Відповідальність і свобода

Сумнівно, щоби демократія могла вижити в суспільстві, органі­зованому за принципом лікування, а не діагностики, помилки, а не гріха. Якщо люди є вільними І рівними, їх потрібно оцінюва­ти, а не госпіталізувати.

Ф. Д. ВОРМУГ⁴

1. Свобода означає не тільки те, що індивід має і можливість, і тягар вибору; вона також означає, що він повинен відповідати за наслідки своїх дій і отримувати за них похвалу чи нагану. Свобода і відповідальність є нероздільними. Вільне суспіль­ство не зможе функціонувати чи підтримувати себе, якщо його члени не вважати­муть правильним, щоби кожен індивід займав ту позицію, яка є наслідком його дій, і приймав її як належну за свої власні дії. Хоча воно може запропонувати індивіду тільки шанси і хоча наслідок зусиль індивіда залежатиме від величезної кількості випадковостей, воно владно скеровує його увагу на ті обставини, які він сам може контролювати, так, наче тільки вони й мають значення. Оскільки індивіду повинна бути надана можливість використовувати обставини, які можуть бути відомими тільки йому, і оскільки, як правило, ніхто інший не може знати, чи використав він їх найк­ращим чином, чи ні, то можна припустити, що наслідок його дій визначається саме ними, якщо не є цілком очевидним протилежне.

Пор. Popper К. R. The Open Society and its Enemies. - London, 1945.

Wormuth F. D, The Origins of Modern Constitutionalism.-New York, 1949.-С 212.

520

Фрідріх А. Гаєк

Цінність свободи

521

Ця віра в індивідуальну відповідальність, яка завжди була сильною, коли люди твердо вірили в індивідуальну свободу, помітно підупала разом із повагою до свобо­ди. Відповідальність стала непопулярним поняттям, словом, якого уникають досвід­чені оратори чи письменники через очевидну нудьгу чи ворожість, з якою її сприй­має покоління, котре не любить ніякого моралізаторства. Воно часто викликає пря­му ворожість у людей, яких навчили, ніби тільки обставини, що їх вони не контро­люють, визначають їхнє становище чи навіть їхні дії. Однак таке заперечення відпо­відальності найчастіше є наслідком страху перед нею, страху, який неминуче стає також страхом свободи¹*⁵. Немає ніякого сумніву, що багато людей бояться свободи, оскільки можливість будувати своє власне життя означає також постійне завдання, дисципліну, яку людина повинна накласти на себе, якщо хоче домогтися своїх цілей.

2. Одночасний занепад поважного ставлення до індивідуальної свободи та інди­відуальної відповідальності є значною мірою результатом хибного інтерпретуван­ня уроків науки, Давніші погляди були тісно пов'язані з вірою у «свободу волі», поняття, яке ніколи не мало точного значення, а пізніше було позбавлене підстав сучасною наукою. Зростаюча віра, що усі природні явища є однозначно визначені попередніми подіями або підлягають пізнаваним законам і що сама людина повин­на розглядатися як частина природи, привела до висновку, що дії людини та функціо­нування її розуму також повинні розглядатися як неодмінно визначені зовнішніми обставинами. Концепція універсального детермінізму, панівна в науці XIX сторіччя⁸⁶, була таким чином застосована до поведінки людей, і це немовби усунуло спон­танність людської дії. Безперечно, треба було визнати, що існує не більш як загаль­не припущення, що людські дії також підлягають природним законам і що насправді ми не знаємо, як вони визначаються конкретними обставинами, за винятком, мож­ливо, дуже рідкісних випадків. Але припущення, що слід вважати, ніби функціону­вання людського розуму, принаймні в принципі, підлягає однаковим законам, на­чебто виключило роль індивідуальної особистості, яка є дуже важливою для кон­цепції свободи і відповідальності.

