887 Роберт Нозік

ють виробництво або створюють засоби, завдяки яким можна виробляти нові чи ті самі речі, але новими методами. Саме через цю взаємодію виявів індивідуальної активності змодельовані розподільні принципи надають кожній особі право на певні вимоги. Кожна особа може претендувати на продукт діяльності інших осіб незалеж­но від наявності конкретних взаємин, які ці вимоги породжують, та незалежно від того, чи вони добровільно накладають ці вимоги на самих себе, коли йдеться про акції милосердя чи взаємовигідного обміну.

Змодельовані принципи розподільної справедливості спричиняють привласнен­ня дій інших осіб різними способами - через оподаткування заробітків або платні, яка перевищує усталену суму, через відбирання прибутку або облаштування вели­чезного суспільного казана в такий спосіб, що стає незрозумілим, звідки все береть­ся і куди зникає. Якщо люди присилують тебе здійснювати конкретну роботу чи роботу, неоплачувану протягом певного часу, вони й вирішують, що саме ти пови­нен робити і яким цілям має слугувати твоя праця, поза твоїм власним вибором. Цей процес відчуження від тебе твого власного рішення робить їх співвласниками тебе, дає їм на тебе право власності. Так само, як частковий контроль над тваринами або неживими об'єктами і влада розпоряджатися ними надають на них право власності. Принципи кінцевого стану та більшість змодельованих принципів розподільної справедливості встановлюють (часткову) власність на людей, їхні дії та працю з боку Інших. Ці принципи здійснюють перехід від класичного ліберального поняття само-власності до поняття права (часткової) власності на інших осіб.

Такого роду міркування зіштовхують концепції кінцевого стану та інші змодельо­вані концепції справедливості з такою проблемою: чи не руйнують дії, необхідні для реалізації обраної моделі, моральний аспект обмежень. Точка зору, згідно з якою існують моральні сторони діяльності і не всі моральні міркування можуть врахову­ватися заздалегідь для досягнення якогось кінцевого стану (див. розділ 3), має зми­ритися з неможливістю досягти деяких цілей наявними морально прийнятними за­собами. Теоретик у галузі правомочності зіткнеться з подібними гонфліктами в суспільстві, яке відхиляється - заради первинного нагромадження"багатства - від принципів справедливості, тоді й тільки тоді, коли єдино можливі для реалізації цих принципів ДІЇ самі порушують моральні приписи. Оскільки відхилення від пер­ших двох принципів справедливості (в придбанні та в передачі) спричинить прямі й агресивні правопорушні дії з боку інших осіб, а також оскільки моральні приписи не виключатимуть у таких випадках захисних та каральних дій, проблеми теоретика у галузі правомочності рідко коли будуть дуже гострими. І хоч би які труднощі мав він у застосуванні принципу відшкодування до осіб, які самі не порушили перших двох принципів, це труднощі узгодження суперечних підходів у такий спосіб, щоб правильно сформулювати сам складний принцип відшкодування; застосовуючи цей принцип, він (теоретик) не порушить моральний бік приписів. Одначе прихильни­ки змодельованих концепцій справедливості неодноразово зіштовхнуться з гостри­ми суперечностями (до того ж болісними, якщо вони заохочуватимуть сторони до конфлікту) між моральним аспектом обмежень у ставленні до індивідів та самою змодельованою концепцією справедливості, яка репрезентує кінцевий стан або іншу модель, що їх будь-що необхідно зреалізувати.

Чи може особа емігрувати з держави, яка інституціоналізувала певний принцип кінцевого стану або змодельований розподільний принцип? Для деяких принципів

Розподільна справедливість

(наприклад, у Гаєка) еміграція не становить жодної теоретичної проблеми. Але для інших то хитромудра річ. Візьміть державу з примусовою схемою мінімального со­ціального забезпечення бідних (або організованою так, аби максимально зміцнюва­ти становище знедоленої верстви); ніхто не в змозі уникнути у цій схемі участі. (Ніхто не може сказати: «Не змушуйте мене віддавати іншим і не забезпечуйте мене через цей примусовий механізм, якщо я у скруті»). Кожного, чий життєвий рівень переви­щує певну межу, присилують допомагати бідним. Але, якби було дозволено емігру­вати, перший-ліпший може вирішити виїхати до іншої країни, де немає примусово­го соціального забезпечення, хоч у інших аспектах ця країна могла б бути (наскільки це можливо) ідентичною. В такому випадку єдиною спонукою особи до виїзду буде бажання уникнути участі в примусовій схемі соціального забезпечення. 1 якщо вона виїде, бідняки в її країні не отримають від неї (примусової) допомоги. Який логіч­ний сенс у тому, щоб дозволити особі емігрувати, але заборонити у її власній країні відмовитися від примусової схеми соціального забезпечення? Якщо забезпечення бідних набуває такого великого значення, то внутрішня спроба уникнути його ви­кликає войовничу ворожість; крім того, це також пояснює спротив дозволові емігру­вати. (Чи не сприяє це також певною мірою викраденню та шантажуванню осіб, які мешкають у місцях поза примусовим соціальним забезпеченням, з метою примуси­ти робити грошові внески для бідних у вашій власній спільноті?) Мабуть, вирі­шальним складником позиції, яка дозволяє еміграцію лише з метою уникнути пев­них зобов'язань і домовленостей, вийти за межі яких усередині країни не можна, є турбота про те, щоб у країні панували братерські почуття. «Ми не хочемо мати тут нікого, хто нікому не допомагає, хто не піклується про інших, тих, кому треба допо­магати». В даному випадку ця турбота, очевидно, поєднується з уявленням про те, що примусова допомога сприяє виникненню братерських почуттів між опікувани­ми й опікунами (чи, можливо, просто з уявленням про те, що відмова добровільно допомагати породжує небратерські почуття).

Теорія привласнення Локка

Перед тим як перейти до детального розгляду інших теорій придбання, ми повинні додатково дещо ускладнити структуру теорії правомочності. Це найкраще здійсни­ти, аналізуючи спробу Локка визначити принцип справедливості у придбанні. Локк розглядає право власності на нічийний об'єкт як результат змішування з ним чиєїсь праці. Це порушує багато питань. Як встановити межі того, з чим поєднується пра­ця? Якщо приватний астронавт розчищає на Марсі ділянку, то чи він злучив свою працю (в такий спосіб, що здобуває право на власність усією планетою) з усім без­людним космосом, чи лише з окремим клаптиком на тій планеті? Яка саме ділянка підпадає під володіння внаслідок застосування якоїсь дії? Чи це мінімальна (можли­во, розсіяна) площа, де дія зменшує ентропію саме там, а не деінде ще? Якщо йти за Локком, то чи може нічийна земля перетворитися на власність, якщо в екологічних цілях її досліджують за допомогою сучасного літака? Спорудження паркану навко­ло якоїсь території, мабуть, перетворює когось на власника лише самого паркану (і

смуги землі, в яку вбито палі).

Чому сполучення праці особи з чимось іще перетворює її на власника? Мабуть, тому, що особа володіє власною працею, а отже, здобуває у власність раніше нічию річ, просякнуту тепер тим, чим володіє особа. Власність поступово поширюється й

29

888

Роберт Нозік

РОЗПОДІЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ

889

на решту речі. Але чому поєднання того, чим я володію, із тим, чим не володію, є радше привласненням мені неналежного, а не втратою мені належного? Якщо я во-лодІю бляшанкою томатного соку і виливаю її вміст у море, так що його молекули (які радіоактивні, і тому я можу це явище контролювати) розподілилися рівномірно по всьому морю, чи можу я, з огляду на це, стати володарем моря, а чи я по-дурному змарнував свій томатний сік? То, може, ідея полягає в тому, що докладання трудових зусиль щось удосконалює й робить його більш вартісним? І будь-хто дістає право володіти річчю, чию вартість він створив. (Можливо, це підтверджує також та точка зору, що тяжка праця - неприємна. Коли б люди робили речі, не докладаючи зусиль, як ото герої мультиплікаційного фільму «Жовта субмарина», що тягнуть квіти за човном, то чи претендуватимуть вони з меншим правом на власний продукт, адже його вироблення їм нічого не коштувало?) Знехтуємо той факт, що обробка може зробити щось менш вартісним (обприскування рожевою емаллю уламка знайденої сплавної деревини). Чому надане комусь право має поширюватися на весь об'єкт, а не на створену працею додаткову вартість? (Таке посилання на вартість може зна­добитися, аби визначити межу власності; приміром, підставте вираз «збільшує вар­тість» замість «зменшує ентропію» у наведеному вище прикладі критерію влас­ності через ентропію). Досі ще не винайдено жодної дієздатної і послідовної схеми привласнення додаткової вартості, й очевидно, що будь-яка подібна схема викличе заперечення, схожі на ті, які викликала теорія Генрі Джорджа.

Невиправданим буде розглядати вдосконалення об'єкта як підставу для здобуття повної власності на нього, якщо запаси непривласнених об'єктів, що їх можна вдос­коналити, обмежені. Тому що підпадання об'єкта під чиюсь особисту власність змінює становище інших осіб. Якщо раніше вони могли на власний розсуд (у ро­зумінні Гофелда) користуватися цим об'єктом, то тепер більше не зможуть. Така зміна в становищі інших осіб (через втрату ними спроможності вільно користувати­ся непривласненим об'єктом) не повинна погіршувати їхнє становище. Якщо я при­власню бодай одну піщинку на острові Коні, то відтепер ніхто більше не зможе за власним бажанням розпоряджатися тією піщинкою. Але є ще безліч піщинок, яки­ми користуватися можна. Або, якщо не піщинками, то іншими речами. Зворотним чином, те, що я роблю із даною піщинкою, яку я привласнив, може й поліпшити становище інших, відшкодовуючи їм втрату можливості вільно користуватися саме цією піщинкою. Отже, вирішальним пунктом є те, чи привласнення нічийного об'єкта погіршує становище інших.

Метою умови Локка, що «для інших людей треба залишити вдосталь і не менш доброякісних речей» (Ч. 27), є гарантія непогіршення становища цих людей. (Якщо цю умову задовольнити, то чи залишається мотивація для його наступної умови - не нашкодити?) Нерідко кажуть, що цієї умови колись дотримувалися, а тепер більше не дотримуються. Але, мабуть, є підстави зробити висновок, що коли якась умова більше нічого не важить, то вона ніколи й не важила настільки, щоб послабити не­змінне та успадковуване право на власність. Уявіть собі першу особу Z, для якої не залишилося чогось удосталь і доброякісного, щоб привласнити. Остання особа Y, яка собі щось привласнила, позбавила Z попередньої свободи доступу до об'єкта й тим погіршила її становище. Отже, привласнення У-ком не дозволено, з огляду на умову Локка. Але й передостання особа X, яка собі щось привласнила, залишила Y в гіршому становищі, бо дія А" завершила дозволене привласнення. Тому й привлас-

нення, здійснене X, не було припустимим. Але й перед-передостання особа ^та­кож завершила дозволене привласнення, Й, оскільки вона погіршила становище X, привласнення, здійснене W, теж не було припустимим. І в такий спосіб ми дійдемо аж до найпершої особи А, яка заявила про своє невідчужуване право на власність.

Ця аргументація, одначе, просувається надто поспішно. Хтось може опинитись у невигідному становищі внаслідок чийогось привласнення у два способи: перший - через втрату можливості поліпшити власне становище здійсненням того чи того конкретного привласнення; другий - через неспроможність надалі вільно користува­тися (як до цього привласнення) тим, чим він мав змогу користуватися раніше. Су­вора вимога, щоб інша особа не потрапила в скруту через чиєсь привласнення, ви­ключає перший спосіб, - якщо ніщо інше не врівноважує зменшення сприятливих можливостей, - так само як і другий. Слабша вимога виключає другий спосіб, але не перший. За слабшої вимоги, ми не можемо так швидко «з'їхати» назад від Z до А, як у попередній аргументації; бо хоч особа Z і не в змозі більше нічого привласни­ти, їй таки щось залишається для користування, як і раніше. В цьому випадку при­власнення, здійснене У, слабшу вимогу Локка не порушує. (Чим менше залишається людям для вільного використання, тим імовірніше, що користувачі можуть зіштовх­нутися із незручностями, жорсткою конкуренцією тощо; у такий спосіб становище інших може погіршуватися, якщо привласнення не зупиниться далеко від цього пунк­ту). Навряд, щоб ніхто не мав змоги законно поскаржитись, якщо слабшу умову задоволено. Втім, оскільки тут менше ясності, ніж у випадку із суворішою умовою, Локк, мабуть, мав намір зберегти цю сувору умову - «вдосталь І доброякісного», й, мабуть, він мав на гадці, що умова «не нашкодити» далеко відсуне кінцевий пункт, від якого аргументація котиться назад.

Чи погіршується становище осіб, котрі не в змозі щось привласнити (за відсут­ності доступних і корисних непривласнених об'єктів), системою, яка дозволяє привласнення і невідчужувану власність? У зв'язку з цим спадають на думку різні добре відомі міркування соціального змісту на підтримку приватної власності: вона нарощує суспільний продукт, віддаючи засоби виробництва до рук тих, хто може застосувати їх найбільш ефективно (прибутково); заохочується експериментуван­ня, бо ж за умов контролювання ресурсів окремими самостійними особами не може бути жодної особи чи малої групи, кого б хтось, приміром, автор нової ідеї, мусив би довго переконувати, аби її випробувати й застосувати; приватна власність надає людям можливість самим визначати, на який ризик вони спроможні піти, що при­зводить до особливих різновидів ризикованої поведінки; приватна власність захи­щає прийдешні покоління, частково вилучаючи ресурси з поточного вжитку задля майбутніх ринків збуту; вона забезпечує альтернативні джерела зайнятості для лю­дей із вадами, яких ніхто не хоче наймати на роботу, тощо, Ці міркування входять до Локкової теорії для підтримки його положення про те, що присвоєння приватної власності відповідає внутрішній спрямованості умови - «залишено вдосталь і доб­роякісного» - не як суто утилітарному виправданню приватної власності. Ці мірку­вання вводяться в Локкову теорію, щоб спростувати тезу, нібито внаслідок пору­шення умови Локка не може виникнути жодного природного права на приватну власність. Труднощі в розробці доказу, що умова виконується, полягають у встанов­ленні - для порівняння — відповідної базової лінії. Привласнення, за Локком, не

390

Роберт Нозік

Розподільна справедливість

891

погіршує становища людей, але не погіршує його порівняно з чим?²' Проблема вста­новлення базової лінії потребує більш детального дослідження, ніж ми можемо тут здійснити. Бажано було б мати оцінку загальної економічної ваги первинного при­власнення, щоб зрозуміти припустиму міру варіативності для різних теорій при­власнення та локалізації базової лінії. Певно, цю вагу можна виміряти відсотком усього прибутку від непереробленої сировини та наявних ресурсів (радше ніж від людських дій), головним чином прибутку від оренди, який репрезентує вартість невикористаної землі і ціну первинних ресурсів in situ*, та відсотком обігового ба­гатства, який представляє цей прибуток у минулому²².

