419 Бенжамен Констан

вих благ, що були Йому такі дорогі. Раніше там, де була свобода, люди могли стерпі­ти нестатки, тепер скрізь, де є нестатки, потрібно рабство, аби вони з ними змирилися. Сьогодні з народу-раба імовірніше зробити спартанців, ніж спартанців привчити до

свободи.

Люди, поставлені плином подій на чолі нашої революції, завдяки одержаній освіті були перейняті античними поглядами, які стали хибними, на п'єдестал їх піднесли вже згадані мною філософи. Метафізика Руссо, серед якої несподівано, наче блискав­ки, прорізувалися величні істини й рядки захоплюючого красномовства, суворість Маблі, його нетерпимість, його ненависть до всіх людських пристрастей, його жадіб­не прагнення їх закабалити, надміру вимогливі принципи щодо повновладності за­кону, відмінність між тим, що він радив, і тим, що існувало, його пафосний виступ проти багатства і навіть проти власності - всі ці речі мали захопити людей, збудже­них недавньою перемогою, які, легітимно завоювавши владу, охоче поширили б її на всіх і вся. Для них надзвичайно дорогоцінним був авторитет двох письменників, які, не будучи зацікавлені в даному питанні, проголосили анафему деспотизму лю­дей, але звели текст закону в аксіому. Відтак, вони прагнули використати силу гро­мади так, як колись вона розвивалась у вільних державах, про що їм було відомо від їхніх провідників. Вони вірили, що надалі все має поступатися колективній волі, а всі обмеження індивідуальних прав повністю можуть компенсуватися участю у

суспільній владі.

Що з того вийшло, добре вам відомо, панове. Вижити змогли лише вільні інсти­тути, що спиралися на обізнаність з духом епохи. Поновлена будівля древніх розси­палася, попри численні, варті захоплення, зусилля й героїчні вчинки. І все тому, що суспільна влада повсюдно зашкодила особистій незалежності, не знищивши ß ній потреби. Нація зовсім не вважала, що ідеальна участь в абстрактній суверенності варта жертв, яких від неї вимагали. Марно було їй повторювати вслід за Руссо: зако­ни свободи в тисячу разів суворіші, ніж тяжке ярмо тиранів. Нація не хотіла тих суворих законів, стомившись, вона інколи схилялася до думки, що ярмо тиранів при­вабливіше. Набутий досвід вивів її з омани. Вона побачила, що людська сваволя набагато гірша за найгірші закони. Але й закони повинні мати якісь обмеження.

Якщо ж мені, панове, вдалося схилити вас пристати до думки, яку, я перекона­ний, мають викликати викладені факти, ви разом зі мною визнаєте істинність на­ступних принципів.

Особиста незалежність належить до найперших потреб сучасності. Відповідно, ніколи не слід вимагати жертвувати нею заради запровадження політичної свободи.

Звідси випливає, що жоден з численних розхвалених Інститутів, які в стародавніх республіках обмежували особисту свободу, в наші часи не є припустимим.

Необхідність доводити цю істину, панове, спочатку видається зайвою. Багато теперішніх урядів, либонь, зовсім не схильні наслідувати античні республіки. Проте хоч би якою малою була схильність, яку вони мають до республіканських інститутів, вони відчувають не знати яку прихильність до окремих республіканських установ­лень. Прикро, що це якраз ті, які дозволяють проганяти, відправляти у вигнання, оббирати. Я пригадую, як у 1802 році в закон про спеціальні трибунали протягнули статтю, яка запроваджувала у Франції грецький остракізм, бозна-скільки блиску­чих ораторів виступили за прийняття цієї статті, - її таки було вилучено, - говорячи про свободу в Афінах та про всі ті жертви, що їх індивідам довелося принести зара-

Про свободу древніх...

ди збереження цієї свободи! Так само вже в недавні часи, коли боязка влада не­сміливо спробувала скерувати вибори на свою користь, одна газета, незаплямована, далебі, республіканізмом, запропонувала відродити римську цензуру, аби відсторо­нити небезпечних кандидатів.

Відтак, сподіваюсь, що не вдамся до безплідної суперечки, якщо на підтримку свого твердження скажу кілька слів про ці обидва так розхвалені інститути.

Остракізм в Афінах спирався на гіпотезу, що суспільство має всю повноту влади над своїми членами. При такому підході його можна було виправдати, а в невеликій державі, де вплив індивіда, сильного довірою до нього, своїми клієнтами й славою, незрїдка врівноважував потенціал маси, остракізм міг мати позірну корисність. Але в нас індивіди володіють правами, які суспільство має поважати, а індивідуальний вплив, як я відзначив, настільки загубився серед сили-силенної інших впливів, рівних чи більших за нього, що будь-які утиски, мотивовані необхідністю зменшити цей вплив, непотрібні і, відповідно, несправедливі. Ніхто не має права висилати грома­дянина, якщо не було рішення звичайного суду у відповідності з формальним зако­ном, що передбачає заслання за вчинок, у якому його звинувачують. Ніхто не має права вигнати громадянина з батьківщини, власника з землі, купця з торгівлі, відірвати чоловіка від дружини, батька від дітей, письменника від пильних роздумів, стару людину від ЇЇ звичок. Будь-яке політичне вигнання є політичним замахом. Будь-яке вигнання, виголошене асамблеєю під приводом буцімто громадського порятунку, є злочином цієї асамблеї супроти громадського порятунку, що завжди полягає в по­вазі до законів, у дотриманні форм і забезпеченні гарантій.

