649 648 Джон с. Мілль

одне одному, і то залежно від нагальності потреби, а ніхто не потребує такої нагаль­ної помочі, як голодний. Отже, ця вимога допомагати, породжена зубожінням, -одна з найнагальніших, які взагалі існують, і саме в нійprima facie полягає найваго­міша причина зробити задоволення такої гострої потреби для всіх, хто чекає цієї допомоги, настільки певним, наскільки його можуть забезпечити будь-які заходи суспільства.

З другого боку, в усіх випадках допомоги слід звертати увагу на дві низки наслідків: наслідки допомоги і наслідки покладання на неї. Перші наслідки загалом сприятливі, а другі здебільшого згубні, і то такою мірою, що в більшості випадків переважують те сприяння. І з найбільшою ймовірністю це трапляється саме в тих випадках, коли потреба допомоги найгостріша. Є небагато випадків, де була б іще більша шкода від того, що люди покладатимуться на вже звичну допомогу інших людей, ніж тоді, коли йдеться про засоби існування, і, на жаль, саме цю згубну на­уку вони засвоюють найшвидше. Тож проблема, яку треба розв'язати, надзвичайно складна й важлива: як дати найбільший обсяг потрібної допомоги, найменше заохо­чуючи до згубного покладання на неї?

Але енергії й покладанню на свої сили брак допомоги може зашкодити не мен­ше, ніж її надмір. Для будь-яких зусиль куди згубніше зовсім не мати надій домог­тися успіху завдяки їм, ніж почути запевнення, що успіх буде й без них. Коли стан якогось індивіда такий небезпечний, що його енергія паралізована зневірою, допо­мога - стимул, а не снодійне; вона підсилює, а не занапащає активні якості, - за неодмінної умови, що ця допомога не позбавляє необхідності самому дбати про себе й не замінює особистої праці, вміння та розважливості індивіда, а має обмеже­ний характер, зміцнюючи його надії домогтися успіху, послуговуючись цим легі­тимним засобом. Отже, це критерій, згідно з яким треба оцінювати плани філант­ропії та доброчинності, запроваджувані на користь певних індивідів чи верств - як на добровільній основі, так і на основі урядових постанов.

Тією мірою, якою ця сфера діяльності припускає якусь загальну доктрину чи принцип, вони, напевне, мають бути такими: якщо допомогу надають так, що ста­новище індивіда, якому допомагають, не гірше за становище індивіда, який спро­магається робити те саме без допомоги, то така допомога, якщо на неї можна зазда­легідь сподіватися, шкідлива; та якщо, хоч і доступна кожному, допомога нікого не позбавляє могутньою стимулу обходитись, якщо можна, без неї, то в цьому разі вона здебільшого сприятлива. Саме на цей принцип, застосований до системи дер­жавної доброчинності, й спирається закон 1834 року про бідних. Якщо становище індивіда, який отримує допомогу, не гірше від становища робітника, що підтримує себе своїми зусиллями, то така система допомоги підрубує саме коріння індивіду­альної працьовитості та самоврядування І в разі її повної реалізації вимагатиме як свого додатку якоїсь організованої системи примусу, щоб керувати тими (й давати їм роботу, немов худобі), хто вже не відчуває впливу мотивів, які звичайно визнача­ють поведінку людей. Та якщо, водночас із гарантуванням кожному безпеки від крайніх злиднів, становище тих, кого підтримує визначена законом доброчинність, буде значно гіршим від становища тих, хто сам дає собі раду, то закон, який уне­можливить для кожного, хіба що за власним вибором, смерть від нестачі харчів, матиме лише позитивні наслідки. Про можливість реалізації в Англії принаймні цієї пропозиції свідчить багаторічний досвід роботи наприкінці минулого сторіччя,

Про підстави та межі laisser-faire...

а також досвід багатьох украй пауперизованих районів за недавніх часів; ці райони позбулися злиднів, суворо дотримуючись пунктів, передбачених законом для бідних, а весь робітничий клас мав завдяки тим заходам велику й постійну користь. Напев­не, немає країни, в якій, добираючи засоби, які відповідають характерові народу, передбачену законом допомогу знедоленим не можна було б зробити сумісною з забезпеченням умов, необхідних для того, щоб вона не мала згубного впливу.

На мою думку, дуже бажано, щоб серед цих умов була і впевненість, що саме закон передбачатиме допомогу знедоленим дієздатним людям; така допомога не повинна залежати від доброчинності. Доброчинність, по-перше, робить або дуже багато, або дуже мало: де створює щедрий достаток, а де безперешкодно дає людям помирати з голоду. По-друге, оскільки держава неминуче змушена утримувати не-імущих злочинців, поки вони відбувають покарання, то не допомагати тим знедоле­ним, хто не скоїв жодного злочину, означає винагороджувати злочин. І, нарешті, якщо лишити знедолених на ласку індивідуальної доброчинності, неодмінно ста­неться буйний розквіт жебрацтва. Держава може й повинна доручити приватній доброчинності тільки завдання виявляти випадки справді реальних злиднів. При­ватна доброчинність може дати більшу допомогу найнужденнішим, а держава має діяти відповідно до загальних законів. Вона не повинна брати на себе завдання розріз­няти злидарів, які заслуговують і які не заслуговують допомоги. Першим вона зобов'язана дати не більше, ніж підтримку, а другим - не менше, ніж підтримку. Балачки про несправедливість закону, який до просто знедолених ставиться не кра­ще, ніж до знедолених, які чинять правопорушення, спираються на хибне уявлення про сферу компетенції закону та органів державної влади. Урядовці, що розподіля­ють державну допомогу, не конче мають з'ясовувати найменші подробиці. Опіку­нам та наглядачам не можна довіряти право давати або не давати гроші інших лю­дей відповідно до своєї думки про моральність індивіда, який потребує їх; крім того, ми б ще раз довели своє незнання людської натури, припустивши, що такі урядовці, навіть у майже неможливому випадку своєї кваліфікованості, візьмуть на себе клопіт оцінювати та зважувати минулу поведінку індивідів, які тепер опини­лись у скруті, щоб сформувати про неї раціональне судження. А приватна доброчин­ність спроможна класифікувати різні випадки і, розподіляючи власні кошти, має право розподіляти їх відповідно до своїх суджень. Слід зрозуміти, що це сфера, якою вона може заопікуватися найкраще, і тому такий розподіл й треба доручати їй, якщо вона виконує це завдання більш-менш ефективно. Проте від розпорядників державних фондів не слід вимагати, щоб вони давали комусь більше, ніж той мінімум, який належить навіть найгіршим. Якщо вони підуть на таке, потурання дуже швид­ко стане законом, а відмова- більш або менш примхливим чи тиранічним винятком.

§ 14. Ще одна категорія випадків, підпорядкованих тому самому загальному прин­ципу, що й державна доброчинність, - дії, які, хоч їх виконали індивіди і вони мали служити лише їхній вигоді, мають незрівнянно ширші наслідки, впливаючи на Інте­реси всієї нації та майбутніх поколінь, - інтереси, що їх тільки суспільство у своїй колективній якості може й повинно забезпечувати. Один з цих випадків - колоніза­ція. Якщо бажано (і ніхто не заперечить цієї бажаності), щоб заснування колоній відбувалося з огляду не тільки на приватні інтереси перших засновників, а розумно зважаючи й на постійний добробут націй, які сформуються згодом з тих невеликих зародків, то зважати на це можна, тільки з самого початку поставивши заснування

650