813 Рональд Дворкін

свободи. Але наше розуміння ідеї рівності вказує більш плідний шлях. Я припус­каю (як уже казав), нібито в сучасній політиці існує загальна домовленість про те, що уряд має ставитись до всіх своїх громадян з рівною турботою і повагою. Я не маю наміру, наприклад, заперечувати величезну владу забобонів у американській політиці. Але сьогодні небагато громадян і ще менше політиків погодилися б з полі­тичними переконаннями, що суперечать абстрактному принципові рівної турботи і поваги. Однак, як стало зрозуміло з нашого обговорення, різні люди дотримуються надто різних уявлень про те, чого вимагає абстрактний принцип у конкретних ви­падках.

III

Що означає для уряду ставитися до своїх громадян як до рівних? Думаю, це те саме питання, як і питання про те, що означає для уряду ставитись до всіх своїх громадян як до вільних, чи незалежних, чи з однаковим почуттям власної гідності. В усякому разі, саме це питання було основним для політичної теорії з часів Канта.

На нього можна відповісти у два принципово різні способи. Перший передба­чає, що уряд має бути нейтральним у тому, що можна назвати питанням про добре життя. Другий - що уряд не може бути нейтральним у цьому, оскільки він не може ставитись до своїх громадян як до рівних людських істот, не маючи уявлення про те, якою повинна бути людина. Далі мені слід пояснити цю відмінність. Кожна осо­ба дотримується більш-менш точно сформульованого поняття про те, що саме надає цінність життю. Таке поняття має вчений, що цінує розумове життя; воно є і в гро­мадянина, що любить дивитися телевізор, пити пиво і нерозсудливо промовляти: «Оце життя!» - хоча, звичайно, він менше замислюється над цією проблемою і меншою мірою здатний описати і відстояти своє уявлення.

Перша теорія рівності передбачає, що політичні рішення мають бути, якщо це можливо, незалежними від будь-якого конкретного розуміння доброго життя чи того, що саме надає цінність життю. Оскільки громадяни у суспільстві відрізняються за своїми розуміннями доброго життя, уряд не ставитиметься до них як до рівних, якщо віддасть перевагу одному з розумінь на противагу іншому - чи тому, що чи­новники вважатимуть, наче воно є істотно кращим, чи тому, що воно властиве чи-сельнішій або тій, яка має більшу владу, групі. Друга теорія, навпаки, доводить, що зміст, який ми вкладаємо в поняття однакового ставлення, не може бути незалеж­ним від певної теорії про те, що є добром для людини чи добрим життям, оскільки ставитись до людини як до рівної означає ставитись до неї так, як хотіла б, щоб до неї ставились, достойна чи справді розсудлива особа. Добре врядування полягає в заохоченні чи хоча б у схваленні добрих способів життя; ставлення як до рівного полягає в ставленні до кожної особи так, наче вона прагне вести таке життя, в уся­кому разі, настільки, наскільки це можливо.

Ця відмінність є надто абстрактною, але, разом з тим, і дуже важливою. Зараз я доведу, що лібералізм приймає як визначальний політичний принцип першу теорію рівності. Я спробую обгрунтувати це твердження у такий спосіб. В наступній час­тині я покажу, що, ймовірно або навіть напевно, мисляча людина, яка приймає пер­шу теорію рівності, враховуючи економічні і політичні умови в Сполучених Шта­тах в останні кілька десятиріч, буде дотримуватись поглядів, в яких я вбачаю звич­ну суть ліберальних підходів. Якщо це так, то ця гіпотеза задовольняє другу з тих

Ліберальна концепція рівності

умов, які я описав для ефективної теорії. В наступній частині я постараюсь викона­ти третю умову, показавши, як, ймовірно і навіть напевно, той, хто дотримується певного варіанту другої теорії рівності, схилятиметься до того, що вважають ядром американського консерватизму. Я говорю про «певний варіант», оскільки амери­канський консерватизм не випливає автоматично з відмови від ліберальної теорії рівності. Друга (неліберальна) теорія рівності містить лише те, що належне став­лення уряду до своїх громадян хоча б частково визначається розумінням доброго життя. Багато політичних теорій поділяють цю тезу, включаючи І такі далекі одна від одної теорії, як американський консерватизм та різні форми соціалізму і марк­сизму, хоча ці теорії, звичайно, відрізняються тим, які розуміння доброго життя приймають, а отже, тим, які політичні інститути і рішення схвалюють. Щодо цього лібералізм, безперечно, не є певним компромісом чи половинчастою угодою між сильнішими позиціями, а стоїть по Інший бік важливого кордону, що відокремлює його від усіх його суперників, разом узятих.

