417 Бенжамен Констан

На сьогодні такого відшкодування для нас уже не існує. Загубившись серед на­товпу, індивід, либонь, ніколи не помічає свого впливу. Його воля ніколи не відби­вається на спільноті, в його очах ніщо не підтверджує його співучасті в загальній справі. Відтак, користування політичними правами дає нам лише частку втіхи, яку в цьому знаходили древні, водночас розвій цивілізації, торговельні віяння епохи, спілкування народів між собою примножили й урізноманітнили до нескінченності засоби особистого щастя.

Звідси випливає, що ми більше, ніж древні, маємо бути прив'язані до своєї осо­бистої незалежності. Адже, жертвуючи незалежністю заради політичних прав, древні жертвували меншим для одержання більшого, ми ж бо, йдучи на таку саму жертву, віддаємо більше, щоб одержати менше.

Метою древніх був розподіл суспільної влади між усіма громадянами однієї й тієї самої вітчизни. Саме це вони й називали свободою. Мета сучасних людей - без­пека приватної сфери, І свободою вони називають гарантії, що їх забезпечують осо­бистим Інтересам певні інститути.

На початку я сказав, що, не зауваживши цих відмінностей, люди, які мали, зреш­тою, добрі наміри, завдали незмірного лиха впродовж нашої довгої й бурхливої ре­волюції. Не дай Бог, щоб мої докори були надто суворі: навіть їхню помилку варто вибачити. Ми не можемо ні читати гарні сторінки античності, ні відтворювати вчинки цих великих людей, не відчуваючи якогось цілком особливого, незнаного мені по­чуття, якого не викликає ніщо з-поміж усього сучасного нам. Ці спогади немовби пробуджують у нас давні риси якоїсь природи, що, так би мовити, передувала нашій. Важко не пожалкувати за часами, коли здібності людини розвивалися в напрямку, наперед накресленому, але поле діяльності було таким широким, вони були такі міцні своєю власною силою, мали таке відчуття енергії й гідності, що, коли почи­наєш за цим жалкувати, неможливо не захотіти наслідувати те, за чим жалкуєш.

Таке відчуття було особливо глибоким тоді, коли нам доводилося жити за урядів, які зловживали владою і, не будучи міцними, були гнобительськими, абсурдними за своїми принципами й нікчемними в дії, за урядів, рушійною силою яких була сваво­ля, метою - приниження роду людського; деякі люди ще й сьогодні наважуються їх вихваляти, так, немовби ми здатні колись забути, як були очевидцями і жертвами їхньої впертості, їхнього безсилля й падіння. Наші реформатори мали шляхетну й великодушну мету. Хто з нас не відчув, як надією б'ється серце, коли ми ступали на шлях, що його вони начебто відкрили? І горе тому, хто ще й тепер не відчуває потре­би заявити, що визнати деякі помилки, яких припустилися наші першопрохідці, аж ніяк не означає ганьбити їхню пам'ять чи відрікатися від думок, віками сповідува­них друзями людства.

Утім, чимало своїх теорій ці люди почерпнули з праць двох філософів, які самі не здогадувались про переміни, що їх дві тисячі років привнесли в схильності роду людського. Можливо, я якось розгляну систему найзнаменитішого з цих філософів Жан-Жака Руссо і покажу, що, переносячи в наші часи поняття соціальної влади і колективного суверенітету, приналежні до інших епох, цей величний геній, якого надихала найчистіша любов до свободи, дав, однак, кілька згубних приводів для не одного виду тиранії. Звичайно, викриваючи те, що сам я вважаю значною помил­кою, я залишатимусь обачним, спростовуючи, і шанобливим, засуджуючи. Звісно, я намагатимусь не приєднуватися до огудників великої людини. Якщо ж волею випад-

Про свободу древніх...

ку виходить так, немов би я сходжуся з ними в якомусь місці, то я не довіряю сам собі і, щоб не перейматися тим, що на якусь мить я буцімто поділяв їхню точку зору щодо окремого часткового питання, мушу відректися від них і затаврувати всіх на­явних у мене так званих помічників.

Проте прагнення істини повинно переважити міркування, вагомість яких зумов­лена блиском незвичайного таланту та авторитетом величезного визнання. Власне кажучи, помилку, яку я збираюся викрити, слід, як переконаємося, приписати зовсім не Руссо, вона радше належить одному з його послідовників, менш красномовному, але не менш суворому і категоричному в судженнях. Цього останнього, абата Маблі, можна розглядати як представника системи, яка згідно з принципами античної сво­боди прагне повністю підпорядкувати громадян в ім'я суверенності нації та пере­творити індивіда на раба заради свободи народу.

Абат Маблі, як Руссо і багато інших, услід за древніми прийняв владу суспільно­го організму за свободу, він вважав усі засоби добрими для поширення дії цієї влади на ту примхливу сторону людського Існування, незалежністю якої він так переймав­ся. У всіх своїх працях він висловлює жаль з приводу того, що закон може поширю­ватись лише на дії. Йому хотілося б, щоб він міг охоплювати і думки, і наймиттєвіші враження, не даючи людині просвітку й не залишаючи прихистку, де б вона могла позбутися його всевладдя. Варто було йому зауважити в якогось народу будь-який засіб пригнічення, він вважав це своїм відкриттям і пропонував як модель; він нена­видів особисту свободу, як ненавидять особистого ворога; натрапивши в історії на якусь націю, повністю її позбавлену, навіть якщо вона й не мала свободи політичної, він не міг нею не захоплюватися. Він був у захваті від єгиптян, бо, як казав, у них усе регулювалося законом, включаючи відпочинок І потреби; все схилялося перед вла­дою законодавця; кожна мить життя була заповнена виконанням якогось обов'язку. Навіть кохання підпорядковувалось такому поважаному втручанню, власне, закон почергово надавав і відбирав доступ до шлюбного ложа.

Ще палкіший ентузіазм в умі цього філософа викликала Спарта, що об'єднала республіканські форми з таким самим уярмленням індивідів. Цей просторий монас­тир здавався йому ідеалом досконалої республіки. До Афін він відчував глибоку зневагу і охоче сказав би про цю найпершу націю в Греції те, що найповажаніший академік сказав про Французьку Академію: «Який жахливий деспотизм! Там усі роб­лять те, що хочуть». Слід додати, що цей великий вчений говорив так про Академію, якою вона була тридцять років тому.

Монтеск'є, наділений спостережливим розумом, не припустився тих самих по­милок, бо мав не таку гарячу голову. Він був вражений відмінностями, які я наразі перелічив, але не зумів розпізнати їхню справжню причину.

«Грецькі політики, - писав він, - які жили при народному правлінні, не знали іншої сили, крім сили доброчесності. Сьогоднішні політики говорять нам лише про мануфактури, про торгівлю, фінанси, багатства і навіть про розкіш».

Цю відмінність він приписує республіці й монархії, її ж слід співвіднести із зовсім несхожим духом античності й сучасності. Всі, і громадяни республік, і піддані мо­нархій, прагнуть до посідання благ, і при нинішньому стані суспільств ніхто не може їм за це дорікати. Ще до звільнення Франції народ, найбільше прив'язаний до своєї свободи в наші дні, був також народом, найбільш прив'язаним до всіх життєвих благ; своєю свободою він дорожив передусім тому, що вбачав у ній гарантію життє-

418