на й еластична, — писав Д. І. Писарев, — що вона може зберігати свою свіжість і свою красу серед найгнітючішого неподобства навколишньої дійсності». Але людська природа може розкритися повною мірою лише тоді, коли в дитини є розумний, умілий, мудрий вихователь.

г) ...Найважливіші інструменти нашого впливу на духовний світ школяра — слово вчителя, краса навколишнього світу й мистецтва, ство­рення обставин, у яких найяскравіше виражаються почуття — весь емоційний діапазон людських відносин.

...Така специфіка педагогічної роботи. У чому ж полягає покликання до неї, які об'єктивні дані необхідні для неї, як виховувати, утверджува­ти, розвивати й відшліфовувати це покликання?

Невикорінною духовною потребою будь-якої людини є спілкування з людьми, у спілкуванні з ними вона знаходить радість і повноту життя. Але в одних через різні обставини ця потреба дуже мало розвинена, а в інших вона є ніби рисою характеру, яка домінує над іншими рисами. Є люди, як кажуть, «з природи» своєї відлюдкуваті, замкнені, мовчазні, вони прагнуть більше до самотності або до спілкування з вузьким колом друзів (природа, звичайно, тут ні при чому — вирішальне значення має виховання, особливо в роки раннього дитинства). Якщо спілкування з багатолюдним колективом завдає вам головного болю, якщо вам краще працювати на самоті або з двома-трьома друзями, ніж поряд з великою групою товаришів, — не обирайте своєю професією вчительську працю.

Учительська професія — це людинознавство, постійне проникнення в складний духовний світ людини, яке ніколи не припиняється. Пре­красна риса — повсякчас відкривати в людині нове, дивуватися новому, бачити людину в процесі її становлення — один із тих коренів, які живлять покликання до педагогічної праці. Я твердо переконаний, що цей корінь закладається в людині в дитинстві й отроцтві, закладається і в сім'ї, і в школі. Він закладається турботами старших — батька, матері, вчителя, — які виховують дитину в дусі любові до людей, пова­ги до людини.

У вас зародилася мрія стати вчителем. Перевірте, випробуйте себе... Ось перед вами сорок малят — з першого погляду вони здадуться вам дуже схожими одне на одного навіть зовнішніми рисами, але вже на третій, четвертий, п'ятий день, після кількох зустрічей із дитячим колек­тивом, після кількох походів у ліс, у поле ви переконаєтеся, що кожна дитина — це цілий світ, неповторний і своєрідний. Якщо цей світ відкриється перед вами, якщо в кожній дитині ви відчуєте її індивіду­альність, якщо у ваше серце постукають радощі й прикрощі кожної дитини й відізвуться вашими думками, турботами, тривогами, — сміли­во обирайте своєю професією благородну вчительську працю, ви знайдете в ній радість творчості. Тому що творчість у нашій праці (я ще зупи­нюся на цьому) — це насамперед пізнавання людини, подив перед бага­тогранністю й невичерпністю людського.

10

Якщо ж чотири десятки дітей здадуться вам похмуро одноманітни­ми, якщо ви насилу запам'ятовуватимете їхні обличчя й імена, якщо кожна пара дитячих оченят не розповість вам чогось глибоко особисто­го, неповторного, якщо за дзвінким голосом дитини, що пролунав десь у глибині саду, ви не пізнаєте, — не пізнаєте і через тиждень, і через місяць, — хто це кричить і що в цьому крикові, — сім разів, як кажуть, подумайте, а потім вирішуйте, чи бути вам учителем. Тому що немає жодної педагогічної закономірності, немає жодної істини, яка була б абсолютно однаково застосовна до всіх дітей. Тому що практична пе­дагогіка — це знання й уміння, не тільки доведені до ступеня майстер­ності, а й підняті до рівня мистецтва. Тому що виховувати людину — це передусім знати її душу, бачити й відчувати її індивідуальний світ.

«Якби в моїх руках була влада, я відрізав би язика всякому, хто говорить, що людина невиправна», — ці слова великого мислителя Абая Кунанбаєва глибоко запали мені в душу, вони загоряються переді мною вогненними літерами щоразу, коли я думаю про педагогічне покликан­ня, коли доводиться говорити з молодим учителем про його радощі й прикрощі, успіхи й невдачі. Безмежна віра в людину, у добре начало в ній — ось що повинно жити у вашій душі, якщо ви думаєте присвятити своє життя благородній учительській праці. Віра не в якусь абстракт­ну людину, — такої в природі немає, — а в нашу... дитину.

