1991.-Розд.7.

Внаслідок браку місця мій розгляд цього питання є дуже стислим. Я можу тільки вказати на такі праці, де подано набагато докладніші аргументи: О 'Neil! О. The Most Extensive Liberty // Proceedings of the Aristotelian Society. - 1979/80. - T. 80. - С 45-59; Miller D. Constraints on Freedom // Ethics. -1984. - T. 92. - С 66-86; Plain R. Modern Political Thought. - Розд. б, а також (у цьому пункті його кар'єри) визнання тих самих труднощів лібертаристами: Gray J. Liberalisms. - Розд. 9. Образ із книжки Нозіка «Анархія, держава і утопія» (С. 10, 56, 57).

982

Річард Белламі

Три моделі прав і громадянства

983

курентних та несумірних утверджень прав, будь-які компроміси між якими немож­ливі. Подумайте, наприклад, про те, як виродились дискусії про аборти та пов'язані з ними питання, скажімо, про політику обмеження кількості населення в «третьому світі», коли дискусію стали провадити на основі прав. Між оборонцями «права на життя» і захисниками права матері на контроль над своїм тілом компроміс немож­ливий або майже неможливий без того, що звичайно характеризують як неприйнят­ну зраду принципів з боку тієї або тієї сторони.

Як ми бачили в розділі 8 [«Ліберальні права, соціалістичні цілі та обов'язки грома­дянина»], єдиний спосіб обійти ці перешкоди на шляху до несуперечливої теорії прав людини - запровадити до фундаменталістських позицій деякі комунітаристськї припущення. Мовчазне покладання на комунітаристськї аргументи очевидне, скажімо, в тому, що класичні теоретики прав мали звичай посилатися на дополітичне «при­родне» суспільство, щоб обгрунтувати свою аргументацію, і за взірцевий приклад такого підходу править Локків «Другий трактат про врядування»¹⁵. Якщо фунда-менталісти намагаються відокремити право від добра і формулюють низку прав людини, слушних для всіх суспільств, комунітаристи розглядають права в контексті певної спільноти, яка сприяє якійсь конкретній концепції індивіда та його відносин з іншими людьми. З цієї комунітаристської перспективи права постають у своєму справжньому вигляді - радше як другорядні, ніж пріоритетні принципи. Замість передувати добру, права функціонують для координації певного способу життя, вмоти­вованого якоюсь спільною концепцією добра. Різні концепції людського суспільства і процвітання породжують різні концепції прав. Отже, тепер нам слід придивитись до внутрішньої послідовності цих різних комунітаристських обґрунтувань прав людини.

КомунІтаристські концепції прав і громадянства

Якщо фундаменталісти вважають, що права притаманні індивідам і логічно та мо­рально передують будь-якому суспільству чи державі, комунітаристи пов'язують наші права з належністю до якогось конкретного суспільства або держави'⁶. Проте ми бачили, що фундаменталістська позиція зрештою зводиться до комунітарист-ської, бо будь-яка несуперечлива теорія прав неминуче пропонує ідеальну форму

¹⁵ Комунітаристський характер Локкових міркувань про права - один з висновків аналізу у кн.: Типу J. A Discourse on Property: John Locke and his Adversaries. - Cambridge: Cambridge University Press, 1980. Є й важливе дослідження про зв'язки між класичними теоріями прав та їхніми сучасними відповідниками: Shapiro I. The Evolution of Rights in Liberal Theory. - Cambridge: Cambridge University Press, 1986. Реалістична розповідь Шапіро про ліберальні теорії прав стала джерелом натхнення для основного масиву аргументації наступної частини розділу.