Інтелектуальна історія останніх двох поколінь дає нам скільки завгодно при­кладів того, як ця детерміністська картина світу розхитала основи моральної та полі­тичної віри в свободу. І сьогодні багато освічених людей, очевидно, погодяться з ученим, який, пишучи для широкого загалу, визнас, що свобода «для вченого є дуже важким поняттям для обговорення, почасти тому, що він не переконаний, наче така

Ця стара істина була стисло виражена Дж. Б. Шоу: «Свобода означає відповідальність. Саме тому більшість людей бояться її» (Shaw В. Man and Superman: Maxims for Revolutionaries.-London, 1903. - С 229). Ця тема, звичайно, широко розглядалася у деяких романах Ф. Достоєвського (особливо в епізоді про Великого Інквізитора в «Братах Карамазових»), і мало чого зуміли додати сучасні психо-аналітики та філософи-екзистенціалісти до його вміння проникати у психологію. Але див.: Fromm В. Escape from Freedom. - New York, 1941 (англійське видання має назву «The Fear of Freedom»); Grene M. Dreadful Freedom. - Chicago: University of Chicago Press, 1948; та Veit O. Die Flucht vor der Freiheit. -Frankfort on the Main, 1947. Протилежністю вірі в індивідуальну відповідальність і пов'язану з нею повагу до закону, які превалюють у вільних суспільствах, є співчуття до порушників закону, яке, схоже, постійно розвивалося у невільних суспільствах і яке є таким характерним для російської літератури XIX сторіччя.

Уважний розгляд філософських проблем загального детермінізму див.: Popper К. R. The Logic of Scientific Discovery - Postscript: After Twenty Years. - London, 1959; пор. також мое ссе: Degrees of Explanation //British Journal for the Philosophy of Science. - 1955. -T. VI.

річ, у кінцевому підрахунку, існує»⁸⁷. Щоправда, не так давно фізики з деяким, зда­валося б, полегшенням відмовились від тези універсального детермінізму. Викли­кає, однак, сумніви, чи новіша концепція суто статистичної закономірності світу вирішує якимось чином загадку свободи волі. Бо виглядає, що труднощі, які мали люди стосовно значення добровільної дії та відповідальності, зовсім не випливають з якихось неминучих наслідків віри в те, що людська дія каузально детермінована, а є результатом інтелектуальної плутанини, витягання висновків, які не випливають із

засновків.

Схоже, що твердження, ніби воля є вільною (the will is free), настільки ж позбав­лене змісту, як і його заперечення, і що вся ця тема є фіктивною проблемою⁸⁸, диску­сією стосовно слів, у якій протилежні сторони не з'ясували, що означатиме стверд­на чи заперечна відповідь. Безперечно, ті, котрі заперечують свободу волі, повністю позбавляють слово «вільний» («free») його нормального значення, яке стосується дії у відповідності з чиєюсь власною волею, а не волею когось іншого; щоб не вислов­лювати беззмістовних тверджень, їм слід було б запропонувати якесь інше визначення, чого вони, однак, ніколи не роблять⁸⁹. Більше того, саме припущення, що «вільний» у будь-якому доречному чи сповненому значення смислі виключає думку, що дія обов'язково детермінується певними факторами, виявляється при перевірці повністю необгґрунтованим.

Плутанина стає очевидною, якщо розглянути висновки, до яких найчастіше при­ходять обидві сторони, кожна зі своєї позиції. Детерміністи звичайно твердять, що оскільки людські дії цілковито детерміновані природними причинами, то не може бути виправдань намірам вважати лю#ей відповідальними чи хвалити або засуджу­вати їхні дії. З другого боку, волюнтарист.: погоджуються, що оскільки в людині існує певний чинник, який стоїть поза ланцюгом причин і наслідків, то цей чинник і є носієм відповідальності і законним об'єктом похвали чи осуду. І навряд чи можна сумніватися, коли це стосується даних практичних висновків, що волюнтаристи є ближчими до правди, тоді як детерміністи просто плутаються. Однак показовою рисою цієї дискусії є те, що ні в тому, ні в другому випадку висновки не випливають

