Теорія правомочності

Розгляд предмета майнової справедливості охоплює три теми. Перша - це пер­винне придбання майна, привласнення нічийних речей. Тобто ми досліджуємо, як нічийні речі потрапляють у чиєсь володіння, вивчаємо процес або процеси, завдяки яким нічийні речі знаходять господаря, самі речі, втягнуті в ці процеси, обсяг при­власнюваного майна в окремому процесі й так далі. У рамках даної теми ми говори­тимемо про складну Істину, яку тут не будемо формулювати, як про принцип спра­ведливості у придбанні. Друга тема - це перехід майна від однієї особи до іншої. Через які процеси одна особа передає майно іншій? Як особа дістає майно від того, хто ним володіє? Під цю тему підпадають основні уявлення про добровільний обмін, дарунок та (з іншого боку) шахрайство, а також опис специфічних умовностей, закріплених у даному суспільстві. Складну істину про цей предмет (куди входить і діяльність чиновників, спрямована на реалізацію цих умовностей) ми назвемо прин­ципом справедливості в передачі майна. (Маємо на увазі, що він включає й принци­пи, які регулюють процеси, коли та чи та особа забажає позбутися майна, переводя­чи його в стан нічийного).

Коли б світ був цілком справедливий, то нижченаведене індуктивне визначення вичерпно охопило б предмет майнової справедливості.

1. Особа, яка здобуває майно згідно із принципом майнової справедливості у придбанні, має право на це майно.

2. Особа, яка здобуває майно згідно із принципом справедливості в передачі від когось іще, наділеного правом на це майно, має право на це майно.

3. Ніхто не має права на майно, крім осіб, які здобули його внаслідок повторюва­ ного застосування правил, викладених у пунктах 1 і 2.

Загальний принцип розподільної справедливості просто стверджує, що розподіл справедливий, якщо кожний має право на майно, яке він набуває в процесі розподілу.

Розподіл буде справедливим, якщо він виникає з іншого справедливого розподі­лу через законні засоби. Законні засоби переходу від одного розподілу до іншого визначаються через принцип справедливості в передачі майна. Перші законні «ходи» визначаються через принцип справедливості у придбанні². Усе, що виникає зі справед­ливої ситуації і здійснюється справедливими методами, є справедливим. Засоби змін, встановлені принципом справедливості в передачі майна, зберігають справедливість. Подібно до того, як точні правила висновування зберігають істину, і будь-який висно­вок, здобутий через повторюване застосування цих правил лише з істинних заснов­ків, є сам істинним, так і засоби переходу від однієї ситуації до іншої, які відповіда­ють принципові справедливості в передачі майна, зберігають справедливість, і будь-яка ситуація, що реально виникає зі справедливої ситуації в результаті повторюва­них переходів, згідно із цим принципом, є також справедливою. Паралель між перетвореннями, які зберігають справедливість, та перетвореннями, які зберігають істину, показує, де вона неспроможна, а де чинна. Те, що висновок виведений засо­бами, які зберігають істину, із істинних засновків, є достатнім, аби довести його

Застосування принципу справедливості у придбанні може також мати місце як складова руху від одного розподілу до іншого. Ми завжди можемо знайти нічийну річ і привласнити її. Отож акт придбання не слід випускати із поля зору, коли, спрощуючи ситуацію, йдеться лише про перехід майна через його передачу.

Істинність. Те, що із справедливої ситуації могла виникнути інша через застосуван­ня засобів, які зберігають справедливість, не є достатнім для доведення її спра­ведливості. Той факт, що жертви злодія могли добровільно запропонувати йому да­рунки, не надає злодієві права на його нечесний здобуток.

Справедливість у володінні майном історично зумовлена; вона залежить від того, що відбулося насправді. Ми повернемося до цього пізніше.

Не всі реальні ситуації виникають відповідно до двох вказаних принципів май­нової справедливості: принципу справедливості у придбанні і принципу справед­ливості у передачі. Декотрі люди крадуть майно в інших або здобувають його обма­ном, поневолюють інших, привласнюючи їхній продукт і не даючи їм жити на влас­ний розсуд, або силоміць вилучають їх зі змагань у товарообміні. Жоден із цих спо­собів неприйнятний у переході від однієї ситуації до іншої. Крім того, дехто здобу­ває майно засобами, які не відповідають принципові справедливості у придбанні. Наявність несправедливості в минулому (попередні порушення перших двох прин­ципів) заторкує третю чільну тему майнової справедливості: виправлення неспра­ведливості. Якщо колишня несправедливість сформувала теперішні володіння різни­ми способами, одні з яких можна ідентифікувати, а інші - ні, то що принаймні треба тепер зробити, аби виправити несправедливість? Які зобов'язання мають виконавці несправедливих дій щодо тих, чиє становище стало гіршим, аніж воно було б, якби несправедливість не було вчинено або якби вчасно виплатили компенсацію? Як міняється справа і чи взагалі міняється, коли ті, хто одержав зиск, і ті, хто потерпів, не були безпосередніми учасниками акту несправедливості, а є, скажімо, їхніми нащадками? Чи можна заподіяти несправедливість тому, чиї статки також здобуто внаслідок невідшкодованої несправедливості? Який термін давності у справі очи­щення історії від заподіяної несправедливості? Що дозволено робити жертвам несправедливості для того, щоб виправити заподіяну їм шкоду, включно із тими багатьма несправедливостями, які чинять особи, що перебувають на державній службі? Я не чув, щоб хтось ґрунтовно проаналізував теоретичні аспекти цих пи­тань³. Припустімо, в ідеалі, що якесь теоретичне дослідження встановить принцип виправлення несправедливості. Цей принцип буде оперто на історичні відомості про попередні ситуації та заподіяні в них несправедливості (як визначено двома першими принципами справедливості, а також правами проти заподіяння шкоди) та на відомості про дійсний перебіг подій, спричинений цими несправедливостями, аж до сьогодення, і він дасть опис (або описи) стану володіння майном у суспіль­стві. Принцип виправлення несправедливості, вочевидь, візьме до уваги оцінку умовної інформації про те, що могло б статися (або ймовірний перебіг розподілу на підставі очікуваної величини), якби не було вчинено несправедливість. Якщо реаль­ний стан майнових статків не відповідає жодному з описів, які випливають із дано­го принципу, тоді треба зреалізувати один з таких описів⁴.

Див., одначе, корисну книгу Бориса Біткера (Bittker В. The Case for Black Reparations. - New York: Random House, 1973).

Якщо принцип виправлення порушень перших двох принципів дає більше одного опису володіння майном, то треба зробити вибір, котрий із них слід здійснити. Можливо, міркування про розподіль­ну справедливість та рівність, проти яких я виступаю, відіграють певну легітимну роль у цьому додатковому виборі. Так само для подібних міркувань може знайтися місце, коли ми магмо вирі­шити, які ж ознаки втілить конфігурація, коли цих ознак годі уникнути, бо Інші міркування не окреслюють її точну осяжність; одначе цю осяжність окреслити необхідно.

872

Роберт Нозік

Розподільна справедливість

873

Загальні засади теорії майнової справедливості полягають у тому, що статок на­лежить тій чи тій особі справедливо, якщо вона володіє ним на правовій основі згідно з принципами справедливості у придбанні та в передачі або згідно з принципом виправлення несправедливості (як визначено першими принципами). Якщо статок кожної особи належить їй справедливо, тоді справедлива й загальна система (роз­поділ) статків.

