Підсумки

Деякі правила в Інтернет-журналістиці, звісно, залишаються тими самими. Залишається така ж потреба в об’єктивності, точності, зрозумілості й чіткості. Важливими є манера висловлювання. Вирішальною є грамотність. Але деякі інші правила, про які йшлося у цьому розділі, ще й досі формуються. Мається на увазі, що Інтернет-журналістика є досить молодою порівняно з радіо чи телебаченням. Хоча й останні є доволі молодими, якщо порівнювати їх з іншими способами людських взаємовідносин. Тож працювати у цих галузях може бути складно. Але водночас це може бути й більш захопливо.

Всі технології й досі розвиваються — вами.

Практичні завдання

Візьміть історію з KHWB, Х’юстон, наведену у Розділі 16 «Написання текстів до відеоматеріалів», про встановлення дорожніх знаків на обмеження швидкості (с. 349-350) і перепишіть її для х’юстонського веб-сайту. Потім знайдіть два справжні посилання, які можна було б додати до цієї історії, щоб дати відвідувачам більше інформації на цю тему.

Розділ 19. Закон і етика

Уявіть владу, яку мають новини в тому, щоб заплямувати чиюсь репутацію, порушити приватність чи, навпаки, розкрити корупцію і поінформувати суспільство. Ця влада накладає на репортерів, журналістів і продюсерів етичну відповідальність, як у юристів чи лікарів. Також ці питання сумління значною мірою піддаються вимогам закону.

Законодавство і судова влада розробили комплекс законів про журналістику і телерадіомовлення, спрямованих на захист прав як журналістів, так і їхньої аудиторії, а також людей, про яких вони готують репортажі.

Остаточна відповідальність за рішення про законність мовлення лежить на менеджменті станцій, проте репортери і журналісти повинні знати правила й закони, які стосуються їхньої діяльності. Разом із тим, якщо вони виконують свою роботу сумлінно, вони мають знати про етичні питання, які можуть перед ними постати.

У цьому розділі розглядаються головні етичні проблеми, з якими стикається електронна журналістика. Також тут наводиться ряд законів і правил, яких необхідно дотримуватися у роботі. На щастя, в більшості цивілізованих країн етика є легальною складовою журналістики.

Деякі з цих законів досить комплексні, а нові поправки до них можуть зробити їх неактуальними. Тому журналістам варто стежити за новими редакціями законів, що вносять зміни у роботу ЗМІ.

Стандарти

Це — ремесло, професія. Ті, хто цим займаються, повинні дотримуватися відповідних стандартів. Один із найважливіших серед них — об’єктивність — вже обговорювався вище (див.: Розділ 3. Значення). Існують ще й інші стандарти — деякі мають вигляд законів і правил, інші залишаються справою честі.

Точність

Точність — релігія журналістів; помилка у фактах — професійний гріх. Дехто може заперечити, що є таке поняття, як правда, але також є таке поняття, як факти: що жертва живе на Орхард-стрит, а не на Грув-стрит; що комісар сказав, що постачальник не був його братом, але й не казав, що той не був його другом. Репортери повинні ставитися до фактів дуже обережно, копаючи доти, доки не отримають їх.

Є чотири види дій, що призводять до неточності:

Вигадування. Легше припустити, ніж перевірити. Легше написати, що люди могли б сказати, ніж взяти у них інтерв’ю. Легше трохи перебільшити, щоб надати події більшого значення. Ці ліниві стратегії виглядають дуже спокусливо, але є дуже ризикованими. Може виглядати неважливим, чи там «більше ніж 100», чи «менше ніж 100», чи «близько 100» людей завалило руїнами будинку, але коли репортер каже «більше ніж 100», тоді як його колеги і слухачі наступного дня у газетах прочитають «69», довіра до цього репортера буде втрачена. Як можна довіряти такому репортеру, коли він говоритиме про штормове попередження, звинувачуватиме когось у корупції чи називатиме рахунок баскетбольного матчу? Репортери не можуть виконувати свою роботу, якщо їм не вірять.

Самовпевненість. Вільям Сні, режисер новин на WHEN у Нью-Йорку, розповідає про таку подію: «На пожежі наш репортер сказав, що трапився вибух. А насправді це пожежники використали пристрій, який вони називають реактивним блоком, що видає голосний звук і сипле іскри. Тепер цей репортер завжди все перевіряє».