Waddington С. И. The Scientific Attitude. -London: Pelican Books, 1941. - C. 110. Цс вже ясно бачив Джон Локк (An Essay concerning Human Understanding. - Кн. II. - Розд. XXI. -Ч. 14, де він говорить про «нерозумне, бо незрозуміле питання, а саме: "Чи буде людська воля свобід-ною, чи ні?" Бо якщо я не помиляюся, то з того, що я сказав, випливає, то питання саме по собі є абсолютно неправомірним») і навіть Т. Гоббс (Hobbes Т. Leviathan / Ed. M. Oakcsholt. - Oxford, 1946. -С. 137). Більш повний розгляд див.; Gomperz Н. Das Problem der Willensfreiheit. - Jena, 1907; Schlick M. Problems of Ethics.-New York, 1939; Broad С. D. Determinism, Indclcrminism, and Libertarian ism. -Cambridge, England, 1934; Hare R. M. The Language of Morals. - Oxford, 1952; Hart H. L, A. The Ascription of Responsibility and Rights // Proc. Arist. Soc. - 1940-1941 {передрукована в: Logic and Language / Ed. A. Flew. - 1st scr. - Oxford, 1951); Nowell-Smith P. #. Free Will and Moral Responsibility // Mind. - 1948, - T. LVI1 і того ж автора Ethics. - London: Pelican Books, \954;Mabbott J. D. Free Will and Punishment. - У кн.: Contemporary British Philosophy / Ed. H. D. Lewis. -London, 1956; Campbell С. Л. Is Free Will a Pscudo-Problem? // Mind. - 1951. - T. LX; MacKay D, M. On Comparing the Brain with Machines (British Association Symposium on Cybernetics) // Advancement of Science. - 1954. - T. X (особливо с. 406); Determinism and Freedom in the Age of Modern Science / Ed. S. Hook. - New York: New York Press, 1958; taKelsea H. Causality and Imputation//Ethics,- 1950-1951. -T. LXI. Пор.: Hume O. An Enquiry concerning Human Understanding. - У кн.: Hume D. Essays. - T. II, - C. 79: «ПІД свободою, отже, ми можемо розуміти пише.можливість діяти чи не діяти, залежно від вольо-ногорішення». Див. також розгляд в моїй книзі «The Sensory Order» (London and Chicago: University of Chicago Press, 1952. - 4. 8.93-8.94).

522

Фрідріх А. Гаєк

із заявлених засновків. Як уже часто показували, концепція відповідальності грун­тується, фактично, на детерміністській точці зору^ад, тоді як лише витворення мета­фізичної «самості», що стоїть поза усім ланцюгом причин і наслідків і тому може трактуватися як така, що не перебуває під впливом похвал чи осудів, могло б виправ­дати усунення людини від відповідальності.

3. Можна було б, звичайно, створити як ілюстрацію до заявленої детермініст­ської позиції якийсь примарний автомат, що незмінно реагував би на події у своєму оточенні одним і тим самим передбачуваним способом. Це б, однак, не відповідало жодній позиції, яка будь-коли серйозно підтримувалась навіть найрадикальнішими опонентами «свободи волі». їхнє твердження полягає в тому, що поведінка людини в будь-який момент, її реакція на будь-який набір зовнішніх обставин визначати­меться поєднаним впливом її успадкованої конституції і усім її нагромадженим досві­дом, коли кожен новий досвід інтегрується у світлі ранішого індивідуального досві­ду - кумулятивний процес, що в кожному випадку витворює унікальну і чітко ви­значену особистість. Ця особистість діє як свого роду фільтр; з його допомогою зовнішні події витворюють поведінку, яка може бути з певністю спрогнозована лише у виняткових обставинах. Детерміністська позиція стверджує, що оті акумульовані впливи спадковості й минулого досвіду повністю складають індивідуальну особи­стість, що не існує ніякої «самості» чи «я», чия вдача не зазнавала би зовнішніх чи матеріальних впливів. Це означає, що всі ті чинники, чий вплив часом непослідов­но заперечується тими, хто заперечує «свободу волі», такі як пояснення чи докази, переконання, критична оцінка чи сподівання похвали або осуду, справді перебува­ють серед найважливіших чинників, котрі визначають особистість, а внаслідок цьо­го - конкретні дії індивіда. І саме тому, що не існує окремої «самості», яка стоїть поза причинними зв'язками, не існує також і «самості», що на неї ми не могли б намагатися розумно вплинути винагородами чи покаранням⁹¹.