Для того, щоб ці загальні засади перетворити у спеціальну теорію, треба уточ­нити деталі кожного з трьох принципів майнової справедливості: принципу придбан­ня майна, принципу передачі майна і принципу виправлення порушень перших двох принципів. Я не беруся тут за це завдання. (Локків принцип справедливості у при­дбанні обговорюється нижче).

Історичні принципи та кінцево-результативні принципи

Загальні засади даної теорії правомочності висвітлюють природу та вади інших кон­цепцій розподільної справедливості. Теорія справедливого правонадання у розпо­ділі (the entitlement theory of justice in distribution) є історичною; справедливість розподілу залежить від того, як він відбувався. На противагу цьому, поточні ра­зово-дискретні принципи (current time-slice principles) справедливості визначають справедливість розподілу, виходячи з того, як саме розподілені речі (хто що має) стосовно певного структурного принципу(пів) справедливого розподілу. Утиліта­рист, який обирає між двома розподілами, розмірковуючи, який з них дає більшу суму зиску, і, якщо суми однакові, застосовує певний фіксований критерій рівності з метою вибрати найрівніший розподіл, дотримуватиметься поточного разово-дискретного принципу справедливості. Так само вчинить і той, хто має фіксовану таблицю узгоджень між сумою щастя та рівністю. Відповідно до поточного разово-дискретного принципу, при виборі справедливості розподілу слід брати до уваги лише те, хто якого майнового щабля досяг; порівнюючи будь-які два варіанти розпо­ділу, треба лише глянути на матрицю розподілів. Принцип справедливості не по­требує підживлення якоюсь додатковою інформацією. Наслідком принципів спра­ведливості такого роду є те, що будь-які два структурно тотожні розподіли виявля­ються однаково справедливими. (Два розподіли структурно тотожні, якщо вони ре­презентують ту саму форму, хоч, імовірно, стосуються різних осіб, які займають у структурі індивідуальні «лунки». Я маю десять, а ви п'ять, чи ви маєте п'ять, а я десять,- структурно тотожні розподіли). Економіка добробуту - це теорія поточних разово-дискретних принципів справедливості. Предмет розуміється як оперування з матрицями, які надають лише поточну інформацію про розподіл. Усе це, разом із декотрими іншими звичайними умовами (наприклад, вибір розподілу є інваріант­ним, у разі перейменування шпальт схеми), гарантує, що економіка добробуту стано­витиме теорію поточної разово-дискретної орієнтації з усіма її невідповідностями. Більшість осіб не сприймає поточні разово-дискретні принципи як основопо­ложні у справі розподілу часток. Вони вважають за потрібне в оцінці справедли­вості ситуації розглядати не тільки результат розподілу, але і як цей розподіл відбув­ся. Якщо ті чи ті особи сидять у в'язниці за вбивство або воєнні злочини, ми не кажемо, що для оцінки справедливості розподілу в суспільстві ми повинні зважати лише на те, чим володіє ця особа, чи та особа, чи інша особа... в даний поточний момент. Ми вважаємо за необхідне з'ясувати, чи не вчинив хтось чогось такого, за

що він вартий покарання або зменшення частки свого майнового паю. Більшість погодиться з тим, що треба зібрати й додаткову інформацію, яка стосується можли­вих покарань і штрафів. Зважте також на ситуацію з майном, що його людина праг­не мати. Один з традиційних соціалістичних підходів полягає в тому, що робітники мають право на продукт та всі плоди своєї праці; вони це заробили; розподіл не­справедливий, якщо він не дає робітникам того, на що вони мають право. Така пра­вомочність має своє коріння в історії. Жоден соціаліст, який поділяє цей погляд, не погодиться, коли йому скажуть, що оскільки структура дійсного розподілу А тотож­на структурі розподілу Д, до якого він прагне, то А не менш справедливий, ніж Д; він відрізняється лише тим, що «паразитичні» власники капіталу отримують за умов А те, на що робітники дістають право за умов Д, а за умов А робітники отримують те, на що власники капіталу дістають право за умов Д, цебто дуже мало. Цей соціа­ліст слушно, на мою думку, посилається на поняття платні, виробництва, правомоч­ності, заслуг тощо, і він заперечує поточні разово-дискретні принципи, орієнтовані лише на структуру наслідкової сукупності майна. (Сукупність майна, яка є наслідком чого? Чи не можна припустити, що спосіб продукування та виникнення майна впли­ває на те, хто чим повинен володіти?) Його помилка полягає в його погляді на ха­рактер залежності правомочностей від особливостей продуктивних процесів.

Ми тлумачимо обговорювану позицію надто вузько, коли враховуємо лише по­точні разово-дискретні принципи. Нічого не змінюється, якщо структурні принци­пи врегульовують наслідки застосування поточних разово-дискретних схем і, при­міром, дають тепер комусь більше, щоб урівноважити меншу частку, яку він мав раніше. Утилітарист, чи егалітарист, чи якась суміш обох із плином часу успадковує труднощі своїх менш далекоглядних однодумців. Йому не допоможе той факт, що певна інформація, яку інші вважають релевантною для оцінки розподілу, невіднов­но відбита у минулих матрицях. Надалі ми звертатимемось до таких неісторичних принципів розподільної справедливості, включно із поточними разово-дискретни­ми принципами, як до принципів кінцево-результативних (end-resultprinciples), або принципів кінцевого стану (end-state principles).

На противагу кінцево-результативним принципам справедливості, історичні прин­ципи справедливості стверджують, що минулі обставини або дії людей можуть ство­рювати щодо майна різноманітні правові підстави або заслуги. Несправедливість може бути вчинено під час переходу від одного розподілу до другого, структурно з ним ідентичного, тому що другий, хоча схематично той самий, може порушувати правові підстави або заслуги людей; він може не відбивати реального перебігу подій.

Моделювання

Правомочні принципи майнової справедливості, які ми щойно окреслили, - це істо­ричні принципи справедливості. Щоб краще зрозуміти їхню природу, ми відокре­мимо їх від другого підкласу історичних принципів. Візьмімо за приклад принцип розподілу відґЮРІдно до моральних заслуг. Цей принцип приписує, щоб розподілю-вані частки змінювалися прямо пропорційно до моральних заслуг; жодна особа не повинна мати більшої частки, ніж той, чиї моральні заслуги вищі. (Якби моральні заслуги можна було не просто впорядкувати, а й виміряти в інтервалі чи за шкалою відношень, то слід було б сформулювати точніші принципи). Або розгляньмо прин­цип, який виникає внаслідок заміни в попередньому принципі «моральних заслуг»

874

Роберт Нозік

Розподільна справедливість

875

на «корисність для суспільства». Або, замість «розподіляй відповідно до мораль­них заслуг» чи «розподіляй залежно від корисності для суспільства», ми проаналі­зували б «розподіляй залежно від статистично виваженої суми моральних заслуг, корисності для суспільства та потреб», де вагомість різних вимірів однакова. По­годьмося називати принцип розподілу змодельованим, якщо він встановлює, що розподіл повинен змінюватися згідно з якимось природним виміром, виваженою сумою природних вимірів або їхнім лексикографічним упорядкуванням. Також ка­затимемо, що розподіл змодельовано, якщо він узгоджується з якимось уже змоде­льованим принципом. (Я говорю тут про природні виміри, звичайно, не встановлю­ючи для них загального критерію, тому що для кожної майнової системи можна сконструювати штучні виміри, які змінюватимуться залежно від її розподілу). Прин­цип розподілу за моральними заслугами - це змодельований історичний принцип, який встановлює відповідно змодельований розподіл. «Розподіляй відповідно до 1.Q» - це змодельований принцип, який покладається на інформацію, відсутню в розподільних матрицях. Одначе він і не Історичний, бо не бере до уваги жодних дій у минулому, які створюють різні правові підстави для оцінки розподілу; він потре­бує лише розподільних матриць, де шпальти мають різні позначки, згідно з I.Q. Втім, розподіл у суспільстві може складатися з простих змодельованих розподілів без того, щоб самому бути змодельованим також. Різні його сектори можуть застосовувати різні моделі, або якесь сполучення моделей може діяти різноступе-нево в масштабах суспільства. Упорядкований у такий спосіб розподіл,- цебто складений з малої кількості змодельованих розподілів,- ми також називатимемо «змо­дельованим». Крім того, ми поширюємо застосування «моделі» на загальні схеми, утворені шляхом комбінування принципів кінцевого стану.