У цій статті я не доводитиму, ніби моя теорія лібералізму задовольняє першу з описаних мною умов, а саме, що теорія має забезпечити політичні настанови, які надають сенс тому, чого тримаються люди нашої культури, - хоча для мене очевид­но, що ця теорія задовольняє таку умову. Четверта умова вимагає, щоб теорія була настільки абстрактною і загальною, наскільки дозволяють перші три умови. Маю сумнів, щоб з цієї причини могли виникнути заперечення проти моєї теорії.

IV

Відтепер я визначаю ліберала як того, хто дотримується першої, або лібераль­ної, теорії того, що вимагає рівність. Припустімо, лібералу пропонують заснувати нову державу. Від нього вимагають укласти конституцію і утвердити основні інсти­тути. Він повинен запропонувати загальну політичну теорію розподілу, тобто тео­рію того, як слід розподіляти усе, що спільнота має розподілити у вигляді благ, ре­сурсів і можливостей. Спочатку він приходить до чогось на зразок принципу при­близної рівності (rough equality): ресурси і можливості повинні - наскільки можли­во - розподілятись порівну, так щоб приблизно однакова частка всього, що є, при­значалась для задоволення потреб кожного. Будь-яка інша загальна межа розподілу припускала б або те, що частка одних людей заслуговує на більшу турботу, ніж частка інших, або те, що прагнення чи таланти деяких людей заслуговують на більшу увагу і, отже, на щедрішу підтримку.

T.72.-C.655.

Хтось може заперечити, що цей принцип приблизної рівності несправедливий, оскільки він ігнорує той факт, що люди мають різні смаки і задовольнити деякі з них дорожче, ніж інші; наприклад, людина, яка віддає перевагу шампанському, по­требує більше коштів, щоб не бути у розладі з собою, ніж той, хто задовольняється пивом. Але ліберал міг би відповісти, що смаки людей як і те, чим вони відрізня­ються одне від одного, загалом не є фізичними вадами, як, наприклад, хвороби, а радше формуються у відповідності з уявленням кожної особи про те, до чого має бути подібним її життя⁴. Тому найефективніший нейтралітет вимагає, щоб кожному призначалась рівна частка, так, щоб вибір між дорогим і менш дорожчим смаками міг бути зроблений кожною людиною особисто, без відчуття, що її частка буде

Див.: Scanion Т. Preference and Urgency // Journal of Philosophy. - 1975.

814

Рональд Дворкін

Ліберальна концепція рівності

815

збільшена при обранні дорожчого способу життя, або без відчуття - хоч би що вона обрала, її вибір субсидіюватиме тих, хто обрав дорожче⁵.

Але чого цей принцип приблизної рівності у розподілі вимагає на практиці? Якби всі ресурси розподілялися безпосередньо урядом через субсидії на харчування, житло і т. д.; якби кожна можливість надавалася громадянам урядом прямо, через норми цивільного і кримінального права; якби всі люди мали абсолютно однакові здібності; якби кожний громадянин починав своє життя, маючи не більше, ніж будь-хто інший; якби кожен громадянин мав цілковито одне й те саме розуміння доброго життя і, отже, абсолютно таку саму схему преференцій, що й будь-хто інший, включаючи вподобання щодо різних видів виробничої діяльності і дозвілля, то принцип при­близно однакового ставлення до людей можна було б втілити зовсім просто, а саме, шляхом рівного розподілу всього, що підлягає розподілу, і завдяки універсальному застосуванню цивільного і кримінального права. Уряд мав би організувати вироб­ництво, що максимально збільшило б асортимент благ, які цінуються всіма, в тому числі, робочих місць і видів дозвілля, при цьому порівну розподіляючи вироблений

продукт.

