661 Томас г. Ґин

чається у, можливо, сприятливі для обох сторін контракти, що їх за інших обставин могли б укласти між собою землевласник і орендар. Нехай орендар, скажуть нам сам захищає себе з допомогою контракту. А тим часом вимога більших гарантій оренди стає дедалі гучнішою й серед наших англійських фермерів, і якби запропо­нувати - і треба запропонувати, перш ніж скінчиться термін повноважень цього парламенту, - дати їй юридичний хід, ця пропозиція викличе такий самий галас, мовляв, це зазіхання на свободу контракту, якщо тільки цей закон, як-от закон лорда Біконсфілда 1875 року, не скасовуватиме однією рукою те, що обіцятиме робити другою.

Є й два інші питання, якими провідники лібералів, фактично, пообіцяли зайня­тися і, вирішуючи які, вони напевне зіткнуться з посиланням на начебто притаман­не кожній людині право робити все що завгодно зі своєю власністю. Одне з них - це теперішня система укладання земельних угод, а друге - торгівля алкогольними на­поями. Єдина ефективна реформа земельного законодавства - покласти край тим угодам та успадкуванням, внаслідок яких нинішній землевласник може не дати землі наступникові, або перетворити будь-яку частку своєї землі на гроші, або поділити її між своїми дітьми. Та коли запропонувати забрати в землевласника право перешко­джати своїм наступникам, нам скажуть, ніби це втручання у його вільне порядку­вання своєю власністю. А коли Йдеться про торгівлю алкоголем, то очевидно, що навіть теперішні, на думку декого з нас, неефективні закони про ліцензування зазі­хають на вільний продаж товару масового споживання, а коли погодитись із пунк­том «на розсуд місцевої влади», це зазіхання, щоб не сказати більшого, сягне ще ширших масштабів. Я вже досить сказав, аби довести, що найнагальніші політичні питання нашої доби - це питання, в яких законодавче регулювання (settlement) не те що неминуче пов'язане з порушенням свободи контракту, а напевне зіткнеться з опором в ім'я священної індивідуальної свободи, І то не тільки з боку всіх тих, хто зацікавлений у збереженні статус-кво, а Й усіх інших, кому свобода дорога сама по собі і хто недостатньою мірою аналізував умови її підтримки в такому суспільстві як наше. В цьому аспекті є прикметна різниця між теперішньою позицією політич­них реформаторів і позицією, яку вони займали одне покоління тому. Тоді вони бо­ролися за реформу в ім'я індивідуальної свободи проти класових привілеїв. їхні опоненти в своїй полеміці з ними не могли з такою самою вірогідністю теж покли­катися на свободу. А тепер ситуація начебто - хоча я намагатимусь довести, що насправді ні, - змінилася. Природа справжнього політичного реформатора, мабуть, завжди та сама. Палке бажання вдосконалювати людство як їхня кінцева мета не змінюється. Зате безпосередні цілі реформаторів і форми пропагандистської робо­ти, за допомогою яких вони намагаються утвердити їх, суттєво змінюються від по­коління до покоління. Неуважному спостерігачеві вони інколи можуть видаватися навіть суперечливими і виправдовувати уявлення, буцімто за основу всіх реформатор­ських рухів править лиш егоїстичне або збочене бажання змін. Тільки той, хто за­мислиться трохи глибше, побачить те саме давнє обстоювання суспільного добра супроти класових інтересів, - добра, за яке, під різними назвами, ліберали борють­ся тепер, як і п'ятдесят років тому.

З часів першого реформаторського закону наша політична історія природним чином поділяється на три періоди. Перший, що почався з реформи парламенту й закінчився прем'єрством сера Р. Піла, характеризується боротьбою вільного су-

ЛіБЕРАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І СВОБОДА КОНТРАКТУ

спільства проти закритих привілейованих корпорацій. Його найбільшим досягнен­ням було заснування представницьких муніципальних урядів замість тих закритих органів, що давніше керували справами наших міст та міських виборчих округів; ми сподіваємося, що невдовзі, після перерви майже в чверть століття, ця реформа пошириться й на сільські округи. Іншим важливим досягненням стала перевірка діяльності численних доброчинних закладів і товариств нашої країни та підпоряд­кування їх чомусь на кшталт адекватного державного контролю. Природним додат­ком до цієї діяльності було усування великих надуживань у церковній адміністрації, скасування синекур, заборона одному священикові обслуговувати кілька парафій і реформа кафедральних капітулів. В усіх цих заходах, хоча вони великою мірою по­сприяли свободі нашого громадського життя, не було нічого, що можна було б тлу­мачити як втручання у сферу прав індивіда. Ніхто не зіткнувся з перешкодами ро­бити те, що йому хочеться, зі своєю власністю. Належним чином були пошановані питомі інтереси навіть тих, хто розжирів з надуживань, бо Палата Громад тоді, як І тепер, мала «справжню слабкість до компенсацій». Коли посаду прем'єр-міністра зайняв сер Р. Піл, почалася боротьба суспільства з монополіями, іншими словами, -лібералізація торгівлі. Кілька років по тому містер Ґладстон своїми славетними бюджетами мав змогу закінчити роботу, яку почав його колишній вчитель, і вже майже двадцять років, як зникли останні сліди протекції будь-якій категорії торгівців чи виробників. Так звані податки на знання щезли слідом за податками на харчові продукти, і, поки більшість нас виросла, в Англії вже не було такого мінового това­ру, обмін якого не був би цілковито вільним, за винятком тільки землі, - безперечно великим винятком.

