2. Свобода слова як аспект самореалізації

Друга велика теорія свободи слова вважає її за інтегральну складову частину права кожного індивіда на розвиток і самореалізацію. Обмеження, пов'язані з тим, що людині можна говорити й писати або (згідно з деякими формулюваннями цієї теорії) читати і чути, перешкоджають розвиткові особистості. Люди не зможуть розвивати­ся розумово та духовно, якщо не матимуть свободи формулювати свої переконання та політичні позиції в процесі публічного обговорення та у відповідь на критику інших. Цей аргумент утверджує право індивіда на свободу слова навіть тоді, коли його здійснення загрожуватиме добробуту й розвитку суспільства. На відміну від теорій, які пов'язують вільне обговорення зі з'ясуванням істини або підтримкою демократії, це раціональне обгрунтування за своєю формою насправді не утиліта­ристське, хоча, безперечно, його можна обстоювати, дотримуючись утилітарист­ських засад. Можна ще, звичайно, сперечатися, чи загрожує ця теорія свободі слова як незалежному або внутрішньому добру або ж як пов'язаному якимось чином із набагато визначальнішими поняттями людської гідності¹⁵. Проте така суперечливість не має значення для конституційних та судових постанов. Визначення права на сво­боду слова в конституції - це тверде припущення про особливу цінність цієї свобо­ди і своєрідне відокремлення її від решти свобод, які так само можна було б вважа-

і

ти за вирішальні для особистого розвитку; ті свободи теж, звичайно, можуть бути гарантовані конституцією, як, скажімо, права на недоторканність приватного й ро­динного життя в Європейській конвенції з прав людини [Ст. 8(1)].

А проте відносини свободи слова з рештою свобод справді становлять як філо­софські, так і правові труднощі. Ці труднощі надто увиразнюються, якщо право на свободу слова виправдане посиланням на аргументи про розвиток особистості інди­віда. З погляду абстрактної моральної теорії доречним було б таке запитання: чому свобода слова має таке важливе значення для самореалізації особистості? Адже аж ніяк не очевидно, що необмежена свобода слова неодмінно веде до особистого ща­стя або задовольняє важливіші людські потреби, ніж, скажімо, забезпечення жит­лом і освіта. Проте, якщо не можна назвати причин, чому свобода слова має таке виняткове значення, аргумент на користь принципу свободи слова стає дуже важко відрізнити від загальних лібертаристських тверджень. Можливо, є щось унікально неоціненне в розумовому саморозвитку, але це припущення підтримуватиме визнан­ня права не тільки на свободу слова, а Й на освіту та вільні подорожі за кордон¹⁶. З другого боку, є цілком зрозумілі практичні причини, чому право на свободу слова слід вирізняти й забезпечувати йому окремий конституційний захист та відрізняти від решти свобод, теж пов'язаних із розумовим та моральним розвитком. Адже свобо­да слова - це передусім свобода проти держави, або «негативна свобода», і здебіль­шого саме з цієї причини її набагато легше піддавати судовій інтерпретації та запро­ваджувати в життя, ніж позитивні права, скажімо, на адекватну освіту. Є цілком обґрунтовані сумніви в компетентності судів виробляти належні засоби захисту пра­ва, щоб забезпечити такі соціальні права, тоді як свободу слова можна значною мірою забезпечити обмежувальною інтерпретацією (або скасуванням) законів, що зазіхають на цю свободу¹⁷. <...> [Є] цілком поважний практичний аргумент на ко­ристь особливого конституційного захисту свободи слова з огляду на її роль у сприян­ні розумовій зрілості індивідів, хоч якою може бути філософська слабкість цього аргументу.

Проблеми, з якими стикаються суди в цьому контексті, вкрай розмаїті. Припус­тивши, що «основне» право на самореалізацію - це належне виправдання конкрет­них конституційних правових норм, інтерпретації яких вимагають від судів, судді постають перед труднощами, бо виникає потреба відрізняти справжнє утвердження права на свободу слова від вимог інших свобод, які так само можна виправдовувати посиланням на це основне право. Ще гостріші проблеми постають при з'ясуванні значення «слова» («speech»), і цій темі присвячено наступний розділ. Скажімо, ви­моги мати свободу рекламувати товари та послуги або давати необмежені пожерт­ви у фонди політичних кампаній - це справді вимоги свободи слова чи тільки утвер­дження економічних прав і прав на утворення організацій та об'єднань? На перший погляд, ці вимоги, здається, і справді можуть мати підтримку з боку аргументів про самореалізацію, принаймні в якомусь матеріальному розумінні, проте, коли приди­витися пильніше, вони, безперечно, вкрай мало пов'язані з конкретним поглядом на

Надто, скажімо, А. Мсйкллжон, провідний Інтерпретатор першої поправки, що відкидає обмеження змісту висловлювань; Його погляди підсумовано далі в цьому розділі. Про куди енергійніший за­хист регуляційних повноважень уряду можна прочитати у вид.: Tussman J. Government and the Mind. -NewYork, і977. Schauer F. Free Speech. - розд. 4, 5; обговорення цієї теми дуже завдячує книжці цього автора.

Schauer F. Free Speech. - С. 53-58.

Див.: Horowitz D. L. The Court and Social Policy. - Brookings Institution, 1977, Звичайно, статтю про свободу слова можна інтерпретувати так, щоб виснувати позитивну вимогу-право на Інформацію або на використання засобів поширення певних думок і тверджень.

1004

Epik Барендт

Три теорії свободи слова

1005

розумовий і моральний розвиток, який використовує заснована на правах теорія свободи слова. Такі самі питання виникають і при вирішуванні, чи можна порно­графію кваліфікувати як «слово» в дусі першої поправки або інших подібних до неї правових норм захисту свободи слова. Вимоги конституційного захисту цієї свобо­ди, що спираються на широкий попит на порнографічні матеріали й роль, яку вони відіграють у задоволенні сексуальної цікавості, видаються, по суті, заснованими на загальній свободі мати моральну незалежність, крім того, ще й пов'язаними з ос­новним правом на розвиток особистості, проте, можливо, вони майже не мають зв'язку з аргументами на користь свободи слова¹⁸.

Ці проблеми не зникнуть і тоді, коли, як наполягає професор Дворкін, зіперти аргумент на користь свободи слова на фундаментальні основні права на людську гідність і рівність турботи та поваги¹⁹. Адже це наполягання, здається, теж не забез­печує ніякої виразної основи, яка б давала змогу відрізнити принцип свободи слова від загальних лібертаристських вимог, пов'язаних, скажімо, з вибором сукні або сек­суального життєвого стилю, до яких можуть бути прихильні індивіди. Крім того, необмежена свобода слова може суперечити повазі до людської гідності. Обмежен­ня, до яких змушують закони про наклепи й непристойність, цілком легко можна виправдати посиланням на цю цінність. І справді, Федеральний конституційний суд Німеччини в одній зі своїх найважливіших постанов, присвяченій інтерпретації статті 5 конституції визнав, що немає права публікувати сатиричний роман, який неславить небіжчика, бо художню свободу слід інтерпретувати в світлі непорушної «гідності людини», гарантованої статтею І²⁰.

Цілком незалежно від цієї критики, що викриває логічну непослідовність другої теорії, є певні причини сумніватися в ЇЇ значенні для розвитку пов'язаних зі свобо­дою слова правових принципів. Дотримуючись варіантів теорії, розглянутих досі, було б важко виправдати застосування принципу свободи слова до розкриття інфор­мації, на відміну від поширення ідей та думок. Це твердження стає ще очевиднішим, якщо звернути увагу на права та інтереси промовця. Хоча безмежну або принаймні дуже широку свободу поширювати свої погляди і справді можна вважати за складо­ву частину формування в індивіда почуття людської гідності, безперечно, непри­родно поширювати це твердження й на інформацію та новини, хіба що, може, сам інформатор зібрав свої дані чи певною мірою відповідає за них. Проте закон часто вводить такий фактичний матеріал до сфери дії принципу свободи слова (або по­ширює на нього дію конституційних правових норм про захист свободи слова). Але охоплення й такого матеріалу можна набагато краще пояснити якоюсь теорією (як-от аргументом на основі демократії), що наголошує на інтересах одержувачів по­відомлень. Так само й поширення права на свободу слова на юридичних осіб, як-от на корпорації, майже не має сенсу, коли дотримуватися теорій самореалізації, і це саме твердження слушне й щодо застосування цього принципу до преси та інших

засобів масової інформації²¹. Проте ці застороги незастосовні до варіанта цього ар­гументу, який запропонував Томас Скенлон.

Скенлон формулює свою тезу, спираючись на засновок, що «повноваження дер­жавної влади обмежуються до рівня, на який погоджуються громадяни, якщо вони вважають себе рівними, автономними, раціональними діячами»²². Особа є автоном­ною лише тоді, якщо вона вільна зважувати сама аргументи на користь різних варі­антів дій, які можуть запропонувати їй інші люди. Отже, уряд, стверджує Скенлон, не має права придушувати мовлення (speech), посилаючись або нате, що в аудиторії можуть сформуватися шкідливі переконання, або на те, що внаслідок цих переко­нань вона може вдатися до шкідливих дій. Перший елемент цього висновку дуже близький до висновку Дж. С. Мілля, та й сам Скенлон називає цю свою тезу «Прин­ципом Мілля», хоча, на відміну від аргументу Мілля, вона не спирається на будь-яке припущення, що істина постане на основі відкритого обговорення. Друга відміна від теорії Мілля полягає в тому, що за своїм характером ця теза вочевидь заснована на правах, а не є виявом консеквенціалізму. Індивід має право вислухати різні погля­ди та обмірковувати дії, що відповідають тим поглядам, навіть якщо цей процес завдасть шкоди суспільству, хоча Скенлон усе-таки визнає, що певні обмеження можна накидати за надзвичайних ситуацій. З другого боку, на відміну від решти варіантів аргументу на основі самореалізації, ця теза зосереджена на правах та інте­ресах реципієнтів мовлення. Але варто згадати ще один пункт. Скенлон наголошує, що Принцип Мілля не вичерпує аргументів на користь свободи слова (freedom of expression); інші теорії, можуть, наприклад, виправдовувати якесь широке право доступу до засобів, які дають змогу висловитись. А Скенлонів аргумент полягає, власне, в тому, що, коли дотримуватись Принципу Мілля, уряд не має змоги вико­ристовувати певні причини для обмеження мовлення.