Наріжний камінь педагогічного покликання — це глибока віра в можливість успішного виховання кожної дитини. Я не вірю в те, що є невиправні діти, підлітки, юнаки, дівчата. Адже перед нами істота, якій тільки відкривається світ, і від нас залежить зробити так, щоб ніщо не пригнітило, не знівечило, не вбило в маленькій людині гарного, доброго, людського. Тому кожний, хто вирішує присвятити своє життя вихо­ванню людини, повинен бути терплячим до дитячих слабкостей, які, коли уважно до них придивитися і вдуматися в них, коли пізнати їх не тільки розумом, а й серцем, — виявляються дуже незначними, такими, що не варті ні гніву, ні обурення, ні покарання. Не зрозумійте мене так, що я проповідую загальну терпимість, абстрактну терпимість, закликаю вчителя терпляче «нести хрест». Мова йде зовсім про інше: про мудру здатність старшої людини — матері, батька, вчителя — розуміти й відчу­вати найтонші спонукальні мотиви й причини дитячих вчинків. Розуміти й відчувати саме те, що це дитячі вчинки. Не ставити дитину на одну дошку з собою, не ставити їй таких вимог, як до дорослих, але й самому не ставати дитиною, не опускатися до рівня дитини, розуміючи разом з тим складність дитячих вчинків і відносин у дитячому колективі.

Якщо у вас викликає досаду й серцебиття кожна дитяча витівка, якщо вам здається: ось вони, діти, вже дійшли краю, ось треба робити щось таке надзвичайне, вживати якихось «пожежних» заходів, — сім разів зважте, чи бути вам педагогом. Вам не стати вихователем, якщо у вас будуть нескінченні конфлікти з дітьми. Уміння погасити конфлікт насам-

11

перед розумінням того, що ви маєте справу з дитиною, — це вміння виростає з глибокого кореня, який живить педагогічне покликання, з розу­міння й відчування того, що дитина — істота, яка повсякчас змінюється.

Є ще одна риса, без якої, по-моєму, неможливе педагогічне покликан­ня. Я назвав би цю рису гармонією серця й розуму. Навряд чи є інші професії, крім професії педагога й лікаря, які вимагали б стільки сердеч­ності. У вас може бути не тільки сорок вихованців. Якщо ви викладаєте в старших класах, у вас буде сто — сто п'ятдесят вихованців. І кожному треба дати частинку свого серця, для радощів і прикростей кожного треба знайти місце у своєму серці. Чуйність, сердечна турбота про людину — це плоть і кров педагогічного покликання. Учителеві не можна бути холодною, байдужою людиною. Холодна безпристрасність і скрупульоз­не зважування всього, що відбувається, побоювання допуститися неточ­ності в дотриманні всіляких регламентацій викликає в дітей насторожене ставлення до вчителя, недовіру. Занадто безпристрасного вчителя діти не люблять, вони ніколи не розкривають перед ним свого серця.

За будь-яких обставин робіть так, як велить перше сердечне пори­вання, — воно завжди найблагородніше. Але водночас учителеві треба вміти контролювати свої сердечні поривання розумом, не піддаватися емоційній стихії. Особливо важливо це тоді, коли треба ухвалювати рішення у зв'язку з помилковими, необачними, одним словом, непра­вильними вчинками ваших учнів. Мистецтво та майстерність педагога саме й полягає в умінні поєднувати сердечність з мудрістю.

...Дорогий мій колего, щоб стати справжнім вихователем, треба пройти цю школу сердечності — протягом тривалого часу пізнавати серцем усе, чим живе, що думає, з чого радіє й чим засмучується ваш вихова­нець. Це одна з найтонших речей у нашій педагогічній справі. Якщо ви наполегливо оволодіваєте нею, ви будете справжнім майстром.

{Сухомлинський В. О. Вибрані твори: В .5 т. — К.: Рад. шк., 1976. - Т. 2. - С. 420-425.)

Дидактичні завдання

/. У чому вбачав В. О. Сухомлинський специфічні особливості педа­гогічної професії? Проілюструйте власними спостереженнями.

2. Ваша думка щодо визначення В. О. Сухомлинським «наріжного ка­меня педагогічного покликання»?

3. Як за В. О. Сухомлинським можна визначити покликання людини до педагогічної професії? Щоб відповісти, складіть таблицю за та­ким зразком:

В. О. Сухомлинський радить обирати професію вчителя	В. О. Сухомлинський не радить обирати професію вчителя
1. Якщо... 2. Якщо...	1. Якщо... 2. Якщо...

12

Ш. О. Амонашвілі

Єдність мети Пізнати свою професію

...Хочеш усвідомити, чому (для чого) ти служиш? Тоді порів­нюй свою службу, з погляду суспільних цінностей, із професійною служ­бою інших, і ти відчуєш, яке важливе і неповторне твоє життя для суспільства.

Раніше я порівнював свою професію з професією лікаря. Тоді і сфор­мулював текст для самонавіювання: «Будь обережний! Не помилися! Не зашкодь! Будь надією для школяра!» Ці слова я повторюю кожного ранку, коли йду до школи, кожного разу, коли в мене виникає складна педагогічна ситуація.