Майже кожний запропонований принцип розподільної справедливості змодельо­ваний: кожному залежно від його моральних заслуг, або потреб, або граничного продукту, або наполегливості й старанності, чи виваженої суми попередньо сплано­ваного результату тощо. Втім, принцип правомочності, що його ми окреслили, - не змодельований⁵. Не існує якогось одного природного виміру, або виваженої суми, чи комбінації малого числа природних вимірів, які породжують розподіл, здійсне­ний за принципом правомочності. Майнову систему, що утворюється, коли одні особи отримують свій граничний продукт, інші - здобувають його в азартних іграх, ще інші - одержують частку сімейного прибутку, ще інші - дари від фундацій, ще інші - зиск від позик, ще інші - подарунки від шанувальників, ще інші - проценти від обороту інвестованих коштів, ще інші - результат напруження власних зусиль, ще інші - знаходять речі тощо, - таку систему змоделювати неможливо. Характерні ознаки моделі для неї не властиві; значна частина таких систем пояснюється через моделі-змінні. Коли більшість людей воліє передавати певну частину своїх прав

Можна спробувати втиснути концепцію змодсльованої розподільної справедливості у рамки кон­цепції правомочності, сформулювавши хитромудрий обов'язковий «принцип передачі», який спря­мовуватиме до моделі. Наприклад, принцип, за яким той, хто має прибуток, більший середнього, повинен передати увесь надлишок особам, які перебувають нижче середнього рівня, з тим щоб підтягнути їх до нього (але не вище). Ми можемо сформулювати критерій для «принципу пере­дачі», який вилучить такі обов'язкові передачі, або ми можемо сказати, що жоден коректний прин­цип передачі, жоден принцип передачі у вільному суспільстві не буде схожим на цей. Мабуть, пер­ший підхід мас перевагу, хоча останній теж правильний.

іншим лише в обмін на щось, тоді значна частка того, чим володіють люди, зміню­ватиметься залежно від зацікавленості інших у їхньому майні. Детальніше про це можна дізнатися з теорії граничної продуктивності. Але дарунки родичам, добродійні пожертви, спадок дітям тощо пояснити в такий спосіб не можна. Нехтуючи харак­терні ознаки моделі, припустимо на мить, що реально здійснений за принципом правомочності розподіл випадковий стосовно будь-якої моделі. Хоч наслідкова си­стема не буде змодельована, вона не залишиться незрозумілою, оскільки її можна розглядати як результат певного малого числа принципів. Ці принципи визначають, як може розпочатися первинний розподіл (принцип придбання майна) і як одні розпо­діли можуть трансформуватися в інші (принцип передачі майна). Процес, у пере­бігу якого зароджується майнова система, буде зрозумілий, хоча сама система, зу­мовлена цим процесом, змодельованою не буде.

Праці Ф. А. Гаєка менше, ніж це звичайно робиться, приділяють увагу моделю­ванню розподільної справедливості. Гаєк доводить, що ми не в змозі достатньо зна­ти про становище кожної особи, щоб дати кожному за його моральними заслугами (але чи вимагатиме справедливість, аби ми це робили, навіть за наявності такого знання?); далі він стверджує, що «ми заперечуємо проти всіх спроб накинути суспіль­ству свідомо обрану модель розподілу, незалежно від того, як вона побудована - на засадах рівності чи нерівності»⁶. Одначе Гаєк доходить висновку, що у вільному суспільстві розподіл більше відбуватиметься залежно від вартості, аніж від мораль­них заслуг; цебто згідно з оціненою вартістю діяльності особи та її послуг іншим. Хоч Гаєк і заперечує концепцію змодельованої розподільної справедливості, проте сам пропонує модель, яка, на його думку, виправдана: розподіл відповідно до оціне­них вигод, наданих іншим, - водночас висловлюючи невдоволення, що вільне суспіль­ство послідовно цю модель не здійснює. Формулюючи точніше цю модель, харак­терну для вільного капіталістичного суспільства, матимемо: «Кожному відповідно до кількості благ, наданих іншим, у яких є ресурси, щоб бути корисними тим, хто корисний їм».

Усе це видаватиметься довільним, якщо не буде визначено певну прийнятну по­чаткову сукупність майна або не постульовано, що дія системи з часом вимиває всякі вагомі наслідки, що постають із цієї первинної сукупності. Для ілюстрації останнього варіанту можна навести такий приклад: якщо майже кожен купить автомобіль фірми Генрі Форда, то припущення, що кожен витратив свої гроші на купівлю внаслідок особистого довільного рішення не поставить під сумнів прибутки самого Генрі Форда. Принаймні в тому, як він їх дістав, немає нічого випадкового чи довільного. Як правильно зауважує Гаєк, розподіл за критерієм корисності для інших - це го­ловна змодельована основа у вільному капіталістичному суспільстві, але це лише основа, і вона не створює загальну, всеохопну модель правової системи (зокрема в ділянці успадкування, дарунків за довільними причинами, добродійності тощо) або стандарт, до якого суспільство має неодмінно пристосовуватись. Чи довго люди тер­пітимуть систему розподілів, які, на їхнє переконання, не моделюються?⁷ Немає сум-

Hayek F. A. The Constitution of Liberty. - Chicago: University of Chicago Press, 1960. - C. 87. Це питання не означає, що вони ставитимуться терпимо ледь не до кожного, впоряд: званого за певною схемою, розподілу. Під час обговорення поглядів Гаєка Ірвін Крістол зробив нешодавно припущення, що люди недовго терпітимуть систему, що породжує розподіли, які моделюються згідно із цінностями, а не заслугами ("Коли доброчесність втрачає усю свою привабливість" - Де-

876

Роберт Нозік

Розподільна справедливість

877

ніву, шо люди недовго погоджуватимуться з несправедливим, як вони вважають, розподілом. Люди хочуть, аби їхнє суспільство було й виглядало справедливим. Але чи має справедливість бути закладена радше в наслідковій моделі, ніж у фундамен­тальних первинних принципах? У нас немає підстав для висновку, що члени суспіль­ства, яке втілює концепцію справедливої майнової правомочності, знайдуть її не­прийнятною. Проте слід погодитися, що, якби спонуки людей до передачі частки власного майна іншим людям були повсякчас ірраціональні й довільні, це б нас непо­коїло. (Уявіть собі людей, які повсякчас вирішують, яке майно вони передадуть і кому, вдаючись до випадкових засобів). Ми почуваємося зручніше, захищаючи систе­му правомочності, якщо за її умов більшість актів передачі здійснюються обгрун­товано. Це не обов'язково означає, що всі заслуговують на отримане ними майно. Це означає тільки, що є сенс або підстава для передачі кимось майна радше цій особі, а не тій; що здебільшого ми спроможні зрозуміти, що думає передавач про власну вигоду, якій справі, на його гадку, він служить, яких цілей допомагає досягти й таке інше. Оскільки в капіталістичному суспільстві люди часто передають майно іншим в залежності від того, наскільки ці інші видаються їм корисними, то структу­ра, вибудувана індивідуальними взаємодіями і передачами, є в значній мірі обґрун­тованою і зрозумілою⁸. (Дарунки коханим, спадщина дітям, благодіяння бідним -теж не випадкові компоненти структури). Наголошуючи на вирішальному значенні розподілу за критерієм корисності для інших, Гаєк розкриває суть багатьох переда­вань і в такий спосіб показує, що система правонаступництва - це не просто без­цільне обертання трибків. Система правомочності виправдана, коли складена з індивідуальних взаємодій для індивідуальних цілей. І тут не треба ніякої надмети, ніякої накинутої згори моделі розподілу.

