К. С. Станіславський

Робота актора над собою

Частина II. Робота над собою у творчому процесі втілення

VI. Мова на сцені

...Чи треба пояснювати, що слово, не насичене зсередини і взяте окремо, саме по собі є тільки проста зовнішня кличка.

127

Текст ролі, що складається з таких кличок, — це низка порожніх звуків.

Ось, наприклад, слово «люблю». Воно тільки смішить іноземця не­звичністю звукових сполучень. Для нього воно порожнє, бо не злите з красивими внутрішніми уявленнями, що підносять душу. Але тільки-но почуття, думка або уява оживлять порожні звуки, виникає інше став­лення до них, як до змістовного слова. І тоді ті самі звуки «люблю» можуть запалити пристрасть у людині і змінити її життя...

Слово може збуджувати і всі наші п'ять відчуттів. Справді-бо, досить нагадати назву музичного твору, ім'я художника, назву страви, улюблених парфумів тощо, і ви згадуєте слухові та зорові образи, сма­ки, запахи або дотикові відчуття того, про що говорить слово...

Усе це свідчить про те, що слово, текст ролі цінні не самі собою і для себе, а тим внутрішнім змістом або підтекстом, який вкладено в них...

— Природа зробила так, що ми у словесному спілкуванні з іншими людьми спочатку бачимо внутрішнім зором те, про що йдеться, а потім уже говоримо про те, що бачимо. Коли ж ми слухаємо інших, то спочатку сприймаємо вухом те, що нам говорять, а потім бачимо оком те, що ми почули.

Слухати — нашою мовою означає бачити те, про що говорять, а гово­рити — означає створювати зорові образи.

Слово для актора —не просто звук, а збудник образів. Через те в словесному спілкуванні на сцені говоріть не стільки для вуха, скільки для ока...

...Якби ви по-справжньому прагнули спілкування, то не стали б говорити текст суцільно, як монолог, не зважаючи на партнера, не при­стосовуючись до нього, як ви це щойно робили, а у вас з'явилися б моменти вичікування. Вони потрібні самому об'єктові, щоб засвоїти ваш підтекст і ваші внутрішні бачення. їх не можна сприймати всі одразу. Цей процес має відбуватися частинами: передача, зупинка, сприймання і знову передача, зупинка і так далі. Звісно, при цьому треба мати на увазі все передаване цілком. Те, що для вас, автора підтек­сту, саме собою зрозуміло, для об'єкта — нове, йому треба все розшифру­вати й засвоїти. На це потрібен певний час. Ви його не дали, і внаслі­док усіх цих помилок у вас вийшла не розмова з живою людиною, як у житті, а монолог, як у театрі...

Розділові знаки вимагають для себе обов'язкових голосових інтона­цій. Крапка, кома, знаки питання й оклику та інші мають свої, властиві їм обов'язкові голосові фігури, характерні для кожного з них.

У цих інтонаціях є якийсь вплив на тих, хто слухає, і він їх до чогось зобов'язує: запитальна фонетична фігура — до відповіді, оклич­на — до співчуття й схвалення або до протесту, дві крапки — до уважного сприймання подальших слів тощо. Всі ці інтонації дуже виразні.

Згадайте, що вам інстинктивно хочеться зробити після кожної коми?

128