81. Єдність і протистояння

Співвідношення між лібералізмом і демократією <.. > є одночасно співвідно­шенням нерозривності та протиставлення протилежностей. Ніхто не може заперечувати, що принципи, які лежать в основі демократичної ідеї, є логіч­ним розвитком ідеальних передумов сучасного лібералізму. їх можна підсумувати у двох формулах; поширення індивідуальних прав на усіх членів спільноти та право народу як органічного цілого на самоврядування. Тепер ці дві формули є лише дво­ма аспектами або радше двома полюсами лібералізму. Один з них - це негативна свобода гарантизму, формальна гарантія, що у діяльність індивіда у процесі її нор­мального розвитку не втручатимуться; другий є позитивною свободою, виражен­ням дієвої здатності вільної людини створювати свою власну державу.

Як тільки лібералізм виходить зі своєї феодальної фази і замінює Ідею свободи як традиційного привілею або монополії небагатьох ідеєю свободи як права, спільно­го - принаймні потенційно - для всіх, він спрямовується на шлях демократії. Без­сумнівно, більш поміркована ліберальна думка часто затято опиралася переходу від першої фази до другої; приклад - французькі конституціоналісти початку XIX сто­ліття і - набагато більш уперто - німецькі та італійські ліберали. У першій частині цієї книги ми говорили про контраст між давньою та сучасною свободою встанов­лений Констаном: одна з них відповідає сучасній ідеї демократії у її позитивному сенсі як самоврядування народу, інша - доктрині гарантизму. Це простий і ясний виклад того, в чому полягає різниця між лібералізмом і демократією, який не ви­кликає складних питань, що постають через їх плутання. Але тільки беззмістовний лібералізм може задовольнитися утвердженням прав окремої людини, неначе вони є різновидом приватної власності, ігноруючи питання їхнього застосування та їхньої результативної дієвості і відкидаючи найвищу важливість свободи та її спроможність виховувати людей, здатних здійснювати самоврядування.

Упереджене ставлення конституціоналістів до демократії, яке можна виправда­ти у межах його власного історичного періоду як таке, що відзначає перехід від старої адміністративної монархії до ліберальної держави, нині скрізь є застарілим. Сфери лібералізму і демократії більше не можна розділяти; вони посідають спільну територію. Також не можна їх розрізнити за способом, у який вони керують цією територією. Тут час також поступово згладив їхні початкові відмінності. Демокра­тія за своєї найпершої появи у буремних небесах Французької революції була чи­мось різнорідним і заплутаним - вона містила у собі як те, що зараз беззастережно називають демократією, так і те, що тепер вирізняють під іменем соціалізму. Ці відмінні елементи передбачали два відмінні бачення врядування, плутаним чином поєднані. Перший пропонував обмежити принцип рівності суто правовим виражен-

ням і тому був схильний сприяти суспільному прогресу організованими і правови­ми методами, поважаючи права і визнаючи «індивідуальні» плоди свободи. Другий прагнув насильницького перерозподілу суспільних цінностей і власності, а також позбавлення людини усіх прав і надання їх спільноті. Лібералізм є глибоко воро­жим до цієї експропріації не лише майна, а й індивідуальних прав і цінностей; вод­ночас він не має заперечень проти суто демократичної програми, яка узгоджується з його власною програмою. Протягом XIX століття дві тенденції цієї ранньої де­мократії були поступово розділені і розрізнені, й друга отримала нове ім'я; в ре­зультаті цього процесу лібералізм і нова форма демократії почали узгоджуватись у своїй формальній концепції держави, концепції, заснованій на визнанні індивіду­альних прав та здатності народу до самоврядування.

Демократичне поширення ліберальних принципів знаходить своє практичне до­повнення у поширенні політичних прав на усіх громадян та включенні нижчих соціальних верств у державу; й така асиміляція сталася без будь-яких суттєвих змін у політичній і правовій структурі ліберальних інститутів - факт, який доводить прин­ципову єдність лібералізму і демократії.

Але буде неправильним робити висновок, ніби-то це ототожнення є настільки повним, що не має жодного винятку. Щоб спростувати таке припущення, достатньо було б згадати постійну й жорстоку боротьбу між лібералами і демократами, згада­ну у курсі нашої історії. Безсумнівно, ця боротьба, з одного боку, є випадковою й тимчасовою та відбиває небажання привілейованих класів ділитися своїми привіле­ями з іншими; але, з другого боку, вона має перманентний характер, який грун­тується на глибокому розходженні у політичних світоглядах, що спричиняє серйоз­ні й тривалі конфлікти у практичній сфері. Перше і найголовніше - демократія перед­бачає потужний ухил у бік колективних і соціальних елементів у політичному житті за рахунок індивідуального елементу. Досягши своєї кульмінаційної точки у другій половині XIX століття, вона перебувала під впливом могутнього «органіцизму»¹ свого історичного середовища; під впливом індустріальної експансії, яка вела до двоякої концентрації капіталу Й трудових ресурсів у трастах, з одного боку, й проф­спілках - з другого (тобто у об'єднаннях, які поглинали окрему ініціативу); а також матеріалістичних і позитивістських філософій, які подібним же чином схильні були об'єднувати людину з її середовищем й відмовляли їй у будь-якій справжній індиві­дуальності та унікальності. Ці дотичні між собою мотиви поступово змінили на протилежне те початкове співвідношення між людиною і суспільством, яке відстою­вав лібералізм. Вже не спонтанна співпраця індивідуальних зусиль створювала харак­тер і цінність цілого, а останнє визначало і створювало свої складові частини. Людина була творінням суспільства - сама по собі вона була майже нічим; її конкретний вигляд був печаткою, накладеною на неї її середовищем. Звідси політичні дії у най-ширшому сенсі мали виходити не від окремої людини, а від суспільства, й мали чинити вплив на першу засобами останнього.