Коли порівняти з деякими іншими теоріями свободи слова, цей аргумент забез­печує відносно послідовне пояснення значної частини судових інтерпретацій пра­вових норм, пов'язаних зі свободою слова. Слід, до речі, відзначити, що він не спи­рається на історію і структуру конституції США, а отже, може пролити світло на будь-яку статтю про захист свободи слова в будь-якій конституції. Важливе й те, що цей аргумент не обмежений політичними промовами, а застосовний до всякого мов­лення (чи експресивної поведінки), що постачає аудиторії інформацію та думки, потрібні для формування її власних переконань. Такий стан відображений у преце­дентному праві всіх юрисдикцій, які ми розглядали; хоча політичному мовленню можна надати якийсь особливий ступінь захисту, такий захист поширюється й на художній та моральний дискурс, а почасти й на комерційне слово. Стурбованість легітимністю урядових підстав обмежувати свободу слова можна знайти і у великій частині американського прецедентного права, а норми, спрямовані проти змісту кон-

Цікаво, що деякі критики тепер обстоюють право читати порнографію на основі широких свобод на

моральну незалежність і особистий вибір; див., напр.: Dworkin R. M. Is there a Right to Pornography?

// Oxford Journal of Legal Studies. - 1981. - № i. - C. 177; Tribe L H. American Constitutional Law. -

New York, 1978.- C. 905-910.

^l* Dworkin R. M. Taking Rights Seriously. - С 266-278, 364-368. ²" Справа «Mephisto» II BVerfGc. - Т. 30. - С. 173 (1971).

Дотримуючись такої теорії, важко пояснити й захист «уповноваженого» слова, коли витрати коштів, зібраних з маси індивідів, трактують як слово, вияв побажань цих індивідів, незважаючи нате, що вони не брали жодної участі у проектуванні будь-якого повідомлення. Див. судову справу Common Cause v. Schmitt II F. Supp. [Збірник судових постанов федеральних окружних судів і апеляційного суду США]. - Т. 512. - С. 489 (1980); Powe L A. Mass Speech and the Newer First Amendment // [1982] Sup. Ct. Rev.-C. 243.

Scanlon T. A Theory of Freedom of Expression // Philosophy and Public Affairs. - 1972. - № I. - С 204. Передрук у вид.: The Philosophy of Law/Ed. R. M. Dworkin. -Oxford, 1977. - С 153, 162.

1006

Epik Барендг

Три теорії свободи слова

1007

кретних ідей або на визначення різниці між різновидами політичних та соціальних повідомлень, були ретельно вивчені²³. Скенлон у своїй теорії розрізняє ще й по­відомлення інформації, потрібної для розвитку політичних і моральних переконань (які треба захистити від регуляції), та розкриття технічної інформації, яка просто дає аудиторії засоби здійснювати шкідливі акти, - наприклад, розголошення військо­вих і наукових таємниць²⁴. Ця різниця може відігравати певну роль у поясненні низь­кого ступеня захисту свободи наукового та комерційного слова. І, нарешті, винятки та обмеження, наявні в теорії Скенлона, - мовляв, абсолютний захист свободи сло­ва зникає за надзвичайних ситуацій або коли аудиторії бракує часу на раціональні міркування про повідомлене, - дають змогу почасти добачити раціональні причини обмежень, накинутих політичному слову, надто з причин збереження громадського порядку,

Теорія Скенлона зазнала критики, здебільшого внаслідок слабкості уявлення про особисту автономність, що лежить в ЇЇ основі". Крім того, й сам Скенлон перегля­нув свою теорію з точки зору її тверезості й логічності. У своїй недавній статті він засумнівався, чи зацікавленість аудиторії в тому, щоб мати добре середовище для формування своїх позицій, справді виправдовує широкий принцип автономії²⁶. Де­які обмеження свободи слова, наприклад, тоді, коли йдеться про масове рекламу­вання з боку якогось кандидата на посаду, можна виправдати, щоб створити серед виборців атмосферу, сприятливу для раціонального мислення. За деяких обставин, доводить тепер Скенлон, свободу слова можна легітимно обмежити з патерналі-стських міркувань, тоді як його первісна теорія не лишала жодного простору для обмежень, скажімо, реклами сигарет. Можливо, тезу про автономію можна врятува­ти, з'ясувавши, як саме слід розуміти термін «обмеження» свободи слова, щоб лиши­ти достатній простір для широкого регулювання часу, способу та місця висловлю­вань, якщо це в інтересах аудиторії. Набагато серйозніше заперечення тези про автономію полягає в тому, що насправді вона не зосереджує належної уваги на інте­ресах промовця²⁷. Видається дивним, наприклад, виправдовувати захист непопуляр­ного слова (наприклад вуличних демонстрацій або літератури андеграунду), цілко­вито покликаючись на інтереси аудиторії, що майже абсолютно нічого не сприймає, та ігнорувати набагато очевидніші вимоги учасника демонстрації і видавця. До того ж професор Дворкін зазначав, що значна маса традиційної політичної літератури та промов навряд чи пропонує свіжу інформацію та ідеї, про які могла б міркувати громада, тож ту літературу, здається, аж ніяк не може захищати Принцип Мілля.

Ці обмеження, безперечно, зменшують силу цього Принципу як основної теорії, яку можна незмінно використовувати при інтерпретації правових норм захисту сво­боди слова. Хай там як, він, напевне, надто невизначений за своїм масштабом і за-

■

стосувати його на практиці дуже важко. Але це аж ніяк не означає, що він не може пролити світла на деякі сфери юриспруденції, присвячені свободі слова, і в цьому ми пересвідчимось у наступних розділах. Натомість визначення сфери дії аж ніяк не становить труднощів для останньої теорії свободи слова, яку ми розглянемо: аргументу, що виправдовує конституційний захист свободи слова з огляду на її спри­яння розвиткові демократичного процесу.

3. Аргумент на основі участі громадян у демократії

Це, напевне, найпривабливіша й вочевидь наймодніша теорія свободи слова в су­часних західних демократіях. За зразок погляду правників на цю теорію може слу­гувати уривок з вироку судді Брендейса у справі Віпгні V. Каліфорнія:

«Ті, хто здобув нашу незалежність, вважали, що остаточна мста держави - визволити людей та розвинути їхні здібності і що в урядуванні розважлива сила повинна брати гору над довільністю... Вони вважали, що свобода думати, як ви хочете, і говорити, як ви думаєте, — необхідні засоби відкрит­тя та поширення політичної істини; ... шо найбільша загроза для свободи - пасивний народ; що публічне обговорення - політичний обов'язок, і що цс має бути фундаментальним принципом аме­риканського урядування»¹⁸.

У Сполучених Штатах цей аргумент тепер надто тісно пов'язують Із працями Александра Мейклджона²⁹. Він вважав, що головна мета Першої поправки - захис­тити право всіх громадян розуміти політичні питання, щоб мати змогу брати діяль­ну участь у процесі демократії. Ця поправка репрезентує відданість людей пред­ставницькому урядуванню. В деяких визначальних вироках Федерального консти­туційного суду Німеччини так само визнано вирішальну роль свободи слова у фор­муванні громадської думки про політичні питання, і в результаті статтю 5 консти­туції тлумачать дуже широко³⁰.

Цей аргумент дуже привабливий, бо його легко зрозуміти. Він більше спираєть­ся на цінності та зобов'язання, втілені в конкретному конституційному документі, ніж на куди загальніше філософське теоретизування, характерне для аргументів на основі істини та прав на самореалізацію. Для судів, зацікавлених у правовій інтер­претації, ця особливість - перевага, а будь-які концептуальні вади аргументу мають менше значення. Досить згадати про один або два очевидні аспекти і наслідки. За своїм духом цей аргумент твердо утилітаристський і консеквенціалістський, хоча за формою його можна сформулювати на основі прав громадян. Така ситуація, на­певне, має кілька прикрих наслідків, бо цей погляд можна трактувати так, що інко­ли цінності демократії, зокрема і її давню відданість свободі слова, можна найкра­ще зберегти, тимчасово заборонивши деякі виступи. На відміну від аргументів на користь свободи слова, заснованих на зв'язках цієї свободи з фундаментальними правами людини, цей аргумент, здається, не конче бере гору над контраргументами,

Tribe L, Н. American Constitutional Law. - С. 580-584. Проте Верховний суд дедалі більшою мірою визначає різницю, пов'язану зі змістом (наприклад різницю між політичним і комерційним словом, між раціональним та емоційним словом), шоб визначити обсяг захисту, який забезпечує перша по­правка. Див.: Schauer F. Codifying the First Amendment: New York v. Ferherli [1982] Sup. Ct. Rev. - С 285,299-317.

²⁴ Scanlon Г A Theory of Freedom of Expression. - C. 159-160.

^:s Schauer F. Free Speech. - С 67-72.

²⁶ Scanion Т. Freedom of Expression and Categories of Expression// U. Pittsb. L. R. - 1979. -T. 40. - С 519.

²¹ DworkinR.M- The Philosophy of Law. -C. 14-16.

^2Я US. - Т. 274. - С. 357, 375-378 (1927).

²³ Див. зокрема: Meiklejohn A. Free Speech and its Relation to Self-government. Передруку вид.: Political Freedom: The Constitutional Powers of the People.-New York, 1965, а також The First Amendment is an Absolute [1961].-Sup. Ct. Rev.-C. 245.

-¹ⁿ Наприклад, BVcrfGE. - T. 12. - С 113 (1961) (стаття судді (що відповідає на критику своїх політичних поглядів), яку визнано імунною від судових скарг); BVcrfGE. - Т.43. - С- 130 (1976) (стаття в пресі про двох політиків, яку теж визнано імунною); BVcrfGE. - Т. 61. - С. 1 (1982) (перебільшений напад (на Християнсько-сощальний союз), який визнано конституційно захищеним політичним виступом).