Вважати, що завдання теорії справедливості полягає у заповненні пробілу в блан­ ку «кожному відповідно до його >>, означає бути налаштованим до пошу­ ку моделі; окреме ж формулювання «від кожного відповідно до його »

тлумачить виробництво і розподіл як два виокремлені й незалежні процеси. Під ку­том зору теорії правомочності вони не є двома відокремленими одна від одної лан-

які роздуми про капіталізм і "Вільне суспільство" // The Public Interest. - Fall, 1970. - С. 3-15). Підтримуючи деякі зауваження Гаека, Крістол прирівнює систему, шо виходить із заслуг, до спра­ведливості. Позаяк певні докази можуть бути наведені на користь зовнішнього мірила розподілу, згідно з благом інших, ми ставимо питання про слабшу (й тому правдоподібнішу) гіпотезу. Можна й так мислити собі концепцію правомочності, що вона конкретизуватиме модель застосу­вання матричних входів, які виражатимуть відносну силу прав особи (що вимірюється певною реаль­но оцінюваною функцією). Але навіть якщо обмеження природними вимірами не зможе повністю вилучити цю функцію, остаточний результат не зведе нашу систему правомочності лише до особли­вих випадків.

Ми справді маємо вигоду від того, що діють потужні економічні спонуки, аби стимулювати інших осіб витрачати багато часу й енергії, щоб визначити, як саме нам прислужитися, забезпечу­ючи нас усім, за що ми захочемо платити. Цс не простий парадокс, що питання, чи варто критику­вати капіталізм за максимальне винагородження зусиль і, відповідно, заохочення, обговорюють не індивідуалісти, такі, як Торо, що цікавляться лише своїм особистим життям, а люди, заклопотані тим, як прислужитися іншим і завоювати їх як споживачів. Втім, для захисту капіталізму нема потреби вважати бізнесменів за найкращий тип людської породи. (Я не маю наміру приєднуватись тут і до поширеного серед загалу обмовляння бізнесменів). Ті, хто вважає, що найдостойніші по­винні отримати найбільше, нехай спробують переконати своїх співгромадян передавати ресурси саме за таким принципом.

ками. Хоч би що хто робив, купуючи чи здобуваючи використовувані ресурси за укладеними контрактами (а почасти й передаючи своє майно внаслідок дії об'єдну-вальних факторів), він має на це право. Ситуація не в тому, що щось виробляється і треба вирішувати, кому воно дістанеться. Речі з'являються у світ уже ніби при­кріплені до людей, які наділені на них правом. З точки зору історичної концепції справедливості стосовно майнової правомочності, ті, які тільки-но розпочинають

здійснювати принцип «кожному відповідно до його », ставляться до об'єктів

так, ніби вони з'явилися нізвідки, з нічого. Завершена теорія справедливості мала б охопити і цей крайній випадок; можливо, тут стануть у пригоді і загальноприйняті концепції розподільної справедливості⁹.

Приписи узвичаєної форми настільки вкорінені, що, можливо, нам би слід пода­ти концепцію правомочності як альтернативну. Залишаючи поза увагою придбання та відшкодування, ми могли б сказати:

«Від кожного відповідно до обраної ним діяльності, кожному відповідно до зробленого для себе (ймовірно, за обумовленою допомогою інших) і того, що інші воліють для нього зробити і віддати йому з набутого ними раніше (згідно з даним приписом) і чого вони ще не витратили й не передали».

Як помітить проникливий читач, цей вислів у ролі гасла має значні вади. Тому як підсумок і значно спрощуючи (але не як максиму із самостійним значенням), маємо:

«Від кожного за його власним вибором, кожному - за вибором щодо нього інших».

Як свобода руйнує моделі

Виникає запитання, як ті, хто дотримується альтернативних концепцій розподіль­ної справедливості, знаходять підстави заперечувати концепцію справедливої май­нової правомочності. Для ясності уявімо, що здійснено розподіл, схвалений однією з концепцій, які не визнають важливості встановлення правомочності. Припустімо, що саме цій концепції ви віддаєте перевагу, й позначмо цей розподіл D,; можливо, кожен має однаковий пай, можливо, паї змінюються залежно від обраного вами ви­міру. Тепер припустімо, що Вілт Чемберлайн користується великим попитом у баскет­больних команд, бо його участь у матчах принаджує чималу кількість глядачів. (Та­кож припустімо, що контракти укладаються лише на рік, а гравці самі розпоряджа­ються собою). Він підписує з командою контракт такого змісту: в кожній домашній грі двадцять п'ять центів від ціни кожного вхідного квитка дістається йому. (Ми ігноруємо питання, чи нехтує він інтереси власників, - нехай, мовляв, самі викру­чуються). Сезон розпочинається, і глядачі плавом пливуть на гру його команди; ку­пуючи квиток, вони щоразу опускають окремо двадцять п'ять центів від його ціни до спеціальної скриньки з написаним на ній ім'ям Чемберлайна. Вони в захваті від можливості бачити його гру; вона для них варта будь-якої вхідної ціни. Припустімо, що в якийсь сезон його домашні ігри відвідає мільйон осіб, і Вілт Чемберлайн на­крутить $ 250 000, набагато більшу суму, аніж середній прибуток гравця, і більшу, ніж заробляє будь-хто ще. Чи має він право на цей прибуток? Чи цей новий розподіл

Постійна зміна становища від тієї обмеженої ситуації до нашої власної спонукає нас прояснити основне підґрунтя правомочності і проаналізувати, чи підстави правомочності лексикографічно важ­ливіші за підстави звичайних теорій розподільної справедливості до тієї міри, що найменша прикмета правомочності переважуватиме міркування звичайних теорій розподільної справедливості.

