2. Політичні програми

Політичні програми, підтримувані лібералами, відрізняються, звичайно, в залеж­ності від контексту. А тому обговорення окремих програм повинно здійснюватися з урахуванням специфічного контексту. Задля прикладу обмежимося тут сучасним аме­риканським контекстом І до того ж переважно внутрішніми, а не міжнародними спра­вами. До цих програм належать: перерозподіл багатства від багатих до бідних; про­гресивне оподатковування; примусова участь у програмі соціального забезпечення; сильне урядове керування економікою, включаючи бізнес і фінанси; розширення прав, що захищають свободу, включаючи захист добробуту; більша расова та стате­ва рівність; легальне стимулювання інтеграції; мультикультуралізм; програми ствер­джувальних дій; преференційне ставлення до жінок і чорношкірих; урядова система загальних медичних послуг; якомога ширша система світської публічної освіти; пере­бування людей, особливо дітей, із психічними та фізичними вадами разом з нормаль­ними; право на здійснення абортів; заперечення правового нав'язування певної мора­лі, особливо стосовно добровільних сексуальних практик; чітке відділення церкви від держави; збільшення фінансування добробуту і зменшення фінансування оборо­ни; сильний процедурний захист звинувачених; і рішуче впровадження всіх цих про-: рам федеральним урядом.

Такі політичні програми відображають ширші позиції, яких ліберали звичайно дотримуються. Наприклад, стосовно перерозподілу багатства, вони піклуються

Rawls J. Political Liberalism. - New York: Columbia University Press, 1993. - C. XXV. Galston W. A. Liberal Purposes. - Cambridge: Cambridge University Press, 199!. - С 10-11.

більше про потреби реципієнтів, ніж про права донорів; при конструктивному впливі і преференційному режимі вони більше стурбовані жертвами минулої несправедли­вості, ніж теперішніми жертвами цих політик; у правовій справедливості вони зосе­реджують більшу увагу на попередженні покарання невинних, ніж на забезпеченні покарання винних; в освіті вони скоріше віддають перевагу спеціальним програмам для людей з низьким інтелектом, ніж спеціальним програмам для талановитих; у регулюванні порнографії вони більшою мірою зосереджені на забезпеченні вільно­го вираження, ніж на порушенні загальнопоширеного способу світосприймання; у відокремленні церкви від держави вони віддають перевагу праву не сповідувати (worship) супроти права сповідувати певну релігію; у законодавстві, що стосується добробуту, їхня увага більше зосереджена на тому, чого люди потребують, ніж на тому, чого вони заслуговують; в мульти культу ралізм і вони більшою мірою наголо­шують на користі від різноманітності, аніж на шкоді від браку єдності.

Звичайно, не лише ліберали підтримують такі програми і є прихильниками таких настанов (attitudes), до того ж не всі ліберали вважають за потрібне схвалювати та підтримувати їх. І все-таки назагал ліберали підтримують більшість із цих програм, тим часом як більшість нелібералів перебувають в опозиції до більшості з них. Але для нашої мети важливо не те, що ліберали все-таки підтримують їх, а радше те, як вони обґрунтовують цю свою підтримку; тобто у сучасному американському контексті ці настанови, а також програми, що їх утілюють, якраз і становлять той конкретний шлях, ідучи яким, з найбільшою вірогідністю можна зреалізувати засадничі ліберальні цінності.

3. Засадничі цінності

Оскільки інтерпретація засадничих (basic) цінностей лібералізму є контроверсій-ною навіть серед самих лібералів, то пропонована інтерпретація має уникнути двох помилкових крайностей - досягати узгодження позицій опонентів ціною занадто великої невизначеності або ж пропонувати конкретний, але дуже тенденційний опис. Якщо прагнути триматися курсу, який уникає цих двох крайностей, то інтерпрета­цію слід конкретизувати тільки доти, доки вона не почне ставати контроверсійною, і цей момент вказуватиме на причини її контроверсІйності.