1008

Epik Барендг

Три теорії свободи слова

1009

мовляв, за конкретних ситуацій реалізація свободи слова може суперечити суспіль­ному добробуту. Звичайно, можна висувати дальші утилітаристські аргументи, спро­стовуючи це твердження: адже в далекій перспективі підтримку впевненої демократії можна найкраще гарантувати захистом свободи слова за будь-яких (або майже будь-яких) обставин, бо тимчасові регуляційні заходи можуть призвести до політичних за­ворушень, підважити прийнятність інших законів і т. ін.³¹ Але чи конституція справді визнає погляд, що обмеження абсолютно небажані, - це вже, звичайно, одне з най­важчих питань свободи слова, на яке мають давати відповідь суди.

Ці труднощі - лиш один аспект головної слабкості позиції Мейклджона. Якщо підтримка демократії править за основу свободи слова, то як можна відкидати регу­лювання чи придушення цієї свободи з боку демократії, що діє через своїх вибра­них представників? Як стверджує Шауер, «саме уявлення про народний суверені­тет, що підтримує аргумент на основі демократії, заперечує будь-які обмеження цього суверенітету, а отже, є аргументом проти визнання якогось незалежного принципу свободи слова»³². З погляду філософії цей аргумент треба пере формулювати, якщо він підлягає такому запереченню, і це зумовлює часткове запозичення інших, уже обговорених аргументів на користь свободи слова. Спершу можна було б сказати, що суспільство має визнати принцип свободи слова й погодитися з обмеженнями прав більшості, бо лиш у процесі відвертого обговорення форм урядування й полі­тичних ідей можна створити кращі інституції, законодавство та адміністрацію. А це, звичайно, вже різновид аргументу на основі істини, застосований до політично­го дискурсу. І навпаки, теорію демократії можна репрезентувати як теорію, що спи­рається на аргументи про рівні права всіх громадян брати участь у процесі вряду-вання, - права, такі фундаментальні, що, можливо, як і право на життя, їх не можна відкинути та підпорядкувати владі якоїсь тимчасової більшості". Отже, цей аргу­мент у такому разі важко відрізнити від аргументів на основі самореалізації та гідності, обговорених вище.

Усіх цих проблем конституційні суди можуть певною мірою уникати. Вони мо­жуть припускати, що правові норми захисту свободи слова мають захищати мен­шини і зберігати можливість політичних змін^ї4. Де закон про свободу слова поєдна­ний із виразним захистом свободи преси, надто спокусливо виснувати, що обидві ці свободи мають гарантувати можливість критикувати уряд. Але й це не усуває всіх труднощів, пов'язаних з аргументом на основі демократії. Адже за такого підходу тільки неприхильні політичні коментарі будуть захищені законом про свободу сло­ва. Регулювання комерційного слова, цензура мистецтв і порнографія не зіткнуться з ніякими конституційними запереченнями, і то тією мірою, якою люди мають сво­боду висувати політичні аргументи, що критикують розумність таких обмежень. Проте тексти як конституції ФРН, так і Європейської конвенції вочевидь засвідчу­ють, що деякі неполітичні виступи потрапляють під дію статей про захист свободи слова; і хоча доводять, що мета Першої поправки - гарантувати свободу лише полі­тичного слова, Верховний суд у Вашингтоні тлумачить нині її зовсім по-іншому.

'

Така ситуація підказує, що було б хибним вважати аргумент на основі демок­ратії за єдине достатнє пояснення для сучасної юриспруденції, пов'язаної зі свобо­дою слова. Надто багато сфер права- і в країнах з конституційними свободами, і в Британії - засвідчують доречність і багатьох інших виправдань захисту свободи слова, крім тих, на які вказав Мейклджон у США. Проте цей аргумент однаково можна вважати за головну підставу захисту свободи слова. В усіх юрисдикціях, роз­глянутих у цій книжці, політичному слову надано особливий статус, набагато ви­щий ступінь захисту, ніж той, якого надають іншим типам висловлювань. Крім того, є інші аспекти, в яких конституційні правові норми і прецедентне право, здається, набагато тісніше пов'язані з цією теорією, ніж із іншими. Скажімо, на основі цього аргументу можна виправдати захист як певної думки, так і інформації, до того ж він, здається, однаковою мірою зважає на інтереси і промовця, і реципієнта. Ні аргу­мент на основі істини, ні аргумент на основі саморозвитку не мають такого високо­го ступеня задовільності. І, нарешті, ця теорія наголошує на захисті свободи слова супроти уряду, і це риса, яку вона поділяє із Скенлоновою тезою про автономність. Конституції здебільшого захищають свободи від зазіхань держави й набагато мен­шою мірою - від втручання з боку приватних індивідів.

Отже, мій висновок полягає в тому, що, хоча аргумент на основі демократії тре­ба сформулювати по-новому, щоб він задовольняв вимоги деяких критичних запе­речень, цей аргумент справив найбільший вплив на розвиток правових норм захис­ту свободи слова у XX столітті. Те, що, на додачу до політичних виступів, і непри­стойність, і комерційна інформація теж підлягають дії закону про захист свободи слова, не спростовує цього висновку. Поширення конституційного захисту на ці типи висловлювань породжувало - як доводить обговорення матеріалу в розділах II і IX - дуже багато суперечок. Але суди, зрозуміла річ, неохочі миритися з регулю­ванням деяких типів неполітичних висловлювань, і здебільшого через те, що не довіряють спроможності законодавчих органів відрізняти їх від справжнього обго­ворення державних справ, або через страх, що такому обговоренню перешкоджати­муть будь-які значні обмеження свободи слова. В наступних розділах мова йтиме про те, чи можна розрізняти категорії «висловлювань»; різницю між такими катего­ріями, а також різницю між «висловлюваннями» і «діями» можна найкраще увираз­нити, міркуючи про цілі принципу свободи слова, і тут аргумент на основі демо­кратії знову-таки становить найкорисніший інструмент аналізу. Судді, інтерпрету­ючи правові норми захисту свободи слова, напевне, часто зазнають впливу і решти раціональних обгрунтувань свободи слова. І це цілком слушно, бо жоден аргумент не має монополії на істину, а конституційні правові норми справді сформовані у світлі різних філософських перспектив³⁵. Але прецедентне право наголошує на про­відному значенні політичних висловлювань, і це, як можна вважати, свідчить про вирішальну вагу цього третього аргументу на захист свободи слова.

³¹ Див.: Мото D. Н. II Inquiry. - 1970.-Na 13. - С. 249-253.

³² Schauer F. Free Speech. - С. 41. " Там само. -С. 41-44.

³⁴ Такий підхід обстоюсться а кн.: Ely J. И, Democracy and Distrust. - Harvard University Press, 1980. -Розд. 5.

Див.: Schauer F. Free Speech. -С. 85-86, а також матеріали цього самого автора у вид.: [1982] Sup. Ct. Rev. - С. 285, 308-317. Такий самий плюралістичний підхід до цілей ст. 5 конституції ФРН можна добачити і в одному провідному коментарі на неї: Maunz-Dürig. Kommentar zum Grundgesetz. - München, 1982. -§3-12 розгляду ст. 5.

Теорія свободи слова

1011

ТОМАС СКЕНЛОН

ТЕОРІЯ СВОБОДИ СЛОВА¹

Переслідування висловлювання поглядів здається мені ціпком логічним. Якщо ви не сумніваєтесь у своїй позиції і своїй владі та прагнете всією душею досягти певного результату, то цілком природно, що, намагаючись утвердити законність, ви не ви­знаєте будь-якої опозиції. Щоб дозволити словесну опозицію, ви або повинні вважати слово чимось зовсім неважливим - як у випадку, коли якийсь чоловік каже, що він накреслив квадратне коло, - або ж ви взагалі не приймаєте близько до душі результа­ти своїх дій чи сумніваєтесь у своїй владі чи позиції.

Олівер Вендел ГОЛМС²

о ктрина свободи слова (freedom of expression)" в загальному випадку бу­дується шляхом відбору класу «захищених дій» («protected acts»), які ма­ють імунітет проти обмежень, застосовних щодо інших дій. Зокрема, якщо эрати категоричну версію цієї доктрини, то знайдуться випадки, коли дії, які пере­бувають під захистом, зберігають імунітет проти обмежень усупереч тому, що вони мають шкідливі наслідки, яких в іншому разі було б цілком достатньо для засто­сування законних санкцій. Існування таких випадків робить свободу слова особли­вою доктриною і надає їй, з певного погляду, ірраціонального характеру. Це відчут­тя ірраціональності яскраво висловив суддя Голмс у вищенаведеній цитаті.

Тож відповісти на цей закид в ірраціональності є першим завданням філософ­ського захисту свободи слова. Така відповідь вимагає спершу чіткого виокремлен­ня класу захищених дій, а потім пояснення природи І підстави їхнього упривілейо-ваного статусу. Найвідомішим захистом свободи слова є наслідковий (consequen-tialist). Суть його полягає в тому, що вказують на певний клас дій, тобто на дії вислов­лювання (acts of speech), І далі показують, що позитивні наслідки дозволу таких дій перевершують негативні. З другого боку, самі межі класу захищених дій можуть бути встановлені шляхом зважування балансу добрих наслідків супроти поганих. Питання, чи дані дії належать до упривілейованого класу, вирішується переважно шляхом показу, що їх включення в цей клас веде більшою мірою до кращих, ніж до гірших наслідків. Це, очевидно, і береться до уваги судами в деяких судових спра­вах - принаймні елемент такого збалансування наявний в кожному прийнятті рішень на основі Першої поправки³. Отож адекватне філософське пояснення свободи слова

Ця стаття була презентована в Спілці стичної і правової філософії (Socicly for Ethical and Legal Philosophy), і я дякую членам цієї групи, так само, як і деяким іншим аудиторіям - свідомо вибра­ним та випадковим - за цінні зауваження та критику.

Цит. за [матеріалами судової справи] з Abrams versus United States, 250 U.S. 616(1919). Збалансування, пов'язані з прийняттям таких рішень, не завжди є справою максимІзації добрих наслідків, оскільки тс, що є «збалансованим», включає водночас як права людини, так й індивідуальні та суспільні блага. Проблеми, пов'язані із «збалансуванням» прав у такий спосіб, виразно сформульо­вані Рональдом Дворкіном у праці «Про права серйозно» (New York Review of Books. - 1970. - 17 грудня.-С. 23-31).

