673 Томас г. Ґрін

Я не пропоную обговорити порівняльні переваги цих процедурних методів. Один аж ніяк не відкидає другий, і їх можна дуже добре поєднувати. Один може бути придатнішим для однієї групи населення, другий - для іншої. Але обидва методи, щоб бути ефективними, мають пов'язуватись із великим втручанням у свободу інди­віда робити те, що він хоче, тоді, коли йдеться про купівлю та продаж алкоголю. Саме причини, які виправдовують таке втручання, я й прагну стисло обговорити.

Ми виправдовуємо його на тій простій підставі, що суспільство має визнане право не дозволяти людям робити те, що вони хочуть, якщо, йдучи за своїми специфічни­ми вподобаннями й роблячи те, чого їм хочеться, вони завдають шкоди суспільству. Немає права на свободу купівлі чи продажу якогось конкретного товару, якщо за­гальний результат такої свободи відвертатиме від свободи у вищому розумінні - від спроможності кожної людини максимально розвивати свої здібності. Нині вже будь-яка людина, спокійно придивившись до фактів, не матиме жодного сумніву, що те­перішня звичка англійців до пияцтва лягає важким тягарем на вільний розвиток спроможностей людини сприяти суспільному благу, - мабуть, важчим, ніж той, що його становлять у сумі всі інші несприятливі чинники, яким можна запобігти. Ста­ло модою дивитися на пияцтво як на ваду, якою має перейматися тільки людина, що опинилася під її владою, - доти, доки пияцтво не спонукає її напасти на своїх ближніх. Жодна розважлива людина вже не дивиться так на пияцтво. Ми знаємо, що над­мірне пияцтво однієї людини, хоч у якій пристойній формі воно відбувається, шко­дить здоров'ю, гаманцю та спроможностям інших людей, причому межі цієї шкоди годі визначити. Коли пиячить голова родини, це здебільшого означає зубожіння й приниження всіх членів родини, а наявність горілчаної крамниці на розі вулиці оз­начає, як правило, пияцтво певної кількості голів родин на цій вулиці. Заберіть ті крамниці - і, як достатньо засвідчує досвід багатьох щасливих громад, ви майже знищите пияцтво, згодом, можливо, й остаточно. Отже, тут перед нами надзвичай­но поширене соціальне лихо, якого суспільство, коли хоче, може великою мірою позбутися за допомогою обмежувального закону, значно збільшивши позитивну свободу, яку мають його члени. Все, що потрібне для досягнення такого благосло­венного результату, — стільки зусиль і самопожертви з боку більшості громадян, скільки необхідно для запровадження й підтримки обмежувального закону. Більшість громадян, може, ще й досі не готові до таких зусиль. Але саме цієї теми я не обгово­рюватиму. Запровадження обмежувального закону до того, як сформуються гро­мадські настрої, необхідні, щоб він справді став ефективним, було б неминучою помилкою. Але доводити, ніби будь-який ефективний закон, що обмежує торгівлю алкогольними напоями, буде гідним осуду зазіханням на індивідуальну свободу, -це нехтувати неодмінну умову, виконання якої тільки й може забезпечити індиві­дові будь-яку конкретну свободу, а саме: умову, що змога тішитись цією конкрет­ною свободою не перешкоджає суспільному благу.

Трохи розважливіші опоненти тих обмежень, які я обстоюю, напевне доводити­муть, що в принципі ці обмеження не конче позбавлені слушності, але становлять один з тих коротких шляхів до доброї мети, які зрештою шкодять самій меті. Вони дотримуватимуться тих самих аргументів, що й опоненти державного втручання в будь-якій формі. «Полишіть людей на себе, - скажуть вони, - і коли зростуть їхні норми самоповаги, коли вони матимуть кращі житла й здобудуть кращу освіту, вони мало-помалу зречуться лихої звички. Отак здійснювана поправа, можливо, буде не

Ліберальне законодавство і свобода контракту

такою швидкою, як запроваджена якимсь репресивним законом, зате набагато трив­кіша. Краще, щоб вона відбувалася повільно завдяки спонтанним діям індивідів,

ніж швидко внаслідок примусу».