Плюралізм - одна з засадничих цінностей лібералізму⁴. У відповідності з нею, існує нескорочувана (irreducible) множинність виправданих цінностей та виправда­них концепцій доброго життя. У ліберальному суспільстві індивіди повинні бути

«В основі ліберальної позиції лежать дві Ідеї... плюралізм ... і толерантність» (Larmare С. Е. Pat­teire of Moral Complexity. - Cambridge: Cambridge University Press, 1987. - C. 22-23). «Сукупність різних осіб із різними системами цілей становить неодмінну рису ... [ліберальних] суспільств» (Rawls J. A Theory of Justice. - Cambridge: Harvard University Press, 1971. - C. 28-29). «[Суспільство, що складається з множини індивідів, кожен з яких має свої власні цілі, інтереси і розуміння добра, найкраще організоване тоді, коли ним керують ... лібералізм Канта та великою мірою лібералізм сучасної моральної та політичної філософії» {Sande! M. Liberalism and the Limits of Justice. -Cambridge: Cambridge University Press, 1982. - С 1). «Той, хто відчуває симпатію до розмаїття суперечливих ідеалів життя ... знайде найріднішу для себе атмосферу в ліберальному суспільстві« (Strawson Р F. Social Morality and Individual Ideal. - У кн.: Strawson P. F Freedom and Resentment. -London: Melhuen, 1974. - C. 44). «Аргументом на користь ліберального суспільства є вже тс, що цс суспільство більше, ніж будь-яке інше суспільство, засвідчує справжнє розуміння плюралістичної природи цінностей» (Williams В. Introduction. - У кн.: Berlin I, Concept and Categories / Ed. H. Hardy. -London: Murray. 1978. - С. XVI11).

112

Джон Кекес

Засадничі цінності лібералізму

113

вільними у прийнятті того чи того поєднання цих цінностей і бути так само вільни­ми у виробленні на цій основі своїх власних концепцій доброго життя та у сліду­ванні цим концепціям у своєму житті. Один із політичних наслідків плюралізму полягає в тому, що держава повинна гарантувати однакове ставлення до кожної пе­реконливої концепції доброго життя, а це означає, що вона не повинна віддавати перевагу одній концепції перед іншою.

Часто вважають, що держава має бути нейтральною щодо концепцій доброго життя, яких дотримуються її громадяни, й ставитися до них толерантно або що в політиці ліберального суспільства право повинно мати вищість стосовно добра. Виходячи з цього, далі можна розвинути погляд, що завдання держави полягає в тому, щоб формулювати та впроваджувати правила, які дозволяють громадянам вибирати бажані способи життя. Дотримання цих правил - це сфера права, тим часом як добро - це те, чим керуються громадяни у своєму намаганні слідувати концепціям, які визначають, як вони повинні жити. Ліберальний погляд полягає в тому, шо політична мораль стосується тільки прав, а рішення щодо того, в чім поля­гає добро, - це справа окремих Індивідів. Таким чином, плюралізм є ліберальною цінністю, яка визначає правову політичну настанову щодо добра.

Суперечки стосовно плюралізму починаються тому, що неясно: чи право І добро можна різко відокремлювати; чи нейтральність держави має бути тільки процедур­ною, чи, навпаки, повинна включати забезпечення деякого субстанційного добра, передбаченого будь-якою концепцією доброго життя; чи поширюється ця нейтраль­ність також на антиліберальні концепції добра; чи плюралізм є внутрішньою власти­вістю цінностей, чи просто ознакою людської неспроможності або небажання визна­ти справжні цінності; чи толерантність заснована на справжній рівності концепцій доброго життя, чи на аргументах здорового глузду, спрямованих проти патерналіз­му; і, нарешті, чи не є виключення певних концепцій добра як нерозумних тільки наслідком деяких із ліберальних упереджень. Одначе ці суперечки стосуються лише обсягу або ж повноти (inclusiveness) плюралізму, але вони не послаблюють відда­ності плюралізму як такому⁵.