Те, що ми справді часто можемо впливати на поведінку людей через освіту і приклад, розумне переконування, схвалення чи несхвалення, ніколи, мабуть, серйоз­но не заперечувалось. А отже, єдине питання, яке можна поставити на законних підставах, полягає в тому, якою мірою можна в даних обставинах впливати на конкретних осіб у бажаному напрямку через знання ними того, що та чи інша дія піднесе чи принизить їх в очах їхніх співбратів, або того, що вони можуть сподіва­тися винагороди чи покарання за неї.

Хоча цс твердження все ще має вигляд парадоксу, воно простежується аж до Дсвіда Рюма, а мож­ливо, навіть до Арістотсля. Г'юм чітко стверджував (Treatise. - Т. II. - С. 192): «Тільки залежно від принципів необхідності людина отримує вигоди чи невигоди від своїх дій, нехай загальна думка і схиляється до протилежного». Щодо Арістотсля див.: Simon Y. Traitcdu libre arbilre. - Liege, 1951,та Heman К. F. Des Aristoteles Lehre von der Freiheit des menschlichen Willens. - Leipzig, 1887 (цитовану СІмоном). З недавніх праць див.: Hobart R. Е. Free Will as Involving Determination and Inconceivable without It. // Mind. - 1934. -T. XL1I1; Foot P. Free Will as Involving Determinism // Philosophical Review. - 1957.-T. LXVI.

⁴¹ Найбільш крайня детерміністська позиція схильна заперечувати, що термін «воля« має якесь зна­чення (цс слово і справді було вилучене з деяких видів супернаукової психології) або що існує така річ як добровільна дія. Але навіть ті, хто дотримується такої позиції, не можуть не бачити відмінно­стей між тими типами дій, на які можна вплинути раціональними міркуваннями, і тими, на які впли­нути не можна. Саме цс і має значення. Вони дійсно вимушені будуть визнати тс, що в кінцевому випадку creductio ad absurdutn [доведенням до абсурду, -латин.] їхньої позиції: що те, вірить чи не вірить людина у свою здатність складати І здійснювати плани - а цим звичайно І визначається, свобідною чи несвобідною є воля, - може сильно впливати на тс, шо вона робитиме.

523

Цінність свободи

Власне кажучи, дурницею буде твердити, як це часто роблять, ніби «людина не винна в тому, що с такою, якою є», бо мета наділення відповідальністю - це зробити її відмінною від того, чим вона є чи могла б бути. Коли ми говоримо, що людина відповідає за наслідки своїх дій, то це не є констатацією факту або ствердженням причинного зв'язку. Це твердження не мало б, звичайно, виправдань, якби ніщо з того, що людина «мала змогу» зробити чи не зробити, не могло б змінити результа­ту. Але коли ми використовуємо слова типу «мати змогу» чи «змогти» саме у цьому зв'язку, ми не маємо на увазі, що в момент прийняття рішення щось у ній діяло всупереч обов'язковому впливу законів причинності в даних обставинах. Тверджен­ня, що людина є відповідальною за те, що вона робить, радше має на меті зробити її дії відмінними від тих, якими б вони були, коли б вона не вірила, що це правда. Ми накладаємо на людину відповідальність не для того, аби сказати, що в даних обста­винах вона могла б діяти по-іншому, а для того, щоб зробити її іншою. Якщо я через недбалість або забудькуватість завдав комусь шкоди, «якій не зміг запобігти» за даних обставин, то це не звільняє мене від відповідальності, а повинно зобов'язати мене ще більше, ніж до цього, пам'ятати про можливість таких наслідків⁴².

