IV. Визначення демократії

«Демократія базується на вільно висловлюваній волі народу визначати його власні політичні, економічні, соціальні й культурні системи та його повній участі в усіх аспектах свого життя»⁸. Як початок, це твердження з Віденської декларації - не кра­ще й не гірше, ніж будь-яке інше. Як усі правдоподібні визначення, роз'яснення демократії, що дається Віденською декларацією, вкорінене в етимології самого тер­міна, у грецькому слові demokratia, яке буквально означає правління або владу (kratos) народу (demos).

Для греків, однак, demos означав не все населення, а радше окремий соціальний клас, маси: hoipolloi\ буквально, «багато» (the many), однак з тими самими соціаль-

'' JlHB.iDormellyJ. Universal Human Rights in Theory and Practice. - Ithaca and London: Cornell University Press, 1989. - С 49-87.

⁷ У 1950-х та 1960-х більшість західних держав подібним чином переоцінювали громадянські та політичні права. Ближче до 1970-х, однак, більшість із них, як у своїй внутрішній практиці, так і в міжнародних заявах, почали приділяти значну увагу обом групам [прав]. В цьому аспекті - як і в безлічі інших, пов'язаних із цариною прав людини, - Сполучені Штати є своєрідним девіантним чужинцем серед західних держав.

⁸ Віденська декларація. - Розд. І. - С. 8.

1074

Джек Доннелі

Права людини, демократія та розвиток

1075

ними коннотаціями, які мав транслітерований термін у вікторіанській Англії. Афін-ська демократія, навіть у своєму «золотому віці», була класовим урядуванням зви­чайних громадян, класу (чоловіків), що виключав рабів і чужинців. Часто він вважав свої інтереси протилежними інтересам тих, хто стояв вище за нього - аристократії (буквально - правління найкращих), олігархії (правління небагатьох) або плутокра­тії (правління заможних). Тож Девід Гелд починає свої «Моделі демократії» з визна­чення її як «форми врядування, за якої, на відміну від монархій та аристократій, править народ»⁹.

Протягом більшої частини історії демократії її теорія та практика зосереджува­лися на протилежних домаганнях на владу з боку соціальних класів, що між собою конкурували. В результаті аж донедавна демократія мала погану репутацію, і не тільки тому, що до кінця XVIII століття демократи майже завжди програвали. Подивімося, наприклад, на слово «демагог», що навіть сьогодні зберігає негативні коннотації, хоч буквально означає «народний лідер». Якщо ми не припустимо більш-менш рівний розподіл розуму та чеснот серед громадян чи підданих, - а це трапляється у небага­тьох суспільствах, - то домагання звичайних громадян на врядування ґрунтується «суто на кількості». Тож від Платона і АрІстотеля до Канта і Гегеля демократію знева­жали І мали за несумісну з добрим урядуванням¹⁰. Навіть ті, хто обстоював змішані чи «республіканські» режими - від АрІстотеля до Макіавеллі і далі до МедІсона і Канта, врівноважували Інтереси та домагання багатьох інтересами і домаганнями меншості, наділеної вищою мудрістю чи вищими чеснотами". Тільки в останні два століття ліберальні, соціалістичні та антиколоніальні змагання трансформували па­нівні уявлення про «народ» і відтак делегітимували недемократичне врядування¹².

Втім, що це означає для народу - врядувати? Гелд пропонує частковий перелік загальновідомих значень:

1. Це означає, що всі мають урядувати - в тому сенсі, що всі мають бути залу­ чені до законотворення, до визначення загальної політики, до застосування право­ вих норм і до урядового управління.

2. Що всі особисто мають бути залучені до прийняття найважливіших рішень, тобто до рішень щодо загальних законів і питань загальної політики.

⁴ Held D. Models of Democracy. -Cambridge, England: Polity Press, 1987,-С 2.

¹¹¹ Ця стаття звертається тільки до західної традиції політичної думки і практики. У деяких режимах, що стають на шлях лібералізації, і тих, які мають за спиною авторитарне минуле, демократію та­кож «захищають» як «неуникне зло» («default option»), менше з двох бід - чи принаймні таку, що її недоліки не було відчуто протягом останнього часу. Втім, ия обмежена сфера залишається поза проблематикою цієї статті, позаяк жодна з «великих» цивілізацій Азії, Африки та Американського континенту, що мали державу, до широкого західного вторгнення не розвинули політично значущої концепції прямого народного врядування.

Демократію - особливо виборчу демократію - обстоювали також з Інструментальних міркувань, наприклад, як засіб обмеження зловживань владою чи як засіб врівноваження класових інтересів, що конкурують між собою. Однак у цій статті мене цікавлять тільки аргументи, ш.0 презентують демократію як внутрішньо бажану форму врялування.

Навіть американська революція була більшою мірою «республіканською», ніж «демократичною». Провідними політичними партіями в ранній республіці були республіканці і федералісти; протя­гом сорока років демократи не могли стати провідною політичною силою. Подібним чином, пере­конані демократи Французької революції переважно зазнали поразки: у Франції термін «демокра­тія» не дістав широкого політичного поширення аж до І 848 року.