^ih КомунІтаристські аргументи Ідеологічно та спістемологічно не менш розмаїті, ніж фундаменталіст­ські погляди на права людини. Є різні варіанти комунІтаризму: консервативний {Burke E. Reflections on ihc Revolution in France. - Harmondsworth: Penguin, 1969; Oakeshott M. On Human Conduct. -Oxford: Oxford University Press, 1975); соціалістичний (A/anrA^. On the Jewish Question. -У кн.: Karl Marx: Early Texts / Ed. D. McLcIlan. - Oxford: Oxford University Press, 1972; Milter D. Market, State and Community: Theoretical Foundations of Market Socialism. - Oxford: Clarendon Press, 1989); раціона­лістичний {Firmis J. Natural Law and Natural Rights. - Oxford: Clarendon Press, 1980) і релятивіст­ський {Walzer M Spheres of Justice: A Defence of Equality and Pluralism. -Oxford: Martin Robertson, 1983). Оскільки раціоналістичні варіанти мають тенденцію покладатися на той суперечливий по­гляд на людську природу, який як основу для прав людини я вже критикував, я їх не розглядатиму. Я зосереджусь на досить поширених імпліцитних комунітаристських припущеннях про природу нинішніх суспільств, — припущеннях, які, на мою думку, становлять підвалини більшості заснова­них на правах сучасних теорій громадянства.

членства, а отже, й певний тип спільноти. Деякі теоретики у сфері прав людини зумисне досліджували це пекуче питання. Вони доводять, що під фундаменталістські погляди можна підвести комунітаристську основу у вигляді характеру сучасних інду­стріальних суспільств. Вони стверджують, що розвиток сучасного капіталізму сприяв формуванню того самого діяча, існування якого припускають фундаменталістські теорії прав людини, тобто утвердженню погляду на індивіда як на особу, що автоном­но вибирає свої цілі і здатна вільно укладати контракти в різних системах соціаль­них відносин.

Як ми бачили в розділах 7 [«Моралізуючі ринки»] і 8, «нові праві» захисники прав на основі негативної свободи вважають, що такий спосіб дій матиме найкращі умови для своєї реалізації в межах якоїсь трохи Ідеалізованої моделі капіталістич­ного ринку. Натомість захисники позитивних прав доводять, що, хоча капіталізм дав початковий імпульс для розвитку уявлень про права, подальший розвиток цієї доктрини різноманітними групами, що намагалися мати певний контроль над своїм життям, радикально трансформував як капіталістичну систему, так і характер са­мих прав¹⁷. Отже, права вже не можна оцінювати тільки на основі їхнього ідеологі­чного значення для класових відносин у межах капіталістичного суспільства. Рад­ше нові претензії на права створили нові форми громадянства і спільноти. У своєму дальшому викладі я запропоную різні варіанти інтерпретації цього процесу. Я дове­ду, що зміни в сучасних суспільствах, - зміни, що їх обидві школи теоретиків слуш­но пов'язують із розвитком уявлень про права, - розхитують КомунІтаристські при­пущення, на які має спиратися будь-яка внутрішньо несуперечлива концепція прав людини.

Щоб сконцентрувати свою аргументацію, я зосереджу її навколо аналізу, мож­ливо, найвпливовішого соціологічного пояснення розвитку прав людини - славет­ного есе Т. Г. Маршала «Громадянство і соціальний клас»¹⁸. У контексті сучасної національної держави Маршал пов'язав сучасне, засноване на правах поняття гро­мадянства з розвитком капіталістичних відносин, заснованих на поділі праці. Створення національної економічної інфраструктури й породжена нею потреба в мобільній робочій силі, що має певний загальний рівень підготовки І здатна спілку­ватись унормованою мовою, спричинилися до трансформації відносин між індиві­дом, суспільством і державою. Держава і суспільство стали поступово відокрем­лені, роль держави змінилася, і вона вже не здійснювала прямий контроль, а вико­нувала регулятивні функції (які, проте, мали дедалі ширший характер), формуючи соціальні відносини вільних індивідів, що є носіями однакових прав. У цій новій економіко-адміністративній структурі велику роль відігравав націоналізм. Він за­безпечив спільну культурну ідентичність, якої вимагала форма громадянства, визна­чена прихильністю до спільної сукупності юридичних, соціально-економічних та політичних норм та інституцій. У межах цієї системи права координували як відно­сини між індивідами, так і відносини індивіда з державою та іншими агентствами. Проте, як і захисники прав на основі позитивної свободи, Маршал вважав, що пра-

Напр.: Marshall Т. Н. Citizenship and Social Class and Other Essays. - Cambridge: Cambridge University Press, 1950; Giddens A. The Nation State and Violence: A Contemporary Critique of Historical Materialism, Vol. II. - Cambridge: Polity, 1985; Held D. Political Theory and the Modem State. - Cambridge: Polity, I9S9. -Розд. 7. Marshall Т. Н. Citizenship and Social Class.