878

Робеет Нозік

Розподільна справедливість

879

D несправедливий? Якщо так, то чому? Не виникає сумнівів щодо того, чи кожний із загалу людей мав право контролювати належні йому ресурси за умов D_{; адже це був розподіл, до якого ви прихильні і який (в інтересах аргументації) ми взяли за прийнятний. Всі ці люди самі вирішили віддати по двадцять п'ять центів із власних грошей Чемберлайну. Вони могли витратити їх на кіно чи на солодощі, на примірни­ки журналу «Dissent» або «Monthly Rewiew». Але всі вони, принаймні один міль­йон, зійшлися на тому, щоб віддати їх Вілту Чемберлайну в обмін на право милува­тися його грою в баскетбол. Якщо D, був справедливим розподілом і люди добро­вільно перейшли від нього до D₂, передаючи частку своїх паїв, одержаних за умов D (навіщо той пай, якщо ним не можна користуватися за власним бажанням?), то чи не є D₂ також справедливим? Якщо люди були правомочні розпоряджатися ре­сурсами, на які їм було надано право (за умов D,), то чи не включало це їхню спро­можність віддати або обміняти власну правомочність на гру Вілта Чемберлайна? Чи може хто оскаржити це на засадах справедливості? Кожна особа вже мала свою законну частку за умов D,. За умов D_f не було нічого з комусь належного, на що міг справедливо претендувати хтось інший. Після того, як хтось щось передав Вілтові Чемберлайну, треті учасники все ще мали свої законні паї; їхні паї не змінилися. Яким чином факт такої передачі, здійснений між двома особами, міг створити підґрунтя для законної вимоги розподільної справедливості щодо частки вже пере­даного з боку третього учасника, який не мав справедливих претензій на майно інших до цієї передачі?¹⁰ Аби усунути зайві заперечення, уявімо собі обміни, що виникають у соціалістичному суспільстві після відпрацювання основного робочого часу. Після гри в баскетбол, що є його повсякденною працею, або якоїсь іншої по­всякденної роботи Вілт Чемберлайн вирішує в позанормований час заробити додат­кові гроші. (Квоту його основної роботи виконано; він відпрацьовує час понад це). Або уявіть собі професійного жонглера, улюбленця публіки, який виступає поза основним часом, відведеним для вистав.

Чому хтось понаднормове працює в суспільстві, де нібито потреби всіх задово­лені? Мабуть, тому, що він цікавиться речами, не пов'язаними із задоволенням ос­новних потреб. Мені подобається робити помітки в книжках, які я читаю, і мати ці книжки напохваті, аби втішатися на дозвіллі. Було б дуже приємно і зручно мати у себе вдома фонди Widener Library. Але, я гадаю, жодне суспільство не забезпечить

Невже така передача не може справити інструментальний вплив на третього учасника, змінюючи його імовірний вибір? (А що, коли двоє учасників передачі незалежно один від одного вже викори­стали своє майно в такий спосіб?) Я обговорю цс питання нижче, але наразі зауважу, шо воно до-пускас можливість розподілу найвищих внутрішніх нсінструментальних благ (так званий досвід чистої корисності), які нібито підлягають передачі. Вірогідний також контраргумент, шо передача може викликати в третього учасника заздрощі, бо вона погіршує його становище стосовно когось іншого. Я вважаю незбагненним, як цс можна мислити в контексті вимоги справедливості. Про заздрість див. розділ восьмий.

Тут, і ще деінде в цьому розділі, теорія, яка містить елементи суто формальної справедливості, могла б запропонувати, на мій погляд, і дещо прийнятне, якщо уточнити його функцію; а саме: існування фундаментальних інституцій задля забезпечення певних умов щодо розподілу майна. Але якщо ці Інституції не є самі по собі сумою або підсумком добровільних (нсагресивних) дій людей, підбитим невидимою рукою, то обмеження, які вони накладають, потребують виправдання. Ні в якому разі наша аргументація не тлумачить певні фундаментальні інституції ширше, аніж інсти­туції «мінімальної» держави на кшталт нічного сторожа, держави, функції якої зведено до захисту людей від загрози вбивства, нападу, пограбування, шахрайства тошо.

володіння такими ресурсами кожній особі, яка хотіла б мати їх у власному розпоряд­женні (за умов D,). Отже, люди або повинні обходитися без якихось бажаних додат­кових речей, або ж мати змогу працювати понад норму, щоб хоч деякі з них здобути. На якій підставі можна заборонити нерівність, що виникає за таких обставин? Зау­важте також, що невеликі підприємницькі структури таки з'являються в соціалі­стичному суспільстві, допоки їх не заборонять. Приміром, я переплавив деякі зі своїх речей (що належать мені відповідно до D,) і з цього матеріалу зробив машину. Я пропоную вам та іншим філософську лекцію щотижня в обмін на те, аби ви по­крутили ручку моєї машини, вироби якої я виміняю на ще якісь речі, і так далі. (Сировинні матеріали, що їх використала машина, надали мені ті, хто володіє ними відповідно до D , в обмін на слухання лекцій). Кожна особа могла б докласти зу­силь, щоб дістати речей набагато більше власного паю за умов D,, Дехто навіть хотів би покинути свою роботу в соціалістичній промисловості і працювати повний робочий день у приватному секторі. Я скажу дещо більше про ці справи в наступно­му розділі. Тут я хочу лише звернути увагу на те, що в соціалістичному суспільстві, яке не заборонило людям застосовувати за власним бажанням деякі ресурси, надані їм за умов соціалістичного розподілу D,, приватна власність може започаткуватися навіть у ділянці засобів виробництва". Але соціалістичне суспільство зазвичай за­бороняє капіталістичну співпрацю між громадянами.

Суть прикладів із Вілтом Чемберлайном та підприємництвом у соціалістичному суспільстві в тому, що жоден принцип кінцевого стану або змодельований принцип розподільної справедливості не може застосовуватися тривалий час без постійної взаємодії з життям людей. Будь-яка привілейована модель перетворюється людьми, які обирають у діях варіативність, у непідхожу для даного принципу; наприклад, людьми, які обмінюються з іншими товарами й послугами або віддають іншим речі, на які вони як передавачі - відповідно до привілейованої розподільної моделі - ма­ють право. Для збереження цієї моделі треба або постійно втручатися, щоб утрима­ти людей від передачі ресурсів за власним бажанням, або знову ж таки безперервно (чи періодично) втручатися, аби вилучити в декотрих осіб ресурси, які з певних мірку­вань їм хтось вирішив передати. (Але якщо для людей впровадити певний ліміт часу

Див. уривок із роману Джона Генрі Маккся «Анархіст», передрукованому за редакцією Леонарда Крімсрмана і Льюїса Псррі під назвою «Взірці анархії» (New York: Doublcday Anchor Books, 1966), в якому анархіст індивідуалістичний напосідає на анархіста комуністичного із наступним питан­ням: «Чи перешкоджатимете ви індивідам у соціальній системі, що ви її називаєте "вільним кому­нізмом", чинити поміж собою обмін працею засобами їхнього власного посередницького обміну?». І далі: «Чи перешкоджатимете ви їм займати землю задля персонального користування?». У романі оповідасться: «Це питання, якого не уникнеш. Якщо він [анархіст] відповідає "Так!", то визнає, шо відкидає автономію Індивіда, яку завжди ревно захищав; якщо, з другого боку, він відповідає "Ні!", то визнає право приватної власності, яке він щойно так рішуче заперечував», .,. Потім він відпові­дає: "За умов Анархії будь-яка кількість людей повинна мати право сформувати вільну асоціацію і таким чином реалізувати свої ідеї на практиці. Я ніяк не можу втямити, як цс можливо когось зігнати на справедливих підставах Із землі та вигнати з оселі, що він нею користується і її займає.... кожна серйозна людина має сама проголосити: за Соціалізм, й тому за силу й проти свободи, або за Анархізм, й у такий спосіб за свободу і проти сили"». На противагу цьому подибуємо твердження Ноама Хомського: «Кожний послідовний анархіст повинен виступати проти приватної власності на засоби виробництва», «отже, послідовний анархіст ... буде соціалістом ... досить своєрідного шти-бу» (передмона до кн.: Guerin D. Anarchism: From Theory lo Practice. - New York: Monthly Review Press, 1970.-C. XIII, XV),

880

Роберт Нозік

Розподільна справедливість

881

на тривалість користування ресурсами, що їх добровільно передають їм інші, то чи варто їм узагалі дозволяти користуватися цими ресурсами протягом хай там якого періоду часу? Чому б не провести негайної конфіскації?) Можна висунути контрар­гумент, що всі люди спроможні самохіть утримуватися від дій, які руйнують при­вілейовану модель. Це можливо лише за нереалістичних умов: 1) що всі захочуть цю модель підтримати (а ті, хто цього не захоче, чи не змушені будуть «перевихову­ватися» або піддавати себе насильницькій «самокритиці»?); 2) що кожен може зібрати достатньо відомостей про власні дії та про життя інших людей з метою з'ясувати, хто ж цю модель руйнує; 3) що зовсім різні й далекі одна від одної особи спроможні настільки узгодити власні дії, щоб точнісінько припасувати їх до заданої моделі. Порівняйте з усім цим засоби, завдяки яким ринок займає нейтральну позицію щодо людських схильностей, коли він через ціни віддзеркалює й передає розсіяну всюди інформацію та координує людську діяльність.