Римська цензура, як і остракізм, передбачала дискредитаційну владу, що ґрунту­валася на немилості. В республіці, де всі громадяни, які внаслідок бідності дотри­мувались надзвичайної простоти звичаїв, жили в одному місті, не займались ніяким ремеслом, що відвертало б їхню увагу від державних справ, і, таким чином, постій­но були глядачами й суддями державної влади, цензура могла, з одного боку, мати більший вплив, а з другого - сваволя цензорів перебувала під своєрідним мораль­ним наглядом, що вівся за ними. Але як тільки розширення республіки, ускладнення соціальних взаємовідносин і вишуканість набутків цивілізації відібрали в цього інсти­туту те, що служило йому водночас основою й обмеженням, цензура виродилась навіть у Римі. Відтак, хороші звичаї створила не цензура, а достоту могутність і дієвість цензури обумовлена саме простотою звичаїв.

У Франції такий деспотичний інститут як цензура виявився б недієвим, а водно­час і нетерпимим. При нинішньому стані суспільства звичаї складаються з настільки тонких, мінливих і невловних відтінків, що вони зазнали б неймовірних спотворень при намаганні трохи їх увиразнити. Впливати на них здатна лише громадська дум­ка, лише вона може про них судити, бо має однакову з ними природу. Вона постала б проти будь-якої позитивної влади, яка хотіла б трохи її уточнити. Якби уряд яко­гось народу задумав, як римські цензори, зганьбити громадянина певним дискримі­наційним рішенням, то вся нація виступила б проти такої постанови й не затвердила

б рішення влади.

Те, що я сказав про перенесення цензури в сучасні часи, стосується так само інших аспектів соціальної організації, щодо яких нам іще частіше і з більшим пафо­сом говорять про античність. Наприклад, виховання. Чого нам тільки не кажуть про необхідність дозволити урядові заволодіти підростаючим поколінням, аби форму-

420

421

Бенжамен Констан

вати його за своїм власним бажанням; яких тільки вчених цитат не наводять на підтримку цієї теорії! Перед нами по черзі постають перси, єгиптяни, і Галлія, і Греція, й Італія! Ах, панове, ми не перси, уярмлені деспотом, не єгиптяни, підпоряд­ковані священикам, не галли, яких їхні друїди можуть принести в жертву, зрештою, не греки або римляни, чиє індивідуальне поневолення компенсувалося участю у суспільній владі. Ми сучасні люди, і кожен з нас хоче користуватися своїми правами так, як йому заманеться, розвивати свої здібності так, як йому захочеться, не завдаючи нікому шкоди; дбати про розвиток таких здібностей у дітей, яких природа довірила нашій любові, котра тим освяченіша, чим палкіша; влада потрібна нам лише для того, щоб мати загальні засоби навчання, які вона може забезпечити; так само подо­рожні, приймаючи від неї широкі дороги, не потребують, аби ними керували при виборі шляху. Релігія також підлягає спогадам з інших століть. Мужні оборонці єдності доктрини наводять нам закони древніх, скеровані проти чужих богів, і об­ґрунтовують права католицької церкви, посилаючись на приклад афінян, які згуби­ли Сократа за те, що він розхитував політеїзм, та на приклад Августа, який хотів, аби римляни були вірними культу своїх батьків, що невдовзі призвело до того, що перших християн кидали звірам.

Остерігаймося, панове, захоплення деякими античними ремінісценшями. Оскіль­ки ми живемо нині, я хочу свободи, що відповідала б новим часам, і оскільки ми живемо в монархіях, то покірно молю монархії не запозичувати в давніх республі­ках засобів нашого поневолення.

Особиста свобода - ось, повторюю, істинно сучасна свобода. її гарантією є сво­бода політична, відповідно, політична свобода необхідна. Але в наш час просити народи пожертвувати, як древні, усією особистою свободою заради свободи полі­тичної, означає вибрати найпевніший засіб відвернути їх від однієї, а коли це вдасться, то не забаряться відібрати в них і другу.