32

984

Річард Белламі

Три моделі прав і громадянства

985

ва сприяють не тільки стабілізації індустріального капіталістичного устрою, а і його реформуванню. Утвердження прав на соціальне забезпечення він розцінював як перший приклад цього реформістського потенціалу, вважаючи ці права за один з головних засобів, завдяки якому робітники як вільні громадяни набувають повного членства в сучасній державі.

Маршал подав блискучий синтез історичного розвитку сучасної концепції гро­мадянства і прав у Британії. Він поділив цей процес на три фази. Перша фаза охоплю­вала, приблизно кажучи, XVIII століття; тоді відбулася консолідація таких громадян­ських прав,' як «свобода особистості, свобода слова, думки та релігії, право володі­ти власністю і укладати юридично чинні контракти, право на правосуддя». Під час другої фази, що тривала протягом XIX століття, відбулася консолідація політичних прав «брати участь у здійсненні політичної влади - як член органу, наділеного полі­тичною владою, або як виборець членів такого органу». І, нарешті, третя фаза, що здебільшого стала прикметою XX століття, була пов'язана зі створенням соціаль­них прав, діапазон яких простягався «від мінімального економічного добробуту та безпеки до права повною мірою бути спадкоємцем соціальної спадщини і жити життям цивілізованих людей відповідно до норм, які переважають у суспільстві»¹⁹.

Маршал розглядає ці три категорії прав не як окремі або взаємонесумІсні, а як комплементарні. Скажімо, реалізація політичних прав зумовлює не тільки грома­дянські права, які гарантують свободу слова, коли вже можна не боятися залякувань і свавільних арештів, а й (на думку Маршала) достатній рівень освіти й соціального забезпечення, щоб мати спроможність ухвалювати обгрунтовані та незалежні рішен­ня. Три фази утвердження прав людини становлять частину діалектичного процесу, завдяки якому права людини - вже не привілей небагатьох за умов ієрархічного соціального порядку, характерного для феодальної системи, а універсальні атрибу­ти всіх членів сучасних егалітарних суспільств²⁰. Тільки здається, що три групи прав конфліктують між собою протягом проміжних етапів їхньої трансформації, як-от коли утвердження громадянського права на свободу контракту зіткнулося з напівфеодальними соціальними правами, заснованими на приписаному статусі, що захищає привілеї певних класів та категорій робітників, даючи їм змогу й далі дот­римуватися своєї спеціалізації чи професії. Та коли ці групи прав будуть реконсти-туйовані як аспекти нашого рівноправного статусу громадян певної спільноти, то, на думку Маршала, їх можна буде знову гармонізувати. Підсумовуючи свої мірку­вання, він зауважив:

«Громадянство - цс статус, яким наділені всі ті. хто є повним членом суспільства. Всі, хто має цей статус, рівні в аспекті прав та обов'язків, пов'язаних із цим статусом. Немає універсального принципу, що визначав би, якими мають бути ті права та обов'язки, але суспільства, в яких грома­дянство- інституція, що розвивається, створили образ ідеального громадянства, порівняно з яким треба вимірювати досягнення і до якого треба спрямовувати прагнення. Рух уперед отак визначе­ним шляхом - цс рух до вищого ступеня рівності, до наповнення статусу громадянства змістом і до збільшення кількості тих, хто має цей статус... Громадянство вимагає ... безпосереднього чуття на­лежності до спільноти, заснованого на відданості цивілізації, що є спільним надбанням. Цс відданість вільних людей, наділених правами і захищених спільним законом. Розвиток громадянства стиму­люють як боротьба за здобуття цих прав, так і користування вже здобутими правами»²¹.