Ми повинні зазначити, що не лише особи, які схвалюють приватну власність, потребують теорії щодо легітимності виникнення права на власність. Прихильники колективної власності, приміром, ті, хто вважає, що група осіб, мешкаючи в конкрет­ному місці, повинна спільно володіти конкретною територією або тамтешніми міне­ральними ресурсами, також мусять теоретично обгрунтувати, як саме виникають подібні права; вони повинні довести, чому мешканці, які живуть на цій землі, ма­ють право визначати, що робити з нею та з її ресурсами, а мешканці, які живуть деінде, такого права не мають (стосовно цієї самої землі та її ресурсів).

Умова Локка

Можливо чи неможливо так сформулювати Локкову теорію привласнення, щоб по­долати всі труднощі, я гадаю, всяка інша адекватна теорія справеливостІ у придбанні міститиме умову, подібну до слабшої з тих двох, приписаних нами Локкові. Про­цес, який нормально започатковує постійне, передаване у спадок право власності на раніше нічийну річ, далі не розгортатиметься за умови погіршення становища інших людей, які вже не матимуть достатньої свободи, аби нею користуватися. Важ­ливо уточнити саме цей спосіб погіршення становища інших людей, тому що умова Локка інші способи не охоплює. Вона не охоплює погіршення, спричинене більш обмеженою перспективою привласнити (ідеться про перший спосіб, який узго­джується із більш суворою умовою), а також того випадку, коли я «погіршую» стано­вище продавця, привласнюючи матеріали для виготовлення чогось схожого на те, чим він торгує, а потім вступаю з ним у конкуренцію. Особа, чиє привласнення по-іншому порушує умову Локка, може, проте, привласнювати, якщо вона відшкодує втрати іншим людям у такий спосіб, що їхнє становище не погіршиться; допоки вона цього не зробить, привласнення з її боку порушуватиме умову Локка, яка визна­чає принцип справедливості у придбанні, і буде незаконним²³. Теорія привласнен-

Пор. цс з: Wolff P. A Refutation of Rawls' Theorem on Justice//Journal of Philosophy. - 1966. - 31 травня. - ч. 2. Критика Вулфа не стосується концепції Роулза, згідно з якою лінія фіксується на підставі припущення відмінності.

Я ще не зустрічав точної оцінки. Девід Фрідман (Fredman D. The Machinery of Freedom. - N. V,: Harper & Row, 1973. - C. XIV-XV) обговорює цю проблему і розглядає 5 відсотків національного прибутку США як верхню межу для перших двох зазначених чинників. Втім, він не пробує оцінити відсоток обігового багатства, що базується на такому прибутку, який був одержаний у «минулому». (Невиразне поняття «базується на» просто вказує на тему, яка потребує дослідження). На місці знаходження (дотни.).

Фур'є стверджував, що оскільки цивілізаційний процес позбавив членів суспільства певних свобод (збирати, випасати, полювати), соціально гарантований мінімум забезпечення людей був виправданий як компенсація за втрати (Gray A. The Socialist Tradition. - New York: Harper and Row, 1968. -

ня, яка містить у собі умову Локка, коректно трактуватиме випадки (і це свідчить про неадекватність теорій, які умову Локка нехтують), коли та чи та особа привлас­нює весь запас чогось необхідного для життя²⁴.

Теорія, яка містить умову Локка у своєму принципі справедливості у придбанні має також містити складніший принцип справедливості передачі. Певне врахування умови Локка в процесі привласнення обмежує подальші дії. Якщо привласнення мною всього обсягу якоїсь субстанції порушує умову Локка, то так само відбуваєть­ся і тоді, коли я привласнюю лише ЇЇ частку, а решту купую в тих, хто одержав її без будь-якого порушення умови Локка. Якщо умова Локка не дозволяє комусь при­власнити всю питну воду в світі, вона також не дозволяє скупити її всю. (У слабшій і тому менш виразній формі можна стверджувати, що умова Локка забороняє влас­никові встановлювати конкретні ціни на деякі його припаси). Ця умова (майже?) ніколи не набирає чинності; чим більше хтось здобуває дефіцитної речовини, по­трібної й іншим, тим вищою буде ціна за її решту і тим важче буде для даної особи придбати її всю. Проте ми можемо принаймні уявити, як щось подібне станеться: або певна особа одночасно робить таємні пропозиції окремим власникам речовини, кожен Із яких продає ЇЇ, сподіваючись, що зможе легко придбати ще більше ЇЇ в інших власників; або природна катастрофа знищить усі запаси чогось, за винятком того, що є власністю якоїсь особи. Нереально, щоб усі запаси від початку були привлас­нені однією особою. Подальше придбання нею всього цього не свідчить про те, що первинне привласнення порушило умову Локка (навіть через доведення від проти­лежного, подібно до наведеного вище, коли було зафіксовано неухильне збігання від Z до А). Скоріше воно є поєднанням первинного привласнення плюс усі пізніші передачі та дії, які умову Локка порушували.

Право кожного власника на своє майно перебуває під захистом історичної тіні умови Локка щодо привласнення. Це виключає перетворення ним власності у на­громадження майна, що порушило б умову Локка, а також таке його використання -узгоджено чи незалежно від інших осіб, - коли умова Локка порушується внаслідок погіршення становища Інших нижче певного базового рівня. Як тільки стає відомо, що чиясь власність починає суперечити умові Локка, стають очевидними суворі

С. 188). Але такий підхід надто радикальний. Цю компенсацію слід би давати лише тим людям,-якщо взагалі давати її будь-кому, - для яких процес цивілізації став цілковитіш програшем і для яких принади цивілізації не врівноважують втрату цих конкретних свобод.

-" Принагідно можна згадати приклад, наведений Рсшдслом, коли одна особа, випередивши на кілька миль Інших, натрапила на єдине в пустелі джерело питної води І всю ЇЇ приватизувала. (Rashdall H. The Philosophical Theory of Property. - У кн.: Property, its Duties and Rights. - London: MacMillan, 1915). Варто згадати також теорію прав власності Ейн Рснд (Man's Rights. - У кн.: Rand A. The Virtue of Selfishness. - New York: New American Library, 1964. - C. 94), згідно з якою вони випливають із права на життя, оскільки, щоб жити, люди потребують фізичних речей. Але право на життя не є правом на будь-що, чого тільки хтось у житті зажадає; Інші люди також мають право на ці речі (див. розділ 3 цієї книжки). Щонайбільше, право на життя - це право мати щось жадане або прагнути до цього жаданого за умови, шо володіння ним не порушує Ішс чиїхось життєвих прав. Щодо матері­альних речей, то проблема полягає в тому, чи не порушує володіння чимось які-нсбудь права Інших людей. (Чи призводить до цього привласнення всіх нічийних речей? Або привласнення джерела питної води в Рсшдсловому прикладі?) Оскільки спеціальні застереження (такі, як умова Локка), стосуються матеріальної власності, то в першу чергу нам потрібна теорія прав власності, перш ніж дійде до застосування права на життя (як сказано вище). Отже, право на життя не може скласти основу для теорії прав власності.

892

Роберт Нозік

Розподільна справедливість

893

межі, яких ця особа не може переступити, коли щось робить зі «своєю {хоча надалі її важко так беззастережно називати) власністю». Тому одна особа не може при­власнити єдине в пустелі джерело питної води й призначити ціну на власний роз­суд. Не зможе вона також призначати довільну ціну, якщо вона вже володіє одним колодязем, коли, на біду, станеться, що всі інші колодязі в пустелі висохнуть, окрім того, що належить їй. Така нещаслива обставина, хоч у цьому вищезгадана особа й не завинила, вводить у дію умову Локка й обмежує її право на власність²⁵. Подібним чином, право власності господаря єдиного в цьому ареалі острова не дозволяє йому гнати назад у море потерпілого в корабельній аварії як правопорушника, бо це супе­речить умові Локка.

Слід зауважити, що теорія, про яку йдеться, не стверджує, що власники дійсно мають такого роду права, а тільки те, що права нехтують, аби запобігти якійсь біді. (Знехтувані права не зникають; вони залишають слід такого зразка, який відсутній в обговорюваних випадках)²⁶. Тут не йдеться про нехтування зовнішнє (й ad hoc?). Засоби для пояснення подібних випадків ми беремо з міркувань, внутрішньо прита­манних теорії власності, зокрема тій її частині, яка трактує проблеми придбання та привласнення. Одначе результати стають очевидними лише на рівні катастрофи, оскільки базова лінія для порівняння лежить настільки низько стосовно продуктивно­сті суспільства з приватною власністю, що проблема порушення умови Локка реально постає лише у випадку катастрофи (або в ситуаціях пустеля - безлюдний острів).

Той факт, що певна особа володіє всіма запасами чогось життєво необхідного для інших, не означає, що її (або ще чиєсь) привласнення поставило декотрих лю­дей (одразу чи пізніше) в гірше за базовий рівень становище. Дослідник у галузі медицини, який синтезує нову речовину, що ефективно лікує певну хворобу, і відмов­ляється її продавати, окрім як на власних умовах, не погіршує становища інших, позбавляючи їх того, що він привласнив. Адже Інші легко можуть придбати ті самі матеріали, що й він; привласнення або купівля хімічних речовин дослідником ніко­ли не вичерпує запаси цих речовин настільки, щоб порушити умову Локка. Не пору­шує її й той, хто купує в медика-дослідника всю синтезовану ним речовину. Той факт, що вищезгаданий дослідник використовує легкодоступні хімічні речовини для виготовлення препарату, не більше порушує умову Локка, аніж факт, коли єдиний хірург, здатний зробити унікальну операцію, з'їдає легкодоступну їжу, щоб піджи­витися Й набути сил працювати далі. Це засвідчує умова Локка - це не «принцип кінцевого стану»; вона заторкує лише специфічний вплив дії привласнення на інших, а не саму структуру ситуації, яка виникла²⁷.

Ситуація буде іншою, якщо колодязь не висохне завдяки спеціальним запобіжним заходам. Порівняйте наш погляд Із поглядами, викладеними в працях: Hayek F. The Constitution of Liberty. - C. 136; Hamo-wy R. Hayek's Concept of Freedom; A Critique // New Individualist Review. - 1961 (Квітень). - С. 28-31. Я обговорюю перевищення повноважень та його моральні риси у статті «Моральні ускладнення і моральні структури» (Nozick R. Moral Complications and Moral Structures // Natural Law Forum. -I968.-Xal3.-C. 1-50).

Чи включає принцип компенсації (Розділ 4) міркування щодо певних моделюючих схем (patterns)? Хоч він і вимагає компенсації за невигоди, що пропонується тими, хто прагне убезпечити себе віл ризиків, усе ж він не є моделюючим принципом. Бо він наміряється усунути лише ТІ невигоди, заборони наражають тих, хто може спричинити ризики для інших, але не усі невигоди поспіль. Він точно встановлює зобов'язання для тих, хто накладає заборону, шо випливає з їхніх власних особли­вих дій, з метою усунути специфічні скарги, що їх можуть подати проти них ті, хто потерпів від заборон.

Проміжною ланкою між тим, хто здобуває у власність весь громадський про­дукт, і тим, хто виробляє увесь сумарний продукт із легкодоступних речовин, є той, хто привласнює весь запас чогось у спосіб, який не позбавляє всього цього інших. Наприклад, хтось знаходить нову речовину у віддаленому Й маловідомому місці. Він робить відкриття, що вона ефективно лікує якусь хворобу, і привласнює увесь її запас. Цим він не погіршує становище інших, якщо тільки він не натрапив на речо­вину, якої більше ніхто ніколи не матиме, й увесь людський загал залишиться без неї. Проте з плином часу зростає ймовірність, що цю речовину відкриє і хтось інший; на основі цього факту має бути встановлено межу його права власності на дану ре­човину, аби інші не опинилися нижче їхнього базового рівня забезпечення; приміром, слід обмежити право передачі її у спадок. Тема погіршення кимось становища іншої особи через позбавлення її можливості заволодіти чимось їй потрібним прояснює і справу з патентами. Патент винахідника не позбавляє інших об'єкта, якого не було б зовсім, коли б не винахідник. Але патент матиме такий вплив на тих, хто винайде цей об'єкт незалежно. Тому цих незалежних винахідників, на яких ляже весь тягар доказу та впровадження незалежного винаходу, не слід позбавляти змоги викорис­тати їхнє власне відкриття, як вони того хочуть (включаючи продаж іншим). Крім того, офіційно визнаний винахідник дуже зменшує шанси на успіх реального неза­лежного відкриття. Бо особи, які знають про винахід, зазвичай не прагнутимуть здійснити Його знову, і поняття незалежного відкриття в цьому випадку досить-таки невизначене. Однак ж ми припускаємо, що, не знаючи про перше відкриття, згодом хтось інший усе ж таки Його зробить. Це накладає на патенти часовий ліміт, якого належить ретельно дотримуватись у разі здійснення незалежного відкриття, якщо, звичайно, не відомо про вже зафіксований винахід.

Я переконаний, що вільне функціонування ринкової системи реально не надто порушуватиме умову Локка. (Нагадаймо, що для нашої розповіді в частині першій про те, як протекційне агентство стає панівним і de facto монопольним, вирішаль­ним є той факт, що в ситуаціях конфлікту це агентство виявляється сильнішим, а не просто перебуває в стані конкуренції з іншими агентствами. В інших випадках спра­ви стоять Інакше). Якщо це так, то умова Локка не відіграватиме надто велику роль у діяльності протекційних агентств І не створить серйозної причини для майбутнь­ого втручання держави. Справді, якби не результати попередніх незаконних дій дер­жави, то люди ніколи б не думали, що порушення умови Локка має перевагу над всякою іншою логічною можливістю. (Тут я роблю емпіричне історичне тверджен­ня; як учинив би кожний, хто з цим не згоден). На цьому завершуємо наш розгляд додаткових ускладнень, які вносить до теорії правомочності умова Локка.

Складна рівність

895

МАИКЛ ВОЛЦЕР

СКЛАДНА РІВНІСТЬ

Плюралізм

Розподільча справедливість є широким поняттям. Вона об'єднує весь світ благ, який тільки може собі уявити філософська рефлексія. Анічим не можна знех­тувати; жодній рисі нашого спільного життя не уникнути прискіпливого роз­гляду. Людське суспільство є розподільчою спільнотою. Цією характеристикою воно не обмежується, однак в ній схоплюється його важливий момент: ми сходимося докупи, щоб поділяти, розділяти та обмінюватися. Ми також сходимося, щоб витво­рювати речі, які поділятимемо, розділятимемо, обмінюватимемо; однак саме це витворення - сама робота - поширюється (distributed) між нами у розподілі праці. Моє місце в економіці, моє становище в політичному устрої, моя репутація серед колег, моє матеріальне майно - все це приходить до мене від інших. Можна було б сказати: те що я маю, я маю за правом або за непорозумінням, справедливо чи не­справедливо; однак беручи до уваги поле розподілів та кількість учасників, такі судження ніколи не є легкими.