Можливо, надто категорично твердити, що кожний змодельований принцип або принцип кінцевого стану неминуче розладнається внаслідок добровільних дій індиві­дуальних учасників, які здійснюють передачу частки своїх паїв, отриманих за цим принципом. Бо, певно, деякі дуже слабкі моделі не так вже й спотворюються¹². Будь-яка розподільна модель з егалітарним компонентом з часом руйнується добровільни­ми діями окремих осіб, як і кожна змодельована умова достатнього змісту, яка про­понується на роль центральної ланки розподільної справедливості. Крім того, оскіль­ки деякі слабкі умови або моделі в такий спосіб не дестабілізуються, було б доціль­но подати розгорнутий опис обговорюваних цікавих та змістовних моделей і дове­сти теорему щодо їхньої нестабільності. Чим слабкіше моделювання, чим вірогідні­ше, що система майнової правомочності сама його задовольняє, тим правдоподібніше припущення, що будь-яке моделювання нестійке або ж задовольняється даною сис­темою правомочності.

Аргументація Сена

Наші висновки додатково підтверджуються, якщо розглянути нещодавню аргумен­тацію Амартьї К. Сена¹³. Припустімо, що індивідуальні права тлумачаться як право обирати, яка з двох альтернатив займе вищий щабель у соціальному структуруванні альтернатив. Додаймо слабку умову, що коли одній альтернативі одностайно віддаєть-

Чи можна вважати стабільним змодельований принцип, який просто потребує розподілу відповідно до оптимальності Парсто? Одна особа могла б передати другій дар чи спадок, які ця друга може обміняти з третьою задля обопільного зиску. До того моменту, як друга особа вчинить цей обмін, оптимальності Парето ще немає. Чи втілює представлена принципом стабільна модель саме ту з-посеред оптимальних позицій, за Парсто, яка задовольняє якусь подальшу умову Сі Може вида­тися, що альтернативи немає, оскільки добровільний обмін, який виводить за межі даної ситуації, показус тс, що перша ситуація не задовольняла критерію оптимальності Парсто. (Проігноруйте нс-виправданість цієї останньої вимоги для випадків зі спадщиною). Але принципи таки мають справдитися через певний час, коли виникають нові можливості. Може статися, що розподіл, який наразі задовольняє критерій оптимальності Парсто, за умов появи нових можливостей його не за­довольнятиме (Вілт Чемберлайн набирає сил і починає грати в баскетбол); і хоч людська діяльність прямуватиме тоді до нової, за Парето, оптимальної позиції, цій новій позиції не треба буде задо­вольняти Істотну вимогу С Потребуватиметься постійна взаємодія, щоб забезпечити безперервне задоволення С (Варто дослідити теоретичну можливість підтримання моделі процесом діяльності невидимої руки, який повертає модель до рівноваги щоразу, коли виникають відхилення). Collective Choice and Social Welfare. - Holdcn-Day, Inc., 1970. - Розд. б і б*.

ся перевага перед другою, тоді в соціальній ієрархії вона розташовується вище. Якщо існують два різні індивіди, наділені індивідуальними правами в щойно потрактова-ному сенсі, і які обирають з різних пар альтернатив (що не мають жодного спільно­го члена), тоді з причини якогось вірогідного надання переваг з боку цих індивідів і відповідної зміни структурування можна стверджувати, що лінійного соціального структурування немає. Припустімо, що особа А має право обирати поміж (X, У), а особа В має право обирати поміж (Z, W); також припустімо, що їхні індивідуальні схильності виявилися саме таким чином (і що інших індивідів не існує). Особа А віддає перевагу W перед X, Y, Z, особа ж В віддає перевагу Y перед Z, W, X. За умови одностайності, у соціальному структуруванні (^надається перевага стосовно X (ос­кільки кожен індивід обирає його стосовно X), a Y віддається перевага стосовно Z (оскільки кожен індивід обирає його стосовно Z). Також у процесі соціального структурування X надається перевага перед У відповідно до права вибору серед цих двох альтернатив, яке має особа Л. Комбінуючи усі три бінарні щаблі, ми матимемо те, що в соціальному структуруванні W віддається перевага перед X, якому віддано перевагу перед Y, своєю чергою обраному стосовно Z. Одначе, згідно з правом осо­би В на вибір, Z може бути віддано перевагу стосовно І¥в соціальному структуруван­ні. Перехідного соціального структурування, яке задовольняє усі ці умови, не існує, а тому соціальне структурування нелінійне. Ось така аргументація, за Сеном.

Труднощі виникають тоді, коли ми розглядаємо індивідуальне право обирати з-поміж альтернатив як право визначати взаємне розташування цих альтернатив у соціальному структуруванні. Альтернатива, яка спонукає індивідів класифікувати пари альтернатив та окремо індивідуальні альтернативи, - не краще; класифікуван­ня ними пар живить метод змішування індивідуальних уподобань на користь соціаль­ному структуруванню пар; а вибір серед альтернатив найвищій парі соціального структурування здійснюється індивідом на підставі права обирати тільки всередині цієї пари. Ця система має наслідком також те, що якась альтернатива може бути обрана, хоча колеей віддає перевагу іншій альтернативі; наприклад, Л обираєХсто-совно Y, де (X, Y) якимось чином є парою найвищого рангу в соціальному структу­руванні пар, хоч кожен, включаючи А, віддає перевагу W перед X. (Але вибір, який випадає на долю особи А, можна здійснити лише між Хта Y).

Більш переконлива точка зору на індивідуальні права ось яка. Індивідуальні права співможливі; кожна особа може використовувати свої права на власний розсуд. Ви­користання цих прав фіксує певні характеристики соціального існування людини. У межах цих фіксованих характеристик вибір може бути здійснено через механізм соціального вибору, який Грунтується на соціальному структуруванні, але за умови, що є подальший вибір! Права не визначають соціального структурування, але нато­мість установлюють межі, всередині яких здійснюється соціальний вибір через ви­лучення одних альтернатив, закріплення інших тощо. (Коли я маю право обирати, жити мені в Нью-Йорку чи в Масачусетсі, і я обрав Масачусетс, тоді альтернативи, які стосуються мого проживання у Нью-Йорку, не є чинниками, які слід враховува­ти в соціальному структуруванні). Навіть у тому випадку, коли всі можливі альтер­нативи спершу впорядковуються, незалежно від чиїхось прав, становище не змінюється: адже тоді встановлюється найвища в ієрархії альтернатива,яка не може бути вилучена здійсненням чиїхось прав. Права не визначають розташування аль­тернативи або відносне розташування двох альтернатив у соціальному структуру-

882

Роберт Нозік

Розподільна справедливість

883

ванні; проте вони впливають на соціальне структурування, обмежуючи вибір, який воно може дозволити.

