Захист джерел

Деякі люди погоджуються розмовляти з пресою лише за умови, що їхнє ім’я не буде оприлюднюватися. Це досить зрозуміло. Часто ці люди хвилюються за свою роботу, особливо якщо вони розповідають про чиїсь кримінальні дії. Репортери повинні забезпечувати конфіденційність важливої інформації. І ця домовленість може бути чимось більшим, ніж питання етики. За американськими законами, джерело, яке поширило певну інформацію ЗМІ, може подати позов на це ЗМІ, якщо воно оприлюднило джерело інформації попри свою обіцянку зберігати конфіденційність.

Та що робити, якщо конфіденційна інформація чи її джерело набуває серйозного кримінального значення, і обов’язок підказує репортеру оприлюднити її заради того, щоб довести чиюсь провину чи невинність? Чи мають репортери більше права приховувати важливу інформацію від суду, ніж звичайні громадяни? Більшість репортерів скажуть, що так, так само як мають це право лікарі, адвокати чи священики. Інакше вони не зможуть виконувати свою роботу. Проте згідно з американськими законами, репортери не мають абсолютного права на приховування інформації від суду.

Верховний суд прийняв це рішення після розгляду справ кількох репортерів, зокрема Пола Паппаса, телевізійного репортера WIEV із Массачусетса. Паппасу дозволили пройти у штаб-квартиру партії «Чорні пантери», щоб висвітлити поліцейський рейд, який мав там відбутися. Після повернення він обіцяв не розповідати нічого, що він побачив усередині штабу. Але рейду не було. Паппас не зробив сюжету, але суд викликав його дати свідчення для розслідування того, що трапилося у штабі в той час, як Паппас був там. Паппас відмовився давати свідчення — щоб не порушити своєї обіцянки. Але Верховний суд постановив, що виклик до суду знімає з нього цю обіцянку.

Це є свідченням того, як іноді етичний код журналіста суперечить його громадським обов’язкам. Совість репортера може спонукати його мовчати і не розкривати конфіденційних джерел. Але Верховний суд визнає таке мовчання протизаконним. Залежно від серйозності справи репортер може провести у в’язниці до 46 днів.

У багатьох штатах цю ситуацію намагаються послабити. Там видаються закони, що дозволяють репортерам не розкривати конфіденційну інформацію в суді. Але справа репортера «New York Times» М. А. Фарбера поставила чинність таких законів під сумнів. Фарбера засудили за відмову розповісти судді секретну інформацію, причому сталося це у штаті, де діяв такий закон (Нью-Джерсі).

Тож перш ніж використати конфіденційний матеріал, репортер повинен вирішити, чи готовий він у випадку чого сісти у в’язницю.

Доступ до інформації

До цього підрозділу обговорювалися обов’язки репортерів. Тепер настав час з’ясувати їхні права.

Репортаж вимагає збору інформації. Доступ до неї є необхідною умовою. Є кілька спеціальних процедур, що допомагають репортерам наблизитися до джерела новин. У всіх державних структурах репортерам виділяється спеціальне місце; їм часто дозволяють відвідувати місця, які є недоступними для решти людей; репортерське посвідчення часто допомагає перетнути поліцейський чи пожежний кордон. Лікарні та поліцейські відділки також мають спеціальні способи поширення інформації серед преси.

Однак, суди певною мірою обмежили доступ журналістів до інформації, встановивши, що ніхто не зобов’язаний спілкуватися з репортерами проти своєї волі. Згідно з останніми американськими законами, репортери мають такі самі права, як і решта громадян, на проникнення на територію чиєїсь приватної власності. Закон охороняє приватність людей, котрі є об’єктом новин, від вторгнення на їхню територію. Крім того, суд ухвалив, що репортерів можуть вивести з публічних місць, таких як ресторан, якщо вони заважають.

Таким чином, за винятком спеціальних процедур, встановлених деякими організаціями, репортери мають такі самі права на доступ до інформації, як і інші люди. На щастя, право громадськості на інформацію протягом останніх років значно розширилося.