Реалізація цілковитої свободи контракту була окремою метою цієї реформатор­ської діяльності. Прем'єр-міністр-фрітредер прагнув дати людям свободу порядку­вати тим, що вони нагромадили як свою власність. Він втручався тільки задля того, щоб запобігти втручанням. Він не перешкоджав би жодній людині виконувати будь-які дії, які не перешкоджають безпосередньо вільним діям якоїсь іншої людини в якійсь іншій сфері. Але нещодавно реформаторське законодавство набуло, як я вже зазначав, начебто іншого напряму. Принаймні його вже не так легко ототожнити з процесом лібералізації. У певних аспектах воно обмежувало індивіда, не даючи йому робити те, що він хоче, зі своєю власністю. Прикметно, що ця змінена тенденція зародилася 1868 року з початком роботи нового, демократичнішого від попередніх парламенту. Щоправда, перші фабричні закони, що юридично обмежили умови, за яких можна купити і продати певні різновиди робочої сили, були ухвалені трохи давніше. Ухвалення першого справді ефективного фабричного закону датується часом появи першого реформаторського закону, але він мав чинність тільки в галузі бавовняної промисловості й був дуже недосконало запроваджений. Цей закон мав обмежити тривалість робочого дня для дітей та підлітків. Згодом тривалість робо­чого дня таки була обмежена, в інших галузях промисловості також набули чин­ності обмежувальні закони, і тепер захисту підлягали як жінки, так і підлітки. Але тільки 1867 року водночас із другим реформаторським законом парламент зробив спробу застосувати ті самі правила до всіх виробництв і фабрик, і тільки ще пізніше, в першому парламенті, обраному почасти на основі права голосу для домовлас­ників та квартиронаймачів, були ухвалені ефективні заходи з метою підтримки об­межень, яких у принципі вимагало попереднє законодавство. Відтоді були запро-

662

Томас Г. Ґрш

ЛіБЕРАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І СВОБОДА КОНТРАКТУ

663

ваджені вдосконалення й конкретні розширення сфери дії ухвалених законів, здеб­ільшого завдяки впливу містера Мандели, і тепер ми маємо систему права, завдяки якій в усіх головних промислових галузях, за винятком сільськогосподарської, ди­тячої праці, крім половинної зайнятості, фактично немає, тривалість робочого дня для жінок і підлітків справді обмежена десятьма годинами на день, а на всіх робо­чих місцях здоров'я й фізична безпека робітника мають увесь обсяг захисту, який можуть забезпечити їм закони.

Якщо фабричне регулювання стали запроваджувати, хоч і дуже поступово, ухва­люючи поодинокі закони, ще до того, як у нас сформувалася демократична Палата Громад, цього самого не можна сказати про освітнє законодавство. Саме парламент, обраний 1868 року за умов найбільшого розширення сфери дії виборчого права, ухвалив, як відомо, перший важливий закон про освіту. Цей закон запровадив обо­в'язкове шкільне навчання. Він, щоправда, пов'язаний із примусом, який мають здійснювати на свій розсуд місцеві шкільні ради, але примусовість у принципі зав­жди однакова, вона десь така сама, як і в більшості примусових заходів, що їх запро­ваджує держава, байдуже, чи їх здійснює центральний уряд, чи делегує виконання їх провінційній адміністрації. Закон про освіту 1870 року був абсолютно новим сло­вом в англійському законодавстві, хоча містер Фостер мав досить розважливості, щоб посуватись уперед методом спроб, і лишив затвердження примусових супровід­них законів на розсуд шкільних рад. Ці досягнення були не менші, ніж якби він одразу намагався запровадити примусове відвідування школи заходами централь­ного уряду. Був раз і назавжди затверджений принцип, що батьки не мають права робити зі своїми дітьми все, що їм заманеться, - байдуже, чи вони захочуть послати їх на роботу, чи кинути напризволяще без початкової освіти. Отже, щодо всіх угод, де йдеться про дитячу працю, свобода контракту була, таким чином, обмежена.

Нема потреби нагадувати вам про ті заходи, за допомогою яких принцип закону 1870 року став відтоді дедалі ширше застосовуватись та утверджуватись. Тож тепер очевидно, що, як я зазначав, у формі шкільного та фабричного законодавства ми маємо розгалужену систему втручання у свободу контракту. Працедавцеві заборо­нено наймати робочу силу, пропонуючи умови, до яких здебільшого дуже легко можна схилити чи примусити індивіда, що наймається на роботу. Якби діти, підлітки та жінки - чи то з власної волі, чи то під впливом батьків і чоловіків - у багатьох випадках не погоджувалися стати до такої роботи, яку забороняє закон, не було б і приводу для таких заборон. Щоправда, дорослі чоловіки не підлягають дії цих са­мих законодавчих обмежень. Закон не забороняє їм працювати так довго, як їм подо­бається. Але, мабуть, не треба нагадувати, що, фактично, заборона використовува­ти дитячу працю більше певної кількості годин означає, принаймні в текстильній промисловості, обмеження тривалості роботи машин саме цією кількістю годин. Таким чином, опосередковано обмежується кількість годин, протягом яких підприє­мець може використовувати своїх робітників. Якщо тут половинна зайнятість і деся-тигодинний робочий день, так би мовити, тільки випадково перешкоджають повно­му використанню праці чоловіків, то втручання з метою охорони здоров'я та підви­щення безпеки праці мають набагато безпосередніший характер. Дорослому зріло­му чоловікові закон забороняє підписувати контракт на роботу в шахтах, на фабри­ках, у майстернях, якщо в контракті немає певних пунктів про охорону здоров'я. Отже, на вільний продаж його праці накладено заборони. Так само чоловікові забо-

ронено жити в будинку, що його санітарний інспектор вважає за непридатний для життя. Отже, накладено заборону на вільний продаж та здавання в оренду певного товару. Тобто є розгалужена система обмежень, що їх будь-яка неупереджена люди­на навряд чи воліла б скасувати, а проте чимало нас хотіли б зробити її набагато повнішою. Але, можливо, ми ніколи не вивчали докладно принципів, на основі яких схвалюємо її. Тож, напевне, було б добре присвятити якийсь час дослідженню цих принципів. Тоді ми станемо на твердіший грунт, підступаючи до тих найважчих питань законодавства, з якими невдовзі доведеться мати справу і обговорення яких безперечно буде пов'язане зі спротивом в ім'я індивідуальної свободи.