Один репортер регіонального інформаційного агентства якось писав репортаж про аварію, що трапилася із вантажівкою, яка везла індичок. Той репортер логічно припустив, що якщо вантажівка з індичками перекинулася, то вони, мабуть, розбіглися по всій дорозі. Так він і написав у розсилці, і саме так повідомили на багатьох радіостанціях. Як потім з’ясувалося, індички, які везла вантажівка, були заморожені... Багато журналістів попадалося на таких здогадах, намагаючись вгадати наслідки якоїсь причини. Не будьте такими самовпевненими!

Недбалість. Почерк репортера не мусить бути каліграфічним — він повинен бути таким, щоб його автор міг прочитати написані ним імена. Не треба допускати того, щоб перепитувати в офіцера поліції імена через те, що першого разу ви їх слухали неуважно. Уважно слухайте і перевіряйте вимову доти, доки не отримаєте правильний варіант. Майже правильно не працює.

Довірливість. Репортери не повинні ставити свою репутацію в залежність від чиєїсь компетентності. Якщо поліцейський називає вам ім’я, ви маєте перевірити його за телефонною книгою чи в іншого поліцейського. Якщо політик звинувачує чиновника у зловживанні службовим становищем, репортер повинен перевірити, чи насправді цей чиновник укладав якісь сумнівні угоди. Деякі люди навмисне намагаються когось полити брудом, деякі просто помиляються. Перевіряйте.

Наступний сюжет з вечірніх новин ABC є прикладом того, як репортер припустився помилки через свою довірливість, і як це можна виправити:

І на завершення нашого випуску кілька слів про вчорашнє. Ми повідомляли вам про те, що, за даними ділового видання «Форбес», пострадянська влада збирається продати з аукціону тіло Леніна, яке досі лежить у Москві. Ми приносимо свої вибачення, але це неправда. Як з’ясувалося, це був жарт, який дозволив собі редактор журналу «Форбес» Крістофер Баклі. Ми виявилися надто легковірними.

Пітер Дженнінґс, ABC

Кількість таких жартівників, які намагаються морочити таким чином голову ЗМІ, в останні роки надто зросла. Мабуть, у деяких колах обдурювання медіа вважається свого роду мистецтвом. У Нью-Йорку, наприклад, хтось найняв актора, який удавав із себе бездомного чоловіка, що збирається продати свої органи. Чимало інформаційних структур купилися на це. Кращий спосіб не потрапити у таку пастку — це перевіряти.

Непорозуміння. Невеликі розбіжності у значенні можуть мати серйозні наслідки. Якщо США підписали договір з Росією на обмеження кількості експортованої продукції, називати це спадом помилково. Якщо поліцейський перед тим, як його застрелили, просив про переведення на іншу посаду, не можна казати, що його майже перевели — його прохання могли й не задовольнити. Якщо людину підозрюють у скоєнні злочину, неправильно говорити, що її звинувачують. Все це серйозні порушення. Журналістика — це не фантастика. Точність — це головна мета.

Наклеп

Якщо для того, щоб бути точними, репортерам потрібна загроза покарання, вони її мають. Через поширення неточної інформації станція може понести солідні збитки за наклеп. Люди чи організації можуть звинуватити репортера чи ЗМІ, яке заплямувало їхню репутацію, поширивши інформацію, що «навела на них суспільну ненависть, зневагу чи висміювання, або ж спонукала суспільство їх уникати чи зашкодила їхній життєдіяльності».

Колись термін «наклеп» використовувався виключно для письмових неправдивих матеріалів. Усне обмовляння називалося лихослів’ям і вважалося не таким серйозним. Втім, із появою електронних ЗМІ, усні засудження почали сприйматися нарівні з письмовими, і багато законів про дифамацію стосуються наклепу на радіо і телебаченні — особливо якщо неправдиве твердження було прочитано із заздалегідь підготовленого сценарію, як пишуться новини. Але треба розуміти — те, що одні вважають наклепом, інші можуть називати лихослів’ям.

Наклеп тягне за собою кримінальну відповідальність лише у виняткових ситуаціях, але людина, проти якої цей наклеп було здійснено, може порушити цивільну справу.

Існує певна кількість слів, які можуть сприйматися як наклеп, тому їх варто використовувати дуже обережно. Деякі з них, включаючи кримінальні терміни, такі як вбивця, ґвалтівник чи злодій, вважають лихослівними самі по собі. Ось ще кілька слів, які автоматично сприймаються як дифамація:

зрадник

двоєженець

хабарник

ошуканець

комуніст

п’яниця

колишній в’язень

дурень

гангстер

шахрай

корупціонер

дурисвіт

банкрот

наркоман

крадій

божевільний

лжесвідок

плагіатор

Наклепом також вважають використання слів, що підривають професійну компетентність людини, наприклад, назвати лікаря шарлатаном.