Тому єдиним питанням, яке може бути поставлене на законних підставах, є те, чи особа, на яку ми покладаємо відповідальність за конкретні дії або за їх наслідки, є таким типом особи, до якої доходять нормальні мотиви (тобто, чи вона є тим, кого ми називаємо відповідальною особою), і чи можна в даних обставинах очікувати від такої особи, що на неї впливатимуть ті міркування і переконання, які ми хочемо їй прищепити. Як і з більшістю подібних проблем, наше незнання конкретних об­ставин, як правило, буде таким, що ми просто знатимемо: очікування, що їх вважа­тимуть відповідальними, загалом зможуть долинути на людей на певних станови­щах у бажаному напрямку. Нашою проблемою найчастіше є не те, чи були задіяні певні інтелектуальні фактори у випадку конкретної дії, а те, як зробити певні мірку­вання щонайефективнішими у скеруванні дії. Це вимагає, щоб індивіда хвалили або засуджували незалежно від того, впливатимуть очікування цього на дію чи не впливатимуть. Ми ніколи не можемо мати певності щодо наслідків у кожному кон­кретному випадку, але ми віримо, що загалом знання того, що її вважатимуть відпо­відальною, впливатиме на поведінку людини в бажаному напрямку. У цьому ро­зумінні наділення відповідальністю не передбачає констатації факту. Це радше сво­го роду звичай, призначений примусити людей виконувати певні правила. Питання про те, чи ефективним є конкретний звичай такого роду, завжди може залишатися дискусійним. Ми рідко коли знатимемо більше, ніж те, що досвід показує: такий звичай є або не є в цілому ефективним.

Відповідальність стала головно правовим поняттям, тому що закон вимагає чітких критеріїв для вирішення того, коли дії людини витворюють певний обов'язок або роблять її такою, що підлягає покаранню. Але відповідальність, безумовно, не мен­шою мірою є й моральним поняттям, концепцією, яка лежить в основі наших по-

Ми продовжуємо називати рішення людини «вільним», хоча умови, які ми створили, примушують її робити тс, чого ми від неї хочемо, бо ці умови не визначають однозначно її дій, а лиш роблять імовірнішим, що будь-хто в її становищі робитиме тс, що ми схвалюємо. Ми намагаємось «вплива­ти», а не визначаємо тс, що вона робитиме. І називаючи її дію «вільною», ми в цьому випадку, як і в багатьох Інших, часто маємо на увазі лиш тс, що не знаємо, чим детермінована її дія, а не тс, що Вона не була детермінована нічим.

524

525

Фрідріх А. Гаєк

глядів на моральні обов'язки людини. Фактично, вона значною мірою виходить за межі того, що ми вважаємо моральним. Все наше ставлення до функціонування нашого суспільного порядку, наше схвалення чи несхвалення способу, яким він визна­чає відносні становища різних індивідів, тісно пов'язані з нашими поглядами на відповідальність. Таким чином, значення цього поняття виходить далеко за межі сфери примусу, і найбільша його важливість полягає, мабуть, у його ролі в скеруванні вільних рішень людини. Можливо, вільне суспільство, більш ніж будь-яке інше, ви­магає, щоб люди керувалися у своїй діяльності почуттям відповідальності, яке ви­ходить за межі обов'язків, що вимагаються законом, і щоб загальна думка схвалю­вала відповідальність індивідів і за успішність, І за невдачі їхніх зусиль. Коли лю­дям дозволено діяти так, як вони вважають за потрібне, вони повинні також нести відповідальність за наслідки своїх зусиль.

4. Виправданням для наділення відповідальністю, отже, є припустимий вплив такої практики на майбутню дію; це має на меті навчити людей, що вони повинні брати до уваги у подібних майбутніх ситуаціях. І хоча ми даємо людям змогу вирі­шувати самим, оскільки вони, як правило, перебувають у кращому становищі щодо знання обставин, які оточують їхню дію, нас також турбує, щоб умови дозволили їм використати їхні знання найкращим чином. Якщо ми даємо людям свободу, оскіль­ки припускаємо, що вони - розумні істоти, ми повинні зробити також вартісними їхні зусилля діяти як розумні істоти, дозволяючи їм відповідати за наслідки їхніх рішень. Це не означає, що людина завжди вважатиметься найкращим суддею влас­них Інтересів; це лиш означає, що ми ніколи не матимемо певності щодо того, хто ж знає їх краще від неї, і що ми хочемо повністю використати можливості всіх тих, хто може щось докласти до спільних зусиль, аби примусити наше середовище слу­жити людським цілям.