Ідея розподільчої справедливості має таке саме відношення до буття і діяльності, як і до володіння (having); до виробництва, як і до споживання; до ідентичності та статусу, як і до землі, капіталу чи особистого майна. Різні політичні інституції на­в'язують - а різні ідеології обґрунтовують - відповідні розподіли членства, влади, репутації, ритуальної величі, божественного милосердя, близькості та любові, знан­ня, заможності, фізичної безпеки, праці й дозвілля, винагород і покарань, та безлічі безпосередніших і матеріальніших благ - їжі, домівки, одягу, транспорту, медично­го забезпечення, товарів на будь-який кшталт та всіх ексцентричних (odd) речей (картин, рідкісних книжок, поштових марок), які люди колекціонують. І цьому роз­маїттю благ відповідає розмаїття розподільчих процедур, агентів та критеріїв, існу­ють прості розподільчі системи - каторожні роботи, монастирі, психіатричні лікарні, дитячі садки (хоч, якщо придивитися пильніше, кожна з цих інституцій може не­сподівано виявитися складною); однак жодне сформоване людське суспільство ніколи не могло уникнути багатоманіття. Ми мусимо вивчати все це: блага та їхні розподі­ли за різних часів та в різних місцях.

Немає, втім, єдиного пункту доступу до цього світу розподільчих регуляцій (arrangements) та ідеологій. Людство ніколи не мало універсального медіуму об­міну. Від часів падіння натурального господарства гроші є найбільш звичним (common) посередником. Втім, стара максима, що є певні речі, яких годі купити, слушна не тільки з нормативного, а й з фактичного боку. Люди мусили завжди, і завжди по-різному, вирішувати - і, зрештою, вирішували - що має бути предметом продажу, а що - ні. Протягом усієї Історії ринок був одним з найвагоміших механізмів розподілу соціальних благ; однак він ніколи не був - та й нині не є - всією розпо­дільчою системою.

Так само, ніколи не було ані одного пункту, що ухвалював би рішення, пов'язані зі всіма розподілами, та контролював би їх, ані однієї групи агентів, які б виносили ці рішення. Жодна державна влада ніколи не була такою всесильною, щоб регулю­вати всі моделі поділу, розділення та обміну, які надають суспільству форму. Речі вислизають з лещат держави; розробляються нові моделі - сімейні мережі, чорні ринки, бюрократичні союзи, таємні політичні та релігійні організації. Державні урядовці можуть збирати податки, забирати до війська, розподіляти, регулювати, призначати, винагороджувати, карати, однак вони не можуть захопити повний ком­плекс благ чи стати на місце кожного агента розподілу. Цього не може зробити і хтось інший: на ринку можна досягти успіху чи потрапити у безвихідь, однак жодна спроба розподільчого бунту ніколи не мала повного успіху.

І зрештою, людство ніколи не мало єдиного критерію чи одного-єдиного комп­лексу взаємопов'язаних критеріїв для всіх розподілів. Заслуги, кваліфікація, наро­дження та походження (blood), дружба, потреба, вільний обмін, політична лояльність, демократичний вибір, - кожен із цих критеріїв мав своє місце поряд із багатьма іншими, непросто з ними співіснуючи та змішуючись один з одним; до кожного апелювали групи, що змагалися між собою.

У питаннях розподільчої справедливості історія демонструє надзвичайне роз­маїття регуляцій та ідеологій. Втім, перший імпульс філософа - опір свідченням історії, цьому світові явищ, та пошук певної засадничої єдності: короткого списку засадничих благ, що швидко абстрагуються до одного-єдиного добра; пошук одно­го-єдиного розподільчого критерію або взаємопов'язаного комплексу критеріїв; і сам філософ, принаймні символічно, стає єдино можливою інстанцією рішення. Я стверджуватиму, що пошук єдності свідчить про нерозуміння суті розподільчої спра­ведливості. У певному сенсі, проте, філософського імпульсу не уникнути. Навіть якщо ми - як робитиму я - оберемо плюралізм, цей вибір все ж вимагає послідовної аргументації. Мусять бути принципи, що обґрунтовують вибір і покладають йому межі, бо плюралізм не вимагає від нас підтримувати кожен запропонований розпо­дільчий критерій та визнавати (accept) кожного потенційного діяча. Відповідно до нашого розуміння, існує один-єдиний принцип та один-єдиний легітимний тип плю­ралізму. Однак це все ж таки був би плюралізм, що увібрав би в себе широке поле розподілів. Натомість найглибшим припущенням більшості філософів, що писали про справедливість, від Платона й до недавніх часів, є те, що існує одна, і тільки одна, розподільча система, яку може достеменно охопити філософія.

Сьогодні цю систему зазвичай описують як ту, що її обрали б ідеально раціо­нальні люди, якби вони були змушені вибирати неупереджено, не знаючи нічого про свою власну ситуацію, маючи заборону висувати партикуляристські домагання та стикаючись із абстрактним комплексом благ¹. Якщо відповідним чином сформу­лювати ці обмеження на знання та вимоги, якщо відповідно визначити блага, мож­ливо, висновок буде єдиним. Раціональні чоловіки та жінки, обмежені в той чи той спосіб, оберуть одну, і тільки одну, розподільчу систему. Однак не так легко виміря­ти силу цього єдиного висновку. Ясна річ, навряд чи ті самі особи, перетворившись на пересічних людей із стійким почуттям власної ідентичності, маючи блага у своїх

Див.: RawIsJ. A Theory of Justice. -Cambridge, Mass., 1971; Habermas J. Legitimation Crisis / Trans. T. McCarthy. - Boston, 1975. -C. US; Ackerman B. Social Justice in the Liberal State. - New Haven, 1980.

896

Майкл Волцер

Складна рівність

897

руках, повторили б свій гіпотетичний вибір чи навіть впізнали в ньому своє власне рішення. Найважливіша проблема полягає не в партикуляризмі інтересів, щодо якого філософи завжди вірили, що вони можуть цілком безпечно - тобто без суперечності -ним знехтувати. Пересічні люди можуть також це зробити - заради, скажімо, суспіль­них інтересів. Значно складнішою є проблема з партикуляризмом історії, культури та членства. Питання, яке найвірогідніше виникає в головах членів політичної спільноти, навіть коли їм властива неупередженість, полягає не в тім, що раціо­нальні індивіди обрали б за таких-то й таких-то універсалізуючих умов, а, радше -що обрали б індивіди, подібні до нас, яких об'єднує - і, напевне, об'єднуватиме -спільна культура, в ситуації, схожій на нашу?. І це питання може перетворитися на таке: які вибори ми вже зробили протягом нашого спільного життя? Які розуміння

ми насправді поділяємо?

Справедливість є людською конструкцією, і навряд чи їй можна надати тільки однієї форми. В будь-якому разі, я розпочну із сумніву - і більш ніж сумніву - у цьому стандартному філософському припущенні. Питання, що їх ставить теорія розподільчої справедливості, припускають низку відповідей, в межах якої є місце для культурного розмаїття та політичного вибору. Це не тільки питання впрова­дження якогось одного принципу чи низки принципів у різні історичні контексти (settings). Ніхто не заперечив би, що існує низка таких впроваджень, припустимих з моральної точки зору. Я хотів би сказати більше: що самі принципи справедливості плюралістичні за своєю формою; що різні соціальні блага мають розподілятися на різних засадах, відповідно до різних процедур, різними діячами; І що всі ЦІ відмін­ності випливають з відмінних уявлень про самі соціальні блага - що є неминучим результатом історичного та культурного партикуляризму.

Теорія благ

Теорії розподільчої справедливості зосереджуються на соціальному процесі, фор­му якого зазвичай описують: Люди розподіляють блага (іншим) людям.

Тут «розподіляти» означає давати, розміщувати, обмінювати і т. д., і акцент зробле­но на індивідах по той чи той бік цих дій: не на виробниках та споживачах, а на агентах розподілу та отримувачах благ. Ми, як завжди, маємо інтерес до себе, однак у цьому випадку - до особливого та обмеженого аспекту нас самих, як людей, що дають і отримують. Яка наша природа? Які наші права? Чого ми потребуємо, ба­жаємо, на що заслуговуємо? На що маємо право? На що б ми погодилися за ідеаль­них умов? Відповіді на ці питання перетворюються на розподільчі принципи, що мають контролювати рух благ. Блага, визначені шляхом абстракції, вважаються та­кими, що можуть рухатися в будь-якому напрямі.

Втім, це занадто спрощене розуміння того, що насправді відбувається; воно зму­шує нас занадто квапливо висловлювати узагальнюючі твердження про людську природу та моральну дію (agency) - твердження, які навряд чи колись стануть пред­метом загальної згоди. Я хочу запропонувати точніший і складніший опис цент­рального процесу:

Люди замислюють та створюють блага, які згодом розподіляють поміж собою. Тут задум (conception) та створення передують розподілу й контролюють його. Бла­га не опиняються в руках агентів розподілу, які щось чинять з ними на власний

розсуд чи роздають їх згідно з якимось загальним принципом². Скоріше, блага з їхніми значеннями - і саме через них - є суттєвим медіумом соціальних відносин; вони спочатку потрапляють до людських голів, і лише потім - до людських рук; розподіли моделюються відповідно до спільних уявлень про суть і призначення благ. Агенти розподілу обмежені благами, які вони мають; можна було б навіть сказати, що блага розподіляють себе серед людей.

Things arc in the saddle And ride mankind³.

Однак це завжди партикулярні речі і партикулярні групи людей. І, звичайно, ми робимо ці речі - навіть саме «сідло». Я не хочу заперечувати вагу людського чинни­ка, я хочу лише перенести нашу увагу з самого розподілу на задум та витворення: на називання благ, наділення їх смислом і на колективне вироблення. Що нам потріб­но пояснити, обмеживши цим плюралізм розподільчих можливостей, - це теорію благ. Для наших найближчих цілей її можна стисло викласти в шести тезах.

1. Усі блага, з якими пов'язана розподільча справедливість, є соціальними бла­гами, їх не оцінюють, і не можуть оцінювати, ідіосинкратично. Я не певен, що існу­ють якісь інші різновиди благ - це питання я полишаю відкритим. Люди ніжно люб­лять певні побутові предмети з особистих та сентиментальних причин - однак тільки в тих культурах, де почуття приєднується до них за певною сталою нормою. Чарів­ний захід сонця, запах свіжого сіна, насолода від краси міської перспективи - ці блага, можливо, поціновуються особистісно, хоча вони - достеменніше - також є й об'єктами культурної оцінки. Навіть нові винаходи не оцінюють відповідно до ідей їхніх винахідників; вони є предметом ширшого процесу задуму і витворення. Божі блага, зрозуміло, є винятком із цього правила - як у першій главі Книги Буття: «І побачив Бог усе, що вчинив. І ось - вельми добре воно!» (1:31). Ця оцінка не вимагає згоди людства (яка може бути сумнівною), більшості людей чи будь-якої групи чоловіків та жінок, що взаємодіють за ідеальних умов (хоч Адам і Єва в Едемі, можливо, підтримали б її). Однак я не можу уявити жодного іншого винятку. Блага у світі мають спільні значення через те, що процеси задуму та витворення є соціаль­ними процесами. З цієї самої причини в різних суспільствах блага мають різні зна­чення. Та сама «річ» поціновується з різних причин, [а іноді - ] поціновується в одному місці і знецінюється в іншому. Джон Стюарт Мілль колись скаржився, що «[люди] люблять натовпом», проте мені невідомий інший спосіб, як соціальні блага можуть подобатись чи викликати нехіть⁴. Самотня особистість навряд чи може зро­зуміти блага чи вирахувати підстави, за якими вона ставиться до них із прихильні­стю чи відразою. Позаяк люди «цінують натовпом», індивіди отримують можливість відокремитися, вказуючи на приховані чи субверсивні смисли, прагнучи альтерна­тивних цінностей - лихої слави чи ексцентричності зокрема. Легка ексцентричність

Роберт Нозік висуває ідентичний аргумент у книзі «Анархія, держава і утопія» (Nozik R. Anarchy, State, and Utopia. -New York, 1974. - С 149-150), однак з радикально індивідуалістичними виснов­ками, що, як мені видається, обминають соціальний характер виробництва.

Emerson R. W, Ode. - У кн.: The Complete Essays and Other Writings / Ed. B. Atkinson. - New York, 1940. - C. 770 [«Речі - у сідлі //1 верхи на людстві»].

Mill J. S. On Liberty. - Цит. за: The Philosophy of John Stuart Mill / Ed. M. Cohen. - New York, 1940. -C. 255. Щодо антропологічних оцінок полюбляння І неполюбляння соціальних благ див.: Douglas M. and IshenvoodB. The World of Goods. - New York, 1979.

898

Майкл Болцер

Складна рівність

899

була іноді одним із привілеїв аристократії: вона є соціальним благом поряд із будь-яким іншим.

2. Люди набувають конкретних ідентичностей через спосіб, в який вони за­ мислюють і витворюють соціальні блага, а згодом ними володіють та їх використо­ вують. «Лінію між мною і моїм, - писав Вільям Джеймс, - провести дуже склад­ но»⁵. Розподіли марно вважати актами особистостей, в чиїх головах та руках ще відсутні конкретні блага. Насправді люди вже перебувають у певному відношенні до комплексу благ; вони мають історію трансакцій, не лише один з одним, а й з моральним та матеріальним світом, в якому вони живуть. Без цієї історії, що почи­ нається з дитинства, вони не були б чоловіками і жінками в жодному зрозумілому сенсі; вони не мали б ніякого уявлення про те, як поводитися, даючи, розподіляючи та обмінюючи блага.