Деякі слова не є наклепом, але можуть так сприйматися у відповідному контексті. Кажучи, що людина не любить чорних, можна не мати на увазі наклеп, але якщо ця людина має крамницю у «чорному» районі, це може сприйнятися як наклеп.

Не йдеться про те, що ці слова в жодному разі не можна використовувати, їх просто треба вживати досить обережно. Наприклад, немає нічого поганого в тому, щоб повідомити в ефірі про звинувачення у корупції, якщо ці звинувачення справді мають місце і є правдивими. Так само немає нічого поганого в тому, щоб отримати добрий захист, якщо на вас подали в суд за наклеп (при цьому слід пам’ятати, що такі судові процеси часто бувають дуже дорогими для станцій, навіть якщо вони перемагають).

Медіа мають чотири види захисту, які вони можуть використовувати у таких процесах. Розуміння їх — це кращий спосіб усвідомити, що є дозволеним, а що ні.

Правда. Такий спосіб оборони є найважливішим із погляду етики. Якщо станція може довести те, що людина корупціонер, вона переможе в суді. Якщо ж це не буде доведено, чому про це було сказано?

Більшості звинувачень у наклепі можна уникнути, якщо використовувати лише правдиві джерела, або, якщо можна, використовувати задокументовані докази своїх звинувачень. Якщо процес розвиватиметься, суд може вивчити документальні докази глибше, ніж це зробив репортер, але якщо це правда, що людина замішана у корупції, юристи повинні це довести.

Правда — це абсолютний захист від наклепу. Оприлюднюючи виключно правдиві факти, репортер захищає себе від небезпеки. Якщо ж виявиться, що підкуп давав брат чиновника, тоді це вже не зможе служити захистом.

Помилки у кримінальних репортажах особливо небезпечні. Наклепом може вважатися будь-яке неправдиве звинувачення. Якщо в репортажі скажуть, що Джона К. Сміта заарештували за крадіжку, коли насправді заарештували Джона 3. Сміта, це може послужити причиною для того, щоб Джон К. Сміт подав позов на репортера чи станцію.

Одна станція якось випустила в ефір таке речення із заявою про масові вбивства у Каліфорнії:

Двоє визнаних гомосексуалістів розповіли поліції Ріверсайду, Каліфорнія, що працюють вбивцями протягом десяти років... і за цей час могли вбити близько 40 людей.

Пізніше виявилося, що обидва цих чоловіки не зізнавалися у вбивствах, а одного відпустили. (І для чого було згадувати їхню сексуальну орієнтацію?) Якби той чоловік подав позов про наклеп, станція б не змогла виправдатися. Якщо така помилка все ж таки трапилася, перше, що треба зробити, це видати в ефір спростування у найближчому випуску.

Привілей. А якщо неправду говорить герой новинного сюжету, а репортер лише використовує його синхрон? Чи може репортер у такому випадку нести відповідальність за наклеп, який робить герой? Загалом, так. Станція, репортер і герой — усі вони можуть бути притягнені до відповідальності.

Репортери відповідають за правдивість усього, що вони випускають в ефір, у тому числі цитати і надруковані твердження. В найгіршому випадку репортер міг би видавати у вигляді цитат будь-яке твердження ворогів тієї чи іншої людини. Очевидно, що є чимало людей, які були б не проти зіпсувати чиюсь репутацію неправдивими звинуваченнями. За винятком випадків, що будуть описані нижче, сумнівні твердження мають ретельно перевірятися перед тим, як їх випустять в ефір. Якщо вони сумнівні, краще не використовувати їх.

Існують також деякі звинувачення, які суспільство має право почути, — незалежно від того, правдиві вони чи ні. Другий тип захисту обороняє репортерів, які оприлюднюють звинувачення, зроблені в особливих ситуаціях.

Судові справи просто неможливо висвітлювати, не оприлюднюючи обвинувачувальних тверджень. Тож якби репортери боялися сказати, що свідок назвав когось вбивцею, вони просто не змогли б висвітлювати подібні події. Тому суди надали своєрідний «привілей» репортерам, що роблять репортажі із залів судових засідань. Тож якщо їхні сюжети написані «точно і чітко», а джерело звинувачення чітко визначено, це не вважається наклепом. Немає значення, правдиве у цьому випадку звинувачення чи ні. Якщо репортаж був точним, чітким і правильно оформленим (див.: Розділ 3. Значення), факт того, що він був зроблений у привілейованій ситуації, служить абсолютним захистом.