Чи має право лікар помилитися, коли оглядає свого хворого пацієн­та, зокрема дитину, і ставить діагноз? Ну звичайно, не має такого права, це зрозуміло! Але він може помилитися, і причиною того стане в одному випадку складність і невизначеність хвороби, а в іншому — недосвід­ченість лікаря, обмеженість його знань, необізнаність з досвідом та на-працюваннями колег і навіть недбале ставлення до справи. Ось і по­ставить лікар неправильний діагноз, що потягне за собою неправильний курс лікування, а отже, погіршення здоров'я дитини.

Так і педагог, розмірковував я, не має права обирати свої виховні й навчальні методи і засоби, якщо він заздалегідь добре не вивчить ди­тини. Ще великий Ушинський визначив педагогічну аксіому: «Якщо ми хочемо виховати дитину всебічно, так само всебічно треба її ви­вчати».

Таке порівняння моєї професії з професією лікаря допомогло мені глибше усвідомити, як необхідно володіти педагогічною майстерністю. Ставлячи точний діагноз, лікар може призначити хворому вже відо­мі ліки, які сприяють одужанню від цієї хвороби. Я ж — педагог — повинен вивчити дитину всебічно, тобто вивчити не лише її індивіду­альну психологію і характер, а й індивідуальне життя, середовище, в якому формується її характер, й одночасно будувати правильний ви­ховний процес.

Потім я порівнював професію педагога з професією актора. Що спільно­го між цими професіями? Певна річ, педагог повинен володіти пере­втілюванням, умінням входити в роль. На сцені актор забуває про все, крім життя свого героя, в якого він перевтілюється і робить це так май­стерно, що глядач сприймає як дійсність те, що відбувається на сцені. Справжній актор змушує глядачів забути, хто вони є, і тому вистава на сцені стає для них вікном у життя. Достатньо актору забути про свого героя й поринути в особисті життєві переживання — і це вікно в життя тут же розіб'ється вщент у глядачів на очах. Актор на сцені належить

13

не самому собі, а глядачам і своєму героєві. Хіба це не закон професії актора?

А професія вчителя в цьому розумінні значно складніша. Він також належить, але не тим людям, які для актора мають спільне ім'я «глядач», а дітям, котрі для нього позначені конкретними характерами, як мої Ека і Ніка, Віктор і Маріка, Дато і Русико, Коте і Тека, Нія і Сандро... Упродовж кількох років учитель не розлучається зі своїми дітьми-учнями, він і не може розлучитися, бо в такому разі буде перервано педагогічний процес, тобто процес становлення людини і пізнання нею життя. «Даруй себе дітям!» — ось до чого привело мене порівняння професії педагога з професією актора.

Спробував я порівняти свою професію з професіями архітектора, будівельника, геолога, астронома. Уявляв, що я так само проектую та будую дитячу душу, як проектують та зводять будинки архітектори й будівельники. Але незабаром я відмовився від таких думок, оскільки люди цих професій мають справу з неживою дійсністю, яка без опору підкорюється їхній багатій уяві і практичній творчості. Мені ж доводить­ся спілкуватися з маленькою людиною, яка сама виношує у собі власні плани, мрії і прагне їх здійснити, самоутвердитися. Ні, вчитель не архі­тектор, інженер і будівельник дитячої душі, бо ця душа не являє собою набору будівельних матеріалів. Вона насправді є живою душею, при­страстю, життєдайною і творчою силою. її потрібно не будувати, а збага­чувати, розвивати, наповнювати ідеалами, переконаннями, прищеплюва­ти їй любов до людей, природи, життя.

Хоча порівняння професії педагога з професіями архітектора, буді­вельника, а також геолога й астронома виявило більше відмінностей, ніж схожості, все ж воно дало мені користь. До змісту тексту для са­монавіювання я додав ще й такі фрази: «Знай, чого прагнеш!», «Постій­но шукай у дитині багатство її душі!», «Будь терплячий в очікуванні дива і будь готовий до зустрічі з ним у дитині!»

Отак кожне порівняння моєї професії з професіями інших залишало мені якесь правило і пам'ятку. Потім я згрупував їх й отримав пам'ят­ку такого змісту:

Будь обережний!

Не помилися!

Не зашкодь!

Будь надією для школяра!

Даруй себе дітям!

Знай, чого прагнеш!

Постійно шукай у дитині багатство ЇЇ душі!

Будь терплячий в очікуванні дива і будь готовий до зустрічі з ним у дитині!

(Амонашвили Ш. А. Единство цели: Пособие для учителя. —М.: Просвещение, 1987. — С. 7 — 8.)

14

Дидактичні завдання

1. Що спільного в діяльності педагога, лікаря, будівельника, актора? 2.

2. Чим складніша педагогічна діяльність за названі професії?

3. Яку заповідь ви хотіли б додати до запропонованих Ш. О. Амонашвілі, пригадуючи досвід свого шкільного життя?

Завдання підвищеної складності МОДЕЛЮВАННЯ ПЕДАГОГІЧНИХ СИТУАЦІЙ

Ю. М. Кулюткін