461 Леонард т. Гобгауз

люду, один для багатіїв, а другий для злидарів, тоді закон аж ніяк не гарантує всім свободи. Адже свобода в такому розумінні передбачає рівність. Звідси й вимога з боку лібералізму утвердити таке судочинство, яке гарантуватиме безсторонність за­стосування закону. І тому лібералізм обстоює незалежність судової влади, щоб за­безпечити рівність і між урядом та його підданими. А звідси вже випливає вимога дешевого судочинства й доступності судів. А це вимагає скасування класових при­вілеїв¹. А згодом уже виникне вимога скасувати владу грошей, які дають змогу ку­пувати вправних адвокатів.

2. Фіскальна свобода

Питання фіскальної свободи дуже тісно пов'язане з юридичною свободою й має набагато ширше значення в повсякденному житті. В Англії воно вкрай загострило­ся внаслідок податкової сваволі за доби Стюартів. Яків III довів це питання до критич­ного стану в Америці з допомогою того самого несхибного методу. Безпосеред­ньою причиною Французької революції була відмова дворянства та духівництва нести свою частку фінансового тягаря. Але фіскальна свобода порушує набагато гостріші проблеми, ніж юридична. Не досить, щоб податки були визначені загаль­ним і безстороннім законом, бо податки щороку змінюються залежно від держав­них потреб, і якщо решта законів можуть бути незмінними та стабільними протя­гом невизначеного періоду, оподаткування за самою своєю природою має присто­совуватися до обставин. Це питання, коли розглядати його як слід, належить до сфери радше виконавчої, ніж законодавчої влади. Отже, свобода підданого у фінан­сових справах означає обмеження виконавчої влади, і то не просто з допомогою ухваленого письмового закону, а через куди безпосередніший і постійний нагляд. Одне слово, це означає відповідальне врядування, І ось чому ми набагато частіше чуємо крик: «Нема оподаткування без представництва», ніж крик: «Немає законо­давства без представництва». Отож, починаючи з XVII століття, фіскальна свобода була пов'язана з тим, що називають політичною свободою.

3. Особиста свобода

Про політичну свободу буде зручніше поговорити потім, але звернімо увагу, що тут є й Інший шлях, яким можна підступити до питання про політичну свободу і яким, фактично, й підступили до нього. Ми бачили, що панування закону становить пер­ший крок до свободи. Людина не має свободи, якщо її контролюють інші люди, а вільна тільки тоді, коли ЇЇ контролюють принципи і закони, яких має дотримуватись усе суспільство, бо лише суспільство є справжнім господарем вільної людини. Але поки що ми тільки наблизились до питання. Може бути закон і може не бути спро­би, як-от тієї, до якої вдалися Стюарти, усунути цей закон, проте: 1) ухвалення та підтримка закону можуть залежати від волі суверена або якоїсь олігархії; 2) закон може бути несправедливим або репресивним до окремих людей, до багатьох або до

Апологія свободи

всіх, за винятком тих, хто ухвалив його. Перший пункт знову повертає нас до про­блеми політичної свободи, з'ясування якої ми відсунули на потім. Другий пункт порушує питання, якими переймався лібералізм протягом більшої частини своєї історії, і, щоб розглянути їх, нам слід поцікавитись, які типи законів були сприйняті як надто гнобительські і чому з'явилася необхідність вимагати не тільки свободи через закон, а й скасування лихих законів і тиранічної влади.

Передусім існує сфера того, що називають особистою свободою, - сфера, яку найважче визначити, хоча вона стала ареною наизапекліщої боротьби пристрастей, сколихнувши найглибші почуття людства. В ЇЇ основі лежить свобода думки - свобода від інквізиції щодо суджень, які людина сама сформулювала своїм розумом², -внутрішня цитадель, де має правити Індивід (якщо він взагалі де-небудь має прави­ти). Але зі свободи думки невелика користь без свободи обмінюватися думками, бо думка - здебільшого суспільний продукт, і тому свободу думки супроводять свобо­да слова і свобода письма, друку і мирних дискусій. Ці права, однак, пов'язані з певними труднощами та сумнівами. Є певний пункт, коли слово вже годі відрізнити від дії, тож свобода слова може означати право створювати нелад. Через те межі справедливої свободи важко визначити як у теорії, так і на практиці. Ці межі відразу ведуть нас до пункту, де свобода й порядок можуть перебувати в конфлікті, і саме конфлікти такого типу нам і треба розглянути. Не менші можливості конфлікту і в зв'язку з близькою до названих свобод свободою релігії. Аж ніяк не можна обстою­вати абсолютність цієї свободи. Жодна сучасна держава не терпітиме таких форм релігійних обрядів, які пов'язані з канібальством, людськими жертвами і спален­ням відьом. Цивілізовані народи, відповідальні за врядування над менш розвинени­ми расами, здебільшого кладуть край таким звичаям, що цілком природно виплива­ють із різних форм примітивних вірувань, яких дотримуються якнайщиріше. Бри­танське право визнало полігамію в Індії, але, гадаю, мусульманинові або індусові не дозволять укласти два шлюби в Англії. Але битва, власне, точилася не за таку

свободу.