Але тут ми знову відповідаємо, що чекати небезпечно. Повільний спосіб попра­ви, може, й кращий, якщо ми впевнені, що загалом він її забезпечить, але такої пев­ності нема. Натомість є поважні підстави схилятися до протилежної думки. Якщо не боротися зі злом, воно щороку стає дедалі більшим. Інтереси, пов'язані з заохо­ченням пороку, тільки зміцніють, а людей, уражених ним, стане більше. Якщо пев­ною мірою зло досі вже трохи зменшилось, можна обґрунтовано довести, що це завдяки тому, що з ним бодай трохи боролися, бо закон про ліцензування тепер набагато суворіший і його набагато суворіше запроваджують, ніж десять років тому. П'яне населення, природна річ, увічнює себе та збільшує свою чисельність. Що­правда, чимало родин і далі походять із середовища, яке робить їх надто схильними до цієї лихої звички, але, з другого боку, внаслідок пияцтва неперервно відбуваєть­ся падіння на дно вихідців із респектабельних верств. Родини пияків аж ніяк не менші за родини тверезих людей, проте недовговічні, а те, що дитині якогось пияка інколи щастить уникнути пияцтва, можна назвати майже дивом. Краща освіта, кращі житлові умови, не такі шкідливі для здоров'я умови праці безперечно зменшують спокусу пиячити в тих, хто має вигоду від цих переваг, а тим часом пияцтво постій­но рекрутує до своїх лав тих, хто не може мати справжньої освіти, кращого житла Й береться до небезпечної і шкідливої для здоров'я праці. Ефективний закон про алко­гольні напої має стати невдовзі необхідним додатком до нашого фабричного законо­давства, до наших законів про освіту й законів про охорону громадського здоров'я. Без нього ці закони ніколи не матимуть максимальної ефективності. Проти всіх на­званих законів колись висували ті самі аргументи, які тепер використовують проти обмежень доступності алкогольних напоїв. Інколи підносять аргумент, мовляв, дер­жава не повинна зазіхати на свободу індивіда. Інколи, прагнучи затягнути час, до­водять, ніби людська натура згодом сама вдосконалиться, а тим часом примус її принизить. На щастя, розуміння фактів та життєві потреби беруть гору над оманли­вим галасом про свободу. Ухвалювано закон за законом, які не дають роботодава-цям і працівникам, батькам і дітям, власникам житла і квартиронаймачам робити те, що їм заманеться, і результатом є значне збільшення реальної свободи суспільства. Ці закони аж ніяк не послабили духу незалежності й покладання на свої сили, цей дух радше дістав нові стимули для розвитку. Закон усунув тягар неуцтва та нездо­рового середовища, з яким інакше б довелося боротись, і тепер стало більше свобо­ди, щоб присвятити себе вищим цілям. Вимагаючи суворого закону про алкогольні напої, який навіть даватиме змогу домовласникам і квартиронаймачам цілковито забороняти продаж алкогольних напоїв у своїй окрузі, ми лише вимагаємо й далі провадити ту саму роботу, бо для її повного успіху необхідні подальші зусилля. Це нікчемна софістика - стверджувати, буцімто спроби усунути з допомогою закону спокусу, якій кожний повинен опиратися сам, є моральним боягузтвом. Коли люди­на стоїть перед спокусою лише на те, щоб відчувати цю спокусу, її поведінку аж ніяк не можна назвати розумним покладанням на свої сили. Коли усунути всі споку­си, які може усунути закон, однаково буде досить простору, ба навіть набагато більше простору для вияву нашої духовної енергії. На нашу думку, є достатньо слушних підстав, щоб закон великою мірою принаймні зменшив таку спокусу, як надмірне