I

повинно чітко з ясувати передусім те, яким чином визначення класу захищених дій й виправдання їхніх привілеїв залежать від балансу конкуруючих цілей та інтересів; а, з другого боку, до якої міри ці дії зумовлені збереженням прав чи інших абсолют­них, тобто ненаслідкових, принципів. Зокрема, хотілося б знати, до якої міри обо­ронець свободи слова може посилатися на твердження, що далекосяжні здобутки від вільної дискусії є важливішими від задоволення очевидних і точно передбачува­них нагальних потреб; та до якої міри за цим підрахунком далекосяжних переваг стоїть високе поцінування знань та інтелектуальних домагань у порівнянні з інши­ми цінностями.

Наступне питання, на яке адекватне філософське пояснення свободи слова повин­но відповісти, є таке: якою мірою ця доктрина ґрунтується на природних мораль­них принципах і якою мірою вона є витвором певних політичних установ? Пояс­нення свободи слова зокрема може показати, що доктрина є просто винаходом - у тому сенсі, що вона встановила клас захищених дій тільки як дій, визнаних закон­ними формами політичної активності в межах певної конституції; і в такому разі захист їхньої винятковості є раціональним, справедливим та обов'язковим для всіх, хто визнає конституцію чинною. Дещо інший варіант цього «штучного» пояснення свободи слова дає Мейклджон⁴: він знаходить підставу для упривілейованого ста­тусу дій висловлювання в тому, що право здійснювати такі дії є необхідним у разі, якщо громадяни демократичної держави мусять виконувати свої обов'язки, пов'я­зані з їхньою функцією самоврядування. З його погляду, не можна сподіватися, що громадяни можуть «керувати собою», якщо вони не мають прав на свободу слова (чи навіть одного з таких прав). На противагу кожному з названих підходів, славет­ний аргумент Мілля пропонує захист «свободи думки і дискусії», що спирається на загальні моральні засади - він не залежить від якихось особливих законів та уста­нов. Мені здається, що наша (принаймні моя) інтуїція свободи слова включає як природні, так і штучні елементи. Адекватне пояснення суті питання повинно з'ясу­вати, чи ці два види інтуїції є змагальними поглядами на свободу слова, а чи вони між собою сумісні або взаємодоповнювальні.

II

Названим єдиним класом дій, на який я вказував, є клас «дій висловлювання», до яких я включаю будь-яку дію, яка - у відповідності з задумом діяча - має по­відомляти одній або багатьом особам про певне твердження або ставлення. Це як­найширший клас дій. Окрім багатьох дій усного висловлювання і публікацій, він включає демонстрацію символів, маніфестації, різноманітні музичні вистави, деякі випадки терористичних актів, замахи і самопожертви. Адже щоб класифікувати будь-яку дію як дію висловлювання, достатньо, щоб вона була пов'язана з певними твер­дженнями або ставленнями, про які ця дія повідомляє.

Як правило, дії висловлювання, якими теорія «свободи слова» («free speech») займається, звернені до широкої (якщо не найширшої) аудиторії - вони висловлю­ють твердження і ставлення, з якими пов'язані загальні зацікавлення. Думаю, що це пояснює наше небажання вважати дією висловлювання переговори між звичайним банковим грабіжником і службовцем банку, з яким він зіткнувся. Це небажання дещо

Meiklejohn A. Political Freedom / 2^пЛ cd. - New York, 1965. Див. особливо с. 79.

1012

Томас Скенлон

Теорія свободи слова

1013

зменшується, якщо записка, яку грабіжник вручає службовцю, містить, окрім зви­чайних погроз, ще й вказівку на певні політичні підстави його дій та звернення до інших наслідувати його приклад. Якраз цей додаток і розширює уявну аудиторію, бо збільшує міру загального інтересу. Адекватна теорія свободи слова, безперечно, повинна пояснити доречність такого роду ознак, але буде простіше поки що не ро­бити ці ознаки частиною визначення класу дій висловлювання.

Думаю, що майже кожен погодиться, що дії, які захищає доктрина свободи сло­ва, повинні бути діями висловлювання у тому сенсі, який я вже окреслив. Однак, оскільки дії висловлювання можуть бути не тільки насильницькими, а й зумисне деструктивними, то маловірогідно, щоб хто-небудь міг погодитись, нібито якраз такий клас дій повинен мати імунітет проти законних обмежень. Отже, клас захи­щених дій має бути тільки деяким підкласом цього класу дій. Іноді схиляються до погляду, що такий підклас має включати тільки дії висловлювання, які є «словесним вираженням» («speech») - на противагу до «дії» («action») взагалі. Але прихильники такого погляду переважно схильні включати до класу захищених дій і такі, які не є мовленням (speech) у звичайному значенні цього слова (наприклад, міміку і певні форми друку) і воднораз виключають із них такі, які є мовленням у звичайному розумінні (розмова в бібліотеці, обманний вигук «пожежа» в переповненому театрі тощо). Таким чином, якщо ДІЇ мовлення (acts of speech) с відповідним підкласом дій висловлювання (acts of expression), тоді слово «мовлення» в даному разі є терміном, що має бути визначеним окремо. Щоб побудувати теорію, яка слідує цим традицій­ним підходам, ми могли б спробувати уточнити різницю між мовленням і деякими іншими діями - так, щоб це уточнення втілило наше Інтуїтивне відчуття того, що закон мас захищати один клас дій, а Інший - ні⁵.

Але розвивати дослідження в цьому напрямку, з мого погляду, було б помилкою. Стає цілком ясно, що інтуїція, яку ми використовуємо для того, щоб вирішити, чи дані обмеження є порушенням свободи слова, не є інтуїцією щодо того, що деякі дії є діями мовлення, на противагу деяким іншим діям - хай навіть в якомусь особли­вому значенні слова «мовлення». Думка, що ми маємо шукати визначення саме у такий спосіб, має своїм джерелом погляд, що оскільки доктрина свободи слова по­винна поширити на деякі дії привілеї, яких не мають інші дії, то вона повинна й містити критерії для розрізнення захищених дій та будь-яких інших дій. Але ясно, що такий підхід є помилковим. Може статися, і я думаю, воно так і с, що теоретична основа свободи слова є багатоскладовою та різноякісною у своїх складових части­нах; і доки сув'язь цих елементів береться сукупно - аби таким чином виокремити певні дії, які повинні мати упривілейований статус, -доти взагалі неможливе теоре­тично цікаве (і отже просте та інтуїтивно осяжне) визначення класу дій, що мають користуватися привілеями.

Як я зауважив на початку, цей закид постає тому, що будь-яка нетривіальна фор­ма цієї доктрини зіткнеться з випадками, коли певні висловлювання повинні зали­шатися вільними від законних обмежень, незважаючи на те, що вони тягнуть за собою настільки шкідливі наслідки, яких в інших випадках було б цілком достатньо для введення таких обмежень. («Законні обмеження» можна вводити або у вигляді

Цс завдання виконане Томасом Емсрсоном {Emerson Т. Toward a General Theory of First Amendment. - New York, 1966). Див. особливо с. 60-62.

деяких кримінальних санкцій, або ж у формі визнання судом права потерпілої осо­би на відшкодування збитків). Тепер у загальному випадку вважають недостатньою таку підставу для введення обмежень на певний клас дій, коли показують, що шкода від цих дій може бути відвернена саме завдяки поширенню на них законних обме­жень. Бо може виявитися, що ціна втрат від введення таких обмежень перевершує здобутий виграш; або, що введення таких обмежень порушує певні права прямо (наприклад, право безперешкодного здійснення саме тих прав, які прагнуть обме­жити) або ж непрямо (наприклад, коли яке-небудь право у переважній більшості ситуацій може бути здійснене тільки за допомогою тих дій, на які якраз і наклада­ють обмеження). І, навпаки, може бути, що задля відвернення певних негативних наслідків вводять законні обмеження на дії, які нібито і потягли за собою ці на­слідки, хоча насправді ці дії ніяк не зумовили появу таких наслідків, а отже, не повинні підлягати обмеженню з метою попередження цих наслідків.

Переважно захист свободи висловлювань грунтується на перших двох із цих трьох видів аргументації. В обох цих видах аргументації врахування деяких чин­ників - яких, коли їх брати самі по собі, і було б достатньо для введення відповідних обмежень на даний клас дій, - вважається недостатнім з огляду на деякі інші мірку­вання. Як буде показано пізніше, я вважаю, що посилання як на права, так і на ба­ланс конкуруючих цілей є суттєвим компонентом теорії свободи висловлювання. Але я хочу почати з розгляду аргументів, які, відхиляючи відповідальність, показу­ють, що не все, котре з першого погляду начебто дає підставу для обмежень, на­справді є таким.

Ось мій основний напрямок міркувань: легше сказати, що є спільним у всіх кла­сичних випадках порушення свободи слова, ніж визначати клас дій, що захищають­ся доктриною від переслідування. Те, що відрізняє названі порушення від невинно­го регулювання дій висловлювання є не характер дій, на які накладають обмеження, а та мета, якої прагнуть досягти, вводячи обмеження, - наприклад, аби зупинити поширення єретичних уявлень. Отже, припускається, що важливий компонент нашої інституції свободи слова стосується не стільки незаконності певних обмежень, як незаконності певних підстав для обмежень. Беручи грубо, інтуїція говорить в дано­му разі приблизно так: ті виправдання для обмежень є незаконними, які посилають­ся на факт, що було б погано, якби погляд, поширюваний з допомогою певних дій, став загальним переконанням; законними ж є такі виправдання [обмежень], які бе­руть до уваги ті ознаки дій висловлювання (час, місце, сила звуку), - хоча в окремих випадках ними нехтують, - які не стосуються самих поширюваних поглядів.