Ми всі, напевне, погодимося, що свобода, коли її правильно розуміти, є найбіль­шим благословенням; досягнення свободи - справжня мета всіх наших зусиль як громадян. Та говорячи отак про свободу, нам слід ретельно придивитися, що ми розуміємо під нею. Ми маємо на увазі не тільки свободу від обмежень та примусу. Ми маємо на увазі не просто свободу чинити як нам заманеться, байдуже, чого саме нам хочеться. Ми маємо на увазі не свободу, якою може тішитись одна людина або якась група людей коштом втрати свободи для решти людей. Говорячи про свободу як про те, що має таке неоціненне значення, ми розуміємо під нею здатність або спроможність робити щось або тішитися чимсь, вартим, щоб його робили й тіши­лися ним, причому це щось можна робити й тішитися ним разом з рештою людей. Ми розуміємо під свободою силу, яка є в кожної людини завдяки допомозі та без­пеці, що їх надають йому ЇЇ ближні, і яку, своєю чергою, вона застосовує, щоб і решта людей мали допомогу та безпеку. Коли визначати поступ суспільства за сту­пенем розвитку свободи, ми визначаємо цей поступ за ступенем розвитку та засто­сування в масштабах усього суспільства цих сил сприяння суспільному благу, яки­ми, на нашу думку, маюп> бути наділені члени суспільства; одне слово, за зростан­ням загальної спроможності громадян досягати найбільшого й найкращого. Таким чином, хоча, звичайно, не може бути свободи серед людей, що діють не з власної волі, а під примусом, саме по собі усування примусу, надання людям змоги робити те, що їм подобається, ще не становить внеску до розвитку справжньої свободи. У певному розумінні жодна людина не спроможна такою великою мірою робити те, що їй хочеться, як мандрівний дикун. Дикун не має господаря. Немає нікого, хто б сказав йому «ні». Проте не можна вважати його справді вільним, бо свобода дикун­ства - це не сила, а слабкість. Реальні спроможності най шляхетнішого дикуна годі навіть порівнювати з такими спроможностями найскромнішого громадянина в дер­жаві, де є покора законам. Дикун - не раб людини, зате раб природи. В примусі з боку природної необхідності він пересвідчився не раз, хоча нічого не знає про обме­ження з боку суспільства. Він може звільнитись від того примусу, тільки скорив­шись цим обмеженням. Отже, скоритися - перший крок до справжньої свободи, бо це перший крок до повного вияву всіх спроможностей, якими обдарована людина/ Але найвищий розвиток якогось виняткового індивіда або виняткового класу ми цілком слушно відмовляємося визнати за поступ у напрямі справжньої свободи людини, якщо цей розвиток пов'язаний із тим, що решта людей не має таких самих можливостей для розвитку. Спроможності людського розуму, певне, ніколи не сяга­ли такої сили й прозірливості, і докази, що здатне зробити суспільство для людини, ніколи не виявлялися так яскраво, як серед нечисленних груп людей, що мали гро­мадянські привілеї в невеликих республіках античності. Саме від них ми успадку-22 *■'"

664

Томас Г. Ґрін

Ліберальне законодавство і свобода контракту

665

вали всю структуру наших політичних ідей, не кажучи вже про нашу філософію, Але в тих республіках цей небачений розквіт привілейованого класу супроводився рабством більшої частини населення. Рабство становило умову існування цього розквіту, і саме тому він був приречений. Немає яснішої постанови того вищого розуму, який часто прихований від нас пітьмою, дарма що визначає ввесь розвиток людства, ніж та, що в далекій перспективі жодна група людей не повинна мати змо­ги зміцнити свої позиції коштом слабкості решти. Цивілізація та свобода античного світу проіснували недовго, бо були часткові та виняткові. Якщо ідеал справжньої свободи - максимальні спроможності для всіх членів людського суспільства дося­гати найбільшого й найкращого, ми цілком слушно відмовляємося приписувати славу свободи державі, де очевидне піднесення небагатьох спирається на деградацію більшості, і ставимо засноване на вільній промисловості новітнє суспільство з усією його плутаниною, невіглаством, уседозволеністю й марнуванням зусиль вище від більшості чудових античних республік.