" Тамсамо.-С. 10-11. ³⁰ Там само. - С. 11-14. ^?| Тамсамо.-С. 28-29,40-41.

Маршал пов'язує сучасні права громадянства з переходом від статусу до контрак­ту як організаційного принципу сучасних суспільств, і це, по суті, становить істо­ричне та комунітаристське пояснення фундаменталістського погляду, що ми маємо наші права людини як індивіди, наділені однаковими правами на свободу жити своїм життям так, як нам хочеться. І справді, з огляду на провідну роль соціальних прав у цій аргументації, фундаменталістські адвокати прав на соціальне забезпечення радіс­но привітали Маршалову інтерпретацію прав, бо вона дає емпіричну основу для їхньої боротьби за визнання позитивних прав²². Таким чином, вони визнають комуні-таристські підвалини, що лежать в основі їхнього власного обгрунтування прав.

Проте Маршалова комунітаристська теза має кілька переваг над фундаменталист-ською позицією. По-перше, хоча загальний обґрунтовуючий принцип, на який спи­рається його аргументація, той самий, тобто наше право на однакову турботу та повагу, Маршалів набагато релятивістичніший погляд може засвоювати різні розу­міння цього принципу набагато послідовніше, ніж фундаменталістська позиція. По-друге, оскільки Маршалова аргументація засвідчує краще історичне та соціологіч­не розуміння значення прав, вона в багатьох аспектах виявляє і краще філософське їх розуміння. Маршал не вважає права за універсальний диктат чистого розуму (підхід, що, як ми бачили, здебільшого позбавлений глузду), а радше поєднує тео­рію та практику прав і збагачує їх обидві. Його вихідним пунктом був не апріорний принцип, а широко визнаний засновок, імпліцитний у звичаях і практиках сучасних держав. Далі Маршал показав, як пряме посилання на цей ідеал забезпечує кри­терій, згідно з яким треба оцінювати, критикувати й реформувати наявні інституції. Таким чином, наприклад, борці за права жінок мали змогу доводити, що аж ніяк не можна обстоювати рівні права для половини людства й заперечувати їх для другої половини. В цьому аспекті філософський захист прав людини випливає радше з іманентної критики наших теперішніх структур, ніж із тієї трансцендентної крити­ки, яку полюбляє більшість сучасних філософів. І, нарешті, експлїцитне тверджен­ня Маршала, що права виконують роль функціональних компонентів суспільного життя, в якому беруть участь усі, сприяє набагато легшому розв'язанню конфліктів між правами. Бо, згідно з цією теорією, індивід має не тільки права, а й соціальні обов'язки підтримувати спільноту, що уможливлює реалізацію тих прав²³.

На жаль, соціальні припущення, на які Маршал, зрештою, спирає свою аргумен­тацію, нещодавно зазнали нищівної критики з боку цілої низки коментаторів³⁴. Вони доводили, що Маршалова аргументація спирається на сумнівну телеологію, щоб іі можна було підтримувати; що Маршал надає недостатньої уваги ролі історичних випадковостей, як-от війн та політичної боротьби, у визначенні форми громадян­ства та прав у різних країнах; крім того, він узагалі надто оптимістичний, пишучи про вкрай сприятливий для суспільства і незворотний характер прав. Проте деякі інші дослідники захищають Його від таких звинувачень²⁵. Вони зазначають, що в

²¹ Напр.: Plant R. Citizenship, Rights and Socialism. - London: Fabian Society, 1988 (Fabian Society Tract 531); King D. S., Wuldron J. Citizenship, Social Citizenship and the Defense of Welfare Provision // British Journal of Political Science. - 1988. - T. 18. - С 415^43.

²³ Marshall T. H. Citizenship and Social Class. - С 59, 70.

²⁴ Напр.: Giddens A. The Nation State and tbc Violence. - C. 226-229; Mann M, Ruling Strategics and Citizenship // Sociology. - 1987. - T. 21. - C. 339-354.