Всі засадничі цінності лібералізму взаємопов'язані, але найбільше, мабуть, по­в'язані між собою плюралізм і свобода. Якщо плюралізм є визнанням того, що існує багато різних цінностей і концепцій доброго життя, то свобода є тим політичним простором, у межах якого індивіди можуть вибирати ці цінності та концепції. «Сво­бода» («freedom») чи «воля» («liberty») у політичному змісті цих синонімічних термінів є ідеєю, що громадянам будь-якого суспільства має бути дозволено обира­ти їхні цінності і концепції доброго життя без зовнішнього втручання. Свобода, якщо її розуміти саме так, виражає людські прагнення, які є рушійною силою вели­кої кількості людей як у західному світі, так і поза ним⁶. Висловлювання Ісайї Бер-

Див.: Galston W. А. Ор. cit.; Hampshire S. Morality and Conflict. - Cambridge: Harvard University Press, 1983; KekesJ. The Morality of Pluralism. - Princeton: Princeton University Press, 1993; Larntore С. Е. Op. cit.; Macedo S. Liberal Virtues. - Oxford: Clarendon, 1990; Moon J. D. Consiructing Community: Moral Pluralism and Tragic Conflicts. - Princeton: Princeton University Press, 1993; Raz J. Op. cit. Обговорюючи зв'язок між лібералізмом і свободою, Флстмсн пише: «Свобода - цс добро величез­ної вартості, бо вона необхідна для задоволення багатьох інтересів і бажань, реалізації багатьох намірів. ... Несвобода - велике зло, бо вона перешкоджає реалізації намірів та задоволенню інте­ресів (або уповільнює їх) і призводить до розчарувань, неспокою і зла» (Flathman R. I. Op. cit. -С. 115). На думку Роулза, перший принцип справедливого суспільства такий: «Кожна особа повин-

ліна, яке часто цитують, фіксує це прагнення як «бажання особи бути володарем самої себе. Я хочу, щоб моє життя та мої рішення залежали від мене, а не від різно­манітних зовнішніх сил. Я хочу бути знаряддям своєї волі, а не волі будь-якої іншої людини. Я хочу бути суб'єктом, а не об'єктом; хочу діяти, керуючись власними мірку­ваннями, досягаючи усвідомлених мною цілей, а не під впливом якихось зовнішніх чинників. Я хочу ... сам вирішувати, а не щоб вирішували за мене, керувати сам собою, а не бути керованим чимось зовнішнім»⁷.

Звичайно, усі ліберали визнають, що вимоги свободи не безумовні. Очевидним обмеженням свободи індивіда є те, що її здійснення не повинно зіштовхуватися зі свободою інших індивідів. Це не є предметом суперечок. Але за цим слідує інше обмеження. Відсутність зовнішнього примусу може бути прийнятною як необхідна умова свободи, але примус буває також внутрішнім. Якщо індивіди діють під впли­вом примусу, схильностей, ірраціональних упереджень, некерованих та хибно спря­мованих пристрастей, і якщо справжні вибори, які вони роблять, зумовлені незнан­ням, дурістю, маніпулюванням І пропагандою, то їм бракує свободи такою ж мірою, як у випадку, коли б вони були об'єктами зовнішнього примусу. Люди часто обира­ють такі цінності, яких вони не прийняли б, коли б діяли зважено. Тож, хоча вони і вільні від зовнішнього примусу, їм бракує свободи, щоб робити розумні вибори. І, як припускають, саме свобода є засадничою цінністю, оскільки вона дає можливість індивідам робити зважений вибір цінностей та концепцій доброго життя. Супереч­ки щодо свободи починаються, коли постає питання, наскільки законним є обме­ження свободи індивідів на здійснення нерозумних виборів. Ці суперечки зосередже­ні навколо співвідношення між негативною та позитивною свободою, між тим, на­скільки свобода є відсутністю примусу і тим, наскільки вона є можливістю робити розумні вибори⁸.

Однак ліберальні суперечки щодо свободи сягають навіть далі. Серед лібералів загальновизнано, що цінність свободи виявляється тільки за цивілізованих умов. Якщо голодування, хвороби, бідність, неписьменність, марновірство, незнання тощо наявні у значних масштабах, то свобода є неприпустимою розкішшю⁹. Одначе утвер­дження цивілізованих умов, потрібних для того, щоб свобода стала значущою цінністю, звичайно вимагає примушування індивідів робити такі вибори, які б сприя­ли цьому. Відтак забезпечення умов для свободи залежить від її обмеження. І

на мати рівне право на найширшу загальну систему рівних базових свобод, шо узгоджується з та­кою самою системою свободи для всіх» (Rawlx J. A Theory of Justice. - С. 60). А Рац пише: «Специфіч­ний внесок ліберальної традиції в політичну мораль завжди полягав у наголосі на повазі до свободи індивіда» (RazJ. Op. cit. -С. 2).