Якщо я правильно схарактеризував ту свободу, що становить мету суспільних зусиль, ми повинні вважати, що свобода контракту, всі форми свободи робити те, що людина хоче, зі своєю власністю, мають вартість тільки як засіб досягнення мети. Ця мета - те, що я називаю свободою в позитивному розумінні; іншими сло­вами, це однакове для всіх людей визволення їхніх спроможностей сприяти спільному благу. Ніхто не має права робити те, що він хоче, зі своєю власністю так, щоб супе­речити цій меті. Адже тільки завдяки гарантіям, які дає суспільство індивідові, він узагалі має власність, або, коли висловитись точніше, будь-яке право на своє майно. Ці гарантії спираються на розуміння спільного інтересу. Кожен індивід зацікавле­ний, щоб геть кожному забезпечити змогу вільно користуватись, тішитись та по­рядкувати своїм майном, поки свобода однієї людини не перешкоджає такій самій свободі решти людей, бо ця свобода сприяє вільному розвиткові здібностей усіх людей, що є найвищим благом для всіх. Отже, це єдине слушне виправдання права власності. А проте вимагали і вимагають ще й таких прав власності, яких не можна виправдати на цій підставі. Ми всі тепер згодні, що на законних підставах люди не можуть бути власністю інших людей. Оскільки інститут власності можна виправда­ти тільки як засіб вільного вияву спроможностей кожного члена суспільства, не може бути такого справжнього права на власність, яке перешкоджає якомусь одному кла­сові людей узагалі здійснювати цей вияв. Не менш активно ми засуджуємо рабство й тоді, коли воно є наслідком добровільної угоди з боку поневоленої людини. Кон­тракт, унаслідок якого людина з певних міркувань згодна стати рабом іншої люди­ни, слід вважати за такий, що не має чинності. Звідси випливає обмеження свободи контрактів, яке ми всі визнаємо за слушне. Жоден контракт не має чинності, якщо людей у ньому - з їхньої згоди чи без неї - трактовано як товар, бо такий контракт неминуче суперечить меті, задля якої суспільство, власне, й запроваджує контракти.

А невже нема інших контрактів, що, може, не так очевидно, але однаково відкриті для тих самих заперечень? Передусім розгляньмо контракти, де йдеться про робочу силу. Робоча сила, кажуть економісти, - такий самий міновий товар, як і решта това­рів. У певному розумінні таке твердження слушне, але це товар, специфічно пов'яза­ний з людською особистістю. Звідси випливає, що, можливо, на продаж цього това­ру слід накласти обмеження, які були б непотрібними в інших випадках, - обмежен­ня, які не дозволять продавати робочу силу за умов, що людині, котра продає ЇЇ, не

дадуть змоги стати коли-небудь вільним творцем суспільного блага в будь-якій формі. Найяскравіше така ситуація постає перед нами тоді, коли людина домовляється пра­цювати за умов, шкідливих для здоров'я, скажімо, на фабриці, де немає вентиляції. Кожна шкода, заподіяна здоров'ю індивіда, - це, безперечно, й шкода, заподіяна всьому суспільству. Вона перешкоджає рухові до загальної свободи, бо зменшує нашу енергію як членів суспільства максимально розвивати свої здібності. Суспіль­ство, таким чином, вочевидь не виходить за межі своїх прав, коли обмежує свободу контрактів про продаж робочої сили тією мірою, якою до цих обмежень зобов'язу­ють наші закони про санітарні норми на фабриках, майстернях і в шахтах. Суспіль­ство мас й не менш абсолютне право забороняти працю жінок та підлітків, якщо вона триває довше певної кількості годин. Якщо жінки та підлітки працюють дов­ше, результатом є очевидне погіршення стану здоров'я; оскільки це погіршення реальне, воно зменшує моральну силу суспільства. Задля тієї загальної для всіх членів суспільства свободи максимально розвивати свої здібності, що становить мету кож­ного громадянського суспільства, слід запровадити визначену законом (що є роз­важливим голосом суспільства) заборону на всі контракти про наймання на роботу, яка так само згубно позначається на здоров'ї. Купівля або наймання несприятливих для здоров'я жител теж цілком слушно заборонені на основі того самого принципу. Слушність цього принципу у випадку примусового навчання, може, не така очевид­на, але, трохи поміркувавши, можна пересвідчитись у ній. Без певних елементар­них умінь і знань індивід у сучасному суспільстві - фактично не менший каліка, ніж людина, що втратила якусь кінцівку або має негодяще здоров'я. Без знань він не матиме свободи розвивати свої спроможності. З огляду на необхідність забезпечити членам суспільства таку свободу, безперечно, саме держава має дбати, щоб діти не виростали в неуцтві, яке практично не дає їм змоги вільно будувати свою життєву кар'єру, і так само держава має вимагати будівництва житла й каналізації, необхід­них для охорони громадського здоров'я.

Отже, наше сучасне законодавство у сферах освіти, охорони здоров'я та прода­жу робочої сили пов'язане з різноманітними порушеннями свободи контракту, які виправдовують на тій підставі, що держава зобов'язана - щоправда, не прямо сприяти моральному вдосконаленню, бо внаслідок самої природи моральної досконалості такого вона зробити не може, - створювати умови, без яких вільний вияв людських спроможностей неможливий. Із цього аж ніяк не випливає, що державі бажано ро­бити все те, що вона має слушні підстави робити. Нині нас часто застерігають від небезпеки надмірної законодавчої регуляції, або, як сказав під час однієї промови нинішній міністр внутрішніх справ ще тоді, коли в ньому буяли молодечі політичні пристрасті, «бабусиного врядування» («grandmotherly government»). Для цієї засторо­ги можуть бути слушні підстави, але, хай там як, треба абсолютно ясно усвідомлю­вати, що ми розуміємо під нею. Галас проти державного втручання часто знімають люди, що заперечують насправді не державне втручання, а централізацію, постійну агресію центральних виконавчих органів влади, спрямовану на місцеві органи вла­ди. Як я вже зазначав, примус, відданий у руки якоїсь обраної муніципальної ради, здійснюється від імені держави не меншою мірою, що й примус, здійснюваний яко­юсь урядовою установою в Лондоні. Безперечно, завдяки гнучкості та пристосу­ванню до обставин, завдяки незалежному місцевому запровадженню загальних за­конів можна уникнути багатьох непотрібних конфліктів та невдоволення і чимало