Звичайно, жодна з цих умов подібності насправді не існує. Але моральна ви­правданість різних видів несхожості досить неоднозначна, що можна показати за допомогою наступного прикладу. Припустімо, що все-таки виконуються всі пере­раховані мною умови подібності, за винятком останньої; громадяни мають різні теорії добра, а відтак - різні уподобання. Отже, вони не матимуть згоди щодо того, для виробництва якої продукції слід використовувати сировину, працю і суспільні нагромадження і яку діяльність слід заборонити чи обмежити, щоб зробити інші види діяльності можливими чи полегшити їхнє становище. Як законодавець, лібе­рал відтепер має потребу в механізмах, що задовольняли б принцип однакового ставлення, незважаючи на відсутність згоди. Він вирішить, що не існує кращих з наявних механізмів як загальних політичних інститутів, ніж два основні наші полі-тико-економічні інститути: ринок - для вирішення того, які продукти слід виробля­ти і як їх потрібно розподіляти, і представницька демократія - для колективних рішень: про заборону чи регламентацію певного способу дії, так, щоб і інший спосіб дії був можливим чи мав переваги. Можна розраховувати на те, що кожний з цих відомих інститутів забезпечить більш рівний розподіл, ніж будь-яке інше загальне врегулювання. Ринок, якби для нього можна було забезпечити ефективне функціо­нування, визначив би для кожного продукту ціну, що відображає вартість матері­альних ресурсів, праці і капіталу, які могли б бути використані для виробництва дечого іншого, що його бажає хтось інший. Така вартість вказує для кожного, хто споживає цей продукт, скільки слід записати на його рахунок при умові, що існує рівний розподіл суспільних ресурсів. Вона забезпечує вимірювання того, наскільки більше слід записати на рахунок за будинок, ніж за книгу, а також за цю книгу, а не за іншу. Ринок дасть змогу також виміряти для працюючого, який кредит потрібно записати на його рахунок при виборі виробничої діяльності, а не дозвілля, або цьо-

Зовсім інше заперечення привертає увагу до того, шо деякі люди страждають від таких вад, як сліпота чи психічні хвороби, тому вони потребують більше коштів для задоволення подібної схеми преференцій. Це більш привабливе заперечення мого принципу приблизної рівності у ставленні до людей, але воно вимагає не вибору іншого базового принципу розподілу, а внесення змін у застосу­вання принципу, схожого на ті, які я розгляну далі.

го виду діяльності, а не іншого. Ринок вкаже нам, через ціну праці робітника, скільки він виграє чи втратить у разі набуття тієї чи іншої професії. Ці виміри роблять влас­ну частку кожного громадянина функцією від персональних преференцій як інших людей, так і його власних, і саме сума цих персональних преференцій фіксує для спільноти справжню вартість задоволення особистих преференцій кожного грома­дянина щодо матеріальних благ і видів діяльності. Зрівняльний розподіл, який ви­магає, щоб вартість задоволення преференцій однієї особи, наскільки це можливо, була б рівною вартості задоволення преференцій іншої, не можна здійснити, поки

не зроблено ці вимірювання.

З досвіду нам відомі антиегалітарні наслідки вільного підприємництва, тому може видатись парадоксальним, що ліберал як законодавець має вибрати ринкову економі­ку більше з міркувань рівності, аніж ефективності. Але за умови, що люди відрізня­ються лише за преференціями щодо матеріальних благ і видів діяльності, ринок є більшою гарантією рівноправ'я, ніж будь-яка інша з порівняної більшості альтерна­тив. Найвірогіднішою альтернативою ринку, яку можна було б припустити, є прий­няття рішень про виробництво, інвестиції, ціни і заробітну платню виборними чинов­никами в соціалістичній економіці. Але якими принципами мали б керуватись чи­новники, приймаючи такі рішення? Ліберал міг би порадити їм скопіювати рішен­ня, які приймалися б за ринкової економіки, коли та ефективно функціонує в умо­вах вільної конкуренції і вичерпної інформації. На практиці це копіювання було б набагато менш ефективним, ніж реально існуючий ринок. В будь-якому разі, якщо ліберал не мав підстави думати, що копіювання було б більш ефективним, у нього є причина відмовитись від нього. Будь-яке мінімально ефективне копіювання гіпоте­тичного ринку вимагало б особистого втручання для з'ясування того, які рішення прийняли б індивіди, якби дійсно змушені були платити за вибір вкладання грошей, споживання і працевлаштування за ринковими цінами; та Й збір інформацій в бага­тьох аспектах вимагав би більших витрат, ніж реально існуючий ринок. Більше того, припущення чиновників щодо поведінки людей гіпотетичного ринку неминуче відоб­ражають особисті уявлення чиновників про те, як люди мають поводитись. Тому ліберал мало б виграв, але багато б втратив в умовах соціалістичної економіки, де від чиновників вимагається копіювати гіпотетичний ринок.