Таким чином, наділення відповідальністю передбачає здатність людей до раціо­нальної дії і має на меті примусити їх діяти раціональніше, аніж вони діяли б в іншому випадку. Воно припускає наявність у них певної мінімальної здатності на­вчатися і передбачати, керуватися знанням наслідків їхніх дій. І не буде заперечен­ням твердження, що розум, фактично, відіграє дуже малу роль у визначенні люд­ських дій, бо метою є зробити цю роль якнайефективнішою. Раціональність у цьо­му випадку може означати не більше, аніж певний ступінь узгодженості й послідов­ності в діях людини, певний тривкий вплив знань чи розуміння, які, одного разу набуті, впливатимуть на її ДІЇ пізніше І за інших обставин.

Взасмодоповнюваність свободи і відповідальності означає, що аргументація на користь свободи може стосуватися лише тих, хто здатний нести відповідальність. Вона не може стосуватися дітей, ідіотів чи божевільних. Вона передбачає, що лю­дина здатна навчатися з досвіду І скеровувати свої дії з допомогою набутих таким чином знань; вона непридатна для тих, хто ще недостатньо навчився або нездатний вчитися. Людина, чиї дії повністю визначаються одними Й тими ж незмінними імпульсами, які не контролюються знанням наслідків, або яка з самого початку -роздвоєна особистість, шизофренік, не могла б у цьому розумінні нести відповідаль­ності, оскільки знання нею, що вона вважатиметься відповідальною, не змогло б змінити її дій. Те саме стосується людей, які страждають від справді неконтрольова-них спонук, клептоманів чи алкоголіків, котрі, як підтверджує досвід, не реагують на нормальні мотиви. Але поки ми маємо підстави вірити, що усвідомлення люди-

ЦіННІСТЬ СВОБОДИ

ною того, що вона вважатиметься відповідальною, може впливати на її дії, необхід­но трактувати її як відповідальну незалежно від того, матиме це бажані наслідки у конкретному випадку чи ні. Наділення відповідальністю засновується не на тому, що ми вважаємо істинним у конкретному випадку, а на тому, що, як ми віримо, стане можливими наслідками заохочення людей поводитись раціонально та уваж­но. Це те знаряддя, яке виробило суспільство, щоби давати собі раду з нашою не­здатністю зазирнути в голови інших людей і, не вдаючись до примусу, внести поря­док у їхнє життя.

Тут не місце вступати в дискусію щодо особливої проблеми, порушеної всіма тими, хто не може вважатися відповідальним і кого, отже, не стосується чи не може стосуватися повністю аргументація на користь свободи. Важливим є те, що вільний і відповідальний член суспільства - це особливий статус, який несе із собою і тягар, і привілей; і якщо свобода має досягти своєї мети, то цей статус не повинен надава­тися на чийсь розсуд, а повинен автоматично належати всім, хто задовольняє певні об'єктивно встановлювані умови (такі як вік), поки не буде явно спростоване при­пущення, що вони мають для цього необхідні мінімальні підстави. В особистих взає­минах перехід від перебування під опікою до повної відповідальності буває посту­повим і неявним, і оті слабші форми примусу, які існують між індивідами і в які не слід втручатися державі, можуть бути пристосовані до ступенів відповідальності. Але у політичному і правовому аспекті ця відмінність має бути чіткою і зрозумілою й визначатися загальними і безособовими правилами, якщо свобода повинна бути ефективною. У наших міркуваннях, чи є людина своїм власним господарем, а чи має підлягати волі іншого, ми мусило розглядати ЇЇ як відповідальну чи невідпові-дальну, як таку, що має чи не має право діяти у спосіб, котрий може бути незрозумі­лим, непередбачуваним чи неприємним для інших. Той факт, що не всім людям можна давати повну свободу, не означає, що свобода всіх має бути підпорядкована обме­женням та інструкціям, пристосованим до індивідуальних умов. Індивідуалізоване трактування в суді у справах неповнолітніх чи в палаті для душевнохворих є озна­кою несвободи, опікунства. І хоча в особистих відносинах приватного життя ми можемо пристосовувати нашу поведінку до особистостей наших партнерів, у гро­мадському житті свобода вимагає, щоб нас розглядали як типи, а не як окремих індивідів, і трактували, виходячи з припущення, що нормальні мотиви та стриму­вальні засоби будуть ефективними, незалежно від того, справджуватиметься це в

конкретному випадку чи ні.