3. Що урядовці мають нести відповідальність перед тими, над ким вони уряду­ ють; іншими словами, що вони зобов'язані обґрунтовувати свої дії щодо них; ос­ таннім, у свою чергу, має надаватися можливість усувати урядовців з їхніх посад.

4. Що урядовці мають нести відповідальність перед представниками тих, над ким вони урядують.

5. Що урядовці мають обиратися тими, над ким вони урядують.

6. Що урядовці мають обиратися представниками тих, над ким вони урядують.

7. Що урядовці мають діяти в інтересах тих, над ким вони урядують¹³. Останнє з цих загальновідомих значень, а саме, що урядовці мають діяти для

тих, над ким вони урядують, попри свою поширеність, не є безсумнівною рисою демократії. Наприклад, королі династії Бурбонів, китайські Імператори та оттоманські султани (спірно, але вірогідно) заявляли про те, що правлять в інтересах народу. Втім, ці режими демонструють, що врядування в інтересах народу може бути, а може й не бути демократичним. Тож демократія, якщо цей термін має означати більше, ніж відсутність систематичного зловживання владою вузьким сегментом суспіль­ства, мусить бути врядуванням народу. За умов демократії, народ, окрім отримання блага від доброго врядування, має ще й стати джерелом владних повноважень уряду.

Шість інших значень Гелда включають у себе дуже різні політичні форми. На­приклад, друге - всі мають долучатися до прийняття найважливіших рішень - вима­гає широкої прямої участі громадян [у державній політиці]. Натомість четверте -відповідальність урядовця перед представниками тих, над ким він урядує; та шосте - урядовці мають обиратися представниками тих, над ким вони урядують - можуть торкатися тільки представницького врядування. Всі формулювання Гелда допуска­ють дуже різні тлумачення. Що означає «бути залученим» до ухвалення рішень? Які механізми і критерії «відповідального» (accountable) врядування? Як ті, над ким уря­дують, мають «обирати» своїх урядовців?

Згідно з формулюванням Віденської декларації, усе залежить від того, як визна­чити «вільно висловлену волю народу» [Розд. І, Ст. 8]. У цьому визначенні демокра­тичні теорії часто розрізняються своїм покладанням (reliance) на «субстантивні» чи «процедурні» перевірки. Руссо чудово проілюстрував цю відмінність; один зі шляхів визначення волі народу - проконсультуватися з ним, прямо чи через представників. Руссо, однак, зневажав цю (процедурну) «волю всіх», яка часто виражає лише парти­кулярні інтереси окремих індивідів та груп. Натомість він виправдовував дотриман­ня «загальної волі», свідомого (reflective), раціонального інтересу всього народу, що часто не тотожний сукупності преференцій індивідів та груп.

Чисто субстантивні (substantive) концепції, однак, втрачають зв'язок з ідеєю, за якою народ має врядувати, а не тільки отримувати свій зиск. Відтак термін «демо­кратичний» досить легко стає зайвим синонімом слова «егалітарний». Субстантивні концепції, окрім того, підвладні розмаїттю практичних проблем та зловживань - від наївних переоцінок чеснот реального народу до елітарного патерналізму, згідно з яким народ потребує проводу тих, хто наділений чеснотами та мудрістю, потрібни­ми для розуміння його інтересів.

Тому тенденція робити наголос на процедурній демократії, що поширилася в останніх обговореннях, загалом виправдана. Як у народних, так і в урядових диску-

HeldD. Op. cit. -С. 3.

1076

Джек Доннелі

Права людини, демократія та розвиток

1077

сіях помічалася схильність наголошувати на [вагомості] багатопартіиних виборів. У теоретичній літературі провідні процедурні концепції також акцентують на механіз­мах, що забезпечують відкритий та вільний виборчий процес. Наприклад, ідеальний тип «поліархії», висунутий Робертом Далем, - звичний предмет посилань в академ­ічних обговореннях - вимагає не тільки вільних та чесних виборів, що грунтуються на всезагальному (inclusive) виборчому праві, а й широкої політичної свободи, яка забезпечуватиме справді відкриті вибори. Остання включає в себе право всіх вису­вати свою кандидатуру, свободу слова, доступ до альтернативних джерел інформації та свободу об'єднань.

Вибори, однак, - незалежно від того, наскільки вони вільні та відкриті - є просто механізмами з'ясування волі народу. Чиста процедурна демократія може легко ви­родитися у недемократичний чи навіть антидемократичний формалізм. Субстантивні концепції слушно наполягають на тому, що ми не повинні забувати ключових цінно­стей народної влади та народного контролю над урядом.

Позаяк це обговорення форм і типів демократії могло б тривати до нескінчен­ності, в цій статті ми завершимо його зауваженням про те, що, обговорюючи типи демократії, ми зазвичай зміщуємо увагу від іменника «демократія» до прикметників, що ЇЇ описують, наприклад, «субстантивна», «процедурна», «виборча», «пряма», «представницька», «ліберальна», «керована» або «народна». В цій статті я наголо­шую на тому, що забезпечення прав людини у більшості сучасних «демократій» вкорі­нене в субстантивних прикметниках - таких як «ліберальний». Зокрема, я ствер­джую, що виборча демократія, провідна процедурна концепція сучасності, не вико­нує вимог міжнародно визнаних прав людини.