Як принцип свободи слова таке формулювання є, звичайно, незадовільним. По-перше, воно ґрунтується на досить нечіткому понятті «поглядів, поширюваних» за допомогою дій висловлювання; по-друге, воно занадто обмежувальне, бо виклю­чає, наприклад, підставу для законів проти наклепу. Я хочу розглянути низку ви­падків, коли дії висловлювання можуть завдавати шкоди, зосередивши увагу на діях, де така шкода дає безперечну підставу для обмеження дій, які її спричинили. І тільки потім спробую сформулювати принцип так, нібито такі дії були враховані. При цьо­му я наголошую попередньо, що не стверджую, аби в кожному із цих випадків по­гані наслідки цих дій вважалися достатньою підставою для введення обмеження на висловлювання; важливо тільки те, щоб ці наслідки бралися до уваги.

1015

ЮН Томас Скенлон

1. Як у випадку будь-яких інших дій, фізичним наслідком дій висловлювання може бути якесь страждання або шкода. Це очевидно у випадку досить ексцентрич­ них видів висловлювань, згадуваних вище, але не меншою мірою також у випадках значно банальніших: звук мого голосу може ламати скло, розбудити сплячого, спри­ чинити обвал або відволікти вашу увагу від того, що ви хотіли б почути. Ясно, що коли ці погані наслідки були задумані особою, яка здійснює дію, або коли ця особа необачна чи не усвідомлює наслідків, то порушення свободи слова взагалі не розгля­ дається як можлива підстава для кримінального покарання чи цивільного позову.

2. Типовим для шкідливих наслідків, які ми щойно розглянули, є те, що їхня шкідливість цілком не залежить від тих поглядів, для повідомлення яких викорис­ товують дії висловлювання. Це назагал не стосується другого класу шкідливих дій, зразком яких може виступати загальноправове поняття нападу (assault). Принаймні в одному загальновідомому значенні терміна, напад (на відміну, наприклад, від завдання фізичних тілесних ушкоджень) здійснюється і тоді, коли одна людина свідо­ мо ставить іншу людину в становище очікування негайного тілесного ушкодження. Оскільки погроза в даному разі включає елемент успішного повідомлення, вона неминуче містить у собі висловлювання. Але погрозу та схожі до неї дії можна вва­ жати частиною ширшого класу дій висловлювання - як, наприклад, коли театраль­ на сцена розбою має форму такої імітації пограбування банку, яка набуває вигляду реального пограбування; або коли залякування вибухом бомби використовують як засіб привернути увагу до певної політичної проблеми. Напад [у стадії погрози] іноді розглядають як початок фізичного нападу (as inchoate battery), але його можна розглядати як особливе правопорушення, що полягає в завданні особливого різно­ виду шкоди. Під кутом зору цього аналізу, погроза є лише різновидом широкого класу злочинів, які полягають у приведенні інших в шкідливий або неприємний стан душі - такий як страх, шок - і, можливо, деяких інших різновидів протиправ­ них дій. Можна сумніватися, чи більшість із цих шкідливих дій є достатньо серйоз­ ними, щоб бути предметом права, і чи можуть бути встановлені процедури дове­ дення, щоб такі випадки стали предметом судового розгляду. Одначе, в принципі, тут не існує альтернативи, і, отже, доводиться розглядати такі випадки під кутом зору можливих підстав для введення обмежень на висловлювання.

3. Інший спосіб, в який дія висловлювання може завдати шкоди особі - це спри­ чинитися до того, що інші виставляють дану особу в смішному або ошуканому ви­ гляді. Звичайним прикладами цього є наклеп та порушення права на чесне слідство.

4. Суддя Голмс сказав: «Найсуворіший захист свободи слова не захищає людину, яка з обманною метою кричить про пожежу в театрі і спричиняє паніку»⁶.

5. Особа, використовуючи дію висловлювання, може стати причетною до вчи­ нення шкідливих дій другою особою, і, принаймні в деяких випадках, шкідливі на­ слідки дії цієї другої особи можуть бути підставою для оцінки дії першої особи як злочину. Багато хто визнає, що з такими випадками ми маємо справу тоді, коли дія висловлювання є наказом чи погрозою або коли вона є сигналом чи іншим засобом спілкування між змовниками.

Sehende versus United Stales, 249 U.S. 47 (1919).

Теорія свободи слова

6. Припустимо, що який-небудь винахідник-мізантроп винайшов простий ме­тод, за допомогою якого будь-хто може виготовити нервово-паралітичний газ у своїй кухні з бензину, кухонної солі і сечі. Ясно, що закон повинен забороняти такому винахіднику поширювати свою технологію через пресу, радіо чи телебачення; так само, як запаковувати цей продукт в аерозольні балони та продавати його через компанію Abercrombie & Fitch. В кожному разі його дії привели б до різкого зни­ження загального рівня особистої безпеки як наслідок радикального підвищення здатності більшості громадян завдати шкоди один одному. Те, що в якихось випад­ках він це робить, використовуючи дії висловлювання, а в інших не використовує таких дій, з мого погляду, значення не має.

Може, одначе, трапитися, що значне зниження рівня особистої безпеки стане передбачуваним наслідком чи то успішних дій політичної пропаганди, яка має своєю метою підірвати авторитет уряду; чи наслідком публікації теологічного трактату, що призвів до схизми і кривавої громадянської війни. Таку ситуацію я оцінюю зовсім інакше, бо в даному разі шкідливі наслідки не можна використовувати як підставу для обмеження дій висловлювання.

Висновок, який я роблю зі сказаного, полягає в тому, що різниця між висловлю­ваннями та іншими видами дій є менш важливою, ніж різниця між висловлювання­ми, які спонукають осіб до дії, вказуючи їм на прийнятну підставу для дії, і висловлю­ваннями, що впливають на дії у зовсім інший спосіб - наприклад, шляхом забезпечен­ня осіб засобами досягнення мети. Думаю, що такий висновок цілком відповідає нашому нормальному погляду на правову відповідальність.

Так, коли б я сказав вам, дорослій, розумово повноцінній людині: «Те, що ви в дрному разі маєте зробити, - це пограбувати банк», і ви приймете цю мою пораду, то я не несу ніякої правової відповідальності за ваші дії і моя дія ні в якому разі не становить злочину. Цей висновок залишається в силі навіть тоді, коли я супроводив би свою пораду цілим набором аргументів щодо того, чому банк має бути пограбо­ваним чи навіть чому саме ось цей конкретний банк має бути пограбований і чому саме ви маєте це зробити. Цей висновок був би хибним і моя дія стала б злочином за наявності таких обставин: якщо ви, наприклад, є дитиною або ви настільки слабкі душевно, що не є юридично відповідальні, і я це знаю або повинен був би знати; або якщо б ви були моїм підлеглим у певній організації і те, що я сказав, було не просто порадою, а наказом, що ґрунтується на груповій дисципліні; або коли б я зробив конкретні внески у вашу дію, допомігши її приготувати, чи забезпечив би вас інстру­ментами або дав конкретну інформацію про банк.

Пояснення цієї різниці, мені здається, полягає ось у чому. Людина, котра діє на підставі, яку вона здобула з дій висловлювання інших осіб, діє на основі того, у що вона сама повірила і що сама прийняла за достатню підставу для своєї дії. У даному разі судження діяча, так би мовити, витісняє (superseded) внесок у підготовку дії, зроблений висловлюванням іншої особи. Це не стосується внеску в дію особи, яка є співучасником злочину або яка свідомо забезпечує злочинця інструментами (на­приклад, ключем від банку) або технічною інформацію (шифром сейфу), що допо­магає злочинцю досягти своєї мети. Так само це не стосується моїх дій, коли я не просто переконую, ЩО пограбування банку є доброю справою, а наказую, спираю­чись на погрозу, і таким чином змінюю обставини, за яких ви б самі вирішили, що вчинення даної дії є (відносно) доброю справою.

зз '"■ ІЬ.

1016

Томас Скенлон

Теорія свободи слова

1017

Загалом важко окреслити, в яких саме випадках настає правова відповідальність; я тут не прагну запропонувати позитивне твердження, на основі якого можна б вста­новлювати, що таке співучасть, підбурювання, змовництво і т. д. Мене цікавить лише негативне твердження - що в кожному разі, де маємо справу зі злочином, він не може полягати лише в тому, щоб інформувати кого-небудь про переконливі підста­ви для дії (чи за певних обставин, навпаки, зменшувати переконаність особи).

Тепер я сформулюю принцип свободи висловлювань, як і обіцяв на початку цієї частини [статті]. Цей принцип здається мені цілком природним розширенням тези, яку Мілль захищає в розділі II свого есе «Про свободу» і який я, отже, називаю Принципом Мілля. Він полягає в наступному:

«Існують різновиди такої шкоди, якої б не сталося, якби не було певних дій висловлювання, але таку шкоду ми не повинні брати до уваги при обгрунтуванні законних обмежень на дії висловлю­вання. Ці шкідливі наслідки такі: а) шкода, якої зазнають певні люди, коли приходять до переконань під впливом чиїхось дій висловлювання: б) шкідливі наслідки дій, вчинених під впливом чиїхось висловлювань, коли зв'язок між діями висловлювання і подальшими шкідливими діями полягає лише в тому, що висловлювання приводять когось до переконання (чи збільшують переконання) вчинити ці дії».

Сподіваюся, що цей принцип цілком сумісний з прикладами загальноприйнятих підстав для обмеження висловлювань, поданих вище в пунктах 1-6. (Випадок, який виходить поза межі звичайних, коли людина з обманною метою кричить «пожежа», буде розглянуто нижче). Попереднє обговорення, звернене, зокрема, до нашої інтуїції про правову відповідальність, було націленим на те, щоб виправдати розрізнення, на якому ґрунтується друга частина Принципу Мілля, і, загалом, на те, щоб показа­ти, як цей принцип може бути узгодженим з випадками, поданими в пункті 5 і 6. Але сам принцип виходить поза межі правової відповідальності. Для того, щоб клас шкідливих наслідків став підставою для обмеження дій особи, не є обов'язковим, щоб особа підпадала під умови, за яких вона б несла правову відповідальність за дії, які фактично дали погані наслідки. У випадку, наприклад, нервово-паралітич­ного газу, твердження про необхідність заборони поширення технології не рівно­цінне твердженню про те, що особа, яка її поширює, несе правову відповідальність (навіть як співучасник) за будь-які з убивств, вчинених з використанням газу. Отже, для пояснення того, чим дія поширення технологи відрізняється від дії отруєння, було б недостатньо вказати на те, що постачання засобами зумовлює відповідальність у той час, як забезпечення кого-небудь підставою для дії не зумовлює її.