5. Досить часто плутають ідеал, що людина повинна мати можливість пересліду­вати свої власні цілі, з вірою, що, маючи свободу, вона переслідуватиме виключно свої егоїстичні цілі⁹³. Однак свобода для переслідування власних цілей є настільки ж важливою для найбільшого альтруїста, у чиїй шкалі цінностей потреби інших людей займають дуже високе місце, як і для будь-якого егоїста. Частиною нормаль­ної природи чоловіків (і, можливо, ще більше у жінок) і однією з головних умов їхнього щастя є те, що вони роблять добро інших людей своєю головною метою. Робити так - це частина нормального вибору, відкритого нам, а часто й рішення, якого зазвичай від нас очікують. Згідно із загальною думкою, нашою головною тур-

Пор - Carver Т. N. Essays in Soeia! Justice. - Cambridge: Harvard University Press, 1922, і перший нарис в моїй книзі «Індивідуалізм і економічний порядок».

526

Фрідріх А. Глек

Цінність свободи

527

ботою в цьому плані має, ясна річ, бути добробут нашої родини. Але ми також виявля­ємо свою прихильність до інших та їх схвалення тим, що робимо їх своїми друзями, а їхні цілі - нашими. Вибір собі приятелів і взагалі тих, чиї потреби ми робимо своїм клопотом, - суттєва частина свободи і моральних концепцій вільного суспільства.

Однак всезагальний альтруїзм - це поняття, позбавлене змісту. Ніхто не може ефективно дбати про інших людей як таких; зобов'язання, які ми можемо прийня­ти, завжди повинні бути конкретними й стосуватися лише тих, про кого нам відомі конкретні факти і з ким нас пов'язали або вибір, або особливі умови. Це одне з найголовніших прав і один з найголовніших обов'язків вільної людини - вирішува­ти, які і чиї потреби видаються їй найбільш важливими.

Визнання того, що кожна людина має свою власну шкалу цінностей, яку ми по­винні поважати, навіть якщо ми не схвалюємо її - це частина концепції цінності індивідуальної особистості. Те, як ми оцінюємо іншу людину, обов'язково залежа­тиме від того, які в неї цінності. Але віра в свободу означає, що ми не вважаємо себе остаточними суддями цінностей іншої людини, що ми не почуваємося вправі зава­жати їй переслідувати цілі, яких ми не схвалюємо, доки вона не втручається у такі ж захищені сфери інших людей.

Суспільство, яке не визнає, що кожен індивід має власні цінності, котрі він вправі відстоювати, не може виявляти поваги до гідності особистості і не може насправді знати свободи. Але слушним є й те, що у вільному суспільстві індивід оцінювати­меться відповідно до того, як він користується свободою. Моральна оцінка була б безглуздою без свободи: «Якби кожен вчинок, який є добрим чи поганим для люди­ни зрілого віку, залежав від пожертвувань, чи приписів, чи примусу, то чим були б чесноти, як не порожнім словом, яка похвала зумовлювалась би добрими вчинками, яка вдячність була б виваженою, заслуженою чи стриманою?»⁹⁴. Свобода є можли­вістю творити добро, але це слушно, лише коли вона є також можливістю чинити зло. Той факт, що вільне суспільство функціонує успішно, тільки якщо індивіди певною мірою керуються спільними цінностями, є, можливо, причиною того, чому філософи часом визначають свободу як дію, узгоджену з моральними нормами. Але таке визначення свободи є запереченням тієї свободи, яка нас цікавить. Свобода дії, що є умовою моральних заслуг, включає І свободу діяти неправильно: ми схвалює­мо чи засуджуємо тільки тоді, коли людина має можливість вибирати, тільки коли виконання нею певного правила не нав'язується, а попросту визнається.

Те, що сфера індивідуальної свободи є також сферою індивідуальної відпові­дальності, не означає, що ми є підзвітними в наших діях якимсь конкретним осо­бам. Справді, що ми можемо наразитися на осуд з боку інших, бо робимо те, що їм не подобається. Але головною причиною, чому нас слід вважати повністю відпові­дальними за свої рішення, є те, що це скеровуватиме нашу увагу на ті причини подій, які залежать від наших дій. Головна функція віри в індивідуальну відпові­дальність - примусити нас повністю використати наші знання і здібності для досяг­нення наших цілей.