³⁵ Held D- Political Theory and the Modern State. - Розд. 7; Turner B. S. Citizenship and Capitalism: The Debate over Reformism. - London: Allen & Unwin, 1986.

986

Ргчард Белламі

Три моделі прав і громадянства

987

аналізі Маршала нема нічого, з чого можна було б виснувати, ніби конкретний розви­ток прав у Великобританії він вважає або за неминучий, або за безконфліктний. Навпаки, Маршал добре усвідомлював, що утвердження деяких прав часто пород­жувало конфлікти і перешкоджало або сприяло боротьбі за інші права. Скажімо, він наголошував, що надання пов'язаних із ринком прав, заснованих на негативній свобо­ді, призвело до дуже нерівномірного розподілу соціально-економічної та політич­ної влади, і трактував боротьбу робітничого класу за політичні й соціальні права як спроби виправити таку нерівність. Крім того, у світлі нападів нових правих на пра­ва на соціальне забезпечення Маршал, здається, радше оптимістичний, сподіваю­чись, що поширення соціальних прав і далі реформуватиме капіталістичну систему аж до цілковитого скасування класової різниці та економічної нерівності, і як напади нових правих, так і відсіч, із якою вони зіткнулися, свідчать про досить реальні здобутки в напрямі, бажаному для Маршала²⁶.1, нарешті, ті, хто вказував на обмеже­ність підходу Маршала, що зосереджувався тільки на Британії, радше доповнюва­ли, ніж спростовували його аналіз. Адже в його аналізі не було нічого, що давало б змогу припустити, ніби він не усвідомлював, що різні форми громадянства (чи здиву­вався б, дізнавшись про це) виникли завдяки різним стратегіям панівного класу, зумовленим конкретними особливостями промислового розвитку в різних країнах". Хоча багато традиційних заперечень поглядів Маршала непереконливі, є інші закиди, які набагато красномовніші й загрожують усій комунітаристській основі прав людини. Маршал вважав, що сучасне індустріальне суспільство зрештою ста­білізується. Класові конфлікти, й далі притаманні йому, є минущим феноменом, по­в'язаним із переходом від феодальної до сучасної, заснованої на правах суспільної моралі³⁸. Підґрунтям цього твердження була сумнівна соціальна онтологія, що походила від поглядів «новоліберальних» мислителів, скажімо, Т. Г. Ґріна й Л. Т. Гоб-гауза, що забезпечили більшу частину ідеологічної підтримки для такого перетворен­ня держави на зламі сторіч²⁹. Згідно з цією тезою, членство в суспільстві є суттєвим елементом процвітання індивіда тією мірою, якою самореалізація кожної людини є складовою частиною прогресу всього суспільства. Цю онтологію найкраще характе­ризують як світський еквівалент теорій природного права, що лежать в основі кла­сичних ліберальних теорій прав людини, і таку характеристику їй дали її новолі-беральні творці³⁰. Але декому ця теза видається необхідною й для комунітарист-ської (а отже, будь-якої) теорії прав людини³¹. Адже вона забезпечує єдиний пере-

²⁶ Див.: Turner В. S. Citizenship and Capitalism.

¹¹ Esping-Anderson G. The Three Worlds of Welfare Capitalism. - Cambridge: Polity, 1990.

^Js Marshall Т. И. Citizenship and Social Class. - C. 47, 77.

^гч Див.: Freeden M. The New Liberalism: An Ideology of Social Reform. - Oxford: Oxford University Press, 1978; Vincent A., Plant R. Philosophy, Politics and Citizenship; The Life and Thought of the British Idealists. -Oxford: Blackwell, 1984. Див. також: Bellamy R. Liberalism and Modern Society: An Historical Argument. - Cambridge: Polity, 1992. - Розд. І (де подано набагато критичніший розгляд цього руху, оціненого в порівняльній перспективі разом із подібними до нього змінами в решті європейських країн. Особливо помітна досліджена в розділі 3 паралель із Е. Дюркгаймом ([Durkheim Е. Division of Labour in Society / Trans. W. D. Halls. - London: Macmillan, 1984]).