666

Томас Г. Ґин

Ліберальне законодавство і свобода контракту

667

здобути; крім того, більшість із нас погодиться, що недавно зародилася небезпечна тенденція придушувати муніципальну свободу дій суворими й швидкими по­становами лондонських «міністерств». Але централізація - це одне, а надмірна за­конодавча регуляція або неадекватне застосування державної влади - річ зовсім інша. Те, що недавно центральний уряд став здійснювати непотрібний тиск на місцеві органи влади, - це одне питання, а те, що державний закон, запроваджуваний або центральними, або провінційними органами влади, пов'язаний із непотрібним за­зіханням на свободу дій індивідів, - зовсім інше. Можна найгостріше протестувати проти наступу централізації, а проте прагнути, щоб закон радше більшою, ніж мен­шою мірою обмежував ті свободи індивіда, які шкодять суспільству. Але є деякі політичні міркування, що не просто спрямовані проти централізації, а взагалі відкидають будь-яке поширення дії закону. На думку прихильників таких мірку­вань, індивіда треба полишати самому собі набагато більшою мірою, ніж за те­перішніх обставин. Хіба не можна, запитують вони, покластися на наших людей, повірити, що згодом вони й самі навчаться уникати нездорових жител, відмовляти­ся від небезпечної та принизливої роботи, давати дітям потрібну освіту, щоб ті мог­ли знайти свій шлях у житті? Хіба задля власного спокою і затишку, якщо не з куди шляхетніших міркувань, вони не заборонять своїм дружинам і донькам перепрацьо-вуватись? Або, як не буде цього, хіба не повинні жінки, так само як і чоловіки, на­вчитися захищати себе? Одне слово, хіба не можна всіх цілей, що їх має намір до­сягти законодавство, яке ми обговорюємо, досягти й без цього законодавства; мож­ливо, не так швидко, але без таких небезпечних зазіхань на незалежність людей та їхнє покладання на власні сили?

Що ж, ми всі, напевне, згодні, що суспільство, в якому громадське здоров'я має належну охорону, а діти отримують необхідну освіту внаслідок спонтанних дій са­мих індивідів, буде в набагато кращому стані, ніж суспільство, де для досягнення цих цілей потрібний примус із боку закону. Але людей слід сприймати такими, яки­ми їх бачимо. Поки суспільство не досягло такого задовільного стану, саме закон або держава мають забезпечити якнайбільше гарантій, щоб юні громадяни мали здоров'я і знання, необхідні їм для реалізації своєї справжньої свободи. Чинячи так, державі зовсім нема потреби зазіхати на незалежність і покладання на власні сили людей, яким вона збирається дати те, про що за інших обставин вони б і самі подба­ли. Чоловік, який, керуючись слушними міркуваннями, забезпечує своїй родині здорове житло, не дає дружині перепрацьовуватись і посилає дітей до школи, не відчуває жодних принижень із боку закону, що, якби цей чоловік не робив би того всього сам, намагався б змусити його до таких дій. Такий чоловік узагалі не відчує, що закон якось обмежує його. Для нього цей закон - просто могутній приятель. Закон дає йому гарантії, що те, чого він сам, навіть найщиріше прагнучи, досяг би з величезним клопотом для себе, і то, може, не дуже ефективно, буде йому забезпече­не повною мірою. Безперечно, закон звільняє його від певної відповідальності, що інакше б дісталася йому як голові родини, але, якщо він справді такий, як ми при­пускаємо, то тією мірою, якою він звільнятиметься від відповідальності в одній царині, він братиме на себе відповідальність у якійсь іншій сфері. Гарантії, які дає йому держава, законодавчо забезпечуючи його родину здоровим житлом, а дітей достатньою шкільною наукою, тільки дадуть йому змогу виявляти більшу увагу до добробуту своєї родини в інших аспектах, про які він має подбати вже сам. Отже, не

треба боятися, що таке законодавство погано вплине на тих, хто й без законів нама­гався б зробити саме те, хоча, може, не так ефективно, чого вимагає закон. Але не для таких чоловіків призначені ті закони, які ми розглядаємо. Ці закони мають на­самперед подбати про перепрацьованих жінок і родини, що живуть у непридатних житлах і не дають дітям освіти. Питання полягає в тому, чи без цих законів стражденні класи змогли б коли-небудь поліпшити своє нинішнє незадовільне становище. Чи змогли б освічений егоїзм та зичливість індивідів, що діють у системі необмеженої свободи контракту, бодай коли-небудь довести ці пригноблені верстви до стану, су­місного з вільним розвитком людських здібностей? Придивившись до фактів, ніхто не матиме сумніву, як можна відповісти на це запитання. Кинуте напризволяще або на ласку принагідної зичливості, деградоване населення тільки увічнить та погіршить своє становище. Ви лише ознайомтеся з будь-якою прочитаною перед королівською або парламентською комісією авторитетною доповіддю про умови праці робітників, а надто жінок та дітей, що існували у великих галузях промисловості до того, як на них вперше поширилася дія закону і відбулося перше втручання у свободу контрак­ту. Запитайте себе, чи мало якісь шанси покоління, що народилося й виросло за таких умов, поліпшити їх із допомогою контрактів. Якби існували певні норми мо­рального та матеріального добробуту, людям можна було б довірити не продавати свою робочу силу чи робочу силу своїх дітей на умовах, які не дають змоги підтри­мувати ці норми. Але для широких мас населення нашої країни такі норми з'явили­ся тільки тоді, коли стали діяти ці закони. Робітники не мали нічого, - ні самопова­ги, ні усталених вимог до комфорту, - що не давало б їм працювати й жити і так само не дозволяти своїм дітям працювати й жити за умов, в яких не може жити й працювати жодна людина, якщо вона хоче бути здоровим і вільним громадянином. Безперечно, було багато великодушних підприємців, які докладали всіх зусиль, щоб полегшити становище робітничого люду, ще тоді, коли не було державного втру­чання, проте вони не могли перешкодити не таким сумлінним працедавцям найма­ти робітників за дешевшу ціну. Звісно, правда, що дешева робоча сила в далекій перспективі виявляється дорогою, але це лише у далекій перспективі, а підприємці-хапуги не думають про далеку перспективу. Якщо праця відбувається за умов, несу­місних зі здоров'ям, пристойним житлом та освітою робітників, завжди буде багато людей, ладних купити її за цих умов і байдужих до тягаря у формі податків, який вони можуть лишити майбутнім поколінням. Перешкодити робітникам продавати свою робочу силу за таких умов мають або засвоєні ними норми добробуту, або закон. З таким населенням, як у нашій країні сорок років тому і ще численнішим тепер, цьому має перешкоджати закон, і то протягом життя кількох поколінь, перш ніж продавці робочої сили самі спроможуться перешкоджати такому продажеві.