Berlin 1. Four Essays on Liberty. - Oxford: Oxford University Press, 1969 [«Два концепти свободи»]. -С. 131.

Berlin I. Op. cit. [«Джон Стюарт Мілль і цілі життя»]; Kukaihas С. Liberty. - У кн.: A Companion lo Contenporary Political Philosophy; The idea of Freedom / Ed. A. Ryan. - Oxford: Oxford University Press, 1979.

Як пише Берлін, «[в]ажливо відрізняти свободу від умов Ті реалізації. Якщо людина надто бідна, або надто неосвічена, або надто слабка, щоб скористатися своїми юридичними правами, свобода, яку ці права надають їй, для неї нічого не означає. ... Обов'язок сприяти освіті, охороні здоров'я, правосуддю, підвищувати рівень життя, створювати можливості для розвитку мистецтв І наук, запо­бігати реакційній політичній, соціальній чи правовій політиці, а також свавільній нерівності не став менш суворим через тс, що він не конче спрямований на утвердження самої свободи» {Berlin I. Op. cit. - С. LIU. [«Вступ»]).

114-

Джон Кекес

Засадничі цінності лібералізму

115

найбільш спірне питання для лібералів полягає у тому, наскільки свободу можна законно обмежувати, щоб підвищити добробут, поліпшити охорону здоров'я, осві­ту, безпеку та інші її передумови.

Великий простір для суперечок відкриває питання, чи є свобода єдиною засад-ничою цінністю лібералізму. Припускати, що може бути інакше, було б несумісним з плюралізмом. Одначе інші засадничі цінності лібералізму часто конфліктують зі свободою. І можна виправдати обмеження свободи шляхом визнання більшої важ­ливості інших цінностей, що є цілком розумним з огляду на певні контексти. Не існує будь-якої згоди серед лібералів щодо того, як мають вирішуватися такого роду конфлікти¹⁰.

І все-таки ліберали загалом погоджуються, що свобода - засаднича цінність, тому що вона є необхідною умовою, яка дозволяє особам формувати себе у відповідності з їхнім розумінням доброго життя. Ця згода поширюється і на визнання того, що вимоги свободи можуть бути законно обмежені - розходження стосуються того, наскільки далеко можуть зайти такі обмеження та за яких обставин і на яких підста­вах їх можна визнати законними".

Права - інша засаднича цінність лібералізму. Фундаментальна ідея така: «Інди­віди мають права, і є речі, які жодна людина чи група не можуть робити стосовно індивідів {щоб не порушувати їхніх прав)»¹². Чим важливішим є той аспект [життя], що потребує захисту, тим більш засадничим має вважатися те право, яке забезпечує такий захист. Вважають, що найбільшого захисту вимагає те, чого індивіди потре­бують тому, що вони є людьми, а не тому, що вони прийняли певні цінності чи певні концепції доброго життя. Потреба в такому захисті є, отже, універсальною, сто­сується кожної людини, і всі індивіди є рівними як у такій потребі, так і в її задово­ленні. Відповідні права називають правами людини або основними чи фундамен­тальними правами. Твердять, що всі люди володіють ними і володіють рівною мірою, тому що ці права пов'язані з ознаками людського роду, стосовно яких всі людські істоти є рівними.

Права людини - це не юридичні (legal) права, адже правову систему можна ви­правдано критикувати за нездатність захистити права людини. Певна річ, правова система повинна захищати права людини, але ці права існують незалежно від будь-якої такої системи. Можна сказати, що права людини є моральними, в тому сенсі, що вони захищають людей у володінні благами й уникненні страждань, джерелом яких є фізіологічні, психологічні та соціальні умови, властиві кожній людині одна­ковою мірою. А відтак права людини визначають межі, порушення яких є морально неприпустимим, бо вони складають мінімальні вимоги щодо людського добробуту.

Існують, звичайно, юридичні та моральні права, які не належать до прав людини, але вони змінюються від суспільства до суспільства і від людини до людини. Засад-ничою цінністю є права, які належать до прав людини.

Серед лібералів є загальновизнаним: виправдання прав людини грунтується на тому, що вони захищають умови, необхідні для функціонування людей як таких. Але ця загальна згода переростає в гострі суперечки, щойно робиться спроба конкре­тизувати умови, які вважають необхідними для такого функціонування¹³.