Однак будь-які інші вказівки були б прямим порушенням ліберальної теорії того, що вимагає рівність, оскільки якщо прийняти рішення про виробництво і продаж товарів по ціні, нижчій за ту, яку б визначив ринок, то ті, хто віддасть перевагу таким товарам,pro tanto, отримають більше, ніж рівну частку суспільних ресурсів за раху­нок тих, хто б віддав перевагу іншому використанню цих ресурсів. Припустімо, що обмежений попит на книги, на противагу попиту на конкурентне використання це­люлози, встановив би ціну на книги на один пункт вище тої, яку призначають керів­ники соціалістичної економіки; ті, хто прагне мати книги, записують на свій раху­нок менше, ніж вимагає егалітарний принцип. Можна було б сказати, що за умов соціалістичної економіки книги просто цінуються більше, оскільки вони, безумов­но, більше заслуговують на використання суспільних ресурсів, навіть незалежно від попиту населення на книги. Але ліберальна теорія рівності виключає таке апелю­вання до безумовної цінності певної теорії, яка визначає, що є добром у житті.

У суспільстві, в якому люди відрізняються лише за своїми преференціями, ри­нок мав би переваги через свої егалітарні наслідки. Нерівність у багатстві була б

816

Рональд Дворкш

Ліберальна концепція рівності

817

наслідком лише того, що деякі преференції дорожчі, ніж інші, в тому числі і префе­ренція дозвілля, а не найприбутковіша виробнича діяльність. Але зараз ми маємо повернутись до реальності. В реальному суспільстві, для якого ліберал мусить створити політичні інститути, існує багато інших відмінностей. Таланти не розпо­діляються порівну, так що рішення певної особи працювати на фабриці, а не в юридичній конторі, чи не працювати зовсім буде визначатись значною мірою її здібностями, а не преференціями щодо певної діяльності чи вибором між роботою І дозвіллям. Інститут багатства, який дає змогу людям розпоряджатись тим, що вони отримали в дарунок, означає, що діти тих, кому поталанило, починатимуть життя у більшому багатстві, ніж діти невдах. Деякі люди мають особливі потреби, оскільки у них є певні фізичні чи розумові вади; їхнє каліцтво зробить їх не тільки нездатни­ми до найбільш продуктивної чи прибуткової праці, а й позбавить можливості корис­туватись прибутками від будь-якої діяльності, яку вони вважають продуктивною, так що вони потребують більше, ніж ті, хто не мас вад, для досягнення схожих цілей.

Ці нерівності матимуть великий, часом катастрофічний вплив на розподіл, що забезпечується ринковою економікою. Але на відміну від різниці в преференціях, розбіжності, які створюють ці нерівності, є невиправданими з точки зору лібераль­ного поняття рівності. Очевидно, ліберальній концепції суперечить, наприклад, те, що хтось повинен отримати більше з того, що суспільству в цілому належить розпо­ділити, оскільки він чи його батько мали надзвичайну майстерність чи везіння. Отже, ліберал-законодавець стоїть перед необхідністю вирішення складного завдання. Його концепція рівності вимагає економічної системи, яка породжує певну нерівність (ту, що відображає справжню диференційовану вартість товарів і можливостей), але не продукує іншу (ту, що випливає з різниці здібностей, спадковості і т. д.). Ринок по­роджує як необхідну, так і неприпустиму нерівність, і не існує ніякої альтернативної системи, щоб можна було мати впевненість в існуванні першої і відсутності другої.