Оскільки практично вже немає небезпеки скасування нашого фабричного та шкільного законодавства, може видатись непотрібним зупинятися так докладно на їхньому обґрунтуванні. Я роблю це з двох причин: почасти щоб нагадати молодому поколінню громадян про благословення, яке ми успадкували у формі цих законів, та інтерес, який вони можуть становити з огляду на можливе доповнення їх та по­ширення сфери їхньої дії, а головно тому, щоб виробити для себе чіткі провідні принципи, коли ми підступимо до складних питань безпосереднього майбутнього — закону про землю та закону про алкогольні напої.

668

Томас Г. Ґрін

Ліберальне законодавство і свобода контракту

669

Я щойно зазначав, що, хоча робочу силу можна вважати за міновий товар, вона відрізняється від решти товарів тим, що невіддільна від особи робітника. Земля теж має свої особливості, які відрізняють її від звичайних товарів. Саме з землі або завдя­ки землі видобувається сировинний матеріал усякого багатства. Тільки на землі ми можемо жити, тільки по землі ми можемо пересуватися з одного місця в інше. Отже, держава в інтересах тієї громадської свободи (public freedom), яку вона зобов'язана підтримувати, не може дозволити індивідові робити з землею що йому заманеться тією самою мірою, якою дозволяє робити що йому заманеться з рештою товарів. Уже, наприклад, сформувався усталений принцип, що інколи, коли цього вимага­ють громадські інтереси, продаж землі здійснюють за постановою закону. Земле­власник, звичайно, дістає повну вартість, а часто набагато більше, ніж повну вартість, землі, яку він змушений продати, але продаж жодного звичайного товару не може підлягати такому примусові. Цей приклад ілюструє своєрідну необхідність певним чином обмежувати в інтересах суспільства свободу людини робити що завгодно зі своєю власністю, якщо цією власністю є земля. Питання полягає в тому, чи не треба в тих самих суспільних інтересах запровадити дальші обмеження на свободу земле­власника, більші за теперішні. Хіба держава, задля суспільних потреб змушуючи продавати землю, не може в інтересах всього суспільства не дати землі бути зв'яза­ною, і то так, що це перешкоджає її природному розподілові й лишає її в руках тих, хто не може видобути з неї якнайбільшу користь? Нині більша частина землі в Англії -це так звана закріплена земля, статус якої перешкоджає номінальному власникові або ділити цю землю між своїми дітьми, або продавати будь-яку її частку задля вигоди тих дітей. Крім того, визначено, що вся земля неодмінно переходить у руки найстаршого сина власника. Якщо й дозволено якийсь продаж землі, то тільки в інтересах цього привілейованого сина. Лихі наслідки такої системи мають подвійний характер. По-перше, вона майже цілковито перешкоджає продажеві невеликих діля­нок сільськогосподарських угідь, а отже, заважає формуванню головної опори соціального ладу й вдоволеності - класу дрібних власників, що обробляють свою землю. По-друге, вона зберігає великі ділянки землі в руках людей, що занадто об-тяжені боргами або родинними обов'язками, аби поліпшувати родючість ґрунту. Землевласник у таких випадках не має грошей доглядати землі, орендар не має га­рантій, які б виправдали його спроби збільшити родючість. Таким чином, більша частина землі в Англії перебуває в стані, коли, згідно з такими видатними й неупе-редженими авторитетами, як лорд Дербі і лорд Лестер, вона не дає й половини того, що могла б дати. То які ж є ліки від цього лиха? Пропоновано різні паліативні захо­ди. Один дуже докладно розроблений план запропонував рік тому лорд Кернз, але йому дуже далеко до того, щоб стати єдиним достатнім засобом порятунку. Лорд не пропонував перешкодити землевласникам у майбутньому отак закріпляти землю. Давнє право вирішувати долю землі такими спрямованими в майбутнє угодами не порушено анітрохи на тій підставі, що це перешкодить землевласникові робити зі своєю землею що йому заманеться. Натомість ми стверджуємо, що це особливе право землевласника порядкувати своєю власністю, який, фактично, з могили ско­вує ініціативу прийдешніх поколінь, суперечить інтересам суспільства. На основі простого й загальновизнаного принципу, що жодна людина не має права володіти землею задля цілей, несумісних із суспільною вигодою (public convenience), ми ви-

магаємо, щоб надалі закон уже не схвалював угод, які перешкоджають, таким чи­ном, розподілу землі та поліпшенню її родючості.