Напр.: Green T. H. Lectures on the Principles of Political Obligation / Eds. by P. Harris, J. Morrow. -Cambridge: Cambridge University Press, 1886 (абзаци 5-7); Durklieim E. Sociology and Philosophy / Trans. D. F. Pocock. - London: Routlcdgc & Kegan Paul, 1953. - С 52.

³¹ Див.: Freeden M. Human Rights and Welfare: A Communitarian View // Ethics. - 1990. - T. 100. -C. 489-502;Freeden M. Rights.-Milton Kcyncs; Open University Press, 1991 (де подано експліцитний захист прав згідно з цією думкою).

конливий спосіб або обстоювати конкретний набір співможливих прав, або примирю-вати конфлікти прав через посилання на користь для суспільства чи на суспільне добро, - а це завдання, що їх, як ми бачили в першій частині розділу, не може уникну­ти жодна внутрішньо послідовна теорія прав людини.

Це твердження, що мало сумнівну вірогідність у 1890-х роках, у 1990-х роках видається вкрай невірогідним. Адже наступ політик, що їх запропонували нові праві, зруйнував післявоєнне соціально-демократичне примирення негативних і позитив­них прав, принаймні у Великобританії та Сполучених Штатах; крім того, виникли нові джерела конфліктів, які розхитали соціальну однорідність, припущену комуні-таристськими теоріями. Маршал та його безпосередні послідовники зосередили обговорення громадянства на класі й капіталістичних виробничих відносинах. А втім, ми вже зазначали, що нещодавно дискусія стала ширшою, охопивши й бо­ротьбу за визнання набагато більшої кількості розмаїтих груп. Діапазон цих груп сягає від борців за права жінок та етнічних меншин до рухів, які обстоюють права дітей, знедолених у «третьому світі», і навіть до екологічних об'єднань, що обстою­ють права тварин і планети взагалі.

Зростання кількості вимог утвердити певні права можна пояснити здебільшого фрагментацією традиційних концепцій членства і громадянства, пов'язаною з роз­падом національної держави. Споріднені з цим процеси дальшої функціональної диференціації та глобалізації економічної й соціально-політичної активності здійсню­ють на державу подвійний, хоч і спрямований у протилежних напрямах, тиск: спо­нукають до більшого розмаїття на локальному й регіональному рівнях і наголошу­ють на дедалі більшій взаємопов'язаності на міжнародному рівні. Внаслідок цього для одних цілей національна держава видається надто великою, а для інших - надто малою³². Наслідками цього подвійного тиску стало руйнування відносно однорідної національної культурної ідентичності, що давніше визначала громадянство кожної конкретної держави, і виклики цій ідентичності з боку різних вищеназваних іруп.

Як я зауважив раніше, деякі теоретики позитивних прав інтерпретували ці нові соціальні рухи просто як зміну й розширення дефініції соціального та політичного членства, щоб охопити і групи, які давніше були знехтувані або пригноблені". Вони намагаються сформувати ширшу сукупність прав, яка відповідала б набагато ширшій і космополітичнішій концепції громадянства. Права людини, таким чином, почина­ють визначати нашу ідентичність як громадян глобальної спільноти³⁴. Попри свою популярність, ця думка видається необгрунтованою. Аж ніяк не заперечуючи бага­тьох позитивних соціальних процесів, що правлять за основу вимог утвердити нові права, сподівання, ніби їх можна буде інкорпорувати до якоїсь рішуче зміненої й набагато повнішої концепції громадянських прав, теоретично і практично не мають жодних підстав.

Є дві головні причини, що підважують цю оптимістичну тезу. По-перше, осно­ви, на яких вимагають утвердження цих різних прав, аж ніяк не сумісні одна з од-

BellD. The World and the United States in 2013//Daedalus. - 1987.-T. 116,-С 14.

Turner B. S. Citizenship and Capitalism. - С 85, 92; Held D. Political Theory and the Modern State. -

С 199-203.