Якщо правомочність стосовно майна - це право ним розпоряджатися, тоді соціальний вибір має відбуватися всередині обмежень на те, як саме люди вирішу­ють скористатися цими правами. Якщо будь-яке моделювання законне, воно по­трапляє у сферу дії соціального вибору і відтак обмежується наявністю людських прав. Як іще можна врахувати висновки Сена? Альтернатива першочергового враху­вання соціальної структури, коли права реалізуються лише в рамках її обмежень, -це ніяка не альтернатива. Чому б тоді не обрати якнайвище розташовану альтерна­тиву й забути про права? Якщо ця найвища альтернатива залишає певний простір для індивідуального вибору (й саме тут, очевидно, можна здійснити своє «право» вибору), тоді має бути щось таке, що перешкоджало б перетворенню ЇЇ на іншу аль­тернативу. Отже, аргументація Сена приводить нас знову до висновку, що моде­лювання потребує постійної взаємодії з індивідуальною діяльністю та вибором¹⁴.

Перерозподіл і право власності

Очевидно, що змодельовані принципи створюють людям можливість вибору, за яким вони витрачають на себе, а не на інших, ресурси, на які їм надано право відповідно до якоїсь привілейованої розподільної моделі Dj. Бо коли кожна з кількох осіб витра­чає трохи зі своїх ресурсів Dj на іншу особу, то ця інша особа одержить більше, ніж його D_p частка, порушуючи тим самим рівновагу привілейованої розподільної мо­делі. Обстоювання розподільної моделі - індивідуалізм Із помстою! Змодельовані розподільні принципи не дають людям того, шо дають правомочні, а лише поліпшу­ють розподіл. Бо ж вони не дають права обирати, що робити з тим, що маєш; не дають права обирати мету, яка містить у собі (за своїм змістом чи як засіб) посилен­ня становища когось іншого. Згідно з цими поглядами, інституція сім'ї вносить роз­лад, тому що всередині сім'ї виникають передачі, які розладнують привілейовану розподільну модель. Або сім'ї самі стають осередками застосування розподілу, еле­ментами заповнення шпальт у бланках (на якій підставі?), або ж взаємини кохання забороняються. Ми повинні побіжно звернути увагу на невизначену позицію щодо сім'ї з боку радикалів. Властиві їй взаємини любові беруться за модель, яку треба виборювати й поширювати на все суспільство, водночас її ганьблять як задушливу інституцію, яку слід зламати й засудити як осередок вузьких інтересів, що пере­шкоджають досягненню радикальних цілей. Чи варто зайвий раз казати, що негоже нав'язувати широкому загалові стосунки любові й турботливості, притаманні сім'ї, стосунки, які встановлюються самохіть?¹⁵ Принагідно зауважимо, що любов дає

цікавий приклад інших історично обумовлених взаємин у тому аспекті, що вона (подібно до справедливості) також залежить від реальних подій. Доросла людина може покохати іншу завдяки властивим їй рисам; але це інша особа, а не риси, які припали їй до вподоби¹⁶. Кохання не перекидається на ще когось із тими самими рисами, навіть на того, в кому вони виявлені більш чітко. Кохання триває всупереч змінам рис, які його розбудили. Кохають конкретну особу, яку зустріли. Чому лю­бов є історичним явищем, прив'язаним до особи, а не до її характерних рис, - ціка­ве й непросте питання.

Захисники змодельованих принципів розподільної справедливості зосереджу­ють увагу на критерії встановлення, хто має одержувати майно; вони досліджують причини, з яких хтось повинен щось мати, а також загальну картину статків. Неза­лежно від того, краще чи не краще віддати, аніж одержати, захисники змодельова­них принципів повністю нехтують дії віддавання. У розгляді розподілу товарів, при­бутку й т. ін. їхні теорії - це теорії одержувальної справедливості; вони нехтують будь-яке право особи щось віддати. Навіть в обміні, де кожний учасник водночас дає і одержує, змодельовані принципи справедливості повністю зосереджуються на ролі одержувача та його гаданих правах. Отож дискусії мають ухил фокусуватися на тому, що люди радше мають (повинні мати) право успадковувати, ніж передава­ти у спадок чи вирішувати, щоб належним їм майном могли володіти інші. Мені бракує переконливих пояснень, чому загальновідомі теорії розподільної справед­ливості до такої міри орієнтовані на одержування; нехтування тих, хто дає, і тих, хто передає, та їхніх прав - це те саме, що й нехтування виробників та належних їм прав. Але чому все це нехтується?

Змодельовані принципи розподільної справедливості неможливі без перерозпо-дільної діяльності. Ймовірність того, що вільно набуте реальне майно точно вкла­дається в задану модель, дуже незначна; і стає нульовою, коли люди цим майном обмінюються або його віддають. З погляду теорії правомочності перерозподіл - це справді серйозна справа, що, як водиться, тягне за собою порушення людських прав. (До винятку належать ті набутки, які підпадають під принцип відшкодування несправедливості). З інших поглядів він також справа серйозна.

Оподаткування трудового доходу рівноцінне примусовій праці¹⁷. Дехто вважає це твердження безумовно істинним: вилучення заробітку за п годин праці - це те саме, що вилучення п годин у конкретної особи; це те саме, що присилувати цю особу працювати п годин на когось іншого. Інші ж вважають це твердження абсур­дним. Але навіть ці останні, якщо вони заперечують примусову працю, мали б про­тестувати проти того, щоб безробітних гіпі примушувати працювати на користь бідних¹⁸.1 вони мали б також осуджувати присилування кожної особи працювати на

¹⁴ Пригнічення буде менш помітним, якщо відповідні установи не заборонятимуть певні дії, шо підри­вають облаштункові схеми (різні обміни чи передання правомочності), а радше запобігатимуть їхньому здійсненню шляхом їх анулювання.

Виявом непослідовності так званого принципу відмінності, який належить Роулзові і якого ми тор­каємося в другій частині цього розділу, є його неспроможність як регулятивного принципу навіть у сім'ї, яка складається з індивідів, шо люблять один одного. Чн повинна сім'я витрачати свої статки на забезпечення високого становища своєї найменш вдалої і найменш талановитої дитини, обділя­ючи інших дітей, або витрачати кошти на їхню освіту й виховання лише за умови, що вони дотри­муватимуться у своєму житті лінії поведінки на максимальне поліпшення становища своїх недо­лугих братів та сестер? Звичайно, ні. Чи ж можна навіть помислити про це як про політику для запровадження серед ширшого загалу? (Нижче я дискутую з приводу імовірної відповіді Роулза: деякі принципи, які спрацьовують на макрорівні, у мікроситуаціях непридатні).

"' Див.: Vlastos G. The Individual as an Object of Love in Plato. - У кн.: Vlastos G. Platonic Studies. -Princeton: Princeton University Press, 1973. - С 3-34.

¹⁷ Я не впевнений, що аргументи, наведені нижче, доводять, що такс оподаткування просто € приму­сова праця; тобто «рівноцінне» тут означає «одного типу». Не впевнений я і щодо зворотного, а саме, що ці аргументи вказують на велику схожість між оподаткуванням та примусовою працею, що виправдано й переконливо розглядати таке оподаткування у світлі примусової праці. Останній підхід нагадує нам, як Джон Віздом тлумачить твердження метафізиків.

