577 Джералд к. Маккелем

На відміну від попередніх пунктів, нас багато що може занепокоїти у тверджен­нях так званих прихильників «позитивної» свободи.

1. Інколи вони не вважають діячем, про свободу якого йдеться, людину, яку спад­коємці нашої традиції не вагаючись визнали б «особою» («person»). Натомість вони вряди-годи вдаються до того, що промовисто, але пейоративно названо «відступом до внутрішньої фортеці»¹³; діяча, у свободі якого вони зацікавлені, ідентифіковано як «реальну», або «раціональну», або «моральну» особу, що якимсь чином іноді хо­вається в живому людському тілі (або ж там міститься її зародок). Проте інколи замість відступу до такої «внутрішньої фортеці», а інколи на додачу до нього відбу­вається розширення меж «особи», і то таким чином, що інституції, члени, історії і майбутнє спільнот, у яких міститься живе людське тіло, вважають за невіддільну

частину «особи».

Такі збільшення або зменшення числа критеріїв ідентифікації осіб нам можуть видатись необгрунтованими. Те, чи справді вони такі, залежить від сили аргументів, запропонованих для підтримки корисності саме такого погляду на особи при обго­воренні свободи. Наприклад, відступ до «внутрішньої фортеці» може бути започат­кований просто турботою про те, яка саме річ із того всього, чого ми прагнемо, дасть нам тривале задоволення, - тобто тим поглядом на наші інтереси, який дає змогу трактувати якийсь порив чи спалах пристрасті як перешкоду для досягнення того, чого ми «справді прагнемо». А розширення меж «Я», яке охоплює наші роди­ни, культури, нації та раси, може бути започатковане усвідомленням, що наше «Я» певною мірою - продукт цих об'єднань; усвідомленням, що на визначення наших інтересів можуть вплинути наші погляди на те, як саме наші долі пов'язані з долями наших родин, націй і т. ін., а також те, якою мірою ми вважаємо своїми удари та струси, що їх зазнають ці об'єднання; те, як ми сприймаємо та визначаємо себе як виконавців певних ролей у цих об'єднаннях із правами та зобов'язаннями таких ро­лей. Своєю чергою, це розширення дає нам змогу сприймати зазіхання на автоно­мію наших об'єднань як зазіхання на нашу свободу.

Оцінювання сили цих різних позицій стосовно порушених питань вимагає ре­тельних досліджень і оцінки запропонованих аргументів, тобто дій, до яких навряд чи можна вдатися в межах даної статті. Але тут годилося б зауважити, що ця низка начебто радикальних відступів прихильників позитивної свободи від способів, яки­ми «ми» звичайно ідентифікуємо осіб, не дає нам будь-яких підстав стверджувати, що тут ідеться про якийсь інший концепт свободи (цілком можна сказати, що пе­рехід від речення «Яблуко лежить ліворуч від помаранчі» до речення «Зернятка яб­лука лежать ліворуч від зерняток помаранчі» нібито змінює значення слів «ліворуч від»). Крім того, це твердження відверне увагу саме від того, на чому ми повинні зосередитись, спонукавши нас зосередитись на хибному концепті, а саме: на «сво­боді» замість «особи». Тільки наполягаючи, принаймні тимчасово, що всі автори дотримувались одного концепту свободи, можна виразно побачити очевидні і вкрай важливі відмінності між ними, пов'язані з концептом «особи» (й пильно зосереди­тись на них).

¹³ Див.: Berlin I. Op. cit. - С. 17 і далі. (Хоча Берлін великою мірою припускає, що до цього можуть удаватися й прихильники негативної свободи; див. с 19).

Негативна і позитивна свобода

2. Прихильники так званої «позитивної» свободи суттєво відрізняються від «нас» і в питанні про те, що вважати за перешкоду. Чи буде адекватно розкрита ця різниця, якщо зосередитись на нібито відмінностях у концепті «свободи»? Навряд чи. Зважив­ши на різницю поглядів на те, що таке особа, нас, звичайно, не дивує різниця по­глядів на те, що можна вважати за перешкоду чи втручання, бо те, що можна вважа­ти за перешкоду діяльності якоїсь особи, ідентифікованої одним способом, можна, напевне, не вважати за перешкоду особам, ідентифікованим іншими способами. Проте різниця поглядів на «перешкоду» і т. ін., можливо, зумовлена не тільки різни­цею поглядів на «особу». Якщо, наприклад, ми, так звані прихильники негативної свободи, звичайно вимагаємо, щоб можна було довести, що запобіжна умова - це якийсь результат людських заходів і дій (бо, на нашу думку, лише у такому разі вона становитиме перешкоду), а наші «опоненти» не вимагають цього, то чому? Загалом, можливо, їхні слова такі: якщо когось цікавлять конкретні соціальні, політичні та економічні практики і те, як ці практики можуть зменшити або збільшити людські злидні, то немає значення, чи труднощі, які постають на шляху цих практик, виник­ли внаслідок заходів і дій людських Істот. Єдине питання полягає в тому, чи можна ці труднощі усунути людськими заходами і діями, і яким коштом. Цей погляд, який вважають нападом на «штучність» межі, що відокремлює свободу від решти люд­ських цінностей, аж ніяк не видається нерозумним, і тут, здається, потрібне пильне вивчення позицій та аргументів¹⁴. Але розгляд питань та аргументи будуть знову спрямовані в хибний бік, якщо ми не спроможемось добачити, що тут ідеться про діапазон значень змінного елемента єдиних тріадних відносин (свободи). Напевне, можна вважати, що певні аспекти цього питання (ті аспекти, де різниця не випливає безпосередньо з різниці поглядів на те, хто є діяч, про свободу якого йдеться) озна­чають незгоду, пов'язану з тим, що слід розуміти під «свободою». Проте переконли­вої причини схилитись до такої думки нема> бо це, безперечно, загрожувало б затемни­ти соціально і політично важливі питання, порушені поданим вище обговоренням.