3. Немає жодного єдиного комплексу першопочаткових чи засадничих благ, які можна уявити для всіх моральних та матеріальних світів - або будь-який такий ком­ плекс слід було б уявляти в таких абстрактних термінах, які мали б надто малу ко­ ристь для аналізу конкретних розподілів. Навіть коло необхідностей - якщо ми візьмемо до уваги як моральні, так і фізичні потреби - дуже широке, а впорядкуван­ ня статусів дуже різне. Одне щоденне благо - що є таким завжди, наприклад, їжа - в різних місцях наділяють різним значенням. Хліб - це засіб життя, тіло Христове, символ Суботи, знак гостинності тощо. Можна припустити, що в певному розумінні перше з цих значень має пріоритет, і якби в світі мешкало двадцятеро людей, а хліба ставало б, аби нагодувати тільки їх, пріоритет значення хліба-як-засобу-життя ви­ робив би відповідний розподільчий принцип. Однак так сталося б тільки за цих обставин; і все ж навіть у цій ситуації ми не можемо бути цілком упевненими. Якби релігійне застосування хліба суперечило б його харчовому використанню - якби боги зажадали, щоб люди випекли хліб і принесли його в жертву - то не ясно, яке використання отримало б пріоритет. Тож як включити хліб до універсального спис­ ку благ? Втім, відповідь на це питання буде ще складнішою, і конвенційні відповіді заслуговуватимуть на меншу довіру, тільки-но ми перейдемо від нагальностеи до можливостей, влад, репутацій тощо. їх можна буде включити, тільки абстрагував­ шись від будь-якого партикулярного значення - однак це зробить їх марними для практичних завдань.

4. Однак саме значення благ визначає їхній рух. Розподільчі критерії та регуля­ ції властиві не благу-в-собі, а соціальному благу. Якщо ми розуміємо, чим воно є, що воно означає для тих, хто вважає його благом, то ми розуміємо, як, ким та на яких засадах воно мас розподілятися. Всі розподіли справедливі чи несправедливі відносно соціальних значень благ, про які йдеться. Це, з очевидністю, є принципом легітимації, однак це й критичний принцип⁶. Коли середньовічні християни, на-

приклад, засуджували гріх симонії, вони заявляли, що значення певного соціально­го блага, а саме церковної посади, виключає його купівлю і продаж. Враховуючи християнське розуміння посади, з цього випливало, - і я схильний сказати, з необ­хідністю випливало, - що служителі мають обиратися за своїм знанням та благоче­стям, а не за своїм багатством. Певне, існують речі, які можна купити за гроші, та до цих речей церковна посада не належить. Так само, слова проституція та хабарниц­тво, як і симонія, описують продаж та купівлю благ, що, якщо враховувати певні розуміння їхніх значень, ніколи не повинні бути об'єктом купівлі чи продажу.

5. Соціальні значення мають історичний характер; і відтак розподіли, зокрема справедливі та несправедливі, з часом змінюються. Зрозуміло, певні ключові блага мають щось на кшталт характерних нормативних структур, які повторюються крізь контури (однак не всі) часу та простору. Саме через це повторення британський філософ Бернард Вільямс міг стверджувати, що блага мають завжди розподілятися на «відповідних (relevant) засадах» - де відповідність, здається, пов'язується з есен- ціальними, радше ніж соціальними, значеннями⁷. Уявлення про те, що посади, на­ приклад, повинні отримувати кваліфіковані кандидати - хоч це не єдине уявлення, якого дотримуються з їхнього приводу - виразно помітне у вкрай відмінних одне від одного суспільствах, де симонія та непотизм, під різними іменами, однаковим чином вважалися гріховними та несправедливими. (Однак дуже різнилися між со­ бою погляди на те, які типи позицій та місць звуться «посадами»). Далі, покарання часто вважали негативним благом, що його мають отримати люди, яких засудили і які заслуговують на нього на основі вердикту, а не політичного рішення. (Однак коли й завдяки чому вердикт набирає чинності? Хто має його винести? Коротко кажучи, як має здійснюватися справедливість до звинувачених людей? Щодо цих питань завжди існувало велике розмаїття поглядів). Ці приклади спрямовують до емпіричного дослідження. Не існує лише інтуїтивної або спекулятивної процедури визначення відповідних засад.

6. Коли значення чітко відрізняються одне від одного, розподіли мають бути автономними. Кожне соціальне благо чи комплекс благ конституюють, так би мови­ ти, розподільчу сферу, всередині якої адекватні лише певні критерії. Гроші неадек­ ватні у сфері церковного служіння, вони привносяться ззовні. А з благочестям годі дістати перевагу на ринку - такому, як його звичайно розуміють. Все, що можна продати, слід продавати і благочестивим, і мирянам, єретикам або грішникам (інак­ ше ніхто не зміг би успішно вести справи). Ринок відкритий для всіх; церква - ні. Та в жодному суспільстві, ясна річ, соціальні значення не є цілком чіткими. Те, що відбувається в одній розподільчій сфері, впливає на те, що трапляється в інших; щонайбільше, ми можемо шукати відносної автономії. Однак відносна автономія,

Цит. за: Snyder С. R. and Fromkin И. Uniqueness: The Human Pursuit of Difference. - New York, 1980. -C. 108.

Чи не с соціальні значення, як зважав Маркс, нічим іншим як «ідеями правлячого класу», «панівни­ми матеріальними відносинами, схопленими як ідеї»? (Marx К. The German Ideology / Ed. R. Pascal. - New York, 1947. - С 89). Я не думаю, що вони колись були чи є тільки цим чи просто цим, хоча члени правлячого класу та інтелектуали, яким вони протегують, цілком здатні експлуатувати й спо­творювати соціальні значення у своїх власних інтересах. Однак, роблячи це, вони скоріш за все стикаються з опором, вкоріненим (інтелектуально) в тих самих значеннях. Культура людей є завжди

спільним виробництвом - навіть якщо воно не є цілковито кооперативним; і цс виробництво завжди складне. Спільне розуміння окремих благ включає принципи, процедури, концепції дії, які прави­телі не обрали б, якби вони мали обирати саме зараз - тож запроваджує відносини соціальної кри­тики. Апеляція до того, що я називатиму «внутрішніми» («internal») принципами, проти узурпацій людьми, наділеними владою, є звичною формою критичного дискурсу.

Williams В. Problems of the Self: Philosophical Papers, 1956-1972. - Cambridge, England, 1973. -C. 230-249 («The Idea of Equality»). Це ссе є одним з вихідних пунктів моїх власних думок з приво­ду розподільчої справедливості. Див. також критику аргументації Вільямса (і мого власного більїі раннього есе) у кн.: Gutmann А. Liberal Equality. - Cambridge, England, 1980. - Розд. 4.

900

Майкл Волцер

Складна рівність

901

як соціальне значення, є критичним принципом - і, як я наполягатиму протягом усієї книги, - основним (radical) принципом, хоч він і не вказує на один-єдиний стандарт, згідно з яким мусять вимірюватися усі розподіли. Єдиного стандарту немає. Однак існують стандарти {які можна приблизно пізнати, навіть якщо вони супереч­ливі) для кожного соціального блага і кожної розподільчої сфери у кожному окре­мому (particular) суспільстві; сильні особистості часто їх порушують, узурпують блага та оволодівають цими сферами.

Домінування і монополія

Насправді порушення систематичні. Автономія є справою соціального значення та спільних цінностей, однак вона більш схильна сприяти реформації, що трапляється час від часу, та повстанню, ніж щоденному впровадженню в життя (enforcement). Через складність розподільчих регуляцій більшість суспільств організовані на заса­дах, які ми могли б вважати соціальною версією «золотого стандарту»: одне благо чи один комплекс благ є домінантним та визначальним для цінностей в усіх сферах розподілу. Це благо зазвичай монополізується; його цінність підтримується силою та згуртованістю його власників. Я називаю благо домінантним, якщо індивіди, що ним володіють, можуть саме через це володіння контролювати широкий обсяг інших благ. Воно монополізується кожного разу, коли один чоловік чи одна жінка, монарх у світі цінності - або певна група чоловіків та жінок, олігархи - успішно володіють ним усупереч усім конкурентам. [Термін] «домінування» описує спосіб викорис­тання соціальних благ, що не обмежений їхніми справжніми значеннями чи формує ці значення на власний взірець. «Монополія» описує спосіб володіння соціальними благами та контролю над ними з метою використання їхнього домінування. Коли блага вкрай обмежені, а потреби в них украй широкі - прикладом чого може бути вода в пустелі - сама монополія зробить їх домінантними. Однак переважно домі­нування є складнішим соціальним витвором, наслідком праці багатьох рук, що пе­реплітають реальність та символ. Політична сила, сімейна репутація, релігійна чи політична посада, земельне володіння, капітал, технічне знання - все це, за різних історичних періодів, було домінантним; і кожне з цих благ було монополізоване певною групою людей. І тоді всі добрі речі переходять до тих, хто має одну найліп­шу річ. Май лише одну, інші додадуться. Або, якщо змінити метафору, домінантне благо конвертується в інше благо, в безліч інших, згідно з тим, що часто здається природним процесом, однак насправді є процесом магічним, своєрідною соціаль­ною алхімією.

Жодне соціальне благо ніколи повністю не домінує над сукупністю благ; жодна монополія ніколи не є досконалою. Я прагну описати тільки тенденції, які, втім, є суттєвими. Бо ж ми можемо характеризувати цілі суспільства в термінах моделей конверсії, що в них усталені. Деякі характеристики прості: у капіталістичному суспільстві домінує капітал; він вільно конвертується у престиж та владу; за умов технократії ту саму роль відіграє технічне знання. Втім, легко уявити собі чи знайти складніші соціальні регуляції. Насправді, капіталізм та технократія складніші, ніж імплікації самих цих понять, навіть якщо останні й надають реальні свідчення про найвагоміші форми поділу, розділення та обміну. Завдяки монополістичному контро­лю над домінантним благом [соціальна верства] перетворюється на правлячий клас, представники якого стають на чолі розподільчої системи - більшою мірою, ніж могли

б забажати філософи, що претендують на володіння мудрістю, яка є предметом їх любові. Та оскільки домінування завжди не повне (incomplete), а монополія - недо­сконала, правлінню будь-якого правлячого класу бракує стабільності. Йому щораз загрожують інші групи, що прагнуть встановити альтернативні моделі конверсії.

Навколо розподілу й виникають соціальні конфлікти. Сильний акцент Маркса на процесах виробництва не повинен приховувати від нас ту просту істину, що бо­ротьба за контроль над засобами виробництва є боротьбою за [моделі] розподілу (distributive struggle). На карту поставлені земля і капітал; ці блага можна поділяти, розділяти, обмінювати та нескінченно конвертувати. Однак вони - не єдині домі­нантні блага; цілком можливо (історія це доводить) заволодіти ними з допомогою інших благ- військової чи політичної влади, релігійної посади, харизми тощо. Істо­рія не дає прикладу одного-єдиного домінантного блага чи блага, що домінує за самою своєю природою (naturally dominant); вона оприявнює лише різні типи чар та групи чаклунів, що змагаються між собою.

Претензія монополізувати домінантне благо - коли вона викликана публічними цілями - конституює ідеологію. її стандартною формою є поєднання легітимного володіння з певним комплексом особистих якостей через посередництво філософ­ського принципу. Так аристократія, або правління найкращих, - це принцип тих, хто претендує на чистоту крові (breeding) та розум: вони зазвичай монополізують земельне багатство та сімейну репутацію, Божественне верховенство - принцип тих, хто претендує на знання слова Божого: вони - монополісти благодаті й служін­ня. Принцип меритократії - відкритість професій для обдарованих - сповідують ті, хто на цю обдарованість претендує: вони найчастіше є монополістами у сфері осві­ти. Вільний обмін - пинцип тих, хто готовий - чи завіряє нас у своїй готовності -ризикувати своїми грошима: вони є монополістами рухомого багатства. Ці групи -і так само ті, кого також відрізняють від решти їхні принципи та володіння - зма­гаються одна з одною за панування. Перемагає часом одна група, часом - інша; інколи створюються коаліції, завдяки яким це панування поділяють між собою, -що породжує неспокій та стривоженість. Ніколи немає остаточної перемоги; та її й не повинно бути. Це не означає, що претензії різних груп обов'язково хибні чи що принципи, які вони сповідують, не здатні стати розподільчими критеріями; ці прин­ципи часто вкрай точні в межах певної партикулярної сфери. Ідеології загалом схильні до спотворення; втім, спотворення - не найцікавіше з того, що є в них.

У цьому дослідженні я дошукувався основного напряму своєї власної аргумен­тації. Мені здається, змагання перелічених вище груп мають парадигматичну фор­му. Певна група людей - клас, каста, верства, стан, альянс, соціальна формація - чи коаліція цих груп здобувають монополію чи майже монополію на певне домінантне благо. Воно більш-менш систематично конвертується у будь-що інше - можливості, владу та репутацію. Так багатство захоплюється сильними, честь - шляхетно на­родженими, посади - освіченими. Цілком можливо, що в істинність ідеології, яка виправдовує це захоплення, вірять скрізь. Однак почуття образи (resentment) та опір стають (майже) так само поширеними, як віра. Завжди існують люди - і з часом їх стає безліч - які вважають такі захоплення не справедливістю, а узурпацією. Прав­ляча група не має якостей, на які вона претендує (чи не тільки вона їх має); процес конверсії зневажає спільне розуміння блага, про яке йдеться. Соціальні конфлікти

902

Майкл Волцер

Складна рівність

903

стають періодичними чи локальними, і на певному етапі висуваються контрвимоги. Хоч їх може бути безліч, особливо важливі три головні типи:

1. Вимога перерозподілу домінантного блага, - хоч яким би воно було - тобто його рівного чи принаймні ширшого розподілу; цією вимогою стверджують, що монополія несправедлива;

2. Вимога відкритого способу для автономного розподілу всіх соціальних благ; цим стверджують, що домінантність несправедлива;

3. Вимога заміни певним новим благом, монополізованим новою групою, тто- го, що досі домінувало; цим стверджують, що наявні моделі домінантності та моно­ полії несправедливі.

Третя вимога, на думку Маркса, є моделлю будь-якої революційної ідеології -окрім, можливо, пролетарської, чи «останньої ідеології». Тож, Французька револю­ція, за марксистською теорією, є завершенням панування народжених від шляхет­ної крові та феодалів-землевласників і встановленням замість цього влади буржуа-багатіїв. Початкова ситуація відтворюється, але з іншими суб'єктами та об'єктами (це завжди важливо), і тоді класова боротьба відразу ж відновлюється. Тут я не прагну підтверджувати чи критикувати точку зору Маркса. Щоправда, я підозрюю, що в будь-якій революційній ідеології присутні риси всіх трьох вимог; втім, цю думку я не намагатимуся тут обґрунтовувати. Хоч там яким є соціологічне значення третього домагання, з філософської точки зору воно не становить інтересу - якщо ми не вважаємо, що існує якесь природно домінантне благо, завдяки якому ті, хто ним володіють, могли б цілком легітимно претендувати на врядування нами. У пев­ному сенсі Маркс дотримувався саме цієї думки. Засоби виробництва є й були домі­нантним благом протягом усієї історії, і марксизм є історицистською доктриною, позаяк згідно з його теорією той, хто контролює засоби, що в даний час превалю­ють, править легітимно⁸. Після комуністичної революції ми всі контролюватимемо засоби виробництва: на цьому пункті третя вимога згортається в першу. Тим часом Марксова модель є програмою безперервної боротьби за [моделі] розподілу. Звісно, є важливим те, хто перемагає кожної окремої миті, але ми не знатимемо, чому або як це матиме значення, якщо ми зосереджуємося тільки на послідовних (successive) твердженнях про домінування і монополію.