674

Томас Г. Ґрш

пияцтво. Якщо є можливість, закон повинен зробити це. Отже, такий закон разом із реальним розкріпаченням землі - наступне велике завоювання, яке має зробити наша демократія в ім'я своєї справжньої свободи. Можна не вагаючись сказати, що вже не існує небезпеки ухвалення законів в інтересах або якогось привілейованого кла­су, або конкретних релігійних доктрин. Колись цілком слушна недовіра людей до закону вже відійшла в минуле. Нині самі громадяни Англії ухвалюють потрібні їм закони. Ми просимо їх, щоб вони самі законодавчо обмежили себе в питанні про міцні алкогольні напої. Ми просимо їх посприяти обмеженню, а то й цілковитому скасуванню не дуже вартісної свободи купувати й продавати алкоголь, щоб вони самі здобули більше свободи для вияву своїх здібностей та вдосконалення талантів, якими наділив їх Господь.

ЛЕОНАРД Т. ГОБГАУЗ

ДЕРЖАВА ТА ІНДИВІД

Ми вже трохи дізналися про принцип, що лежить в основі ліберальної ідеї, та його різні значення. А тепер слід поставити запитання для перевірки. Чи сумісні ці всі різні значення? Чи справді вони витворюють разом оту гармонійну єдність, про яку так легко говорити абстрактною мовою? Чи гармонійні вони самі по собі як у теорії, так і на практиці? Чи, скажімо, простір для індивіду­ального розвитку узгоджується з ідеєю рівності? Суверенітет народу може правити за практичну основу особистої свободи чи відкриває шлях для тиранії юрби? Чи узгоджуватимуться національні почуття з ідеалом миру? Чи любов до свободи сум­існа з повною реалізацією загальної волі? Якщо ці ідеали можна примирити в те­орії, чи не суперечитимуть вони один одному на практиці? ХІба мало в історії оче­видних прикладів, коли розвиток у якомусь одному напрямі зумовлює регрес в іншо­му? Якщо так, то як знайти рівновагу між виграшем і втратами? Невже політичний прогрес пропонує нам не що інше, як вибір лих, чи, може, слід мати впевненість, що, розв'язавши найнагальніші нинішні проблеми, ми зрештою будемо підготов-леніші для боротьби з перешкодами, які постануть перед нами згодом?

Я розгляну ці всі питання так докладно, як дозволяє обсяг книжки, й почну з питання про свободу й загальну волю, від якого залежить усе Інше. На цю тему сказано вже досить, щоб ми мали змогу скоротити обговорення. Ми бачили, що соціальна свобода спирається на обмеження. Людина може мати свободу визначати своє життя тільки тією мірою, якою інші люди не завдають їй шкоди й не втручають­ся в її справи. Отже, поки що, власне, немає жодного відступу від найсуворІших принципів індивідуалізму. Ми, фактично, вже мали нагоду дослідити доктрину інди­відуалізму у зв'язку, з одного боку, зі свободою контракту, а з другого - питанням про діяльність об'єднань, і в нас з'явилися підстави думати, що в обох випадках номінальна свобода, тобто брак юридичних обмежень, могла перешкоджати реальній свободі, тобто давала змогу сильнішій стороні примушувати слабшу. Крім того, ми бачили, що вплив об'єднань може бути подаійним, тобто, з одного боку, вони мо­жуть обмежувати свободу, а з другого - збільшувати. В усіх цих випадках наше твер­дження полягало просто в тому, що нам слід керуватись реальними, а не суто умог­лядними міркуваннями, тобто щоразу слід визначати, яка політика сприятиме справжній свободі, і в кожному випадку ми виявили тісний зв'язок між свободою та рівністю. Але тоді ми розглядали взаємовідносини людей або груп людей і могли вважати суспільство за арбітра між ними, обов'язок якого полягав в утвердженні справедливості й запобіганні надуживань примусової влади. Отже, ми могли вважа­ти, що сучасний розвиток соціального контролю здебільшого вмотивований бажан­ням забезпечити набагато ефективнішу свободу. Ситуація буде не такою простою,