Milton J. Arcopagilica. - London: Everyman, 1927. - С. 18. Концепція залежності моральних якостей від свободи наголошувалася вже деякими філософами-схоластами, а потім особливо в німецькій «класичній» літературі (пор., напр.: Schiller F. On the Aesthetic Education of Man. -New Haven: Yale University Press, 1954. - С 74: «Людина повинна мати свободу, щоби бути готовою до моральності»).

6. Тягар вибору, який накладає свобода, відповідальність за свою власну долю, яку вільне суспільство покладає на індивіда, стали в умовах сучасного світу голов­ним джерелом незадоволення. Значно більшою мірою, ніж будь-коли раніше, успіх людини залежатиме не від особливих здібностей, які людина має взагалі, а від пра­вильного використання цих здібностей. У часи меншої спеціалізації та менш склад­ної організації, коли майже кожен міг знати більшість існуючих можливостей, про­блема віднайдення можливості для найкращого застосування власних вмінь і талантів була не такою складною. В міру зростання суспільства і його складності винагороди, які людина сподівається отримати, починають все більше і більше залежати не від умінь і здібностей, які вона може мати, а від їхнього правильного використання; і зростатимуть як труднощі виявлення найкращого застосування для чиїхось здібно­стей, так і невідповідність між винагородами для людей, які мають однакове техніч­не вміння або якусь особливу здібність.

Мабуть, не існує більш болісної прикрості, аніж та, що породжується відчуттям, якою корисною могла бути людина для своїх співбратів і як були змарновані її та­ланти. Мабуть, найбільшим докором вільній системі і джерелом найгіркішого обу­рення є те, що у вільному суспільстві ніхто не зобов'язаний стежити, щоб таланти людини належно використовувались, ніхто не вправі претендувати на можливість застосувати свої особливі обдаровання, і, якщо він сам не знайде такої можливості, то вони, очевидно, будуть змарновані. Усвідомлення наявності у себе певних потен­ціальних можливостей цілком природно веде де переконання, що це обов'язок ко­гось іншого - використати їх, і до вимоги це зробити.

Необхідність віднайдення сфери корисності, відповідної роботи, самих себе є найважчою карою, яку накладає на нас вільне суспільство. Вона, однак, невіддільна від свободи, оскільки ніхто не може гарантувати кожній людині, що ЇЇ таланти бу­дуть належно використані, якщо цей хтось не має влади примусити інших викори­стати їх. Лише позбавляючи когось іншого вибору стосовно того, хто обслуговува­тиме його, чиї здібності чи які продукти він повинен використовувати, могли б ми гарантувати кожній людині, що її здібності будуть використані у спосіб, якого вона, як сама вважає, заслуговує. Надзвичайно важливим для вільного суспільства є те, щоб людину цінували й винагороджували залежно не від абстрактних здібностей, а від успішності перетворення їх на конкретну послугу, яка є корисною для інших, котрі можуть вступити в обмін. 1 головна мета свободи - надати і можливість, і стимул для забезпечення максимального використання знань, які може здобути індивід. Унікальним в цьому плані роблять індивіда не загальні, а конкретні знання, знання ним конкретних умов і обставин.

7. Треба визнати, що наслідки вільного суспільства в цьому аспекті часто пере­бувають у суперечності з етичними поглядами, які залишились від більш раннього типу суспільства. Не може викликати сумнівів, що, із суспільної точки зору, мис­тецтво перетворення своїх здібностей на хороший банківський рахунок, вміння ви­явити найбільш ефективний спосіб використання власних талантів є, можливо, най­кориснішими з усіх; але надто велика спритність такого роду не так вже й рідко викликає несхвалення, а отримані за допомогою більш успішного використання конкретних обставин переваги над тими, хто загалом має такі самі загальні здібності, вважаються нечесними. У багатьох суспільствах «аристократична» традиція, яка виросла з умов діяльності в організаційній ієрархії з розподіленими завданнями та

528