Я хотів би вірити, що загальне дотримання урядами Принципу Мілля у своїй далекосяжній перспективі мало б радше добрі наслідки, ніж погані. Але мій захист цього принципу не грунтується на цій оптимістичній візії. Я покажу в наступній часитні, що Принцип Мілля - як загальний принцип щодо того, як можуть бути виправдані урядові обмеження свободи громадян - с радше наслідком погляду, успад­кованого нами від Канта та інших: а саме, що законним урядом є тільки той, автори­тет якого громадяни можуть визнавати лише за умови, коли вважають себе рівними, автономними та раціональними діячами. Таким чином, не будучи сам по собі принци­пом правової відповідальності, Принцип Мілля має своїм джерелом певне розумін­ня людської діяльності, в якому закорінені багато наших ідей про відповідальність.

Узятий сам по собі, Принцип Мілля, очевидно не дає нам адекватної теорії сво­боди слова. Адже потрібно значно більше сказати про те, коли погані наслідки, які

принцип дає змогу розглядати, можуть вважатися такими, що дають достатню підста­ву для обмеження свободи слова. І все ж, як мені здається, було б чесно визнати, що Принцип Мілля є основоположним принципом свободи слова - по-перше, тому, що успішний захист принципу дає нам відповідь на звинувачення в ірраціональності: адже з його допомогою пояснюється, чому не можна апелювати до найочевидніших наслідків дій висловлювання для обґрунтування законних обмежень, спрямованих проти них. По-друге, Принцип Мілля є єдиним переконливим принципом свободи слова, який поширюється на будь-які висловлювання взагалі, а не звертається до тих чи тих особливих прав (наприклад, політичних прав); він також не апелює до цінностей, які люди поєднують з висловлюваннями в окремих галузях діяльності (наприклад, мистецькі висловлювання чи обговорення наукових ідей). Таким чи­ном, він уточнює специфічну особливість, властиву діям висловлювання на проти­вагу до інших дій, а тому є корисним засобом, з допомогою якого ми можемо відрізня­ти дії мовлення від будь-яких інших дій.

Я повинен буду сказати в частині IV, яким чином Принцип Мілля має бути до­повненим, щоб досягти повного опису свободи слова. Але перед тим я хотів би розглянути докладніше питання про те, яким чином цей принцип може бути об­ґрунтованим.

ПІ

Як я уже згадував, я захищатиму Принцип Мілля шляхом висвітлення того, що він є наслідком погляду, згідно з яким повноваження державної влади обмежуються до рівня, на який погоджуються громадяни, якщо вони вважають себе рівними, автономними, раціональними діячами. Оскільки я посилатимуся на автономію в дуже слабкому сенсі слова, то, як мені здається, це означає сильний захист Принципу Мілля - як такого, що накладає безумовне (exceptionless) обмеження на державну владу. Я, однак, розгляну коротко в частині V, чи існують такі ситуації, в яких дія цього принципу була б відмінена.

Щоб розглядати себе як автономну істоту у сенсі, який я тут маю на увазі, люди­на повинна вважати себе суверенною у вирішенні того, у що їй вірити та у зважу­ванні різних підстав для дії. Вона повинна застосовувати для цієї мети свої власні канони раціональності й визнавати потребу захищати свої переконання та свої рішен­ня у відповідності з цими канонами. Це не означає, звичайно, що вона має бути довершеним раціоналістом, навіть відповідно до своїх власних стандартів раціо­нальності; не означає це також, що її стандарти раціональності повинні бути точно такі самі, як наші. Звичайно, зміст цього поняття автономії змінюється у межах того обсягу варіацій, який ми згодні вважати таким, що не порушує канонів раціональ­них рішень. Якщо нічого такого, що б виконувало роль канону, не приймається, тоді висловлені вище вимоги стають лише тавтологіями: автономна людина вірить у те, у що вона вірить, і вирішує діяти так, як вона вирішує діяти. Я певен, що не міг би описати набір обмежень, що їх можна було б вважати такими канонами раціональ­ності, яким було б забезпечене загальне визнання; та я й не буду до того прагнути, оскільки певен, що простір згоди в цьому питанні виходить далеко поза межі того, що відповідало б використанню поняття автономії, яке я маю намір тут запропону­вати. Все, що мені потрібно тепер, це ось що. Автономна людина не приймає без незалежного міркування будь-якого твердження інших осіб стосовно того, у що вона

1018

Томас Скенлон

Теорія свободи слова

1019

повинна вірити і що повинна робити. Вона може покладатися на твердження інших, але для цього вона має бути підготовленою шляхом здобуття незалежних підстав, які дозволяють їй вважати, що твердження інших, імовірно, є правильні, і бути здат­ною зважувати очевидну вартість цих поглядів у світлі протилежних очевидностей.

Вимоги автономії, наскільки я їх описав, є вкрай слабкими. Вони є набагато слаб­шими, ніж вимоги Канта, виведені ним, по суті, з такого ж самого поняття⁷: адже бути автономним у моєму сенсі (як бути вільним у сенсі Гоббса) не виключає зму-шеності, яка є наслідком поваги до способу дії інших осіб. Адже той, хто у такий спосіб змушує, тільки змінює певні міркування на користь чи проти певного спосо­бу дій; але вирішувати, яке з доведень прийняти чи відхилити, залишається все-таки вам.

Автономна людина може вірити, якщо приймає відповідні аргументи, що дер­жава має особливе право наказувати їй. Тобто вона може вірити (мабуть, до певної міри), що сам той факт, що закон вимагає певної дії, дає їй дуже серйозну підставу для здійснення такої дії - підставу, яка цілком не залежить від тих наслідків (як для неї самої, так І для інших), які може спричинити виконання дії чи утримання від неї. Наскільки сильна така підстава - і що саме переважає її, якщо взагалі щось перева­жає, - буде залежати від погляду людини та від тих аргументів, за допомогою яких обґрунтовують законослухняність. Щоб особа залишалась автономною, суттєвим є тільки одне: в будь-якому разі усвідомлення людиною того факту, що закон вимагає певної дії, не вирішує для неї питання, чи повинна вона виконувати цю дію. Це тільки її власне рішення, приймаючи яке, вона може брати до уваги не тільки за­гальну підставу на користь законослухняності та винятки, які при цьому допуска­ються, а й інші свої обов'язки та зобов'язання, а також оцінювати наслідки своєї покори чи непокори в кожному конкретному випадку⁸.

Отож, хоча бути автономним очевидно не суперечить тому, щоб визнавати особ­ливе зобов'язання підкорятися наказам держави, але, з другого боку, існують обме­ження на види зобов'язань, які автономні громадяни можуть визнавати. Зокрема, вони не можуть вважати себе «зобов'язаними» вірити в правильність державних постанов і не можуть передавати державі право, аби громадяни корилися її поста­новам бездумно. Принцип Мілля можна розглядати як уточнення таких обмежень.

Очевидна нераціональність доктрини свободи слова має своїм джерелом її оче­видний конфлікт з тим принципом, що прерогативою держави ~ насправді, одним з ЇЇ обов'язків перед громадянами - є право вирішувати, коли загроза певних лих є достатньо великою, щоб бути підставою для законної дії, та, з урахуванням саме такої загрози, виробити закон, здатний усунути цю загрозу (звідси відоме посилан-

Кантівськс поняття автономії виходить поза межі того, яке я приймаю тут, оскільки з його погляду існують особливі вимоги щодо тих підстав, якими має керуватися у своїх діях автономна істота. (Див. другий та третій розділ «Основ метафізики моралі»). Хоча його поняття автономії с більш обмежувальне, ніж моє, Кант не виводить з нього таких самих обмежень щодо державної влади (див. «Метафізичні засади справедливості», розділи 46-49).

Я не певний, чи я погоджуюся тут, чи розходжуся з Робертом Полем Вулфом {Wolff R. P. In Defense of Anarchism. - New York, 1970). В усякому разі, я б не сказав, що я підтримую анархізм. Обмежен­ня на державну владу, яке я тут маю на увазі, є таким, як його з'ясовус Джон Роулз в останніх параграфах. «Виправдання громадянської непокори» (Civil Disobedience: Theory and Practice / Ed. H. Bedau. - New York, 1969).

ня Голмса на «неминуче зло, якому Конгрес має право запобігати»)⁹. Очевидно, що цей принцип не може бути прийнятим у тій грубій формі, в якій я його тут сформу­лював: ніхто не думає, що Конгрес може робити будь-що, що вважає необхідним задля рятування нас від «неминучих лих». Принцип Мілля встановлює два способи обмеження цієї прерогативи, щоб держава була прийнятною для автономних суб'єктів. Аргумент для першої частини принципу такий.

Зло, що постає від поширення неправильних переконань, не с таким, щоб авто­номна людина могла дозволити державі захищати її шляхом обмеження дій вислов­лювання. Щоб здійснювати такий захист, закон повинен бути дійовим та блокувати потенційних лжевождів, тоді як потенційно піддатливих до обману залишати таки­ми, якими вони є. Щоб захищати себе за допомогою такого закону, особа має пере­дати державі право вирішувати, що певні погляди є хибними, і, як тільки вона вста­новила їхню хибність, то дозволити їй відгороджувати себе від ознайомлення з ними навіть тоді, коли б особа сама хотіла ознайомитися з ними. Конфлікт поміж такою поведінкою особи і її намаганням залишатися автономною був би прямим у тому разі, якби особа, уповноваживши державу захищати її у такий спосіб, вважала б себе водночас зобов'язаною приймати висновок держави про те, які погляди є хиб­ними. Одначе питання не є таким простим, бо ж особа може уповноважити державу діяти саме таким чином, але водночас все-таки залишити за собою прерогативу ви­рішувати, на основі певних доказів і очевидностей, в чому полягає істина. Але така особа вирішувала б це «для самої себе» в порожньому значенні цієї фрази, бо ж держава, здійснюючи свою прерогативу, здатна досягати того, щоб особа «вирішува­ла» лише на основі препарованих даних, з яких може випливати лише певний висно­вок. У такому разі, хоча особа і не була б зобов'язана приймати твердження держа­ви як безумовно істинне, але вона тим самим передала б державі право позбавляти себе підстав, на основі яких тільки й можна досягти незалежного висновку.