Таким є підґрунтя нетерпіння, характерного для демократичної думки стосовно всього поступового розвитку індивідуальної діяльності та формування людської осо­бистості зсередини; і саме тому вона схильна передрікати і прискорювати результа-

Тенденція бачити суспільство як «соціальний організм», у якому людська істота не має власного нсзалєжногоіснування.

1028

Ґвідо ді Руджеро

Лібералізм і демократія

1029

ги цих процесів, визначаючи напрям соціального розвитку ззовні. Логічним на-:лідком цієї тенденції є не лише заперечення творчої сили свободи, а й пригнічення га руйнування свободи загалом. За такого режиму свобода може потенційно належати усім членам суспільства, але вона приносить реальні результати лише небагатьом, у такий спосіб створюючи певний різновид аристократії, що, хоча б яким мобіль­ним та мінливим він був, неминуче виявляється привілейованою верствою. Тепер ворожість до усього несумісного з демократією, симпатія до рівності та соціальної одноманітності ведуть до ліквідації наслідків цієї спонтанної соціальної диференціа­ції, чи то за допомогою пониження на власний розсуд тих членів, які піднялися, чи то за допомогою штучного піднесення тих, які залишилися внизу. Мистецтво про­буджувати внутрішню потребу піднесення, яке саме по собі може надати йому значущості й цінності, коли його досягнуто, є повністю чужим для демократії, яка задовольняється розкиданням на всі боки прав та привілеїв, даровий характер яких заздалегідь зводить нанівець їхню цінність, й марнування яких обумовлене тим фактом, що цієї цінності і не відчувають, І не розуміють. Така політика розрахована на те, щоб перешкоджати освіті людей, змушувати їх платити духовною бідністю за матеріальне багатство, а також навчити їх деморалізуючій звичці вірити у соціальне провидіння, яке заощаджує їм зусилля у піклуванні про себе.

Практичним наслідком усього цього є фактичне заперечення того самовряду­вання, яке начебто лежить в основі демократичної програми. Або радше самовря­дування дозволене лише найвищим ланкам суспільної ієрархії, як тотальна й непо­дільна влада суспільства над своїми власними членами, але його позбавлені інші ланки, а саме - підвладні об'єднання та окремі люди. Безсумнівно, ці об'єднання вдаються до опору, який послаблює верховенство цілого і тому є недопустимим для демократії, як перешкода вільному та швидкому поширенню державної волі з цент­ру суспільства до його периферії. Але вони також володіють можливістю виховува­ти людей для самоуправління, що повинно допомагати суспільству як цілому управ­ляти собою. Таку можливість втрачають через недоліки демократії, яка від заперечен­ня автономії частин йде до відкидання автономії цілого й полишає його, незважаю­чи на показний вияв народного суверенітету, жертвою бюрократії та мистецтва де­магогів. З формальної точки зору, демократія не заперечує права приватних об'єднань й місцевих організацій; але, по суті, вона знищує їх завдяки своїй неспроможності зрозуміти конструктивну цінність свободи, яка має керувати їхнім створенням і діяль­ністю. Добре відомо, що демократична адміністрація громад і провінцій, замість того, щоби бути чимось справді автономним, стає лише зв'язковою ланкою у ієрар­хічно підпорядкованому центральному політичному курсу бюрократичному лан­цюзі, який діє як довга рука у зрівнювальній роботі держави.

Дозволяючи ці тенденції до концентрації, демократична політика природно ро­бить наголос на економічних, соціальних та культурних функціях, які, за переко­нанням лібералів, відіграють незначну роль у постачанні дефіцитних речей у діяль­ності людей. Для демократії питання полягає не в постачанні дефіцитних речей, що б означало явне визнання, що окремі люди є справжніми мотивувальними силами суспільства, а у заміні, налагодженні та здійсненні позитивного перерозподілу цінно­стей. Ініціатива прогресу належить суспільству; окрема людина є лише засобом або складовою частиною у роботі, чиє закінчення буде після неї. Державне втручання є тим самим «відкрийся, сезам» демократичної думки, призначеним зробити прий­нятною і нормальною будь-яку нестачу досвіду й енергії.