Частковою причиною того, чому ці розходження набувають важливості, є те, що ліберальні політичні програми дуже залежать від впливу тієї інтерпретації прав людини, яка утворює їхнє підґрунтя. Якщо ліберальна держава повинна захищати людські права окремих громадян, то існує велика різниця, чи права тлумачать як захист від необгрунтованого втручання, пов'язаного зі здійсненням індивідуальної свободи, чи як зобов'язання забезпечити суттєвими благами, які індивіди вважають необхідною частиною мінімальних вимог щодо їхнього добробуту. Деякі з найгострі-ших суперечок серед лібералів стосуються питання, чи права людини є тільки нега­тивними, чи також позитивними; якщо вони позитивні, то вони є необхідними бла­гами; і [постає питання], наскільки широко можна визначити ті блага, на які особи­стості, як вони вважають, мають право.

Одначе ці глибокі розходження мають своїм підґрунтям згоду, що існує найваж­ливіший захист, який стосується мінімальних стандартів добробуту, котрих індиві­ди можуть домагатися - захист, що його має забезпечувати держава, і те, наскільки вона забезпечує такий захист, є одним із критеріїв, у відповідності з яким можна давати моральну оцінку будь-якої держави. Часто віддають переваги ліберальній державі на тій підставі, що вона більшою мірою, ніж будь-яка інша держава, відпо­відає саме цьому критерію.

Із засадничих цінностей лібералізму рівність найважче окреслити, а тому вона є найбільш контроверсійною. Початкова ідея полягає в поєднанні позитивної вимоги, що у певному підставовому сенсі всі люди є рівними і до них потрібно ставитись однаково, з негативною вимогою, що свавільна (arbitrary) нерівність між людьми є морально неприйнятною. Проте позитивна вимога стає беззмістовною, якщо не вка­зують на той аспект, який дає змогу її конкретизувати; а негативна вимога, у свою чергу, має ту ж властивість, доки не визначено, яка ж саме нерівність є свавільною. Ліберальні суперечки щодо рівності викликані незгодами щодо змісту необхідних конкретизацій.

Проте в підґрунті цих контроверсій лежить спільна моральна позиція. Одне з формулювань цієї позиції пропонує Ґреґорі Властос: «Якщо А є державним діячем і надане йому полегшення від болю допомогло йому прийняти угоду, яка виявилася

«Свобода - не едина цінність, яка може чи повинна визначати поведінку ... свобода індивіда чи групи може бути не зовсім сумісною з ... кооперацією, солідарністю, братерством. Але понад цим усім с набагато важливіша проблема: постійна потреба задовольняти вимоги інших, не менш вир­ішальних цінностей: справедливості, шастя, любові, реалізації спроможностей продукувати нові речі тії Ідеї, формувати новий досвід, відкривати істину. ... Такі цілі можуть зіткнутися в неприми­ренному конфлікті. Коли такс трапляється, неминуче постає питання про вибір і пріоритетність.... Просте твердження, яке я хочу сформулювати, полягає в тому, що там, де вирішальні цінності непримиренні, в принципі не можна знайти недвозначних розв'язків» (Там само. - С. LVI, XL1X-L). Для найповнішого і найкращого пояснення див.: Swanton С. Freedom: A Coherence Theory. -Indianapolis: Hacke», 1992. Nozick R. Anarchy, State, and Utopia. - New York: Basic, ! 974. - C. IX.

Ці умови були ототожнені як предмет однакової турботи і поваги (Dworkin R. Taking Rights Seriously.

• Cambridge: Harvard University Press, 1977), як слушні вимоги (Feinberg J. Rights, Justice, and the Bounds of Liberty. - Princeton: Princeton University Press, 1980), як вимоги рішучої діяльності (Gewirth A. Reason and Morality. - Chicago: University of Chicago Press, 1978), як вимоги, шо дають змогу роз­ важливим індивідам здійснювати свої проекти (LomaskyL. E. Persons, Righis, and the Moral Community.

• Oxford: Oxford University Press, 1987), як свобода від втручання {Nozick R. Op. cit.), як принципи справедливості, обрані за завісою незнання (Rawis J. A Theory of Justice), або як накидання іншим корелятивного обов'язку захишати інтереси індивіда (Raz J. Op. сії.). Загальний огляд цього питан­ ня див. у вид.: Waldron J. Rights. - У кн.: A Companion to Contemporary Political Philosophy.