Аргумент для другої половини Принципу Мілля є паралельним до цього. Те, що підлягає спростуванню, - це погляд, що держава, як тільки вона оголосила певну поведінку незаконною, може в разі необхідності перейти до того, щоб попереджу­вати таку поведінку, позбавивши права її захищати. Конфлікт між цією тезою і авто­номією громадян, точно так само, як і в попередньому випадку, дещо опосередкова­ний. Передача державі права застосовувати засоби, які забезпечують виконання за­конів, прямо не включає передачу їй права вимагати від громадян, шоб вони вірили, що все заборонене законом і справді має бути заборонене. Такої поступки авто­номні громадяни не повинні робити, оскільки вона дає державі право позбавляти громадян підстави для прийняття незалежного висновку щодо того, чи потрібно виконувати закон.

Ці аргументи залежать від тези, що для захисту певних переконань як раціо­нальних особа має бути підготовленою захищати підстави для них, показуючи, що вони не є однобічними чи сумнівними. Існує цілком очевидна паралель між цією тезою і загальновідомим аргументом Мілля, що коли ми зацікавлені в утвердженні істини, ми повинні дозволити, аби всі можливі аргументи були вислухані¹⁰. Але сучасна аргументація - на відміну від тієї, яку, здається, маємо у Мілля - не зале-

Schenck versus United Stales.

Див. другий розділ ссе «Про свободу*

1020

Томас Скенлон

Теорія свободи слова

1021

жить від емпіричного твердження, що існує більша імовірність досягти істини, якщо дозволити вільну дискусію. Ця аргументація не залежить навіть від переконливі­шого погляду, що, з огляду на природу людини та врядування, передавати уряду повноваження в цьому питанні було б дуже недосконалою стратегією для забезпе­чення ситуації, в якій переважала б істина.

Цілком зрозуміло, що особа, яка визнає себе безнадійно слабкою, може дійти висновку, що в кожному разі було б краще покладатися на судження своїх друзів у деяких важливих справах. Грунтуючись на цьому висновку, особа може укласти угоду, яку вона може періодично переглядати, у відповідності з якою вона наділяє своїх друзів правом захищати ЇЇ від таких джерел інформації, що схиляли б її не довіряти своїм друзям у таких питаннях. Така угода не є вочевидь нераціональною і не супе­речить автономії особи, якщо особа вступає в неї добровільно та на обмежений час, а також грунтуючись на знанні нею як себе самої, так і тих, кому вона довіряє. Це твердження правдиве і в тому випадку, коли довіреними особами є представники держави. Але питання, яке ми тут розглядаємо, зовсім іншого типу: чи може авто­номна особа вважати державу такою, що має повноваження - і то не внаслідок якоїсь особливої угоди з особою, а нормальні повноваження держави як держави - впро­ваджувати певний порядок без будь-якої згоди особи на те, щоб держава (напри­клад, через законодавчу гілку влади) хоча б періодично радилася з особою? На мою думку, на це питання потрібно цілком недвозначно відповісти - ні.

Хто-небудь міг би заперечити цю мою відповідь наступним чином: я допустив можливість, що автономна особа може приймати загальний аргумент, у відповід­ності з яким вже те, що держава наказує щось робити, само по собі є достатньою підставою для виконання дії. Чому в такому разі особа не може прийняти схожий аргумент, який полягає у тому, що держава як держава повинна мати перевагу вирі­шувати, коли вона може діяти, не узгоджуючи свої дії з будь-ким?

Я вже доводив, що аналогія, яку тут приймають, між правом держави спонукати до виконання певної дії і правом обмежувати висловлювання, є неприйнятною. Але маємо ще одну проблему з цим запереченням. Те, що відрізняє тимчасове, добро­вільне обмеження деякого порядку вищерозглянутого типу від того, щоб воно стало звичайним обмеженням автономії, - це те, що вони можуть грунтуватися на безпо­середній оцінці відносної надійності як судження довіреної особи, так і судження «пацієнта». Так, особа, поінформованість якої обмежена впровадженим порядком, переважно вважає, що має добру підставу для осмислення очевидностей, які вона все-таки приймає за надійну основу свого судження. Принцип, який забезпечує відповідну основу для покладання на державу як державу, був би занадто загаль­ним, застосовним до всіх держав певного типу, без урахування того, хто займає владні позиції в них, та до всіх громадян у таких державах. Такий принцип дозво­ляв би варіації в індивідуальних випадках і залежав би від того, що найліпше може бути вироблено тільки в широкому діапазоні часу. Якщо навіть певні узагальнення такого типу можуть бути істинними, то, як мені здається, було б цілком хибно вважати наше покладання на подібний загальний принцип раціональним - адже докладніше знання індивідів, включених в конкретну ситуацію, може привести до протилежно­го висновку.

Більшою мірою частковим випадком для надання державам вищезгаданих по­вноважень є такий, що грунтується не на врахуванні особливих якостей держав, а

на врахуванні відомого факту, що за певних обставин індивіди стають зовсім не здатними діяти раціонально. Щось схоже, здається, маємо у випадку людини, яка з обманною метою кричить «пожежа» в переповненому театрі. У даному разі обме­ження на висловлювання грунтується на врахуванні того факту, що такі дії спонука­ють інших осіб (дають їм певну підставу) до вчинення шкідливих дій. Частково обмеження є виправданим з огляду на те, що люди в театрі, які реагують на вигук, перебувають в особливих обставинах, які зменшують їхню здатність до обдумуван­ня. Цей випадок здається тривіальним. Тривіальним він є, по-перше, тому, що тільки в якихось надзвичайних обставинах попередження того, щоб особа почула обман­ний вигук, полягає водночас у запобіганні тому, щоб, за таких обставин, особа по­кладалася на власне судження. По-друге, зменшення здатності особи [прийняти ра­ціональне рішення], властиве для осіб у театрі, є короткочасним і поширюється на будь-кого, хто опиняється в такій ситуації. По-третє, те зло, що його відвертають завдяки відповідному обмеженню, не є предметом сумніву чи суперечливих оцінок - навіть з боку самих «обманутих». З огляду на все це, обмеження с, безперечно, таким, що на нього погодився б кожний, у разі проведення опитування".

Але сказане тут не стосується більшості інших винятків з Принципу Мілля, які можна було б виправдувати посиланням на «понижену раціональність» («diminished rationality»). Сумнівно, наприклад, чи три вищезгадані умови можуть застосовува­тись задля тимчасового припинення політичних дискусій в період заворушень чи загрози революції. Я не знаю, яким чином нетривіальні випадки такого типу можна узгодити з автономією особи.

Аргументи, які я тут виклав, звучать як такі, що спрямовані проти патерналізму, але суть питання не є настільки простою. По-перше, обмеження висловлювань, що суперечить Принципу Мілля, не є обов'язково патерналістськими, оскільки ті, кого захищають за допомогою таких обмежень, можуть бути іншими, ніж ті (оратор і аудиторія), чию свободу обмежують. Одначе у випадках, коли таке обмеження є справді патерналістським, воно являє собою особливо сильну форму патерналізму, і тоді аргументи, які я тут подав, є аргументами проти патерналізму у цій його сильній формі. Воно цілком сумісне з автономією особи - в обмеженому значенні слова, в якому я Його тут застосовую, - бо закон обмежує свободу дій особи тільки задля її власного добра, вимагаючи, наприклад, одягати шолом під час водіння мотоцикла. Конфлікт з'являється тільки тоді, коли введення закону супроводжується заборо­ною, скажімо, висловлювати думку щодо того, чи носіння шолома є справді корис­ним, чи це робиться тільки з остраху.

Важливо бачити, що аргумент на захист Принципу Мілля ґрунтується більшою мірою на обмеженні влади держави над підлеглими, аніж на утвердженні прав індивідів. З одного боку, це пояснює, чому цей особливий принцип свободи слова звернений скоріше до урядів, ніж до індивідів, які не володіють владою. Безпереч­но, існують випадки, коли індивіди мають право утримуватись від дій висловлювання тоді, коли ці дії зазнають втручання з боку інших індивідів. Але ці права виплива­ють із загального права бути вільним від свавільного втручання водночас з ураху­ванням того, що певні види висловлювань є особливо важливими формами діяльності.

¹¹ Такий тест як критерій для виправдання патерналізму обгрунтував Джсралд Дворкін у своєму «Патерналізм» (Morality and ihc Law / Ed. R. Wasserstrom. - Bclmont, Calif., 1971).

1022

Томас Скенлон

Теорія свободи слова

1023

Якщо аргумент на захист Принципу Мілля мислити як такий, що грунтується на праві - «праві громадян виробляти свої власні погляди», тоді ця думка могла б мати таке продовження. Особи, які вважають себе автономними істотами, розглядають себе як таких, що мають право виробляти свої власні погляди, звідси і право робити все необхідне, щоб досягти цього; порушення Принципу Мілля полягають пере­дусім у порушенні цього права.

Право такого виду, безперечно, підтримало б здорову доктрину свободи вислов­лювань, але воно не потрібне для цього. Аргумент, поданий вище, є значно обмеже-нішим. Він мав на меті встановити, що повноваження держави в обмеженні свобо­ди громадян задля попередження певних шкідливих наслідків не містить у собі повноваження запобігати цим шкідливим наслідкам шляхом контролю над джере­лами інформації з метою утвердити віру народу тільки в певні погляди. Потрібний ще довгий перехід від цього висновку до права, яке порушується тоді, коли когось позбавляють інформації, необхідної йому для вироблення поінформованого рішен­ня у справі, що його стосується.