Отже, ліберала має приваблювати реформа ринку через систему перерозподілу, яка залишила б систему цін відносно незмінною, але різко обмежила хоча б нерівність добробуту, що забороняється вихідним ліберальним принципом. Однак жодне рішен­ня не здаватиметься досконалим. Найкращу відповідь лібералу може дати система прав на соціальне забезпечення, що фінансується на основі перерозподілу прибутку і податку на спадщину конвенційного типу, які перерозподіляються до рівня, обме­женого пунктом Роулза, тобто до того пункту, коли група найменш забезпечених скоріше зазнає збитків, аніж отримає прибуток від подальших трансфертів. У цьо­му випадку ліберал залишатиметься вимушеним капіталістом, який вірить у те, що ринкова економіка, реформована у такий спосіб, є кращою, з точки зору його кон­цепції рівності, ніж будь-яка з існуючих соціалістичних альтернатив. Або він може вважати, що перерозподіл, можливий у капіталістичній економіці, буде настільки неадекватним чи досягатиметься за рахунок такої неефективності, що значно краще стати на більш радикальний шлях, замінивши ринкові рішення на соціалістичні у більшій частині економіки і потім, спираючись на політичні процеси, забезпечити встановлення цін у такий спосіб, який хоча б приблизно відповідав ліберальній кон­цепції рівності. В такому разі, ліберал буде вимушеним соціалістом, який усвідом­лює егалітарні недоліки соціалізму, але вважає їх менш жорсткими, ніж реально існуючі альтернативи. В будь-якому випадку ліберал обирає змішану економічну систему - або капіталізм з перерозподілом, або обмежений соціалізм - не для того,

щоб примирити антагоністичні ідеали ефективності і рівності, а для того, щоб до­сягти найкращої практичної реалізації вимог самої рівності.

Припустімо, що у такий спосіб ліберал або вдосконалює свій початковий вибір - ринкову економіку, або частково відмовляється від нього. Він має тепер розгляну­ти другий з двох відомих інститутів, які він обрав з самого початку, а саме - представ­ницьку демократію. Демократія є виправданою, оскільки вона реалізує право кож­ної окремої особи на повагу і турботу; але на практиці рішення демократичної більшості часто можуть порушувати це право відповідно до ліберальної теорії та­кого права. Припустімо, що законодавчий орган, обраний більшістю, приймає рішен­ня визнати злочинною певну дію (типу виступу на підтримку непопулярної пол­ітичної позиції чи ексцентричної сексуальної поведінки) не тому, що ця дія позба­вить інших тих можливостей, яких вони прагнуть, а тому, що більшість негативно ставиться до цих поглядів чи до такої сексуальної моралі. Це політичне рішення, інакше кажучи, відображає не просто певний компроміс між особистими префе­ренціями кожного, так щоб зробити можливості всіх настільки однаковими, наскільки можливо, а панування певної системи зовнішніх преференцій, тобто тих, які люди мають щодо того, що інші робитимуть чи повинні робити⁶. Це рішення скоріше порушує, ніж реалізує, право громадян на ставлення до них як до рівних.

Як може ліберал захистити громадян від такого порушення їхнього фундамен­тального права? Для ліберала буде непросто змусити законодавців, при певній кон­ституційній підтримці, ігнорувати зовнішні преференції своїх виборців. Громадяни голосуватимуть за ці преференції, обираючи своїх представників, і законодавець, який зробить вибір на користь ігнорування їх, довго не протримається. В будь-якому випадку, іноді навіть шляхом самоаналізу неможливо розрізнити зовнішні і особисті складові політичної позиції; як, наприклад, у зв'язку з преференціями спільним діям, що є преференціями, які деякі люди утверджують як можливості, типу можливості відвідувати державні школи, але лише разом з іншими людьми однакового з ними «походження».

Отже, ліберал має потребу в системі громадянських прав, функціонування якої визначить такі політичні рішення, які, схоже, апріорно відображають вагомі зовнішні преференції, і повністю вилучить такі рішення зі сфери мажоритарних політичних інститутів. Звичайно, ця система прав, безумовно, залежатиме від типових випадків, забобонів і інших зовнішніх преференцій більшості в даний час, і різні ліберали не дійдуть згоди стосовно того, що є необхідним у конкретний момент⁷. Але права, сформульовані в Біллі про права Конституції США, як їх тлумачить Верховний Суд, є такими, що значна частина лібералів мала б підстави вважати, ніби вони, безумов­но, відповідають сучасним потребам Сполучених Штатів Америки (хоча більшість думала б, що захищеність індивіда в деяких важливих сферах, в тому числі таких, як сексуальні видання і сексуальна поведінка, є надто слабкою).

Основна частина кримінального права, однак, становить окрему проблему, яку нелегко вирішити за допомогою системи громадянських прав, котра позбавляє законодавчу владу можливості приймати певні політичні рішення. Ліберал знає, що багато найважливіших рішень, необхідних для ефективного функціонування кримі-

Dworkin R. Op. cit. - С. 234 і далі, 275.

Див.: Dworkin R. Social Sciences and Constitutional Rights // The Educational Forum. - 1977. - T. XLl

(березень). — С. 271.

818