529 Фрідріх а. Глек

обов'язками, традиція, яка часто вироблялася людьми, чиї привілеї звільняли їх від необхідності давати іншим те, чого ті хочуть, вважає більш шляхетним чекати, поки чиїсь таланти будуть відкриті іншими; тільки релігійні та етнічні меншини у важкій боротьбі за власний розвиток свідомо культивували такого роду спритність (яка найкраще визначається німецьким терміном Findigkeil*) - і викликали з цієї причи­ни загальну неприязнь. Але не може бути сумніву, що відкриття способу кращого використання речей чи власних здібностей є одним з найбільших внесків, які у на­шому суспільстві може зробити індивід у процвітання своїх співбратІв, і що саме шляхом забезпечення максимальних можливостей для цього вільне суспільство може стати значно більш процвітаючим за інші. Успішне використання цих підприєм­ницьких здібностей (а у виявленні найкращого способу використання наших здібно­стей ми всі є підприємцями) - це найбільш високо винагороджувана діяльність у вільному суспільстві, тоді як той, хто полишає іншим завдання віднайдення якогось корисного способу використання своїх здібностей, повинен задовольнятися мен­шою винагородою.

Важливо усвідомити, що ми не виховуємо людей для вільного суспільства, якщо готуємо спеціалістів, сподіваються, що будуть «використані», нездатні самі віднай­ти свою нішу і котрі вважають, що хтось Інший відповідає за забезпечення належ­ного використання їхніх здібностей чи вмінь. Хоч би якою здібною була людина в конкретній галузі, цінність її послуг у вільному суспільстві неминуче буде низькою, якщо вона не володітиме такою ж здатністю зробити свої здібності знаними тим, хто може дістати від них найбільшу користь. Хоча наше почуття справедливості може бути ображене, виявивши, що з двох людей, які однаковими зусиллями здобу­ли однакові спеціалізовані знання і майстерність, один може досягти успіху, а дру­гий залишитись невдахою, ми повинні визнати, що у вільному суспільстві саме ви­користання конкретних можливостей визначає корисність, і відповідно пристосу­вати до цього нашу освіченість і наш етос. У вільному суспільстві нас винагоро­джують не за наші вміння, а за правильне їх використання; і так повинно бути, доки ми вільні обирати своє конкретне заняття і нас не силують до нього. То правда, що рідко коли можна визначити, якою частиною успішної кар'єри завдячуємо ми кра­щим знанням, здібностям чи зусиллям, а якою частиною - щасливому збігові обста­вин; але це ніяким чином не применшує важливості для кожного зробити правиль­ний вибір.

Наскільки мало усвідомлюється цей основний факт, демонструють такі тверд­ження, і не тільки з боку фахівців, як те, що «кожна дитина, як громадянин, має природне право не тільки на життя, свободу і прагнення до щастя, а й на таку пози­цію у соціальній ієрархії, на яку дають їй право ЇЇ таланти»⁹³. У вільному суспільстві таланти людини не «дають їй права» на жодну конкретну позицію. Твердити, що це не так, означало б, що певний чиновник чи посадова особа має право і владу при­значати людині конкретне становище відповідно до власної оцінки. Все, що вільне суспільство може запропонувати - це можливість пошуку відповідного становища із супутнім ризиком і непевністю, які зумовлює цей пошук ринку для власних та­лантів. Не можна заперечувати, що в цьому плані вільне суспільство піддає більшість

^Чі Crosland С. A. R. The Future of Socialism. - London, 1956. - C. 208. Винахідливість, кмітливість (нім.).

Цінність свободи

індивідів тиску, який часто викликає обурення. Але ілюзорним було б уявлення, ніби людина не знала б такого тиску в якомусь іншому типі суспільства; бо альтер­нативою тиску, зумовленому відповідальністю за власну долю, є значно обурливі­ший тиск індивідуальних наказів, які людина мусить виконувати.