Існують цілком ясні випадки, коли індивіди мають право на інформацію, по­трібну їм для здійснення поінформованого вибору, і можуть захищати це своє право перед державою. Це слушно у випадку політичних рішень - наприклад, у випадку, коли це право випливає з концепції про співвідношення між демократичним уря­дом і його громадянами. Навіть там, де немає такого права, забезпечення інформа­цією і іншими умовами для здійснення автономії є важливим обов'язком держави. Але такого роду питання виходять вже поза межі Принципу Мілля.

IV

Очевидно, що Принцип Мілля неспроможний запобігти усім випадкам пору­шення свободи слова. На основі одного цього принципу ми не можемо виставити ніяких заперечень щодо таких дій уряду як заборона всіх походів і демонстрацій (як таких, що перешкоджають вуличному руху), заборона розклеювання оголошень та листівок (занадто брудно), заборона публічних мітингів в кількості більше, ніж де­сять чоловік (бо вони створюють натовп) чи обмеження публікацій газет, скажімо, до однієї сторінки на тиждень (заради економії паперу). Тим часом ми переважно вважаємо такі заборони нетолерантними. Вважаємо тому, що керуємось продума­ним переконанням, що свобода слова є вищою цінністю у порівнянні з миром і спо­коєм, чистими вулицями, безперешкодним рухом і сталими цінами.

Таким чином, частина нашого інтуїтивного погляду на свободу слова грунтуєть­ся на досягненні балансу між конкуруючими різновидами добра. На противагу до Принципу Мілля, який дає один спосіб захисту для всіх видів висловлювання, прий­нятий тут захист не ґрунтується на тому, шо діям висловлювання (загалом узятим) приписується особлива цінність, яка протиставляється іншим різновидам добра. Бо питання може стояти по-різному, скажімо, шодо мистецьких висловлювань, науко­вих дискусій чи висловлювань політичних поглядів.

У певних межах здається ясним, що акцент на цінності тих чи інших видів вис­ловлювання є справою добровільної згоди в суспільстві. Межі, які я маю на увазі, встановлюють з урахуванням дистрибутивної справедливості. Адже доступ до за­собів висловлювання, аби хто-небудь міг ними користуватися, залежить від чесного чи нечесного розподілу цих благ серед членів суспільства; багато випадків пору-

шення свободи висловлювання є прикладами дистрибутивної несправедливості. Це є слушним у суспільствах з високою економічною нерівністю, де уряд контролює доступ до найважливіших засобів висловлювання і розпродає їх через аукціони тим, хто більше платить, - як відбувається тепер, по суті, у Сполучених Штатах з ліцен­зіями на радіопередачі. Те ж саме може бути сказане про порядок влаштування по­ходів, який дає міській раді право забороняти маніфестації непопулярних груп на тій підставі, що вони дуже збиткові для поліції.

Але посилатися на такі випадки несправедливого розподілу - це лише один бік справи. Доступ до засобів висловлювання є в багатьох випадках необхідною умо­вою для участі в політичному процесі країни і, отже, є тим, на що громадяни по­винні мати незалежне право. Найменше визнання таких прав ставить перед уряда­ми вимогу робити доступними засоби висловлювання, за допомогою яких індивіди І малі суспільні групи могли б поширювати свої політичні погляди, та гарантувати, щоб найважливіші засоби висловлювання не попали під контроль якої-небудь частко­вої суспільної сили (particular segment of the community). Але які саме права досту­пу до засобів висловлювання випливають із визнання політичних прав, залежить до певної міри від конкретних політичних інституцій. Політична участь може набува­ти різних форм залежно відрізницІ в політичних інституціях і навіть у межах одних і тих же інституцій.

Теорія свободи висловлювань, яку я пропоную, складається, отже, принаймні з чотирьох різноякісних елементів. Вона грунтується на Принципі Мілля, який прий­мається за абсолютний, але який використовується, щоб вилучити певні види ви­правдань для законних обмежень на дії висловлювання. У межах, визначених цим принципом, виправдують або критикують, спираючись на різні підстави, цілу низ­ку державно-правових заходів, які впливають на можливості висловлювання чи то шляхом обмежень та позитивних втручань, чи то шляхом відмови від втручання. По-перше, їх виправдують чи критикують з огляду на те, чи досягають вони відповід­ного збалансування цінності певних видів висловлювання стосовно деяких інших соціальних благ; по-друге, чи забезпечують вони рівний доступ до засобів вислов­лювання в усьому суспільстві; по-третє, чи сумісні вони з визнанням деяких особ­ливих видів прав, зокрема, політичних прав.

Ця різноскладова теорія є дещо незграбною, але її різні частини здаються мені такими, що, з одного боку, не зводяться одна до одної, а з другого, кожна з них є важливою, якщо ми повинні брати до уваги весь спектр випадків, які, згідно з на­шим інтуїтивним відчуттям, мають бути віднесені до порушень «свободи слова».

V

Те, що Принцип Мілля не допускає ніяких винятків, може здаватися багатьом найуразливішою ознакою теорії, яку я пропоную. Тим часом на додаток до можли­востей, згаданих вище, коли винятки можна дозволити у випадку пониженої раціо­нальності, очевидними здаються випадки відміни дії принципу під час війни чи в разі інших важких раптових обставин.

Слід зауважити, що оскільки Принцип Мілля набагато вужчий, ніж, скажімо, голий захист «свободи слова», то теорія, яку я пропоную, здатна пристосовувати обмеження на висловлювання, які можуть бути виправдані умовами воєнного часу. Принцип Мілля дає змогу розглядати, навіть у нормальних умовах, чи публікація

1024

Томас Скенлон

Теорія свободи слова

1025

певної інформації зумовлює серйозний ризик для суспільної безпеки, надаючи лю­дям можливість завдавати шкоди. Існує значна імовірність того, що той ризик, на який варто йти у мирні часи, дозволяючи, наприклад, вільне обговорення певних наукових питань, може бути неприйнятним під час війни.

Але така надзвичайна влада, застосування якої уряди вважають за свій обов'я­зок, часто виходить поза названі межі і включає, наприклад, владу припиняти полі­тичні дискусії, якщо вони загрожують поділити країну чи можуть якось інакше підірвати її здатність відвернути навислу загрозу. Принцип Мілля не передбачає застосування такої влади, і теорія, яку я запропонував, так само не передбачає нія­ких винятків подібного роду.

Мені важко в даний момент передбачити випадок, шли б я міг виправдати вве­дення державним правом такого роду влади. Я схильний припускати, що подібні випадки можуть бути, але якщо вони навіть були б, навряд чи вони повинні розгля­датися як «винятки», щоб бути виправданими в межах Принципу Мілля.

Цей принцип, і це варто ще раз повторити, не грунтується на праві громадян, а радше висловлює обмеження, яке, як припускається, має бути накладене на держа­ву. Такого роду повноваження впроваджується політичною теорією певного виду, котра і є початковою позицією у цьому питанні: як можуть громадяни визнавати право уряду керувати ними, коли вважають себе рівними, автономними і раціо­нальними діячами? Теорія мислить це можливим, якщо, і тільки якщо, таке право обмежене певним чином і якщо виконуються ще інші умови, котрі гарантують грома­дянам контроль над урядом. Я показав, що одне з необхідних обмежень висловлене Принципом Мілля. Якщо я правий, тоді слід вважати безпідставним намагання уря­ду діяти в межах особливого виду повноважень, способами, які Принцип Мілля виключає; я думаю, виключає повністю, якщо уряд намагається контролювати своїх громадян, використовуючи такі способи, які Принцип Мілля прагне виключити.

Це, однак, не означає, що дії певних людей в надзвичайних обставинах не мо­жуть бути виправдані - людей, які нормально використовують владу, що вважаєть­ся законною з погляду демократичної політичної теорії, і чиї дії полягають у застосу­ванні заходів, що виходять поза межі встановлених повноважень. Такі дії могли б бути виправданими на якій-небудь іншій основі (наприклад, утилітаристській), а вимога урядовців виконувати їхні розпорядження в такому разі не вважалася б закон­ним урядуванням в звичайному (демократичному) сенсі. І все ж більшість грома­дян можуть вважати за таких обставин, що мають достатню підставу для послуху.

Існує ціла низка різного роду виправдань для застосування примусової влади. В ситуації крайньої небезпеки для деякої групи ті у групі, які здатні завдяки своєму становищу відвернути лихо шляхом застосування певного виду контролю над Інши­ми, можуть віддати певні розпорядження і, відповідно, ці інші можуть мати достат­ню підставу для виконання цих розпоряджень. Але такий вид повноважень відріз­няється як за способом виправдання, так і за обсягом від тих, які - за умови, що демократична теорія є правильною - звичайно властиві для законного демократич­ного врядування. Що я справді допускаю - це те, що можуть бути ситуації, в яких припинення дії громадянських свобод виправдане - я повторюю, мені не ясно, яки­ми можуть бути такі ситуації, - але ці ситуації означають перехід від одного типу повноважень до іншого. Люди, причетні до цього, можуть І далі носити ті самі капе­люхи, але це не означає, що вони продовжують урядувати в той самий спосіб (rule with the same title).

Це не треба розуміти так, що я даю урядам ліцензії скидати віжки конституцій­ного правління завжди, коли б того вимагали «національні інтереси». Ситуація має бути близькою до катастрофічної, щоб виправдати зміщення того виду, яке я щойно описав; і якщо уряди усвідомлюють, що вони це роблять, то слід брати до уваги ту ситуацію, яка уможливлює зміщення такого типу. Переважно відмова від руху у цьому напрямку грунтується на розумінні того, що вимога держави підкорятися розпорядженням виходить поза межі [усвідомлення] перспектив, пов'язаних з по­слухом чи непослухом.

Коли ситуація важка і ціна безладдя величезна, утилітаристські міркування мо­жуть надати розпорядженням уряду дуже реальної зобов'язуючої сили. Але трива­ле керівництво на цій основі було б прийнятне тільки для суспільства, котре або перебуває в стані безперервної кризи, або для груп людей, які сприймають одне одного як неслухняних слуг чи прихованих ворогів і, отже, не можуть управляти інакше.

ЛіБЕРАЛІЗМ І ДЕМОКРАТІЯ

1027

ґвідо ді руджеро

Лібералізм і демократія