676

Леонард Т. Гобгауз

Держава та індивід

677

коли розглянути випадки, де воля індивіда суперечить волі всього суспільства. Коли між ними станеться конфлікт, ми, здається, маємо бути готові до двох варіантів роз­витку подій. Ми або повинні визнати легітимність примусу, і, безперечна річ, не в інтересах свободи, а, не беручи свободи до уваги, задля сприяння іншим цілям, які суспільство вважатиме за слушні; або повинні погодитися з обмеженнями, які мо­жуть скувати розвиток загальної волі, а інколи виявитись і серйозною перешкодою колективному прогресові. Чи є якийсь спосіб уникнути цього конфлікту? Чи слід нам щоразу вирішувати питання, зважуючи всі переваги та невигоди, а чи є якісь загальні міркування, які допоможуть нам визначити справжню сферу колективної дії і сферу приватних дій?

Спершу зауважмо, що, як давно зазначав Мілль, є чимало форм колективної дії, не пов'язаних із примусом. Держава може створювати певні об'єкти, які вона вва­жає за добро, не змушуючи нікого користуватися ними. Отже, вона може засновува­ти лікарні, хоча кожен, хто спроможний платити, має свободу наймати своїх лікарів та медсестер. Держава може створити й таки створює добру освітню систему, ли­шаючи кожному свободу відкривати приватні школи або ходити до таких шкіл. Дер­жава насаджує парки Й відкриває картинні галереї, нікого не заганяючи до них. Є муніципальна трамвайна служба, яка не перешкоджає приватним особам їздити по тих самих вулицях автомобілями, і т. Ін. Щоправда, задля підтримки цих об'єктів держава стягує примусові податки, але така форма примусу породжує низку пи­тань, які ми обговоримо за інших обставин і які нас тут не цікавлять. Поки що ми розглядаємо лише ті дії держави, які змушують усіх громадян або всіх, на кого вони спрямовані, погодитись із ними й ні на мить не відступати від них. Такий різновид примусу має тенденцію посилюватись. Чи завжди його посилення є зазіханням на свободу, або чи ті вартісні елементи, що їх забезпечує колективний контроль, відрізня­ються від вартісних елементів, забезпечених індивідуальним вибором, і то так, щоб у певних визначених межах могли розвиватися поряд як індивідуальний вибір, так і колективний контроль?

Ми вже відмовились розв'язувати цю проблему, спираючись на Міллеву різни­цю між діями, які стосуються тільки виконавця дій, і діями, які впливають на інших індивідів, - по-перше, тому, що немає дій, які б не могли безпосередньо або опосеред­ковано впливати на інших людей, а по-друге, тому, що, навіть якби ці дії не вплива­ли, вони однаково обходитимуть інших. Загальне добро складається з добра кожно­го члена суспільства, і коли хтось заподіює собі шкоду, це становить загальний інте­рес, навіть якщо не брати до уваги будь-яких дальших наслідків цього вчинку для решти людей. Якщо ми відмовимось примушувати людину задля її власного добра, то не тому, що її добро нам байдуже, а тому, що добру не можна сприяти примусом. Ці труднощі пов'язані з самою природою добра, що в суто особистому аспекті зале­жить від спонтанного потоку почуттів, стримуваних і керованих не зовнішнім обме­женням, а раціональним самоконтролем. Намагатися сформувати характер приму­сом означає знищити його в процесі формування. Особистість не будують зовні, — вона виростає зсередини, і функція зовнішнього порядку - не створювати її, а забез­печити їй наиадекватніші умови зростання. Таким чином, на загальне запитання, чи можна зробити людей добрими постановою парламенту, відповідь буде така: мо­раль неможливо прищепити силоміць, бо мораль - це вчинок або характер вільного діяча, натомість можливо створити умови, за яких може сформуватися мораль, і

серед цих умов не останнє місце посідає свобода від примусу з боку інших людей.