116

Джон Кекес

ЗЛСАДНИЧІ ЦІННОСТІ ЛІБЕРАЛІЗМУ

117

благодійною для мільйонів, у той час як Б є людиною низької кваліфікації і він став єдиним, життя якого полегшене, то інструментальна цінність у цих двох випадках значно відрізнялася б, але не їхня внутрішня цінність. В усіх випадках, коли люди знаходять втіху в однакових речах, ми почуваємо, шо істинна цінність їхнього задо­волення однакова. Тільки в цьому розумінні, ми визнаємо, що: 1) добробут однієї людини є настільки ж цінним, як і будь-якої іншої. Аналогічним є ... наше почуття свободи. ... Для нас 2) свобода однієї людини є настільки ж цінною, як і будь-якої іншої»¹⁴.

Поєднуючи цей егалітарний моральний підхід з попередніми зауваженнями про права людини, можна розуміти позитивну вимогу, що її містить рівність, як вимогу, що стосується прав людини. Усі люди рівні, і до них потрібно ставитись однаково, коли йдеться про умови, покликані забезпечити можливість функціонування людей як людей. І те ж саме можна сказати про негативну вимогу, спрямовану проти свавіль­ної нерівності: нерівність є свавільною, якщо вона незаконно захищає права одних людей супроти прав інших. Це твердження відкриває можливість законно обмежу­вати права людини, але серед лібералів існує загальна згода, що тільки ті обмежен­ня є законними, які необхідні для захисту системи прав людини, взятої в цілому. Наприклад, право злочинців на свободу може бути законно обмеженим, якщо це потрібно для захисту свободи інших. Тому ліберальна цінність рівності випливає з морального підходу, у відповідності з яким всі люди є однаково гідними того, щоб їхні людські права були захищені, а різниця в захисті може бути виправданою тільки тоді, якщо це потрібно для захисту прав людини в цілому¹⁵.

Однак згода у прийнятті цього морального підходу не усуває гострих суперечок між лібералами щодо того, якою має бути імплементація цього підходу. Так само, як у випадку суперечок навколо того, чи є права людини тільки негативними, чи також позитивними, тривають суперечки щодо тих конкретних умов свободи і добробуту, які мають на увазі, коли пояснюють рівність. Ці умови можуть визначати рівність правову (legal), політичну, економічну або ж рівність в освіті, охороні здоров'я, полі­цейському захисті і т. д. Але до них додане те, що робить досягнення ліберальної згоди щодо рівності навіть важчим. Якщо виходити з того, що рівність можна утвер­джувати у специфічному відношенні чи відношеннях, то ЇЇ захист може потребува­ти або урівнювання можливостей для досягнення певних різновидів добробуту, або урівнювання результатів зусиль, яких докладають, щоб використати можливості. Політичні наслідки прийняття однієї з альтернатив, як правило, дуже значні, а тому суперечки щодо того, яку з них слід прийняти, перебувають у центрі сучасних диску­сій при формуванні ліберальних політичних програм.

Vlastos G. Justice and Equality. - У кн.: Social Justice / Ed. R. В. Brandt. - Englcwood Cliffs, N. J ; Prcnticc-Hali, 1962. -C. 51.

Цс твердження можна сформулювати так: «Найголовніше серед нрав ... цс право на рівну турботу і повагу» (Dworkin R. Taking Rights Seriously. - С. XII); «права людини - цс ... моральні права, що їх мають усі люди просто тому, що вони люли» {Gewirih A- Human Rights. - Chicago: University of Chicago Press, 1982. -C. 1); «основа, яка визначає цінність життя і від якої походить уся нерівність вищого порядку, однакова для кожної людини» (Nagel Т. Equality and Partiality. - New York: Oxford university Press, !991. - C. 12); «[к]ожна особа повинна мати рівне право на найширшу загальну систему рівних базових свобод, що узгоджується з такою самою системою свободи для всіх» (ttawls J. A Theory of Justice. -С. 60); або: «однакова цінність свободи і щастя Індивіда» (Vlasias G. Op. ей. -С. 52).