Отже, яким є первісне значення релігійної свободи? На мій погляд, коли дивити­ся зовні, вона має охоплювати свободу думки та слова, до яких треба додати право на богослужіння в будь-якій формі, яка не шкодить решті людей і не пов'язана з порушеннями громадського порядку. Це обмеження, здається, зумовлює певну при­стойність та стриманість у вияві своїх почувань, щоб не скривдити часом без потре­би почуття інших людей, і, гадаю, з таким висновком слід погодитися, хоча він ство­рює певний простір для примусу та несправедливості. І знову, як дивитися зовні, слід зазначити, що вимога релігійної свободи виходить за межі простої толерант­ності. Релігійна свобода неповна, поки бодай за одну віру є якісь кари, скажімо, недопущення до певної роботи або позбавлення можливості вчитися. Тож і в цьому аспекті цілковита свобода зумовлює цілковиту рівність. А коли звернутися до внут­рішнього аспекту, то дух релігійної свободи спирається на концепцію, що віра лю­дини тісно пов'язана з її найглибшими думками та почуттями. Це найконкретніший вияв її особистого ставлення до життя, до своїх ближніх, до світу, до свого власного

В Англії в XVII століття «привілей духівництва» ще становив достатню підставу для звільнення від кари за цілу низку злочинів. Водночас усі, хто вмів читати, могли претендувати на цей привілей, що мав, отже, характер привілею для освічених класів. Вимога вміти читати, яка стала певною формаль­ністю, була скасована 1705 року, але духовні владики та священики ще у XVIII столітті могли захищатися, покликаючись на свій духовний стан, тож останні рештки цього привілею були оста­точно скасовані лише у XIX столітті.

що загальнопоишренс твердження, ніби думка вільна, не с слущним, бо „о« ™^^С™"У^ ^ розпитування, шо змушує людину розкрити евої погляди й накладає на не. покарання, якщо ш гляди не такі, як хочеться тому, хто розпитує.

462

463

Леонард Т. Гобгауз

походження та долі. Немає жодної справжньої релігії, яка не була б таким чином занурена в людську особистість, і що більшою мірою визнають цей духовний еле­мент релігії, то гостріше відчувають суперечність, притаманну чиїмось намаган­ням накинути свою віру комусь іншому. Коли придивитись як слід, такі спроби не просто порочні, а й неможливі. Але найтяжче грішать супроти справжньої віри ті, хто намагається навернути чужих людей до своєї релігії з допомогою механічних засобів. У своїй душі вони мають неправду, абсолютно не знаючи природи того, з чим пов'язані їхні найглибші почування.

І тут знову ми стикаємося з труднощами. Релігія - це щось суто особисте. Але хіба не має релігія навдивовижу виразного соціального характеру? Що має більше значення для громадського порядку, ніж релігійні принципи? Якщо ми запроторює­мо до в'язниці людину, яка краде якесь сміття, що нам слід заподіяти тому, хто, як ми найщиріше переконані, розбещує серця людей, а може, й веде їх до вічної згуби? І знову: що в ім'я свободи нам слід зробити з тими людьми, чиї проповіді, якщо їх супроводитимуть дії, відродять вогнища і тортури? І тут ми знову натрапляємо на труднощі делімітації, які годиться докладно вивчити. Я тільки зауважу, що наша практика дійшла тут до розв'язку, який загалом відомий уже давно і спирається на один принцип. Кожній людині вільно проповідувати принципи Торквемади або ре­лігію Магомета. Але людям не вільно дотримуватися тих їхніх приписів, які пору­шуватимуть права інших людей або призведуть до конфліктів. Можна вільно вис­ловлювати свої думки й вільно виконувати обряди, поки вони є свідченням особис­тої побожності. А якщо обряди зазіхають на свободу або, як брати ширше, права інших людей, то звичаї, прищеплювані релігією, не можуть тішитися необмеженою свободою.