III. Визначення прав людини

Права людини є, буквально, правами, які ми маємо просто як люди. Як такі, вони є рівними правами, бо ми всі - рівною мірою люди. Вони є також невІдчужуваними правами, бо хоч там як поводилися б ми чи поводилися б з нами, ніхто з нас на може перестати бути людиною.

Звідки походять такі права? Як ми визначаємо, які конкретно права ми маємо? Такі життєво важливі з філософської точки зору питання вкрай суперечливі. Однак для цілей сучасних міжнародних відносин ми можемо вважати, що на них можна дати авторитетну відповідь.

Через п'ятдесят років після того, як Генеральна Асамблея ООН прийняла Загаль­ну декларацію прав людини, її підтримали практично всі держави; і вона отримала статус міжнародного звичаєвого закону. Міжнародний договір з громадянських і політичних прав на сьогодні підписало 144 сторони. Міжнародний договір з економі­ки, соціальних і культурних прав підписала 141 сторона. Віденська декларація була прийнята консенсусом 171 держави, що брали участь у Всесвітній конференції 1993 року. На жаль чи на щастя, - і переважно на щастя, - ці документи встановлюють значення «прав людини» в сучасному міжнародному співтоваристві.

Міжнародно визнані права людини випливають з невід'ємної (моральної) при­роди людської особистості. Наприклад, стаття 1 Загальної декларації починається з твердження: «Усі люди народжені вільними та рівними у гідності та правах». Схо­жим чином, обидва договори стверджують, що «ці права походять з властивої (inherent) (моральної) природи людської особистості». Віденська декларація корис­тується майже такою самою мовою: «[У]сі права людини випливають з гідності та цінності, властивих людській особистості».

Будь-яка особа, просто як людина, правомочна (entitled) користуватися своїми людськими правами. Тож, хоч індивіди належним чином підлягають безлічі соціаль­них та політичних зобов'язань, права людини конкретизують невідчужуваний комп­лекс індивідуальних благ, послуг та можливостей, що їх, за звичайних обставин, мусять поважати і забезпечувати держава та суспільство. Позаяк ці невід'ємні права індивідів мають prima facie пріоритет над інтересами і бажаннями суспільства та держави, права людини обмежують легітимне поле дій держави. Хоч цей пріоритет рідко коли є категоричним, права зазвичай «переважають» інші легітимні домаган­ня⁵ держави і суспільства.

Dworkin R. Taking Rights Seriously. -Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1997. - C. XI та ін.

Легітимність держави, з точки зору прав людини, є функцією ступеня її поваги, захисту та реалізації прав людини чи «природних» прав її громадян. Тож Загальна декларація проголошує себе «спільним (common) стандартом для всіх народів і всіх націй» [Ст. 4, прим.]. Віденська декларація незвично пряма, стверджуючи у найпершо­му резолютивному параграфі, що «права людини та основні свободи є правом від народження всіх людей; їхній захист та забезпечення є найпершим обов'язком урядів». В усіх регіонах світу протягом усієї Історії нормою були інші системи регулювання відносин між індивідами, державами та суспільством. Сучасне міжнародне співто­вариство, однак, обрало шлях щонайбільшої підтримки (endorse) прав людини⁶.

За часів «холодної війни» офіційна риторика стверджувала, що всі права людини «взаємозалежні та нероздільні». Втім, існування двох окремих Договорів краще ві­дображало реальність украй вибіркових підходів. Зокрема, соціалістичні і більшість африканських і азіатських держав наголошували на економічних, соціальних та куль­турних правах аж до виключення громадянських та політичних прав⁷. В ООН надзви­чайну увагу було приділено [проблемам] самовизначення та расової дискримінації.

Сьогодні, однак, ці сумніви у взаємозалежності та нероздільності прав людини мають значно менший резонанс, ніж це було двадцять п'ять чи навіть десять років тому. У Відні сторони дійшли згоди, що «хоч розвиток полегшує користування всіма правами людини, його відсутність не є виправданням для обмеження міжнародно визнаних прав людини» [Розд. І, Ст. 10]. Подібним чином, Комісія ООН з прав лю­дини прийняла серію резолюцій, що підтвердили «універсальність, нероздільність, взаємозалежність та взаємозв'язок усіх прав людини [і підсумувала, що] з цієї при­чини забезпечення та захист однієї категорії прав ніколи не має звільняти держави від забезпечення та захисту інших прав». Тож 1998 року, у п'ятдесяту річницю За­гальної декларації, місія Високого комісара з прав людини мала гасло: «Усі права людини для всіх». У даній статті я досліджую деякі наслідки для демократи та роз­витку, що випливають з принципу всіх прав людини для всіх.