Така зміна, хоч і обмежить в одному напрямку право порядкувати землею, роз­ширить його в інших напрямках. Загалом вона зробить англійську землю набагато ринковішим товаром, ніж тепер. її наслідком буде те, що вона не дасть землевласни­кам якогось одного покоління перешкоджати наступним поколінням порядкувати землею. Отже, запропонована зміна матиме підтримку тих лібералів, які найбільш ревниво ставляться до будь-яких зазіхань на свободу контракту. А коли підійти до відносин землевласника і орендаря, ми ступаємо на куди непевніший грунт. Як за­гальне правило визнано: що більша свобода контракту, то краще, - з огляду на те, що існуватиме більше позитивної свободи, яка забезпечить усім людям простір для максимального розвитку своїх спроможностей. Але не треба жертвувати цілями в ім'я засобів. Якщо деякі види контрактів, пов'язані з використанням землі, станов­лять поважну перешкоду суспільній вигоді, а сторони, безпосередньо зацікавлені в цих контрактах, навряд чи - на шкоду своїм інтересам - утримаються від них, то такі контракти закон має оголошувати нечинними. Саме на цій підставі ми виправ­довуємо закон, ухвалений на останній сесії парламенту, який забороняє такі угоди між землевласником і орендарем, що забезпечують землевласникові право полюва­ти. Якби в цьому питанні були зацікавлені тільки фермери, їх, напевне, ніхто б не захищав, мовляв, нехай вони самі подбають про себе. Але ж тут ідеться про суспільні інтереси. Країна не може дозволити, щоб унаслідок надмірного розмноження дичи­ни марнувався врожай і зменшувалася кількість стимулів добре господарювати на землі; не може вона й дозволити, щоб унаслідок отаких половинчастих прав влас­ності по всій країні ширилися спокуси вдаватися до беззаконня і не було жодної змоги захиститись від нього. Отже, угоди, про які йдеться, були спрямовані проти суспільних інтересів, і оскільки самим фермерам-орендарям, пригніченим давніми звичками залежності, не можна довірити боротьбу з цими угодами, немає жодної альтернативи, крім оголосити їх незаконними. Можливо, коли ми станемо чутливіші до лиха, яке тільки почасти виправив Закон про полювання на дичину на орендова­них ділянках, ми вимагатимемо дальшого розвитку законодавства в тому самому напрямі й наполягатимемо, що треба покласти край не тільки праву землевласників лишати собі дичину на землях, зданих в оренду фермерам, а й їхньому праву не обробляти землю або перетворювати її на ліс задля власної втіхи.

Але припустивши, що у випадку, коли йдеться про дичину, давні звички, з одно­го боку, панування, а з другого - залежності не дають змоги дозволити без жодних сумнівів, землевласникові та фермерові самим укладати добровільні угоди і потрібен спеціальний закон, щоб зламати хребет шкідливій практиці, чи маємо ми право ви­магати, щоб в інтересах усього суспільства закон узагалі не дозволяв англійським фермерам укладати з землевласником угоди, до яких їх можна було б схилити, якби вони вирішували самі? Хіба фермери не досить освічені, щоб обстоювати свої інте­реси, які збігаються з інтересами суспільства, і не досить вільні, щоб захищати ці інтереси, беручи землю тільки за умов, які дають змогу найкраще використовувати ЇЇ? Можна сподіватися, що вони справді такі, сподіватися, що колись вони будуть такі, але факти свідчать, що нині вони не такі. Величезна більшість англійських фермерів утримують свої ділянки за умови повернути їх без компенсації, одержав­ши попередження за рік або півроку. Нині вже немає сумніву, що землю можна об-

670

Томас Г. Ґрщ

ЛіБЕРАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І СВОБОДА КОНТРАКТУ

671

робляти так, як вимагає суспільний інтерес, лиш у тому разі, коли фермер вкладати­ме свій капітал, а він, як правило, не піде на такий ризик доти, доки орендує ділянку на таких умовах. Певна річ, що за доброго землевласника фермер, який орендує землю на рік, так само спокійний, як і тоді, якби брав землю у багаторічну оренду. Але не всі землевласники добрі й навіть добрий землевласник не живе вічно. Він може мати марнотратного старшого сина, якому за теперішнього устрою він не змо­же не передати свого маєтку, і коли той син стане повноправним володарем, безпе­ка, якою давніше тішилися щорічні орендарі, зникне. Хоч яка буде причина, безпе­речне одне: за теперішнього закону річної оренди не досить для гарантії безпечного вкладання капіталу в землю. «Найкраще господарювання можна побачити на фер­мах, де орендарі захищені багаторічною орендою; трохи гірше - на фермах, орендарі яких захищені так званим «лінкольнширським звичаєм», а найгірше - на фермах, де орендарі взагалі не захищені, покладаючись тільки на честь своїх землевласників», а цей останній клас фермерів в Англії переважає. Отже, це доказ, що більшість ан­глійських фермерів або не досить розумні, або не досить незалежні, щоб наполяга­ти на таких контрактах зі своїми землевласниками, які, як правило, необхідні для доброго господарювання на землі. Може, згодом фермери й стануть такими, але тим часом, коли щодня зростає вартість засобів існування, країна не може собі до­зволити чекати. Ми не вимагаємо змінити закон так, щоб він перешкоджав ферме­рові (або знеохочував його) укладати такі добровільні контракти з землевласником, які захищають інтереси обох сторін. Ми тільки прагнемо в інтересах суспільства, зацікавленого в доброму господарюванні на землі, не дати йому брати ферму, як нині він здебільшого бере, на умовах, несумісних із безпекою витрати капіталу. Коли немає довготермінових оренд, ми хочемо, щоб закон гарантував достатні права орен­даря, - права, які відшкодують орендареві, що розриває договір про оренду, повну вартість ужитих, але з іще не вичерпаним ресурсом заходів удосконалення методів рільництва. На нашу думку, тільки таким чином можна спонукати добре обробляти землю, що стає дедалі важливішим для нашого численного населення.