Проста рівність

Мене цікавитимуть перші дві вимоги і зрештою сама лиш друга, бо вона, як на мою думку, найкраще охоплює множинність соціальних значень та реальну складність розподільчих систем. Проте перша є більш звичною для філософів; вона відповідає їхньому власному пошуку єдності та сингулярності; й мені потрібно буде витрати­ти певний час, аби пояснити пов'язані з цим ускладнення.

Ті, які обстоюють першу вимогу, кидають виклик монополії, а не домінуванню певного соціального блага. Це й виклик монополії взагалі; адже якщо багатство, наприклад, панує й широко поділяється, жодне інше благо вже не можна монополі­зувати. Уявіть собі суспільство, в якому все можна купити та продати, і кожен гро­мадянин має стільки ж грошей, як і будь-який інший. Я називатиму це суспільство

«режимом простої рівності». Рівність помножується через процес конверсії, аж до свого поширення на весь комплекс (range) соціальних благ. Режим простої рівності не триватиме довго, бо подальший поступ конверсії, вільний обмін на ринку воче­видь викличуть нерівності. Якби хтось захотів зберегти просту рівність протягом тривалого часу, він потребував би «грошового законодавства» на кшталт земельно­го права давніх часі» чи давньоєврейської річної перерви у землеробстві (sabbatical), що забезпечують періодичне повернення до вихідного становища. Тільки централі­зована та активістська держава здатна була б спромогтися на таке повернення; і навряд чи державні службовці зуміли чи забажали б це зробити, якби гроші були домінантним благом. У будь-якому разі, вихідне становище нестійке і з іншої перспек­тиви. Окрім того, що відродиться монополія, зникне домінування [того чи того блага].

На практиці усунення монополії грошей нейтралізує їхнє домінування. Вступа­ють у гру інші блага, і нерівність отримує нові форми. Розгляньмо знову режим простої рівності. Все можна купити і продати, і всі мають однакову кількість гро­шей. Відтак, кожен, скажімо, рівною мірою здатен купити освіту для своїх дітей. Дехто робить це, а дехто - ні. Освіта стає непоганим внеском: інші соціальні блага дедалі більше пропонуються для продажу тільки для освічених. Згодом усі вклада­тимуть гроші в освіту; чи, імовірніше, через податкову систему ця купівля набуде універсального поширення. Але тоді освітні заклади стануть світом, заснованим на конкуренції, в якому гроші вже не домінуватимуть. Натомість домінантними будуть природна обдарованість, сімейне виховання чи вміння складати письмові іспити, і освітній успіх та сертифікація будуть монополізовані якоюсь новою групою. На­звімо їх (як вони й самі себе називають) «групою обдарованих». Зрештою, члени цієї групи стверджують, що благо, яке вони контролюють, має панувати й поза межа­ми освітніх закладів: посади, титули, прерогативи, багатство також мусять належа­ти їм. Вони домагаються того, щоб професії були відкриті для обдарованих, щоб у них панував принцип рівних можливостей і т. д. Це те, чого вимагає чесність (fairness). Талант завжди оприявнить себе, і, в будь-якому разі, обдаровані особистості збільшуватимуть ресурси, доступні всім іншим. Так народжується меритократія Майкла Янга - з усіма притаманними їй нерівностями⁹.

Що слід тоді робити? Можна було б покласти межі новим моделям конверсії, визнаючи, але й обмежуючи монополістську владу обдарованих. Я думаю, це є ме­тою принципу диференціації Джона Роулза, за яким нерівності виправдані, тільки якщо вони покликані принести - і справді приносять - якомога більшу користь найменш забезпеченому соціальному класу¹⁰. Конкретніше, принцип диференціації є обмеженням, накладеним на обдарованих особистостей, щойно монополії багат­ства покладено край. Вона працює таким чином: уявіть собі хірурга, що вимагає для себе більшого, ніж сама лише рівна частка [загального] багатства, мотивуючи свою вимогу вмінням, якого він набув, та сертифікатами, які він виборов у жорсткій конкуренції у коледжі чи медичному університеті. Ми зможемо вдовольнити ці ви­моги, якщо і тільки якщо це матиме позитивні наслідки в наведеному вище сенсі. Водночас ми вживатимемо заходів для обмеження та регулювання купівлі-продажу послуг, які надає хірург, - тобто прямої конверсії його вмінь у багатство.

Див.: Wood A. W. The Marxian Critique of Justice // Philosophy and Public Affairs. - 1972. - №1. -С 244-282,

Young M. The Rise of Meritocracy (1870-2033). суспільно-наукової фантастики).

Rawls J. Theory of Justice. - C. 75 і далі.

Harmondswofth, England, 1961. (Чудовий твір

904

Майкл Волцер

Складна рівність

905

Це регулювання обов'язково буде справою держави -так само, як справою держави є грошове та земельне законодавство. Проста рівність вимагала би безперервного втручання держави для знищення чи обмеження нових монополій та придушення нових форм домінування. Але тоді центральним об'єктом конкурентної боротьби стане сама державна влада. Групи людей прагнутимуть монополізувати і згодом використовувати державу, щоб консолідувати свій контроль над іншими соціальни­ми благами. Або державу монополізують її власні діячі (agents) відповідно до заліз­ного закону олігархії. Політика завжди є найбезгшсереднішим шляхом до домінуван­ня, і політична влада (радше ніж засоби виробництва) є, либонь, найважливішим і, певне, найнебезпечнішим благом у людській історії". Звідси народжується потреба обмежувати тих, хто обмежує, та встановлювати конституційні механізми контро­лю та врівноваження. Все це - обмеження, накладені на політичну монополію, і всі вони стають важливішими, тільки-но руйнуються різноманітні соціальні та еконо­мічні монополії.

Одним зі способів обмеження політичної влади є її широкий розподіл. Цей ме­ханізм може не спрацювати, якщо взяти до уваги небезпеки тиранії більшості, [що матимуть широку підтримку серед населення]; однак насправді ці загрози, певне, менш гострі, ніж той образ, в якому їх часто намагаются подати. Більшою небезпе­кою демократичного врядування є його слабкість для боротьби із монополіями, які повсякчас відновлюються, в суспільстві загалом, із соціальною силою плутократів, бюрократів, технократів, меритократів тощо. В теорії, за демократичного устрою політична влада є домінантним благом; вона конвертується в будь-який спосіб, що його обирають громадяни. Однак у практичному житті знищення (breaking) монопо­лії на владу нейтралізує її домінування. Політична влада не може бути широко розпо­діленою (shared), якщо вона не обумовлена привабливістю всієї решти благ, які ма­ють чи сподіваються мати громадяни. Тож за своєю суттю демократія є, як розумів Маркс, рефлективною системою, що відображує розподіл соціальних благ - який превалює чи тільки виникає¹². Демократичне прийняття рішень формуватиметься тими культурними уявленнями, що їх детермінують чи підтримують нові монополії. Аби панувати над цими монополіями, влада сама муситиме централізуватися чи навіть монополізуватися. Знову ж таки, держава має бути дуже потужною, якщо вона покликана досягти цілей, встановлених їй принципом диференціації чи будь-якою іншою так само зовнішньою нормою.

Тут я маю зауважити - згодом цс станс прозорішим - що політична влада є особливим різновидом блага. Вона має подвійний характер. По-перше, вона подібна до інших речей, які люди роблять, оцінюють, обмінюють та поділяють: інколи вона домінує, інколи - ні; інколи нею володіє значна кількість людей, інколи - дуже мала. І, по-друге, вона відрізняється від Інших речей, адже нехай хто б і як нею володів, політична влада є регулятивною установою для соціальних благ загалом. Вона використовується для захисту меж усіх розподільчих сфер, зокрема і її власної, та для впроваджен­ня спільних розумінь про суть і цілі благ. (Однак її, зрозуміло, також можна використати для вторгнен­ня до інших сфер І для зневаги до цих розумінь). У цьому другому сенсі ми й справді могли б сказати, що політична влада є завжди домінантним благом - на межах розподільчих сфер, а не в них. Центральною проблемою політичного життя є забезпечення цього розрізнення між «на» та «в». Однак її годі розв'язати за умов імперативів простої рівності.

Див. коментар Маркса у «Критиці Готської програми», де йдеться про тс, що демократична респуб­ліка є «формою держави», в якій класова боротьба сягне свого завершення: боротьба безпосеред­ньо і без спотворень відображується у політичному житті (Marx К. and Engels F. Selected Works. -Moscow, 1951. - Т. Н. - С. 31.

І все ж режим простої рівності міг би працювати. Можна собі уявити більш-менш стійку напругу між новими монополіями та політичними обмеженнями, між домаганнями привілейованості, які висувають, скажімо, обдаровані, і тиском з боку принципу диференціації, а відтак і між агентами тиску і демократичною конститу­цією. Та в мене є підозри, що складності повсякчас вертатимуться, і що часто єдиними ліками від приватних привілеїв буде державний режим, а єдиною втечею від держав­ного режиму - приватні привілеї. Ми мобілізуватимемо владу, щоб контролювати монополію, і потім шукатимемо шляхи контролю над мобілізованою нами владою. ВтІм, немає шляху, що не відкривав би для стратегічно зорієнтованих особистостей певних можливостей захоплювати та експлуатувати важливі соціальні блага.

Ці проблеми зумовлені поглядом, що монополізація [певного блага], а не домі­нування [того чи того блага] є центральною проблемою розподільчої справедли­вості. Ясна річ, неважко зрозуміти, чому філософи (і, окрім них, політичні активі­сти) зосереджували свою увагу саме на проблемі монополії. За нових часів бороть­ба, пов'язана із розподілом, починається із війни проти такого становища, коли зем­лею, посадами та шаною одноосібно володіє аристократія. Ця монополія видається особливо згубною, позаяк вона грунтується на народженні і крові, що ніяк не зале­жать від індивіда, радше ніж від багатства, влади, освіти, що їх можна здобути. І коли кожна особистість стає, сказати б, дрібним власником у сфері народження і крові, людство і справді досягає важливої перемоги. Право за народженням пере­стає бути домінантним благом; відтак, ним купують аж надто мало; натомість на передній план висуваються багатство, влада та освіта. Та, з огляду на них, підтримати просту рівність стає неможливим; чи принаймні її спіткатиме доля, яку я щойно описав. У межах твоїх власних сфер - таких, якими їх сьогодні розуміють - багат­ство, влада та освіта схильні породжувати природні монополії, які можна придуши­ти тільки тоді, коли державна влада сама домінує і якщо її монополізували уря­довці, котрі мають повноваження для такого придушення. Втім, існує, мені здаєть­ся, інший шлях до іншого різноновиду рівності.

Тиранія і складна рівність

Я гадаю, ми маємо зосередитися на звуженні домінування, а не - чи принаймні, не в першу чергу - на знищенні (break-up) чи обмеженні монополії. Ми маємо розгля­нути, що могло б означати обмеження царини, в межах якої певні блага конверту­ються, та обґрунтувати автономію сфер розподілу. Однак цей шлях аргументації, хоч історично він і не був чимось незвичним, ніколи не діставав повного виразу у філософських творах. Філософи схильні були критикувати (чи виправдовувати) на­явні чи нові монополії на багатство, владу та освіту. Або вони критикували (чи виправдовували) партикулярні конверсії - багатства в освіту або посади в багат­ство. І все це, найчастіше, в ім'я тієї чи тієї радикально спрощеної системи розподі­лу. Критика домінування [певних благ], натомість, пропонуватиме шлях перетво­рення (reshaping) наявної складності розподілів та примирення з нею.

Уявімо тепер суспільство, в якому різні соціальні блага монополізовані - а ситуа­ція й справді є, і завжди буде такою, породжуючи опір безперервному державному втручанню, - однак жодне окреме благо не є загально конвертованим. Поступово я спробую визначити точні межі конвертованості, однак на разі вистачить загального опису. Це - складне егалітарне суспільство. Хоч існуватимуть безліч малих нерівно­стей, загальної нерівності процес конверсії не примножуватиме. Вона не утворюва-

90ö

Майкл Волцер

Складна рівність

907

тиметься і в сумі сфер різних благ, бо автономія розподілів буде схильна народжува­ти розмаїття локальних монополій, що ними володітимуть різні групи людей. Я не хотів би стверджувати, що складна рівність обов'язково була б стабільнішою за просту, та я схильний думати, що завдяки їй соціальні конфлікти набули б дифузні-ших та партикуляризованіших форм. І опір загальній конвертованості великою мірою забезпечуватиметься звичайними людьми в межах їхніх власних сфер компетенції та контролю, без великомасштабного державного втручання.

Це, як на мене, досить приваблива картина; втім, я ще не пояснив причин її при­вабливості. Аргументація на користь складної рівності виходить з нашого розумін­ня - я маю на увазі, нашого дійсного (actual), конкретного, позитивного та партику­лярного розуміння - різних соціальних благ. Потім вона рухається до оцінки відно­шень між нами, що цими благами опосередковуються. Проста рівність передбачає прості умови розподілу: якщо в мене чотирнадцять капелюхів та в тебе чотирнад­цять капелюхів, ми рівні. І це на краще, якщо капелюхи є домінантним благом, адже тоді наша рівність поширюється на усі сфери соціального життя. Натомість за тим поглядом, який я пропоную, ми просто маємо однакову кількість капелюхів; капелю­хи ж навряд чи домінуватимуть протягом тривалого проміжку часу. Рівність - це складне відношення між особами, що опосередковується благами, які ми створю­ємо, поділяємо та розділяємо між собою; вона не є тотожністю володінь. Відтак, рівність вимагає розмаїття розподільчих критеріїв, яке відображало б розмаїття со­ціальних благ.

Прекрасний аргумент на користь складної рівності наводить Паскаль у своїх «Pensees» [«Думках»]:

«Природа тиранії - в бажанні влади нал усім світом та поза межами своєї власної сфери.

Є різні групи людей - сильних, красивих, розумних, побожних - і кожна людина панує у своїй власній групі, а не в якійсь іншій. Однак іноді вони зустрічаються, і сильні б'ються із красивими за владу - що є дурістю, бо їхня влада різного типу. Вони не розуміють один одного і на своїх помил­ках прагнуть всесвітнього панування. Та вибороти його не може ніщо, і навіть сила, бо вона не­мічна у царстві мудрих...

Тиранія. Тож хибні і тиранічні такі твердження: "Позаяк я красивий, мене мають поважати"; "Я сильний, І тому люди мають любити мене..."; "Я ... і т. д."

Тиранія - це бажання дістати одним способом те, що можна отримати тільки іншими засобами. Різними перевагами ми завдячуємо різним якостям: любов є належною відповіддю чарівності, страх -силі, переконання - навчанню»¹³.