Held D. Democracy, the Nation-State and the Global System; Held D. Democracy: From City-states to a

Cosmopolitan Order? - У кн.: Prospects for Democracy, Political Studies / Ed. D. Held (Спец. вип.). -

1992.-Т. XL.-С. 10-39.

988

Річард Белламі

Три моделі прав і громадянства

989

ною. Здебільшого борці за нові права посилаються не тільки на різні інтерпретації спільних цінностей, як-от свободи, а часто й на різні та суперечливі цінності. З погляду будь-кого, хто не поділяє тих самих моральних принципів, що й борці за якесь право, їхнє посилання на права видаватиметься абсолютно довільним. По-друге, саме з цієї причини чимало проголошень нових прав репрезентують утвер­дження відмінності та відкидання нині визнаних норм і аж ніяк не претендують на універсальність або рівність. Багато їх вочевидь є вимогами особливого ставлення. Скажімо, деякі радикальні феміністки, вимагаючи репродуктивних прав для жінок, старанно намагались уникнути виправдання цієї вимоги на підставі, що ті права потрібні для зрівняння їхнього становища з чоловіками у сфері працевлаштування, і т. ін. У такій аргументації вони вбачали не поширення громадянства, яке охопить і жінок, а інкорпорацію жінок до моделі громадянина, визначеної традиційними чоловічими ролями³⁵. Отже, проблема з концепцією громадянства, заснованою на космополітичних правах, полягає в тому, що ця концепція не може уникнути поси­лання на якусь ідеалізовану постать універсального діяча, яку чимало цих нових рухів відкидають.

Інші теоретики - як негативних, так і позитивних прав - намагалися доводити, що плюралізм і складність сучасних суспільств можна охопити якоюсь мінімаль­ною концепцією прав людини. І справді, вони обстоюють, що у світі, де зникли чари, де давня національна, класова, культурна, релігійна солідарність стає дедалі фрагментованішою, а людські мотиви та сподівання дедалі суб'єктивуються та інди­відуалізуються, єдиним спільним зв'язком, на який, здається, можна покликатися завжди, є наші основні права людини. Права в межах цієї концепції виконують роль не просто повноважень, які дають певні можливості, а й бар'єрів, які допомагають відокремити різні сфери життя, - скажімо, релігійно-моральну, - від політичної, а ці дві сфери - від економічної. У такій функції права начебто діятимуть як регуля­тори у світі, де інтеграція всіх аспектів життя в остаточний універсальний синтез уже неможлива або неприйнятна. Коли дотримуватися цього погляду, то сама фраг­ментація сучасного світу посприяла виникненню постаті діяча, яку припустила фундаменталістська теорія прав людини, а саме: постаті глобального громадянина, що вільно укладає контракти з приводу розмаїтих, а часто й просторово дуже дале­ких ВІДНОСИН.

Ця аргументація може видатись антикомунітаристською, і загалом критики за­перечували засновані на правах комунітаристські теорії саме на цих підставах¹⁶. Проте в попередній частині розділу ми бачили, що засновані на правах теорії мають спиратися на певні комунітаристські припущення, тож такі теорії мінімальних прав набагато точніше характеризувати як просто мінімально комунітаристські за своїм характером". Як ми бачили, навіть наймінімальніші негативні лібертаристські кон­цепції прав людини, здається, згодні в тому, що ринок, так само як і постать діяча, що лежить у його основі, - це добро, і трактували ринкові відносини як здебільшо-

Напр.: Young /. М. Polity and Group Difference: A Critique of the Ideal of Universal Citizenship // Ethics. - 1989. - T. 99. - С 250-274.

Напр.: Liberalism and its Critics/Ed. M. Sandct. -Oxford: Blackwcll, 1984 (Вступ). Погляд, що контраст між комунітаристськими і заснованими на правах теоріями був перебільше­ний, стає дедалі поширснішим. Див.: Kymlicka W. Liberalism and Communitarianism // Canadian Journal of Philosophy. - 1988.-Т. 18.-С. 181-203.