Цей аргумент припускає, що примус обмежений не байдужістю, - як може бути байдужим для суспільства характер його членів? - а його власною неспроможністю досягти своїх цілей. Дух не присилуєш. Так само й дух не одержить перемоги, вдав­шись до сили. Дух може вимагати соціального вияву. Він може спонукати утворити якесь об'єднання, скажімо, організувати церкву, виконувати спільні завдання й за­безпечувати спільне життя всіх однодумців. Але об'єднання має бути вільним, бо в духовному аспекті все залежить не від того, що зроблене, а від волі, з якою воно зроблене. Таким чином, межа, до якої примус може мати певну вартість, полягає не в обмеженні суспільної мети, а в умовах особистого життя. Силоміць зростання не спричиниш. Усі соціально вартісні елементи, що залежать від узгодженості почуттів, від розуміння значення, від суголосності волі, слід утверджувати тільки через сво­боду. Саме в цьому й полягають сфера та функції свободи за соціальної гармонії.

Де ж тоді міститься сфера примусу і яке її значення? Відповідь полягає в тому, що примус має значення там, де йдеться про зовнішній конформізм, а таке може бути за будь-якої ситуації, коли нонконформізм якогось індивіда завдає шкоди меті інших індивідів. Ми вже зазначали, що й сама свобода спирається на обмеження. Тож, по суті, якась релігійна громада не має свободи влаштувати процесію по вули­цях міста, поки людей, належних до іншої релігії, не примусять не закидати проце­сію камінням і не супроводити її лайкою та прокльонами. Тобто ми стримуємо їх від безладдя не на те, щоб навчити справжнього духу релігії, якого вони не навчать­ся в поліційному відділку, а щоб забезпечити іншій громаді право на богослужіння без ризику бути ображеним чи пораненим. Цінність цього запровадженого примусу полягає в дії, яку можна вільно виконувати. Але ми можемо не тільки стримати одну людину, щоб вона не перешкоджала іншій, - і ступінь такого стримування є мірою свободи, яку ми забезпечуємо, - а й не дати їй перешкоджати загальній волі, й до цього слід вдаватися тоді, коли для досягнення мети, яку поставила перед собою загальна воля, необхідні одностайність та однорідність. Можна припустити, що більшість роботодавців якоїсь певної галузі охоче б запровадили профілактичні за­ходи задля здоров'я й безпеки своїх робітників, зменшили б тривалість робочого дня або підвищили б платню. Але вони не мають змоги зробити цього, поки меншість, можливо, навіть якийсь один підприємець, опиратиметься. Він переможе їх у кон­курентній боротьбі, якщо вони добровільно йтимуть на витрати, від яких він вільний. У цьому разі воля меншості, можливо, навіть єдиної людини, пригнічуватиме волю решти людей. Вона опосередковано силуватиме їх, але не менш ефективно, ніж якби була їхнім господарем. Якщо вони, об'єднавши зусилля, зможуть примусити її, то не буде порушений жоден принцип свободи. Це примус, застосований проти при­мусу; він, можливо, відрізняється формою та методом, але не в принципі або своїм духом. Крім того, якщо суспільство загалом симпатизує радше якійсь одній сто­роні, ніж другій, можна розважливо вдатися до закону. Мета закону - аж ніяк не морально просвітити непокірних індивідів. Його мета - створити певні умови, які, на думку суспільства, необхідні для добробуту всіх його членів і які можна створи­ти тільки з допомогою запровадженої однорідності.

Отже, видається, що межу насправді слід проводити не між діями, які стосу­ються тільки індивіда, що виконує їх, та діями, що впливають на інших людей, а між примусовими та непримусовими діями. Функція державного примусу - долати

678