^м Лібертаристський погляд на цю межу дуже добре висловив Берлін у пасажі, де йдеться про бороть­бу колоніальних народів: «Але чи слід називати боротьбу за вище становище, бажання уникнути стану підлеглості, боротьбою за свободу? Хіба не буде звичайнісіньким педантизмом зведення цьо­го слова до тих основних ["негативних"] змістів, що обговорювалися вище (або, може, ми, як я підозрюю, небезпечно називаємо будь-яке поліпшення соціального становища, що вітається люди­ною, збільшенням її свободи), і хіба цс не робить цей термін аж надто розпливчастим і роздутим, фактично позбавляючи його змісту?» (Op. cit. - С. 44). Можна, безперечно, погодитися з Берліном, що тут є певна загроза, але можна погодитися з ним і тоді, коли безпосередньо в наступному пасажі він схиляється до того, щоб віддати назад те, що він тільки-но відібрав: «А проте можна ... відкину­ти цей випадок, як звичайнісіньке сплутування поняття свободи з поняттями статусу, солідарності, братерства, рівності чи будь-якої комбінації цих понять. Адже прагнення статусу, в певних аспек­тах, дуже близьке до бажання бути незалежним діячем». Передусім, звичайно, треба пояснити, чому колоніальні народи можуть вважати себе вільнішими під владою місцевих тиранів, ніж за врядуван-ня (можливо) зичливих колоніальних адміністраторів. Берлін має тенденцію нехтувати це питання як просто плутанину прагнення свободи з бажанням мати статус І визнання. Ретельнішого, ніж у Берліна, розгляду потребують: а) сила причин, які спонукають вважати, що врядування володарів, належних до такої самої раси та віровизнання, що й підлеглі, - цс самоврядування (self-rule); б) сила суджень про свободу, заснованих на наслідках згоди або дозволу говорити про «самоврядування» (пор. у Гоббса славетний XVI розділ у «Левіафані»: «Про осіб, довірителів та уособлювані речі»). Пор. вище прим. 10.

578

Джералд К. Маккелем

Негативна і позитивна свобода

579

3. Про трактування третього елемента з боку прихильників позитивної свободи, сказано, мабуть, уже досить, аби припустити, що їм властива тенденція наголошува­ти радше на особливостях вдачі, ніж на діях, а також припустити, що, як і «ми» самі, діапазон особливостей вдачі і дій, на яких ми зосередили свою увагу, може вплину­ти на те, кого ми вважаємо діячем, й на те, що ми вважаємо за запобіжну умову (або відчути на собі вплив цих наших поглядів). Таким чином, хоча, зрештою, про це питання годилося б сказати щось визначеніше, при обговоренні діапазону значень цього змінного елемента можна було б сподіватися принаймні певного зв'язку з по­рушеними вище питаннями.

Але і тут, і загалом важливо зауважити, що тісна згода між якимись двома авторами при визначенні діапазону значень котрогось одного змінного елемента аж ніяк не робить неминучою згоду при визначенні діапазону значень решти елементів. І справді, ми зайшли досить далеко, аби зрозуміти: типи питань, які постають при визначенні діапазонів значень, доволі розмаїті, щоб зробити таку просту кореляцію невірогід­ною. Якраз саме це робить спробу поділити авторів, що пишуть про свободу, на два протилежні табори такою силуваною і, зрештою, марною. Різні судження про сво­боду можуть різнитися між собою багатьма найрізноманітнішими аспектами.

Якщо ми маємо намір розважливо аналізувати ці відмінності, нам слід зосереди­ти свою увагу на кожному з цих змінних елементів і на різниці в поглядах на діапа­зон значень цих елементів. Не зробивши цього, ми не побачимо ясно тих питань, які, фактично, були порушені, а отже, не побачимо виразно того, що, власне, потре­бує з'ясування. З огляду на цю потребу було б і незграбно, і хибно намагатися ви­значати авторів як прихильників того чи того «типу», або «концепту», свободи. Ми матимемо кращі результати, наполягаючи, що всі автори мають на увазі той самий концепт свободи (як тріадних відносин), і, таким чином, давши собі змогу з'ясувати, як (і плідно дослідити, чому) вони, коли йдеться про питання свободи, по-різному ідентифікують те, що можна вважати за діяча, за запобіжну умову та дію або за особливість вдачі.