Жодна засаднича цінність лібералізму не пов'язана так тісно з окремим мислите­лем, ніж справедливість з Джоном Роулзом. Свій погляд він розвинув у «Теорії спра­ведливості» (1971) і «Політичному лібералізмі» (1993). Після появи першої книжки величезний інтерес був зосереджений на складних питаннях, порушених Роулзом. У відповідь на критику Роулз переглянув свою позицію та виклав свої погляди у другій із названих книг. Теорія Роулза розглядає не справедливість загалом, а тільки її дистри­бутивний аспект. Це - могутня, складна і витончена теорія. Критичні зауваження щодо неї належать до трьох не дуже чітко розподілених класів¹⁶. Перший складаєть­ся з лібералів, які загалом сприймають теорію, але можуть розходитись щодо її дета­лей. До другого належать ліберали, які відхиляють теорію в цілому; до третього -антиліберали, котрі відкидають і теорію Роулза, і лібералізм. Ототожнення теорії Роулза з лібералізмом є часто настільки великим, що відкидання цієї теорії здебіль­шого вважають відкиданням лібералізму як такого, [а це приводить до] обурення лібералів, які не приймають теорії Роулза (anti-Rawlsian liberals).

Роулз явно визначає проблему так, що Його теорія розподільної справедливості націлена на розв'язання «проблеми лібералізму»: «Як це можливо, що протягом певного часу існує стабільне і справедливе суспільство вільних і рівних громадян, глибоко поділене релігійними, філософськими та моральними доктринами?»¹⁷. При­пускається, що ці вільні й рівні громадяни є розумними істотами і хочуть жити у відповідності зі своїми концепціями добра. А тому вони зазвичай співробітничають один з одним, оскільки визнають, що без такої кооперації кожен із них не зміг би жити так, як він хоче, і це стосується будь-кого з них.

Питання полягає в тому, якими повинні бути правила (terms) їхнього співробіт­ництва. Але хоч би якими вони були, правила ці мають включати принципи, що керують розподілом засадничих суспільних благ (primary social goods): благ, що їх громадяни зважено домагаються, хоч би якою була їхня концепція добра - такі як права, свободи, доходи, безпека тощо. Звичайно ж, ці блага потрібно виробляти та захищати, а це є не тільки джерелом добробуту для громадян, які кооперуються, а й накладає на них певний тягар. Принципи розподільної справедливості визначають ті правила, у відповідності з якими ці блага й тягарі мають розподілятися серед громадян.

Існує два таких принципи: «а) кожна особа має рівне право на повну належну схему рівних прав і свобод, яка має бути сумісною зі схожою схемою, розрахова­ною на всіх; б) соціальні та економічні нерівності мають задовольняти дві умови: по-перше, вони повинні стосуватися установ та посад, відкритих для всіх за наяв­ності чесних рівних можливостей; і, по-друге, вони мають найбільшою мірою спри­яти принаймні найбільш успішним (advantaged) членам суспільства»⁵⁸. Ці принци­пи описують ідеал. Політичні програми лібералізму націлені на те, щоб реальний стан справ у недосконалих ліберальних суспільствах ставав якомога ближчим до цього ідеалу.

Багато лібералів не приймають теорії Роулза, хоча залишаються прихильниками лібералізму. Такі критики віддані ідеї справедливості та іншим засадничим ціннос-

Див., наприклад: Reading Rawls / Ed. N. Daniels. - Oxford: Blackwcll, 1975; Kymlicka W. Conlcmporary Political Philosophy. -Oxford: Clarendon, і 990; Sande! M, Op. cit. RuwIsJ. Political Liberalism. -С. XXV. Там само. - С. 5-6.

119

118 Джон Кекес

тям, але вони заперечують, що зосередженість Роулза на розподільній справедли­вості відповідає суті лібералізму. А якщо вони навіть погоджуються з важливістю розподільної справедливості, то не з економічним егалітаризмом, який, на думку Роулза, розподільна справедливість має включати в себе¹⁹. Але немає розходжень серед лібералів щодо того, що повинен існувати певний засадничиЙ, політично за­безпечений мінімум рівня життя, який би відповідав будь-якій концепції доброго життя, і ліберальна держава має нести відповідальність за забезпечення такого мінімуму, хоч би як він визначався.