'* Нічого не випливає з того факту, що тут і в інших місцях я досить вільно говорю про потреби, оскільки я щоразу заперечую критерій справедливості, який би їх включав. Та, коли щось залежить від цього поняття, можна розглянути його ретельніше. Щодо скептичного підходу, див.: Minogue К. The Liberal Mind.-New York: Random House, 1963.-С. 103-112.

884

Роберт Нозік

Розподільна справедливість

885

користь бідних щотижня п'ять додаткових годин. Але система, яка стягує п'ятиго-динну платню у вигляді податку, не видається їм такою, що примушує когось пра­цювати по п'ять годин, бо ж вона пропонує присилуваній особі ширший спектр вибору в діях, ніж це робиться тоді, коли людину примушують виконувати якусь конкретну працю. (Втім, ми можемо уявити собі градацію систем примусової праці - від такої, що точно визначає якусь конкретну діяльність, до такої, що надає мож­ливість вибору між двома діяльностями, до...; і так далі). Крім того, передбачають запровадження системи, якій притаманне щось подібне до пропорційного податку на все, що людина має понад обсяг, необхідний для задоволення основних потреб. Дехто вважає, що це не змушує працювати зайвий час, оскільки не вводиться уста­лена кількість додаткових годин, що їх треба відпрацювати, й на цій підставі можна зовсім уникнути податку, заробляючи лише стільки, скільки потрібно для покриття основних потреб. Такий погляд на примусовість цілковито невластивий тим, хто також вважає, що люди змушені щось робити в тих випадках, коли альтернативи, на які вони натрапляють, значно гірші за реальну ситуацію. Одначе обидва ці погля­ди хибні. Те, що декотрі діють умисне, порушуючи заборону ущемлювати чиїсь права, аби через погрозу силоміць обмежити альтернативи,- у даному разі між спла­тою податку або (чи не найгірша альтернатива) стягненням натурою,- це факт, який робить податкову систему системою примусової праці й тим самим вирізняє її се­ред інших різновидів хоч і обмеженого, але не примусового вибору¹⁹.

Людина, яка воліє працювати довше, щоб отримати прибуток більший, аніж тре­ба для задоволення її основних потреб, віддає перевагу додатковим речам чи послу­гам на противагу дозвіллю та активності впродовж можливого неробочого часу; тоді як людина, котра не бажає працювати додатковий час, віддає перевагу активності в час дозвілля на противагу додатковим речам чи послугам, які вона могла б здобути, працюючи більше. Коли так, то якщо для податкової системи нелегітимно відбирати в людини частину її дозвілля (примусова праця) для забезпечення потреб бідних, то чи можна визнати легітимним, коли податкова система для цієї ж таки мети відбирає в людини її добро? Чому ми повинні ставитися до людини, яка для свого щастя по­требує якихось матеріальних речей або послуг, Інакше, ніж до людини, чиї вподо­бання й бажання не ототожнюють щастя із цими речами? Чому людина, котрій подо­бається дивитись кіно (і яка мусить заробити на квиток гроші), повинна відгукува­тися на заклик допомагати бідним, а людина, що воліє милуватися вечірньою зорею (й тому не потребує заробітку додаткових грошей), не повинна? Справді, хіба не дивно, що перерозподілювачі залишають поза увагою людину, яка так легко знахо­дить собі втіху без додаткової праці, й водночас накладають додаткового тягаря на бідолаху, який мусить заради своєї втіхи працювати? Імовірніше було б чекати про­тилежного. Чому особі з нематеріальними й неужитковими уподобаннями дозволе­но безперешкодно обирати найжаданішу з можливих альтернатив, тоді як особа, чиї втіхи або бажання включають матеріальні речі і яка мусить трудитися задля додаткових грошей (і тому працювати на тих, хто спроможний оплатити її труд за вартістю), повсякчас має наражатися на перешкоди? Можливо, немає принципової

відмінності. І можливо, дехто ухвалює таке рішення лише задля адміністративної зручності. (Ці проблеми та суперечки не обходять тих, хто вважає, що примусова праця на бідних або реалізація привілейованої моделі кінцевого стану цілком прийнятні). Під час докладнішого обговорення ми мусили б (і того хочемо) охопити нашою аргументацією сферу відсотків на капітал, посередницьких прибутків тощо. Хто має сумнів, що таке розширення аргументації можливе, і хто саме тут підво­дить риску у питанні оподаткування трудового прибутку, муситиме розробити до­сить складні змодельовані історичні принципи розподільної справедливості, оскіль­ки принципи кінцевого стану жодним чином не диференціюють джерел прибутку. Тому настав час розглянути детальніше принципи кінцевого стану й зосередити ува­гу на з'ясуванні, у який спосіб різні змодельовані принципи залежать від конкретних поглядів на джерела або повну чи неповну легітимність прибутків, процентів на капітал тощо; встановити, які конкретні підходи явно хибують.

Якого типу право щодо інших надає людині легально інституалізована модель кінцевого стану? Головним осердям поняття власності на X, стосовно якого пояс­нюються всі його інші сторони, є право визначати, що можна вчинити з Х\ право обирати, що з обмеженого кола можливостей слід реалізувати або спробувати реалі­зувати²⁰. Ці обмеження накладаються певними принципами або законами, які діють у суспільстві. Згідно з нашою теорією, це надані людям і сформульовані Локком природні права (чітко виявлені за умов мінімального впливу держави). Моє право власності на ніж дозволяє мені тримати його, де я захочу, але не встромляти у ваші груди. Я сам вирішую, який прийнятний вибір стосовно ножа буде зреалізовано. Поняття власності допомагає зрозуміти, чому колишні теоретики говорили про людей як таких, що містять власність кожний у собі самому й у своїй праці. Вони вважали кожну особу наділеною правом вирішувати, ким стати і що робити, а також правом самій пожинати плоди власної праці.

Право на вибір альтернативи з обмеженого кола альтернатив може належати інди­відові або ж групі, що підкоряється певній процедурі досягнення спільного рішення; право на вибір може також передаватись від особи до особи, так що одного року я вирішую, що робити зХ, а наступного року - ви (мабуть, вилучаючи альтернативу знищення). Або - протягом того самого періоду - певні рішення ухвалюватимуться мною, інші - вами. 1 так далі. Нам бракує адекватного, продуктивного, аналітичного інструменту для класифікації типів обмежень щодо сукупності варіантів, з-посеред яких потрібно обирати, а також типів способів, якими владна сила рішень може бути підтримана, розподілена і об'єднана, Між іншим, теорія власності якраз містить таку класифікацію обмежень та виконавчих засобів і з малої кількості принципів уможливлює виведення безлічі цікавих тверджень про наслідки та дію конкретних комбінацій обмежень та засобів здійснення рішень.

Коли кінцево-результативні принципи розподільної справедливості вбудовано в правову структуру суспільства, вони (як і більшість змодельованих принципів) на­дають кожному громадянинові безумовне право на певну частку сукупного суспіль­ного продукту; тобто на певну частку валової суми індивідуально та спільно виробле­них продуктів. Цей валовий продукт вироблено працею індивідів через застосуван­ня засобів виробництва, які створив хтось інший, а також людьми, які організову-

Додаткові деталі, що їх повинно включати цс твердження, містяться у моему нарисі «Примус» (Philosophy, Science, and Method / Eds. by S. Morgenbesser, P. Suppcs, and M. White. - New York: St. Martin, 1969).

Стосовно тематики цього та наступного параграфів див. праці Армена Алчяна.

886