IV

Якщо важливості цього підходу до обговорення свободи загалом недобачали, то тільки тому, що соціальні та політичні філософи з моторошною регулярністю поми­лялися, намагаючись відповісти на неприкрашене запитання: «Коли люди є вільни­ми?» або: «Коли люди справді є, вільними?» Ці питання призводять до плутанини й нерозуміння, здебільшого внаслідок мовчазного припущення, що люди просто (simpliciter) можуть бути або не бути вільними.

Можна припустити, що, висловлюючись точно, людина simpliciter може бути вільною лише у тому разі, якби не було втручання (від якого вона була б не вільною), і не було б нічого, що вона не вільна робити і чим вона не вільна стати. Але на основі цього погляду та визнання загальноиоширеної думки про те, що таке особа, що можна вважати за втручання і про які дії та особливості вдачі можна обґрунтовано сказати, що вони вільні чи невільні, всі дискусії щодо того, чи люди в суспільстві бувають коли-небудь вільні, стають позбавленими сенсу. З огляду на обставини, коли воче­видь наявні або сам примус, або загроза застосувати його, твердженням, що люди, як-от нині, вільні, завжди буде властивий присмак ошуканства або штукарства.

Проте можна вважати, що люди можуть бути вільні (simpliciter) навіть у суспільстві, бо деякі речі, які звичайно трактують як втручання або перешкоди, на­справді не мають такого характеру; крім того, деякі різновиди поведінки, що їх зви­чайно вважають за або вільні, або невільні, з якоїсь причини «не беруть до уваги». Отже, можна доводити, що принаймні в деяких (які можна собі уявити) суспіль­ствах немає такої діяльності, до якої члени цього суспільства були б невільні вдати­ся, і немає жодних можливих бар'єрів чи перешкод, які могли б постати перед ними.

Суть такого аргументу тепер має бути зрозумілою. Можна довести, що все, від чого, як можна звичайно вважати, людина в цьому суспільстві не вільна, насправді не є втручанням чи перешкодою (принаймні такою, що пов'язана з нашим питан­ням), і можна довести, що все, чого член цього суспільства, як звичайно можна вважати, не вільний робити, та все, чим він не вільний стати, не пов'язане з пробле­мою свободи. (Частиною аргументації в кожному з цих випадків може бути твер­дження, що «справжня« ідентичність особи, про яку йдеться, - це не те, що припи­сували їй).

При спробах оцінити такі аргументи можуть і далі виникати труднощі. Скажімо, можна добачити тенденції зводити питання, пов'язані з легітимністю втручань, до питань про справжність втручання¹⁵. Крім того, можна добачити зведення питань, пов'язаних із бажаністю певних способів поведінки чи особливостей вдачі, до питань, пов'язаних із можливістю бути вільним або не вільним переймати ті спо­соби поведінки чи ставати саме такою особою¹⁶. А проте вимога специфікації змінних елементів допомагає визначити такі проблеми, так само як і запобігти плутанині, вочевидь спричиненій браком такої специфікації.

Проте можливо, що твердження, мовляв, певні люди вільні simpliciter, - це лиш еліптична форма твердження, що вони вільні в будь-якому важливому аспекті, чи то в більшості важливих аспектів, чи то «загалом». А втім, труднощі зостаються й тоді, коли заповнити цей еліпсис, і стає очевидною обгрунтованість як запитання: «Від чого вони вільні?», так і запитання: «Що вони вільні робити і чим вони вільні стати?» Тільки отримавши прямі відповіді на ці запитання, ми будемо спроможні судити, чи люди справді такі вільні, як стверджувано. Лише тоді ми матимемо змо­гу судити й про цінність або важливість свобод(и), про які (яку) йдеться. Важливо знати, наприклад, чи вільна людина від юридичних обмежень, які не давали б їй прогодувати родину, проте, звичайно, соціально-економічні «обставини» («arrange­ments») однаково можуть бути такими, що вона не зможе прогодувати родину, навіть якщо в неї з'явиться таке бажання. Отже, просто сказати, що людина вільна про­годувати родину, якщо розуміти під цими словами лише те, що вона вільна від юри­дичних обмежень годувати родину, - це призводити до непорозуміння. Крім того, діапазон діяльності, до якої вона вільна чи не вільна (від тих або тих обставин) узя­тися, або діапазон особливостей вдачі, які вона вільна чи не вільна розвивати, має впливати на наші оцінки ЇЇ ситуації та ЇЇ суспільства, але на це не дуже й зважають, коли ми просто запитуємо: «Ця людина вільна?». Лише визначивши, від чого вільні люди, про яких ідеться, і що вони вільні робити й чим вони вільні стати, ми матиме­мо змогу оцінити значущість для щастя та самореалізацІЇ людини бути вільною від

¹⁵ Пор. вище прим. 10, 14.

" Наприклад, чи є логічно можливим для індивіда мати свободу робити щось неморальне? Пор.: Berlin 1. Op. cit. -С. 10 (прим.).

580