Часто твердять, що віра, наче людина сама несе відповідальність за власну долю, притаманна лише тим, хто домігся успіху. Саме по собі це не є таким неприйнят­ним, як припущення, яке лежить в основі цього твердження, нібіто людям властива ця віра лише тому, що вони домоглися успіху. Як на мене, то я схильний думати, що зв'язок тут зворотний і що люди часто домагаються успіху, бо їм властива така віра. Хоча й може бути цілком хибною переконаність людини, наче усім досягнутим вона зобов'язана власним зусиллям, вмінням і розуму, але вона може мати благотворний вплив на її енергію та обачливість. І якщо самовдоволена гордість тих, хто домігся успіху, є часто нестерпною та образливою, то віра, що успіх повністю залежить від тебе» є, можливо, найефективнішою з прагматичної точки зору спонукою до успіш­ної дії; і навпаки, чим більше людина схильна звинувачувати у своїх невдачах інших людей чи обставини, тим роздратованішою і невмІлішою вона стає.

8. Почуття відповідальності у нові часи було настільки ж послаблене пере­більшенням ступеня відповідальності індивіда, як і увільненням його від звинува­чень стосовно реальних наслідків його дій. Оскільки ми покладаємо на індивіда відповідальність, то, щоб впливати на його дії, вона повинна стосуватися лише та­ких наслідків його поведінки, які він, як людина, в змозі передбачити, і таких, вимо­га враховувати які є розсудливою у звичайних обставинах. Щоб бути ефективною, відповідальність має бути визначеною й обмеженою, адаптованою як емоційно, так і інтелектуально до людських можливостей. Навчати, що людина є відповідальною за все, так само як і навчати, що її не можна вважати відповідальною хоча б за щось -є однаково згубним для будь-якого почуття відповідальності. Свобода вимагає, щоб відповідальність індивіда поширювалась тільки на те, про що, як вважається, він може судити; щоби його дії враховували наслідки, які він в стані передбачити, а особливо, щоб він відповідав тільки за свої власні дії (або дії осіб, які перебувають під його опікою) - не за дії інших, які так само є вільними.

Відповідальність, щоб бути ефективною, повинна бути індивідуальною відпов­ідальністю. У вільному суспільстві не може бути ніякої колективної відповідаль­ності членів групи як такої, хіба що вони, шляхом узгодженої дії, усі зробили себе індивідуально і по черзі відповідальними. Спільна або розподілена відповідальність може витворити для Індивіда необхідність погодження з Іншими і таким чином об­межити можливості кожного. Якщо одні й ті самі клопоти передані під відпові­дальність багатьох без одночасного накладення обов'язку спільної чи узгодженої дії, то результатом звичайно є те, що ніхто насправді не бере на себе відповідаль­ності. Як спільна власність є фактично нічиєю власністю, так і спільна відпові­дальність є нічиєю відповідальністю⁹⁶.

" ^Paris-

Пор. також зауваження Гсизінги: «У кожній колективній часткою його відповідальності за колективи, гасла. В.дч в сучасному світі небезпеку повно, безвідповідально«, у д.ях мас» 1939.-С. 216).

530

Фрідріх А. Гаєк

Не можна заперечувати, що сучасні процеси, особливо розвиток великого міста, великою мірою знизили почуття відповідальності щодо локальних справ, яке в ми­нулому вело до багатьох корисних і спонтанних дій. Найголовнішою умовою відповідальності є те, що вона повинна стосуватися обставин, про які індивід може судити, проблем, які людина може без особливого напруження уяви зробити своїми власними і вирішення яких може на розумних підставах вважати своєю справою, а не справою когось іншого. Така умова навряд чи може стосуватися життя в анонімно­му натовпі промислового міста. Найчастіше індивід вже не є членом певної невели­кої спільноти, з якою його пов'язують особисті взаємини і з якою він тісно знайо­мий. Хоча це Й принесло йому певне збільшення незалежності, але одночасно позба­вило його безпеки, яку гарантували особисті зв'язки та дружня зацікавленість сусідів. Зростаючі вимоги захисту безпеки від безособової влади держави є, без сумніву, головно результатом зникнення отих менших спільнот за інтересами і результатом почуття ізольованості індивіда, який не може більше розраховувати на особисту зацікавленість і допомогу з боку інших членів локальної групи⁹⁷.