Маркс висловлював ідентичні аргументи у своїх ранніх рукописах; можливо він мав у своїй голові цюрел^ёе [Паскаля]:

«Припустімо тепер людину як людину і її відношення зі світом як людське відношення. Тоді любов може обмінюватися тільки на любов, довіра на довіру і т. д. Якщо ти бажаєш насолоджувати­ся мистецтвом, ти маєш бути естетично освіченою особистістю; якщо ти хочеш впливати на інших людей, ти маєш бути особистістю, що справді стимулює і надихає інших... Якщо ти любиш, не викликаючи взаємності, тобто якщо ти не здатний, проявляючи себе особистістю, що любить, зро­бити себе особистістю, яку люблять - тоді твоя любов безсила і є нещастям»¹⁴.

Pascal В. The Pcnsccs /Trans. J. M. Cohen. - Harmondworth, Engiand, 1961.-C. 96 (№244). Marx K. Economic and Philosophical Manuscripts. - У кн:Магх К. Early Writings /Ed. Т. В. Bottomorc. - London, 1963. - С. 193-і 94. Цікаво зауважити раннє відлуння аргументів Паскаля в «Теорії мораль­них почуттів» Адама Сміта {Smith A. Theory of Moral Sentiments. - Edinburgh, 1813. - Т. I. - С. 378-379); однак Сміт, здається, вважає, що розподіли в його власному суспільстві насправді відповідають цій ідеї адекватності (appropriateness) - помилка, яку ані Паскаль, ані Маркс ніколи не робили.

Ці аргументи не прості, і майже вся моя книга є лиш розкриттям їхнього смислу. Однак тут я спробую зробити щось більш спрощене й більш схематичне: переклас­ти ці аргументи на мову термінів, до яких я вже звертався.

Перша теза Паскаля і Маркса полягає в тім, що особистісні якості та соціальні блага мають свою власну сферу дії, функціонуючи в них вільно, спонтанно та легі­тимно. Вони є готовими або природними конверсіями, які випливають із соціально­го значення певних благ і яким інтуїтивно довіряють саме через ці значення. Вони апелюють до нашого звичайного розуміння і, водночас, проти нашої звичайної по­ступливості нелегітимним моделям конверсії. Або ж - вони апелюють від нашої поступливості до нашого почуття образи. Є щось неправильне, вважає Паскаль, у ситуації, коли сила конвертується в переконання. Якщо говорити в термінах політи­ки, Паскаль має на увазі, що жоден правитель не може легітимно (rightly) керувати моїми поглядами тільки через владу, якою він володіє. Він також не може, додає Маркс, легітимно домагатися впливу на мої дії: якщо правитель хоче зробити це, він має бути переконливим, корисним, повинен увміти надихати людей і т. д. Сила цих аргументів залежить від певних спільних уявлень про знання, вплив та владу. Со­ціальні блага мають соціальні значення, і ми віднаходимо наш шлях до розподільчої справедливості через витлумачення цих значень. Ми шукаємо принципів, внутріш­ньо властивих кожній розподільчій сфері.

Друга теза полягає в тім, що тиранія - це знехтування цими принципами. Кон­вертувати одне благо в інше, коли між ними немає жодного внутрішнього зв'язку, означає втручатися в сферу, де має правити інша група людей. Монополія цілком доречна в межах цих сфер. Нічого злого нема в тих лещатах, які накладають на політичну владу переконливі та корисні чоловіки та жінки (політики). Однак вико­ристання політичної влади для доступу до інших благ є ознакою тиранії. Тож мож­на узагальнити її старе визначення: на думку середньовічних авторів, князі стають тиранами, захоплюючи власність та посягаючи на сім'ї своїх підданих¹⁵. У політич­ному житті - і поза його межами - домінування благ сприяє пануванню людей.

Режим складної рівності протилежний тиранії. Він запроваджує комплекс відно­син, що унеможливлюють панування. Формально кажучи, складна рівність озна­чає, що аніякого положення громадянина в одній сфері чи відносно одного соціаль­ного блага не можна досягти через привілеї, пов'язані з його положенням в іншій сфері чи відносно якогось іншого блага. Відтак, громадянин X може бути обраним над громадянином У для виконання політичних функцій (for political office), і тоді в сфері політики вони вже не будуть рівними. Однак у загальному вимірі годі говори­ти про їхню нерівність, позаяк посада, яку посідає X, не дає йому жодних переваг над У в будь-якій іншій сфері - кращого медичного обслуговування, доступу до кращих шкіл для його дітей, кращих можливостей у бізнесі тощо. Позаяк посада (office) не є домінантним благом, вона не є загально конвертованою, ті, хто ці поса­ди мають, зберігатимуть, чи принаймні можуть зберігати, рівність із людьми, над якими вони урядують.

Та що сталося б, якби було усунуто домінування [того чи того блага], запрова­джено автономію сфер - і одні й ті самі люди все ж мали б успіх в одній сфері за іншою, тріумфували б в усіх людських об'єднаннях, і, не потребуючи нелегітимних

^1S Див. стислу оцінку в кн.: Bodin J. Six Books of a Commonwealc / Ed. K. D. McRac. - Cambridge, Mass., 1962.-C. 210-218.

908

Майкл Волцер

Складна рівність

909

конверсій, нагромаджували б блага? Це, вочевидь, сприяло б народженню нерівно­го суспільства, однак це також свідчило б про те, що суспільство рівних не є альтер­нативою, здатною проіснувати довго. Навряд чи хоча б якийсь аргумент на користь егалітаризму міг би встояти перед такими свідченнями. Уявімо собі, наприклад, чо­ловіка, якого ми вільно обрали (без огляду на його сімейні зв'язки чи особисте ба­гатство) своїм представником. Він, поза тим, ще й сміливий та винахідливий підприє­мець. У молодшому віці він вчився на науковця, складав усі іспити з найвищими оцінками та зробив важливі відкриття. На війні він стає прикладом надзвичайної сміливості І здобув найвищі почесті. Сам він співчутливий і чарівний, його люблять усі, хто з ним знайомий. Чи існують такі люди? Можливо; та я в цьому не впевне­ний. Ми розповідаємо історії на кшталт тієї, яку я щойно розповів, однак ці історії вигадані, вони створююється конверсією влади, грошей чи академічної обдаро­ваності у легендарну славу. В будь-якому разі, цих людей недостатньо для утворен­ня правлячого класу та володарювання над нами. Вони, крім того, не можуть мати успіх геть в усіх розподільчих сферах, бо ж існують деякі сфери, для яких сама Ідея успіху є чужою. Поза тим, навряд чи їхні діти за умов складної рівності успадкують їхній успіх. Одним словом, найдосконаліші політики, підприємці, науковці, солда­ти та коханці будуть різними людьми; і позаяк блага, властиві їм, не несуть із собою Інших благ, в нас нема жодних підстав боятися їхніх досконалостей.

Критика домінування [благ] та панування [людей, яким властиві ці блага] вказує на неостаточний розподільчий принцип. Жодне соціальне благо X не повинно розподі­лятися серед людей, що володіють деяким іншим благом Y ~ лише через те, що вони володіють Y, безвідносно до значення X. Цей принцип, мабуть, повторювали за однієї доби чи іншої, щодо кожного Y, які колись домінували. Втім, його загальну формулу висловлювали нечасто. Паскаль і Маркс запропонували застосування цьо­го принципу щодо всіх можливих Y, і я спробую його розвинути. Тож мою увагу буде спрямовано не на членів Паскалевих груп - сильних чи слабких, красивих чи ні, - а на блага, які вони поділяють та розділяють. Мета цього принципу полягає в зосередженні нашої уваги; він не визначає поділу чи розподілу. Принцип налашто­вує нас вивчати значення соціальних благ, досліджувати різні розподільчі сфери зсе­редини.

Три розподільчі принципи

Теорія, яку ми отримаємо в результаті, навряд чи буде елегантною. Жодна оцінка значення соціального блага чи меж тієї сфери, всередині якої воно легітимне, не буде вільною від суперечностей. Не існує й чіткої процедури розробки та перевірки різних оцінок. В найкращому випадку, аргументи будуть приблизними (rough) і відображатимуть розмаїтий та сповнений конфліктів характер соціального життя, яке ми одначасно прагнемо розуміти і регулювати - втім, регуляція не може запро­ваджуватися доти, доки не з'явилося розуміння. Тож надалі я полишу всі вимоги, висунуті в інтересах єдиного розподільчого критерію, бо жоден із них не в змозі відповідати розмаїттю соціальних благ. Утім, три з них, певне, відповідають вимо­гам відкритого принципу (open-ended princilpe); їх часто називають початком та кінцем розподільчої справедливості, тож про кожен із них я мушу дещо сказати. Вільний обмін, заслуга та потреба - усім їм властива реальна сила, та жодне з них не є чинним у царині усього комплексу розподілів. Вони - не вся оповідь (story), a лиш її частина.

Вільний обмін

Вільний обмін, ясна річ, є відкритим (open-ended); він не гарантує жодного парти­кулярного розподільчого результату. Жодної миті будь-якого процесу обміну, що ймовірно зветься «вільним«, не можна передбачити партикулярного поділу (particular division) соціальних благ, що матиме місце на якомусь із наступних етапів¹⁶. (Було б можливим, однак, передбачити загальну структуру поділу). Принаймні в теорії вільний обмін витворює ринок, всередині якого всі блага конвертуються в усі інші через нейтрального посередника - гроші. Немає ані домінантних благ, ані моно­полій. Тож наявні поступові поділи прямо відображатимуть соціальні значення благ, що розподіляються. Бо ж на будь-яку угоду, обмін, продаж та купівлю вільно погоджуватимуться ті, хто обізнаний із значеннями відповідних благ, хто й справді їх витворює. Будь-який обмін - це відкриття (revelation) соціального значення. Тож за самим визначенням, жоден X не потрапить до рук того, хто володіє 1^ лиш на підставі цього володіння і безвідносно до справжнього значення, яке X має для яко­гось іншого члена суспільства. Ринок радикально плюралістичний у своїх операці­ях та своїх результатах і нескінченно чутливий до значень, якими індивіди наділя­ють блага. Тож які можливі обмеження вільного обміну можна запровадити в ім'я плю­ралізму?

Однак щоденне життя на ринку, справжній досвід вільного обміну надто відрізня­ються від того, що пропонує теорія. Гроші, що за нашим припущенням були нейт­ральним посередником, на практиці є домінантним благом, монополізованим людь­ми, що мають особливий хист до торгівлі (bargaining and trading) - «садівничого мистецтва» буржуазного суспільства. Відтак, інші люди вимагають перерозподілу грошей' і а встановлення режиму простої рівності, і розпочинається віднайдення шляху його запровадження. Та навіть якщо ми зосередимося на першому начебто безсумнівному моменті простої рівності ~ вільному обміні на засадах рівних часток -ми все ж потребуватимемо встановлення меж, які визначатимуть, що на що можна обмінювати. Бо ж вільний обмін цілковито полишає розподіли в руках індивідів, а соціальні значення не є предметом - чи принаймні не завжди є предметом - інтер-

претативних рішень індивідів.

Розгляньмо легкий приклад - політичну владу. Ми можемо вбачати в ній ком­плекс благ різної цінності, вотумів впливу, посад тощо. Все це може продаватися на ринку та зосереджуватися в руках людей, що хотіли б пожертвувати іншими блага­ми. Та навіть якщо ці жертви реальні, в результаті встановлюється певна форма тиранії - дрібна тиранія, якщо брати до уваги умови простої рівності. Через те, що я цілком можу обійтися без капелюха, я голосуватиму двічі; а ти, цінуючи мого капелюха більше, ніж свій голос, не голосуватимеш узагалі. Я маю підозри, що ре­зультат буде тиранічним навіть відносно двох із нас, що вільно дійшли згоди. Більше того, він вочевидь тиранічний відносно усіх громадян, що тепер мають коритися моїй непропорційній владі. Проблема не в тім, що за голоси не можна торгуватися (bargained for); навпаки, дехто вважає, що це торгування і є суттю демократичної політики. Добре відомо, що демократичні політики купували голоси чи принаймні намагалися їх купити, обіцяючи громадські витрати, що задовольнятимуть певні групи виборців. Однак це роблять публічно, із громадськими коштами; крім того ці

¹⁶ Див. думки Нозіка з приводу «копіювання» («patterning»): Nozik R. Op. cit. - С. 155 і далі.

910

Майкл Волцер

Складна рівність

911

дії підлягають громадській підтримці чи засудженню. Натомість суттю політики, або демократичної політики, - тобто тим, що ми зробили, утворюючи політичну спільноту, і що ми думаємо з приводу цих наших дій - приватне торгування виклю­чається.

Вільний обмін не є загальним критерієм, однак ми будемо в змозі конкретизува­ти межі, всередині яких він діє, тільки за допомогою уважного аналізу окремих соціальних благ. І, здійснивши цей аналіз, ми, в ліпшому разі, дістанемося вірогід­ного (authoritative) з філософської точки зору комплексу меж, який, однак, не обо­в'язково буде політично вірогідним. Бо ж гроші проникають крізь усі межі - це первинна форма нелегальної імміграції; І питання про те, де слід їх зупинити, є одночасно і проблемою доцільності, і проблемою принципу. Нездатність зупинити їх на адекватній межі впливає на усю низку розподілів; І в одному з наступних розділів на нас чекатиме розгляд цих питань.

Заслуга

Як і вільний обмін, заслуга видається і відкритою (open-ended), і плюралістичною. Можна уявити собі єдину нейтральну інституцію (agency), що призначає винагоро­ди та покарання, безмежно чутливу до всіх форм індивідуальних заслуг. За такої ситуації процес розподілу й справді був би централізований, однак результати все ж залишалися б непрогнозованими та розмаїтими. Не було б домінантного блага. Жодне X не розподілялося б без огляду на його соціальне значення; адже, без уваги до того, чим єХ, концептуально неможливо сказати, щоХкимось заслуговується. Усі відмінні одна від одної групи чоловіків та жінок отримали б відповідну їм винагороду. Втім, як це працюватиме на практиці, зрозуміти нелегко. Можливо, був би сенс у твер­дженні, що цей чарівний чоловік, наприклад, заслуговує на чиєсь кохання. Та було б абсурдом казати, що він заслуговує кохання саме цієї (чи будь-якої Іншої) конкрет­ної жінки. Якщо він кохає її, а вона до його чар залишається незворушною - то це його власна біда. Навряд чи ми хотіли б, щоб цю ситуацію виправила якась зовніш­ня установа. Кохання конкретних чоловіків та жінок, за нашим уявленням про ньо­го, може розподілятися тільки ними самими, і в цих питаннях їх рідко скеровують міркування, пов'язані Із заслугою.