Такий захист - це все, чого можна розважливо вимагати для англійського фер­мера, проте він абсолютно недостатній супроти того захисту, якого, на думку найне-упередженіших спостерігачів, потребують селяни-фермери в Ірландії. Різницю між фермерами двох країн стисло можна визначити так. В Ірландії набагато частіше, ніж в Англії, фермер, що укладає контракт зі своїм землевласником, практично не має статусу вільного агента. В Англії протягом останніх двох-трьох років земле­власник часто більше боявся втратити орендаря, ніж орендар - землевласника. Людині, яка не спромоглася взяти собі ферму на умовах, за яких можна мати з неї прибуток, не так уже й важко заробити собі на хліб якимось іншим способом. Отже, в Англії фермер рідко буває під таким тиском, щоб не мати змоги укласти розваж­ливої угоди з землевласником, яка дасть йому певну вигоду. В Ірландії інакше. Віднос­на кількість фермерів там набагато більша, і, як правило, вони набагато бідніші. Майже три чверті ірландських фермерів (423 тис. із 596 тис. чол.) мають менш ніж тридцять акрів землі, і майже половина з них - менше п'ятнадцяти акрів землі. Такий дрібний орендар перебуває в зовсім іншому становищі, домовляючись із зем­левласником, ніж англійський фермер, що, як ми всі знаємо, має 200, ато й більше акрів землі. В Ірландії орендар, окрім своєї маленької ферми, більше не має до чого докласти рук. За винятком виробництва сукна на півночі, Ірландія не має промисло-

вості, тож жити можна тільки з сільського господарства. Можна цілком авторитет­но заявити, що в багатьох частинах Ірландії втрата ферми означає голодну смерть для вигнаного орендаря. Може, ця заява й загостра, але немає сумніву, що для ірланд­ця на півдні й на заході (де нині відбуваються заворушення) саме орендування землі для обробітку становить життєву необхідність. Єдина альтернатива - еміграція, але протягом останніх років економічна криза в Америці великою мірою закрила і її. Звідси й велика конкуренція за ферми і готовність із боку дрібних орендарів радше змиритися з будь-яким підвищенням ренти, ніж утратити ділянку. За таких умов свобода контракту - не більше, ніж порожня назва. Фермер має не більшу свободу укладати контракт зі своїм землевласником, ніж голодний робітник домовлятися про добру платню з господарем, що пропонує йому роботу. Коли чимало контрактів між землевласником і орендарем укладено під таким тиском, повага до контракту, що стоїть на захисті суспільства, безперечно, зникне, і в цьому, гадаю, полягає го­ловна причина, чому фермери Південної та Західної Ірландії так легко піддаються на агітацію Земельної ліги. Ця агітація б'є по самому корінню всіх контрактів, а отже, й по самих основах сучасного суспільства, але, якщо ми хочемо ефективно боротися з нею, слід припинити наполягати на підтримці тих форм вільного кон­тракту, які породжують страшну реальність. Якимось способом ми повинні забез­печити ірландським фермерам законний захист, бо вони, як правило, надто слабкі, щоб тільки з допомогою контракту домогтися для себе захисту від конфіскації плодів своєї праці і грошей, витрачених на поліпшення родючості землі, і байдуже, чи та конфіскація набирає форми фактичного позбавлення землі, а чи постійного збільшен­ня ренти. Підтримувати святість контрактів, - безперечно, перше завдання уряду, але не менше його завдання - запобігти укладанню таких контрактів, які внаслідок безпорадності однієї сторони стають знаряддям замаскованого гноблення замість бути гарантом свободи.

Я лишив собі небагато часу на обговорення принципів, дотримуючись яких, дехто з нас вважає, що тоді, коли йдеться про алкогольні напої, в інтересах загальної сво­боди необхідні подальші обмеження свободи контракту. Я кажу «подальші обме­ження», бо нині немає вільного продажу алкогольних напоїв. Люди не мають свобо­ди купити й продати їх тоді, коли вони хочуть, де хочуть і так, як хочуть. Але наша теперішня система ліцензій, створивши певний клас монополістів, зацікавлених у протистоянні будь-яким реальним обмеженням свободи продажу алкогольних на­поїв, робить дуже мало, щоб зменшити можливості купити міцні алкогольні напої. І справді, принцип, на основі якого здебільшого видавали ліцензії, вочевидь полегшу­вав клопіт дістати алкогольний напій. Обмеження годин продажу поки що, безпе­речно, ефективно стримує від надмірного споживання, проте кожен, хто має слабкість до алкоголю, однаково відчуває спокусу, яка повсякчас у нього перед очима, крім хіба тих годин, коли він має лежати в ліжку. Одне слово, результати нинішньої сис­теми полягають у тому, щоб крамниці з продажу алкогольних напоїв не стояли в прикрому сусідстві з домами забезпеченого люду, а громадились у кварталах, де живе біднота, яка практично не має сили утриматись від тієї згуби. Нині вже оче­видно, що єдиний засіб, до якого може вдатися закон, щоб зарадити ситуації, - або запровадити суворіші правила ліцензування, або з допомогою повноважень, дові­рених головам родин у кожній окрузі, взагалі заборонити продаж алкогольних на­поїв у тій або тій окрузі.

672