Разом із судовими процесами привілейованими вважаються адміністративні чи законодавчі справи. Точність, прозорість і зазначення джерел звинувачення, зроблених офіційними особами у таких процесах, захищається. Якщо на засіданні міської ради мер назве президента фашистом, репортер може сміливо розповісти про це у сюжеті. Справжні репортери одразу спробують з’ясувати, чи має цей мер докази того, що президент — фашист, але громадськість у будь-якому випадку захоче почути це звинувачення мера.

Деякі суди вважають привілейованими не лише офіційні зібрання, а й будь-які інші публічні зустрічі. Тож навіть якби мер сказав це не на зборах міської ради, а на прес-конференції, це все одно можна було б використати у репортажі.

Професійний відгук. А якщо кінокритик, оглядаючи повністю невдалий фільм, назве режисера «садистом»? Або ж спортивний коментатор скаже, що тренер місцевої баскетбольної команди «некомпетентний»? Чи політолог назве мера «дурнем»? Буде складно довести, що всі ці дифамаційні твердження є правдою. Звісно, вони сприймаються інакше, ніж безпосередні новинні репортажі, на яких зосереджується увага у даній книзі. Але такі суб’єктивні і перебільшені оцінки відіграють роль критицизму. Чи повинні критики хвилюватися про наклеп, який вони чинять, висловлюючи свої враження?

Суди встановили захист на професійні відгуки і коментарі того, що становить суспільний інтерес. Втім, тут є кілька обмежень. Юрист Роберт Лісте зі Спілки професійних журналістів, виділяє одне з них: «Опубліковане твердження має бути чистим коментарем чи критикою і не позиціонуватися як факт». Якщо факти згадуються, вони мають бути точними — не буде «точним» заявляти, що тренер ніколи не вигравав, якщо два роки тому його команда виграла 15, а програла 12 ігор.

Крім того, критика повинна обмежуватися зауваженнями, що стосуються її предмета: не буде «точним» у рецензії до фільму неправдиво звинувачувати режисера у подружній зраді. Зрештою, критика не може бути виключно злою — це не «точно», якщо критик навіть не дивився стрічки режисера, а натомість критикує його для задоволення власних амбіцій.

Правило «Times». Протягом останніх десятиліть Верховний суд ще більше розширив свободу критики публічних осіб. У розгляді справи «New York Times» суд постановив, що дифамаційні твердження стосовно публічних осіб, які стосуються їхньої публічної поведінки чи їхніх службових обов’язків, захищаються законом. Єдине, чого вимагав суд, це щоб такі висловлювання робилися без злого умислу, що може бути визначене як «знання того, що дифамаційне твердження є неправдивим, чи байдуже ставлення до того, є воно правдивим чи ні». У пізніших процесах суд постановив, що публічні особи, так само як і офіційні службовці, можуть бути об’єктами подібних дифамаційних тверджень, якщо ті робляться без «злого умислу».

Таким чином, репортер може випускати в ефір атаку міністра, в якій він звинувачує іншого посадовця у тому, що він лікується у психоневрологічному закладі, а потім виявити, що міністр насправді перевіряв цей факт. А якщо міністр раптом звинуватить репортера у наклепі, він зможе захиститися правилом «Times». Щоб виграти цю справу, міністру доведеться довести, що станція знала, що звинувачення було неправдивим, або ж надати докази того, що репортеру було байдуже до того, правдиве воно чи ні. Як би там не було, але станція залишиться у безпеці.

Чи не відійшли тут закон і етика від норми? Чому суди повинні захищати неправдиві звинувачення, яких порядні репортери не повинні допускати? Ідея полягає не в тому, щоб захистити неправдиві звинувачення, а щоб захистити ЗМІ від схильності поширювати неправдиву інформацію про відомих людей через побоювання, що цю інформацію може бути складно довести в суді. Обмежуючи відповідальність за неправдиві звинувачення у таких ситуаціях, суд сподівався дати волю медіа робити правдиві твердження, в чому й полягає їхня конституційно захищена роль.

Утім, правило «Times» не слід використовувати як ліцензію на недбалі репортажі, від яких страждатимуть репутації людей.