Суди

Як правило, судові процеси є відкритими для громадськості і, відповідно, для репортерів. Більшість слухань і апеляційних процедур також є відкритими для репортерів. Проте у виняткових випадках судді закривають слухання для громадськості і для преси.

Репортерам ніколи не дозволяють бути на слуханнях суду присяжних. Ці слухання, де вирішується, чи достатньо доказів для засудження підозрюваного, проводяться таємно, щоб захистити підозрюваних від публічного обговорення злочинів, які вони, як може виявитися, ніколи не скоювали.

Також приватним є обговорення суддями вироку. Іноді це обговорення вимагає проведення закритого засідання замість відкритого. Через бажання контролювати громадськість і репортерів деякі судді встановлюють спеціальні правила, що забороняють репортерам друкувати чи випускати в ефір деяку інформацію. Ці правила суперечать правам, які мають журналісти, тож їх можна опротестовувати. Та на жаль, поки апеляцію розглянуть, шкода вже може бути заподіяна.

Правило репортерів заходити до судових залів охороняється, так само як і їхнє право повідомляти про те, що вони там побачать. Але потрапивши до залу суду, репортер не повинен зважати чи втручатися у процес. Він має підкорятися тим самим правилам поведінки, що й решта присутніх там людей, інакше його змусять залишити залу. Судді не можуть вказувати репортерам, як саме робити репортаж, але вони можуть сказати їм не переслідувати людей у суді, не палити чи навіть що вдягти в суд.

Намагання суддів контролювати свої судові зали може вийти за межі етикету. У судах деяких штатів, а також у всіх федеральних судах репортерів позбавляють їхніх головних інструментів — камер і диктофонів, коли вони входять до судової зали чи навіть до будівлі суду. У тих же місцях, де камери і мікрофони дозволені, суддя може спробувати проконтролювати місця, де їх розташувати або ж обмежити їхню кількість у залі (через що знімальним групам різних каналів доводиться об’єднуватися). Також можуть бути додаткові обмеження на показ кадрів зі свідченням дітей чи жертв сексуальних злочинів.

Поліція

У різних регіонах є свої закони, правила і кодекси щодо того, яку інформацію поліція може надавати репортерам. Ось стандартний перелік:

1. Загальна фактична інформація щодо обвинуваченого, в тому числі ім’я (за винятком, якщо він неповнолітній), вік, адреса, робота і сімейний стан.

2. Точне звинувачення.

3. Назва структури, що здійснила арешт, та інформація про розслідування, якщо воно було.

4. Основні деталі арешту, включаючи те, де це сталося, чи противився підозрюваний, чи було переслідування, чи використовувалася при затримці зброя, а також опис усього, що було в нього відібрано.

Репортери повинні наполягати на тому, щоб їм надавали всю інформацію протягом розумного періоду часу. Втім, є такі факти й закони, які поліція не може оприлюднювати. За цим стоїть намагання захистити права обвинуваченого від передчасного засудження з боку потенційних присяжних. Ось стандартний перелік фактів, які поліція не надає:

1. Віросповідання.

2. Результати перевірки на детекторі брехні, відбитки пальців, результати балістичних чи лабораторних тестів.

3. Заяви про можливі свідчення і дострокові докази.

4. Коментарі щодо доказів чи аргументів, які можуть бути використані в суді.

5. Дані про кримінальне минуле підозрюваних.

Новинні організації нерідко об’єднуються із поліцією та прокуратурою у намаганні приховати ці матеріали. Втім, поліцейські інколи допускають витік даних (особливо це стосується голосних справ), і вони все ж таки потрапляють в ефір.

До речі, такі офіційні документи, як ордер на арешт і запис самого арешту, є публічними матеріалами і мають бути відкритими для громадськості. Репортери повинні мати можливість їх переглянути (див.: Розділ 11. Висвітлення).