї книжки в цей час, на цьому уроці, з цим учнем. Учуся бачити великий план і книжки, й учня...

(Ільїн Є. М. Мистецтво спілкування // Педагогічний пошук. —К.: Рад. шк., 1988. -С. 214-215.)

Дидактичні завдання

/. Які професійно значущі риси особистості виховує в собі Євген Ми­колайович?

2. Спробуйте уявити та описати професійний ідеал учителя Ільїна. Що в його роздумах допомагає вам виконати це завдання?

З- Які способи самовиховання використовує Є. М. Ільїн для досягнен­ня професійного «Я —ідеальний»?

4. На думку Євгена Миколайовича, «найважче — полюбити в дітях вік, по суті, їх самих». Спробуйте розробити власну програму вихо­вання у себе цієї професійно необхідної риси ще під час навчання у вищому навчальному закладі.

СИТУАЦІЯ 2

Хто з дітлахів не мріє про таку няню-виховательку, як чарівна Мері Поппінс з однойменної казкової повісті англійської письменниці Памели Треверс!

Мері працювала в родині Бенксів з Вишневого провулка (пам'ятаєте, її ще приніс туди на парасольці східний вітер?) і творила для дітей справжні дива. До речі, ці дива були і дивами виховання! Ми вважали б Мері Поппінс педагогом-майстром, а от усі оточуючі називали її Леді Досконалість...

Вона посадила Близнюків у візочок і швидко покотила його провул­ком. Джейн та Майкл ледве встигали за нею...

— Веселіше, веселіше, будь ласка! — бадьоро сказала Мері Поп­пінс. — Я з таким самим успіхом могла взяти на прогулянку слимаків!

Але, коли вони наздогнали її, примусила їх цілих п'ять хвилин чекати, поки намилується своїм відображенням у вітрині рибної крамниці. На ній була нова біла блузка в рожевий горошок, і за виразом обличчя Мері, яке відбивалося у вітрині над купами смаженої тріски, можна було здогадатися, що вона в цілковитому захваті від самої себе. Лише трішки відхилила пальто, щоб блузку було ліпше видно, і подумала, що, кажучи чесно, Мері Поппінс ще ніколи не мала кращого вигляду. Зда­валося, навіть смажені рибини на вітрині... милуються нею круглими від захоплення очима...

152

Нарешті, задоволено кивнувши своєму відображенню, Мері Поппінс помчала далі.

(Памела Траверс. Мери Поппинс. —Минск: Беларус. знцикл., 1993. -С. 345-346.)

Дидактичні завдання

/. Який спосіб самовиховання допомагає Мері Поппінс відчувати себе Леді Досконалість?

Чи використовуєте ви такий спосіб самовиховання? У яких випад­ках і в роботі над якими рисами?

Як ви думаєте, чи потрібно вчителеві відчувати себе Леді (чи Містер) Досконалість ? Як це впливає на його професійну діяль­ність?