Хоч би як ми жалкували з приводу зникнення отих тісних спільнот за інтереса­ми і їх заміни широкомасштабною мережею обмежених, безособових і тимчасових зв'язків, ми не можемо очікувати, що почуття відповідальності стосовно відомого І знайомого буде замінене подібним почуттям щодо віддаленого І лише теоретично знайомого. Хоча ми можемо відчувати щиру стурбованість за долю наших знайо­мих та сусідів і, звичайно, знатимемо, як їм допомогти, коли ця допомога потрібна, ми не можемо відчувати того самого до тисяч чи мільйонів нещасних, про існуван­ня яких у світі нам відомо, але чиїх індивідуальних обставин ми не знаємо. Хоч би як зворушували нас відомості про їхні нещастя, ми не можемо керуватися у своїй щоденній діяльності абстрактним знанням про велику кількість стражденних лю­дей. Якщо те, що ми робимо, має бути корисним і ефективним, то наші цілі мусять бути обмеженими, пристосованими до можливостей нашого розуму і нашого співчут­тя. Постійні нагадування про нашу «соціальну» відповідальність за всіх бідних або нещасних у нашій громаді, у нашій країні чи в світі матимуть ефект виснажування наших почуттів, поки не зникне відмінність між тією відповідальністю, яка вимагає нашого втручання, і тією, яка цього не вимагає. Отже, аби бути ефективною, відпові­дальність має бути обмеженою таким чином, щоб дати індивіду можливість покла­датися на свої власні конкретні знання при визначенні важливості різних завдань, прикладати свої моральні принципи до обставин, які йому відомі, і допомагати змен­шувати зло добровільно.

Див.: Riesman D, The Lonely Crowd. - New Haven: Yale University Press, 1950.

ІСАЙЯ БЕРЛІН

ДВА КОНЦЕПТИ СВОБОДИ

Якби люди ніколи не мали розбіжностей щодо мети життя, якби наші предки й далі безтурботно жили в Едемському саду, то годі було б собі уявити ті дослідження, що їх провадять на ЧічелівськіЙ кафедрі соціальної та полі­тичної теорії. Адже ці дослідження виростають і поширюються саме на ґрунті не­згоди. Дехто може поставити це положення під сумнів на тій підставі, що навіть у суспільстві безгрішних анархістів, де неможливі жодні конфлікти з приводу кінце­вої мети, можуть мати місце політичні проблеми, приміром, конституційні чи зако­нодавчі. Але це заперечення спирається на помилку. Там, де цілі узгоджуються, зали­шаються тільки питання засобів, і то не політичних, а технічних, себто таких, що їх можуть запропонувати фахівці чи механізми, як, скажімо, інженери чи лікарі. Ось чому ті, хто вкладає свою віру в якісь величезні, світоперетворювальні явища, подібні до остаточного тріумфу розуму чи пролетарської революції, мають вірити, що всі політичні та моральні проблеми можна в такий спосіб обернути на технологічні. Саме таке значення має знаменита фраза Сен-Сімона про «заміну врядування осіб на адміністрування речей», І марксистські пророцтва щодо відмирання держави та початку справжньої історії людства. Такий погляд називають утопічним ті, для кого міркування про ці умови досконалої соціальної гармонії є грою порожньої фантазії. Проте відвідувачеві, що прилетів з Марса до будь-якого британського - чи амери­канського - університету, мабуть, можна пробачити, якщо в нього складеться вра­ження, що члени цього університету живуть у чомусь вельми подібному до цього безгрішного та ідилічного стану, попри всю серйозну увагу, що приділяється фундаментальним політичним проблемам професійними філософами.

Проте це водночас і дивно, й небезпечно. Дивно, бо, мабуть, у новій історії не було такої доби, коли в аж надто багатьох людей як на Сході, так і на Заході дуже глибоко помінялися, а в окремих випадках різко перевернулися, їхні поняття, і ли­бонь самі життя, через фанатичне дотримання соціальних та політичних доктрин. Небезпечно, бо, коли Ідеями нехтують ті, хто мав би опікуватися ними - тобто, ті, кого привчили критично ставитися до ідей, - то вони іноді набувають нестримної інерції та нездоланної влади над масами людей, і ця влада стає надто сильною, аби на неї могла вплинути раціональна критика. Понад сто років тому німецький поет Гайне застерігав французів від недооцінки влади ідей: філософські концепти, випле-кані в тиші професорського кабінету, спроможні зруйнувати цивілізацію. Він гово­рив про Кантову «Критику чистого розуму», як про меч, за допомогою якого європей­ському деїзмові стяли голову, і характеризував праці Руссо як закривавлену зброю, що в руках Робесп'єра зруйнувала старий режим; він провіщав, що романтична віра Фіхте і Шеллінґа колись буде повернута з жаскими наслідками, їхніми фанатички-

532