Ситуація із впливом ідентична. Уявімо собі жінку, про яку скрізь дотримуються думки, що вона стимулює та надихає інших. Можливо, вона заслуговує бути впли­вовим членом нашої спільноти; але ж не на те, щоб впливати на мене чи щоб я дотримувався її проводу. І ми так само не хотіли б, щоб це було, так би мовити, наказане мені установою, що може такі накази видавати. Ця жінка може докладати великих зусиль, щоб надихати та стимулювати мене, І робити все, що звично зветь­ся цими словами. Та якщо я вперто відмовляюся від цих стимулів та заохочень, я не відмовляю їй ні в чому, на що вона заслуговує. Той самий аргумент має чинність - у ширшому сенсі - і для політиків та звичайних громадян. Громадяни не можуть про­давати свої голоси за капелюхи, вони не можуть індивідуально вирішити перейти межу, що відокремлює сферу політики від ринку. Та в межах політичної сфери вони і справді приймають індивідуальні рішення; і їх, знову ж таки, рідко скеровують міркування, пов'язані із заслугами. Неясно, чи можна заслужити посаду - це ще одна проблема, розгляд якої я мушу відкласти; однак навіть якщо так, то якби ці

посади просто розподіляла певна центральна установа серед заслужених чоловіків та жінок, це було б насильством над нашим розумінням демократичної політики.

Так само, хоч би там як ми проводили кордони сфери, в межах якої діє вільний обмін, заслуга не відіграватиме там жодної ролі. Я, скажімо, здібний у комерції і зібрав у себе чимало прекрасних картин. Якщо ми припустимо, як переважно роб­лять художники, що картини мають відповідним чином продаватися та купуватися на ринку, тоді в тім, що в мене є ці картини, немає нічого поганого. Моє право цілком легітимне. Та було б дивним казати, що я заслуговую їх мати лиш тому, що маю вправність у комерції. Заслуга, здається, вимагає особливо близького зв'язку між певними благами та певними особами, тимчасом як справедливість вимагає такого зв'язку лише іноді. І все ж ми могли б наполягати на тому, що тільки естетич­но освічені люди, які заслуговують на те, щоб володіти картинами, і справді мають ними володіти. Нескладно уявити розподільчий механізм. Держава могла б придба­ти всі запропоновані для продажу картини (але перед тим художники мають отри­мати ліцензії, аби кількість картин не стала нескінченною), оцінити їх та розподіли­ти між естетично освіченими чоловіками та жінками - кращі картини між найбільш витонченими. Держава інколи робить щось на зразок цього з речами, яких люди потребують, - наприклад, Із медичними послугами, - але не з речами, яких люди заслуговують. Тут є практичні складності, однак я підозрюю, що у цієї відмінності є глибша причина. Заслуга не має тієї терміновості, що притаманна потребі, і не передбачає володіння (привласнення та споживання) на той самий кшталт. Відтак, ми толеруватимемо розмежування власників картин та естетично освічених людей або, інайліе кажучи, відмовимося від вимоги таких втручань у ринок, що потрібні для усунення цього розмежування. Ясна річ, поряд із ринком завжди можливе гро­мадське забезпечення, отже, ми могли б сказати, що естетично освічені люди заслу­говують не на картини, а на музеї. Можливо й так, та їхні заслуги не примушують решту з нас до того, щоб вкладати гроші чи відповідні громадські кошти у купівлю картин та зведення будівель. Вони повинні переконати нас, що мистецтво варте гро­шей; вони мають надихати та заохочувати наш власний естетичний розвиток. І якщо їм не вдасться цього зробити, їхня власна любов до мистецтва цілком може стати «немічною та нещасливою».

Навіть якщо ми мали б надати повноваження розподілу любові, впливу, посад, творів мистецтва тощо певним всевладним арбітрам заслуг, яким чином ми б їх обирали? Як могла б та чи та особа цю посаду заслужити? Лише Бог, що знає, які таємниці сховані в людських серцях, був би здатний належним чином розподілити ці блага. Якби цю роботу мали зробити люди, механізм розподілу з самого початку захопила б група аристократів (так вони себе називали б), які мали б усталене уяв­лення про те, що є найкращим і найбільш гідним, і були б сліпими до розмаїтих переваг їхніх співгромадян. Тоді заслуга перестала б бути плюралістським критерієм; ми б опинилися віч-на-віч із новою групою тиранів (старого типу). Ми, ясна річ, обираємо арбітрів, які виносять судження щодо заслуг - аби вони виконували обо­в'язки членів жюрі, що розподіляють нагороди. Згодом варто буде розглянути, які прерогативи вони мають. Однак важливо наголосити, що сфера їхньої діяльності дуже вузька. Заслуга є сильним домаганням, однак вона вимагає складних оцінок; і тільки за надто особливих умов викликає конкретні розподіли.

912

Майкл Волцер

Складна рівність

913

Потреба

Нарешті, критерій потреби. Положення: «Кожному за його потребами» - загально вважають розподільчою частиною знаменитої максими Маркса: ми маємо так розпо­діляти багатство спільноти, щоб цим розподілом задовольняти потреби (necessities) її членів¹⁷. Це припущення Імовірне, але радикально неповне. Насправді перша ча­стина максими є також розподільчим положенням і не відповідає правилу другої частини. Твердження: «Від кожного за його здібностями» передбачає, що робочі місця мають розподілятися (або люди мають прийматися на роботу) на основі інди­відуальної кваліфікації. Однак індивіди не потребують - в жодному чіткому сенсі [поняття «потреба»] - робочих місць, для яких вони мають відповідну кваліфіка­цію. Можливо, таких місць замало, натомість на них претендує велика кількість кваліфікованих кандидатів: які з них найбільш потребують роботи? Якщо про їхні матеріальні потреби вже потурбувалися, можливо, вона їм узагалі непотрібна. Або якщо, у певному нематеріальному розумінні, вони всі потребують роботи, тоді ця потреба не відрізнятиме їх один від одного - принаймні для неозброєного ока. В будь-якому разі було б дивним прохати комітет із працевлаштування, що шукає осо­бу на посаду директора лікарні, керуватися в своєму виборі потребами кандидатів, радше ніж потребами службовців лікарні чи її пацієнтів. Але останній комплекс потреб, навіть якщо він вільний від політичних непорозумінь, не витворить єдино­го розподільчого рішення.

Потреба не працюватиме й для чималої низки інших благ. Максима Маркса геть не зарадить у питаннях розподілу політичної влади, честі та слави, вітрильних яхт, рідкісних книг, прекрасних об'єктів на будь-який смак. Ці речі не є тим, що їх по­требує, строго кажучи, будь-хто. Навіть якщо ми подивимося на проблему вільно і визначимо дієслово «потребувати» так, як це роблять діти, тобто як сильнішу фор­му дієслова «бажати», ми все ж не матимемо адекватного критерію розподілу. Типи речей, які я перерахував, не можна розподілити порівну серед тих, хто має рівні бажання, тому що деякі з них загалом, а деякі необхідним чином, є рідкісними і, окрім того, деякими з них може володіти тільки та людина, на чию кандидатуру погодилися інші - з власних міркувань.

Потреба породжує партикулярну розподільчу сферу, в межах якої вона сама є адекватним розподільчим принципом. У бідному суспільстві до цієї сфери буде пе­реміщена значна пропорція соціального багатства. Та беручи до уваги величезне розмаїття благ, що постають з будь-якого спільного життя, навіть якщо його мате­ріальний рівень дуже низький, поряд із потребою завжди функціонуватимуть інші розподільчі критерії, і завжди потрібно буде турбуватися про межі, що відокремлю­ють одні від інших. Всередині цієї сфери, ясна річ, потреба відповідає загальному розподільчому правилу стосовно X та У. Над благами, яких потребують люди і які розподіляються серед них пропорційно мірі потреб, зрозуміло, не домінують жодні інші блага. Тут має значення не володіння [благом] X, а відсутність (lacking) блага Y. Однак наразі, мені здається, ми можемо бачити, що кожен критерій, який має хоч якусь силу, відповідає загальному правилу в межах власної, а не іншої, сфери. Це випливає з правила: різні блага - різним групам чоловіків та жінок, з різних мірку­вань та згідно з різними процедурами. І зрозуміти все це правильно чи принаймні приблизно правильно - означає накреслити карту всього соціального світу.

Marx К. and Engels F. Selected Works.-Moscow, 1951.-Т. И. - С. 23.

Ієрархії ха кастові суспільства

Чи, радше, це означає накреслити карту окремого соціального світу. Наразі ми близькі до аналізу, який я пропоную і який матиме феноменологічний характер. Він витво­рить не ідеальну карту чи генеральний план, а, радше, карту та план, що відповіда­ють людям, для яких вони укладені, чиє спільне життя вони відображають. Мета, звичайно, полягає у відображенні специфічного типу, що знаходить ті глибші розу­міння соціальних благ, які не обов'язково відбиваються я щоденній практиці домі­нування та монополії. Та що, як таких розумінь немає? Увесь час я припускав, що соціальні значення вимагають автономії, чи відносної автономії, розподільчих сфер; і це насправді так. Та цілком можливо уявити суспільство, в якому домінування та монополія є не насильством, а законом (enactment) значення, де соціальні блага тлу­мачаться в ієрархічних термінах. У феодальній Європі, наприклад, вбрання було не товаром (як нині), а знаком певного статусу. Статус домінував над одягом. Значення вбрання формувалося за зразком феодального ладу. Розкішні шати на тому, хто не мав відповідного статусу, були різновидом брехні; вони зумовлювали хибне твер­дження про те, ким є ця людина. Коли король чи прем'єр-міністр, прагнучи дізнати­ся про думки своїх підданих, вбиралися як чоловіки нижчого рангу, це було чимось на кшталт політичної хитрості. З другого боку, складнощі нав'язування коду, вира­женого вбранням (закони, що регулювали витрати населення), дають можливість припустити, що люди завжди мали альтернативне розуміння значення одягу. При­наймні на певному етапі можна почати розпізнавати межі виокремлених сфер, все­редині яких люди вдягаються відповідно до того, що вони можуть собі дозволити, що'нони бажають витратити на свій одяг чи як вони хочуть виглядати. Закони з урегулювання витрат населення можна нав'язувати й далі; однак тепер люди цілком можуть висунути проти них егалітарні аргументи - що й роблять звичайні чоловіки та жінки.

Чи можемо ми уявити суспільство, в якому всі блага витлумачують ієрархічно? Можливо, кастовій системі стародавньої Індії була властива ця форма (хоч це твер­дження сягає надто далеко, і доцільним було б засумніватися в його істинності: по-перше, політична влада, певне, завжди уникала законів касти). Ми вважаємо ка­сти суворо відокремленими групами, а кастову систему - «множинним суспіль­ством», світом кордонів¹⁸. Однак ця система заснована на надзвичайній інтеграції значень. Престиж, багатство, знання, посада, заняття, їжа, вбрання, навіть соціаль­не благо розмови - все це є предметом як інтелектуальної, так і фізичної дисци­пліни, що встановлюється ієрархією. І саму ієрархію детермінує одна-єдина цінність ритуальної чистоти. Певний різновид колективної мобільності ймовірний, бо касти чи субкасти можуть поліпшити зовнішні знаки чистоти та (в суворих межах) підне­сти свою позицію в соціальному масштабі. І система в цілому ґрунтується на релі­гійному вченні, що обіцяє рівність можливостей, однак не в цьому житті, а крізь усі життя душі. Статус індивіда тут і тепер «є результатом його поведінки в його остан­ній інкарнації ... і якщо є незадовільним, може бути вилікуваний чеснотами його

¹⁸ Hutton J. И. Caste in India: Its Nature, Function, and Origins / 4^Ul cd. - Bombay, 1963. - С 127-128. Я також звертався до: Bougie С. Essays on the Caste System/Trans. D. F. Pocock. - Cambridge, England, 1971 (особливо Част. Ill, Розд. 3,4) і Dumont L. Homo Hierarchie: The Caste Syslcm and Its Implications. - Revised English cd. - Chicago, 1980.

914

Майкл Волцер

Складна рівність

915

теперішнього життя, що піднесе його статус в наступному»¹⁹. Ми не повинні вважа­ти що люди хоча б іноді цілком задовольняються радикальною нерівністю. Проте розподіли тут і тепер є частиною єдиної системи, яку загалом не піддають сумніву, де чистота домінує над іншими благами - і народження і кров домінують над чисто­тою. Соціальні значення накладаються одне на одне та узгоджуються.

Що досконалішим є це узгодження (coherence), то менш імовірно навіть думати про складну рівність. Усі блага уподібнюються короні та трону в спадковій монархії. Немає ані місця, ані критерію для автономних розподілів. Насправді, однак, навіть спадкові монархії дуже рідко вибудовуються так просто. Соціальне розуміння мо­наршої влади зазвичай передбачає певне поняття божественної благодаті, магічно­го дарунку чи людської інтуїції (insight); ці критерії служіння потенційно незалежні від народження Й крові. Так само й для більшості соціальних благ: їхня інтеграція в більші системи завжди недосконала; блага розуміють, принаймні іноді, в їхніх влас­них термінах. Теорія благ експлікує розуміння такого типу (там, де існують ці розу­міння), і теорія складної рівності їх використовує. Ми кажемо, наприклад, що якщо людина без благодаті, дару чи інтуїції посідає трон, це - тиранія. Причому тільки найперший і найочевидніший тип тиранії; ми можемо шукати безліч інших.

Характер тиранії завжди конкретний: певне переступання меж, певне насиль­ство над соціальним значенням. Складна рівність вимагає захисту меж; вона розме­жовує блага, так само як ієрархія розмежовує людей. Та ми можемо тільки тоді гово­рити про режим складної рівності, коли кількість меж, які ми маємо захистити, вели­ка; і неможливо уточнити, якою є їхня справжня кількість. Такої справжньої кіль­кості не існує. Проста рівність легша: одне широко розподілене домінантне благо витворює егалітарне суспільство. Натомість складність (complexity) важча: скільки благ мають бути витлумачені як автономні, перш ніж відносини, які вони опосередкову­ють, зможуть стати відносинами між рівними чоловіками та жінками? Тут немає певної відповіді, а відтак і ідеального режиму Та тільки-но ми починаємо розрізняти значення та розмежовувати розподільчі сфери, ми вдаємося до егалітарної ініціативи.