Як бачите, панове, мої зауваження аж ніяк не скеровані на применшення цінності політичної свободи. Із запропонованих вашій увазі фактів я не роблю висновків, подібних до висновків деяких людей. З того, що древні були вільні, та з того, що ми вже не можемо бути такими вільними, якими були древні, вони висновують, що ми приречені бути рабами. їм хотілося б створити новий стан у суспільстві з незнач­ною кількістю елементів, що їх вони вважають єдино придатними для нинішнього становища світу. Серед цих елементів - упередження, щоб залякувати людей, егоїзм, щоб їх розбещувати, легкодумність, щоб їх задурманювати, грубі втіхи, щоб їх псу­вати, деспотизм, щоб ними управляти, і, звісно, позитивні знання й точні науки, щоб вправніше обслуговувати деспотизм. Було б дивно думати, що це і є наслідком сорока століть, упродовж яких людський розум завоював стільки моральних і фізич­них засобів; я так думати не можу.

З відмінностей, якими ми відрізняємося від античності, я роблю зовсім інші висновки. Потрібно не послаблювати гарантії, а розширювати володіння правами. Я зовсім не збираюся відмовлятися від політичної свободи, я просто вимагаю гро­мадянської свободи разом з іншими формами свободи політичної. Уряди мають не більше, ніж раніше, права присвоювати собі нелегітимну владу. Але уряди, які ви­никають на законних підставах, мають ще менше, ніж раніше, право випробовувати над індивідами всевладдя сваволі. Ми й сьогодні маємо права, які мали в усі часи, це вічні права погоджуватися з законами, приймати рішення стосовно наших інте-

Про свободу древніх...

ресів, бути нерозривною частиною суспільного організму, членами якого ми є. Але уряди мають нові завдання. Здобутки цивілізації і зміни, що відбулися впродовж століть, вимагають від влади більше поваги до звичок і почуттів та до незалежності індивідів. До всього цього вона повинна ставитися обережніше й м'якше.

Така стриманість влади, що твердо належить до її обов'язків, звичайно, стано­вить інтерес і для неї самої, бо якщо свобода, яка підходить для сучасників, відріз­няється від свободи, яка підходила древнім, то деспотизм, можливий у древніх, уже немислимий серед сучасників. З того, що ми часто неуважні до політичної свободи більше, ніж могли собі дозволити вони, а в нашому звичному стані захоплені нею менше, може виникнути враження, що ми інколи надто і завжди даремно нехтуємо гарантіями, які вона нам забезпечує; однак водночас, оскільки ми більше, ніж древні, цінуємо особисту свободу, ми за будь-якого посягання на неї обстоюватимемо її значно винахідливіше й наполегливіше, маючи для її захисту засоби, яких не було у

древніх.

Торгівля робить вплив сваволі на наше існування більш визискуючим, ніж рані­ше, бо у зв'язку з більшим розмаїттям наших оборудок має примножуватися І сва­воля, щоб їх охопити; однак торгівля дає змогу легше обійти дію сваволі, змінюючи природу власності, яка завдяки цій зміні стає майже невловною.

Торгівля наділяє власність новою якістю - товарообігом, без якого власність є лише користуванням; влада завжди здатна вплинути на користування, бо може відня­ти володіння, а обіг створює невидиму й нездоланну перепону для таких дій суспіль­ної влади.

Наслідки торгівлі поширюються ще далі, вона не просто звільняє індивідів, але

й створюючи кредит, робить владу залежною.

Гроші, писав один французький автор, найнебезпечніша зброя деспотизму і вод­ночас його наймогутніше гальмо; кредит підпорядковується громадській думці -сила безрезультатна, гроші ховаються або зникають, і всі державні операції призупи­няються. Кредит не мав такого впливу у древніх, їхні уряди були міцніші, ніж окре­мі особи, в наші ж дні окремі особи сильніші, ніж політична влада; багатство - це сила, наявна повсюдно і значно співмірніша з усіма інтересами, відтак, реальніша і більш здатна схиляти до покори; влада погрожує, багатство винагороджує; влади уникають, обманюючи; щоб домогтися прихильності багатства, йому потрібно слу­жити; останнє таки повинно перемогти.

Внаслідок низки таких самих причин індивідуальне існування менш поглинається існуванням політичним. Індивіди переводять свої статки на далекі відстані; вони зберігають при собі всі блага приватного життя; торгівля зблизила нації, обдарував­ши їх приблизно схожими звичаями і звичками; керівники держав можуть ворогу­вати, народи залишаються співвітчизниками.

Тож нехай влада з цим змириться, нам потрібна свобода - і ми її матимемо, та оскільки свобода, що нам потрібна, відрізняється від свободи древніх, вона вимагає інакшої організації, ніж та, що могла б підійти свободі за античних часів. Тоді чим більше часу й сил людина присвячувала здійсненню своїх політичних прав, тим вільнішою вона себе вважала; при тому різновиді свободи, яку сприймаємо ми, вона видаватиметься нам ціннішою тоді, коли здійснення наших політичних свобод зали­шатиме більше часу для особистих зацікавлень.

422