Тло аргументу

Політична спільнота є адекватним тлом для цієї ініціативи. Вона, ясна річ, не є ав­тономним (self-contained) світом розподілу: ним є лише цілий світ, і сучасна науко­ва фантастика запрошує нас поміркувати над часами, коли навіть він втратить цей статус. Соціальні блага поділяють, розділяють та обмінюють крізь політичні кордо­ни. Монополія та домінування функціонують за кордонами майже так само вільно, як і всередині них. Речі переміщують, і люди урухомлюють самих себе туди й сюди крізь усі перепони. Однак політична спільнота є, мабуть, найближчим, через що ми можемо дістатися світу загальних значень. Мова, історія та культура об'єднуються (у цій сфері вони об'єднуються тісніше, ніж деінде), щоб витворити колективну свідомість. Національний характер, витлумачений як усталений та постійний мен­тальний комплекс, ясна річ, є міфом; однак спільність форм чуттєвості та інтуїцІй серед членів історичної спільноти є фактом самого життя. Іноді політичні та істо­ричні спільноти не збігаються, і в сучасному світі може зростати кількість держав,

в яких ці [форми] чуттєвості (sensibilities) та інтуїції не поділяються з усією готов­ністю; відтак, ця спільність існує в менших утвореннях. І тоді, можливо, ми маємо шукати якогось шляху застосування розподільчих рішень до вимог цих утворень. Однак застосування має саме розробитися політично, і його точний характер залежа­тиме від ідей, що поділяються громадянами стосовно цінності культурного розмаїття, локальної автономії тощо. Саме до цих ідей ми - всі ми, не тільки філософи - маємо апелювати, висуваючи свої аргументи; бо ж у питаннях моральності аргумент є лиш апеляцією до спільних значень.

Більше того, політика встановлює власні пута спільності. У світі незалежних держав політична влада є локальною монополією. Ми можемо сказати, що ці люди, хоч якими є обмеження, формують свою власну долю. Або вони борються - в міру своїх сил - для витворення власної долі. І якщо вона лише частково в їхніх руках, боротьба є тільки такою, існують ті, хто вирішує, посилити чи послабити розподільчі критерії, централізувати чи децентралізувати процедури, втручатися чи ні в ту або ту розподільчу сферу. Можливо, нагальні рішення прийматиме певна низка лідерів, однак громадяни мають бути здатними визнати їх як своїх власних. Якщо ці лідери будуть жорстокими, тупими чи надто продажними, якими вони часто і є, громадяни -чи деякі з них - спробують змістити їх, борючись за розподіл політичної влади. Боротьбу формуватимуть інституціональні структури спільноти - тобто наслідки попередніх змагань. Сучасна політика є продуктом минулої. Вона встановлює не-уникненне тло для аналізу розподільчої справедливості.

Існує остання причина прийняти погляд на політичну спільноту як на тло, при­чина, яку я детальніше розроблятиму в наступному розділі. Спільнота сама є бла­гом - найважливішим з усіх можливих, - що певним чином розподіляється. Однак вона може розподілятися, лише допускаючи людей досередини, в усіх значеннях цього виразу: вони мусять бути фізично допущені (admitted) та політично прийняті (received). Тож членство не може роздаватися зовнішньою інстанцією; Його цінність залежить від внутрішнього рішення. Якби не було спільнот, здатних виробляти ці рішення, не було б в такому разі і самого блага, вартого розподілу.

Єдиною ймовірною альтернативою політичній спільноті є сама людськість, спільнота націй, уся планета. Але якби ми мали розглянути планету як наше тло, ми мали б уявити те, чого досі не існує: спільноту, що включала б у себе всіх людей по всьому світу. Ми повинні були б винайти комплекс спільних значень для цих людей, уникаючи, в міру можливості, обумовленості нашими власними цінностями. І ми мали б попрохати членів цієї гіпотетичної спільноти (або їхніх гіпотетичних пред­ставників) погодитися між собою щодо того, які розподільчі регуляції та моделі конверсії можна розцінювати як справедливі. Ідеальний контрактуалізм або неспотворена комунікація, що репрезентує один підхід - не мій - до справедливості в партикулярних спільнотах, цілком може бути одним-єдиним підходом для світу в цілому²⁰. Та хоч якою є гіпотетична згода, її не можна було б реалізувати без зруйну­вання політичних монополій наявних держав та централізації влади на глобально­му рівні. Тож згода (або її реалізація) сприяла б не складній, а простій рівності -якби влада була домінантною та широко розподіленою - чи просто тиранії, якби

Hution J. И. Op. cit. - С. 125.

Див. спробу застосувати ідеальний контрактуалізм Роулза до міжнародного суспільства: Beitz С. Political Theory and International Relations. - Princeton, 1979. - Част. HI.

916

Майкл Волцер

владу - а це ймовірно - було узурповано рядом міжнародних бюрократів. У першо­му випадку людство мало б жити зі складнощами, які я описав: з постійним віднов­ленням локальних привілеїв, з постійним відтворенням глобального державниць­кого ладу. У другому випадку воно мали б жити зі значно гіршими складнощами. Згодом я матиму сказати про них дещо більше. Бо на разі цього достатньо, щоб я обмежив себе містами, країнами та державами, що, протягом тривалих часових проміжків, сформували їхнє власне внутрішнє життя.

Що стосується членства, однак, між цими спільнотами та всередині них виника­ють важливі питання, і я намагатимуся зосередитися на них і висвітлити всі ті ситу­ації, коли на них зосереджуються і пересічні громадяни. Певним чином теорія склад­ної рівності може поширюватися з окремих спільнот на співтовариство націй, і це поширення має певну перевагу, а саме: вона не буде деспотичною щодо місцевих розумінь та рішень. Саме з цієї причини вона й не витворить уніфікованої (uniform) системи розподілів по всьому світі, і тільки вона почне спрямовувати сили на розв'я­зання проблем, викликаних масовою бідністю. Я не думаю, що початок не важли­вий; в будь-якому разі, я не можу йти за його межі. Такий вихід вимагатиме іншої теорії, що зосереджуватиметься не на спільному житті громадян, а на більш відда­лених відносинах країн; іншої теорії, іншої книги, іншої спроби.

_{Частина VI}

ЛІБЕРАЛІЗМ, ПРАВА ЛЮДИНИ І ДЕМОКРАТІЯ

ДЖЕК ДОННЕЛІ

ПРАВА ЛЮДИНИ І ЗАХІДНИЙ ЛІБЕРАЛІЗМ

Використання ярлика «ліберальний» для режиму, якого вимагають міжнародні норми прав людини, дає набагато точнішу вказівку на джерело походження прав людини і практики їх запровадження: це не просто сучасний Захід, а західна ліберальна традиція політичного мислення і практики. А втім, ця історична конкретність сумісна як із моральною, так і з міжнародною нормативною універсаль­ністю прав людини. Загальнопоширене переконання, мовляв, «західна», або «лібе­ральна», концепція прав людини спирається на соціальне бачення здебільшого ізольо­ваних індивідів, що мають (тільки) права власності і «негативні» громадянські та політичні свободи, означала б, коли бути точним, що ліберальна традиція радикаль­но несумісна з вимогами міжнародно визнаних прав людини. Але, на мою думку, це уявлення тільки почасти й дуже викривлено характеризує ліберальну традицію.

І. Локк і корені лібералізму

Ця «традиційна, або мінімалістська» концепція лібералізму майже універсальна се­ред критиків лібералізму, починаючи з К. Б. Макферсона (1962) на лівому фланзі і Лео Штрауса (1953) на правому. Наприклад, Адаманта Полліс доводить, що лібе­ральна концепція прав людини спирається на визначення людини як «ізольованого автономного індивіда... якому притаманні права у громадянсько-політичній сфері», - отже, для ліберала «індивідуальне самозвеличення, визначене як сила, здобута завдяки власності на матеріальні засоби, є сутністю людини і приватної власності... фундаментальним невїдчужуваним правом людини»¹. Як нещодавно висловивсь Ян Шапіро, «негативний лібертаристський погляд на сутність прав людини був інтегральною частиною ліберальної концепції індивідуальних прав із миті її

30 ²'

Pollis A. Liberal, Socialist, and Third World Perspectives on Human Rights. - У кн.: Toward a Human Rights Framework / Eds. P. Schwab and A. Pollis. - New York: Pracger Publishers, 1982. - C. 7, 5,

Дальші підтвердження такого погляду в літературі про права людини див.: Sommerville J. Comparison of Soviet and Western Dcmocratia Principles, with Special Reference to Human Rights. -У кн.: UNESCO. Human Rights: Comments and Interpretations. - London: Allan Wingatc, 1949. -С 152; Farer T. J. Human Rights and Human Wrongs: Is the Liberal Model Sufficient? // Human Rights Quarterly. - 1985. - №7 (травень). - С. 189-204; Renteln A. D. The Unanswered Challenge of Relativism and the Consequences for Human Rights//Human Rights Quarterly. - 1985,-№7 (листопад).- С. 518; Cobbah J. A. M. African Values and the Human Rights Debate: An African Perspective // Human Rights Quarterly. - 1987. - №9 (серпень). - С. 311 і далі. Пор. також: Claude R, P. Comparative Human Rights. -Baltimore, Md.: Johns Hopkins University Press, 1976. - C. 43; Yamane H. Approaches to Human Rights in Asia. — У кн.: International Enforcement of Human Rights / Eds. R. Bernhardt and J. Anthony Jolowicz. -Berlin: Springer-Verlag, 1987. - С 99.

920

Джек Доннелі

Права людини і західний лібералізм

921

виникнення»², і чимало тих, що проголошують себе лібералами, поділяють таке ро­зуміння³.

Хоч у цій традиційній, або мінімалістській, концепції є елемент правди, існує альтернативний напрям ліберальної традиції, що спирається на ширше, витончені-ше, послідовніше й набагато обгрунтованіше соціальне бачення. Ця «радикальна або соціал-демократична» концепція лібералізму якраз і буде в центрі моєї уваги.

Коріння ліберального західного підходу до прав людини традиційно і слушно шукають у XVII столітті, надто в Англії тогочасної доби. Коли 1689 року були опублі­ковані Локкові «Дватрактати про врядування», в головному річищі англійських полі­тичних дискусій уже добре утвердилась повністю розвинена ліберальна концепція політики, заснована на природних правах. Аби спростити і сконцентрувати аргу­ментацію, цей розділ присвячено ретельному вивченню Локкового «Другого трак­тату», що є не тільки основоположною, майже канонічною працею для ліберальної традиції, а й одним із нормативних джерел традиційної концепції. Якщо можна ви­явити елементи радикальної концепції лібералізму навіть у Локка, ми зробимо це в тому місці, яке більшість критиків вважають за надто безперспективне.

Після короткого вступу «Другий трактат» починається з твердження, що люди від природи перебувають у «стані цілковитої свободи», а «також у стані рівності»*, і кожен індивід має природне право на свободу і рівність⁵. Але цей природний стан не є станом уседозволеності: «Природному станові притаманний закон природи, який ним керує і який зобов'язує кожного; і розум, який є цим законом, навчає все людство ... оскільки всі є рівними й незалежними, ніхто не повинен завдавати шко­ди життю, здоров'ю, свободі чи майну іншого» (6: 6-10).

За природного стану всі люди мають природне право виконувати природний за­кон (ч. 7-11). Це, по суті, право захищати свої природні права, вдавшись до індивІ-

Shapiro I- The Evolution of Rights in Liberal Theory. - Cambridge: Cambridge University Press, 1986. -С 276.

Пор.: Bay С. Strategies of Political Emancipation. - Notre Dame, Ind.: University of Notre Dame Press, 1981.-Розд. V, Arblaster A. The Rise and Decline of Western Liberalism. -Oxford: Basil Blackwcll, 1984. - 4. І (надто Розділ 4), а також праці, що мають трохи інший характер: Wolin S. Politics and Vision. - Boston, Mass.: Little, Brown, 1960. - Розд. 9; Maclntyre A. After Virtue. - Notre Dame, Ind.: University ofNotrc Dame Press, 1981.

Ісайя Берлін у «Двох концептах свободи» (1969) дає класичний сучасний приклад наголосу на «не­гативних» правах і свободах. У літературі про права людини цей погляд пов'язують зокрема з пра­цями Моріса Крснстона (Cranston M. What Are Human Rights? - London: The Bodlcy Head, 1973), хоча А. І. Мслдсн подає набагато внтонченїший та нюансованІший захист {Melden А, І. Rights and Persons. - Berkeley: University of California Press, 1977. - Розд. 6). ЛІбсртаристський варіант пред­ставлений такими авторами, як фон Мізсс (Mises L Liberalism in the Classical Tradition. - San Francisco, Calif.: Cobdcn Press, 1985), Гаек (Hayek F. The Constitution of Liberty. - Chicago: University of Chicago Press, 1960) та Нозік (Nozick R. Anarchy, State, and Utopia. - New York: Basic, 1974); пор. також: lemos R. Rights, Googs, and Democracy. -Newark: University of Delaware Press, 1986 і Lomasky L. E. Persons, Rights, and the Moral Community. - Oxford: Oxford University Press, 1987. Для знайомства зі Штраусовим варіантом див.: Mansfield Я С, Jr. The Spirit of Liberalism. -Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1978. наприклад, с. 10: «За ліберальної демократії є два найголовніші права ... Перше - цс право набувати приватну власність ... Друге - право свободи слова». Усі посилання, де не вказано якогось іншого джерела, подано за «Другим трактатом» Локка у ви­данні Лсслста (Locke J. Two Treatises of Govennent /Ed. P. Laslctt. - Cambridge: Cambridge University Press, 1967) з указівкою на номер частини та рядка. Див., наприклад: ч. 7: 1-2; 54: 10-12; 87: 1-4 і далі; 95: 1-5; !23: 1-8.

дуальної або колективної самопомочі. Але упередженість, «лиха вдача, пристрасть та мстивість» призводять до надуживань при виконанні природного закону, і такі надуживання спричиняють «плутанину та безлад», а безлад породжує прагнення сформувати громадянське суспільство та уряд як те, що «певною мірою усуває не­зручності природного стану» (13: 2-11).

Ця поправа вимагає, щоб кожен індивід спільно зі своїми ближніми уклав до­говір і передав державній владі своє індивідуальне право виконувати природний закон, створивши таким чином на землі спільного суддю, що розв'язуватиме супе­речки (ч. 87-89). Ця передача, проте, обмежена певними умовами - метою, задля якої її здійснюють і яка полягає в захисті індивідуальних прав і свобод від зазіхань та гарантованому забезпеченні їхньої реалізації.

Коли вдатись до термінів, властивих XX століттю, всі люди народжуються з при­родними, або людськими, правами на свободу та рівність, але за природного стану реалізація цих прав перебуває під загрозою. Суспільство та держава - інструменти, які гарантують тверде дотримання прав людини, і уряд легітимний (тільки) тією мірою, якою він справді захищає права людини законами та діями, спрямованими на їхню підтримку. Саме цей потрійний наголос на рівності, автономії та природних правах⁶ - а не властивий традиційній концепції наголос на радикальному індивідуа­лізмі, приватній власності і негативних громадянських і політичних правах - і ста­новить, як я доведу, сутність ліберального підходу до прав людини, - від Локка й до наших днів.