го гармонійні й самопідтримувані. Так само й найпозитивніші лібертаристські тези Джона Роулза, що у своїх нещодавніх працях дедалі експліцитніше засвідчував ко-мунітаристську основу своєї теорії, покладаються на аналогічні припущення, ствер­джуючи, що його принципи справедливості забезпечують структуру для «соціаль­ного союзу соціальних союзів», у якій «властива кожному індивідові концепція добра як даного його раціональним планом підпорядкована великому всеохопному пла­нові, що регулює існування спільноти»³⁸.

На лихо для цієї школи мислення, світ не виявляє тієї моральної правильності, якої потребують для своєї несуперечливості навіть ці мінімалістські теорії прав людини. Адже ті самі особливості сучасних суспільств, на які вказували теоретики прав людини, щоб наголосити на привабливості своєї аргументації, насправді роз­хитували вірогідність їхніх теорій. Дедалі більша соціальна диференціація й супро­відний їй етичний та когнітивний плюралізм, пов'язаний із глобалізаційними тенденціями сучасної економіки, не тільки породили масу суперечливих вимог, а Й знищили будь-яку спільну основу для їхнього примирення. Напруги, породжені де­далі індивідуалістичнішим посиланням на права людини, яскраво проілюстровані, скажімо, тим, що наполягання на правах, зіпертих на негативну свободу, невпинно руйнувало будь-яку колективну відповідальність за засновані на позитивній сво­боді права на соціальне забезпечення. Крім того, як я зазначив наприкінці першої частини розділу, є всі підстави сподіватися, що необмежене здійснення з боку інди­віда прав, заснованих на негативній свободі, постійно підважує можливості решти людей теж скористатися ними. Аж ніяк не стабілізувавшись у рівноважній точці досконалої конкуренції, як стверджують анархо-капІталістичні оборонці ринку, вільний ринок, що складатиметься тільки з індивідів, які реалізують свої засновані на негативній свободі права, невдовзі породить монополістичні й корпоративні прак­тики, які скасують цінність самого ринку.

Тільки-но конкурентні вимоги прав людини починають висувати за межами яко­гось спільного способу життя, вони набирають характеру непримиренних онтологій, між якими неприйнятний жоден компроміс. Пригадайте, наприклад, справу Салма­на Рушді. Хоча якийсь ліберал або мусульманський фундаменталіст можуть спро­могтися врівноважити право на свободу слова із правом не зазнати кривди з боку відповідних їм традицій мислення, немає жодного розумного способу, яким лібе­ральний погляд на право свободи слова можна було б примирити з мусульманським фундаменталістським уявленням про право не зазнати кривди. Адже обидва погля­ди оперують несумірними інтерпретаціями цілей, яким служать ці різні права. По­силання на права людини за таких обставин призвело тільки до зміцнення непри­миренних позицій.

Аргументація цієї частини розділу полягає в тому, що сучасні суспільства не спромоглися витворити світський комунітаристський аналог природних суспільств класичних теоретиків природних прав. Замість зближуватися на основі спільної мо­ральної структури, необхідної як для розширеної, так і для мінімальної концепції прав людини, сучасні суспільства видаються дедалі диференційованішими та плюралістичнішими. Твердження, що права людини можуть забезпечити структуру для плюралізму сучасних суспільств, спростоване тим, що теорії прав задля своєї

Rawls J. Theory of Justice. - С. 563.

990

РіЧАРД БКЛЛАМІ

Три моделі прав і громадянства

991

несуперечливості припускають високий ступінь соціальної та етичної однорідності. В плюралістичному суспільстві конкретні утвердження прав можуть мати успіх кош­том усування або придушення всіх конкурентних утверджень з боку інших людей. Щоб уникнути цієї дилеми, потрібні такі політичні механізми, завдяки яким бо­ротьба за права може бути інституціоналізована, не вироджуючись у запеклу во­рожнечу двох поляризованих таборів. У наступній частині розділу я доведу, що така спроба спирається на концепцію громадянства, яка дуже відрізняється від уже роз­глянутих, - концепцію, що ставить обов'язки попереду прав.

Республіканське громадянство: від обов'язків до прав

Засновані на правах теорії громадянства вважають, що права людини визначають та обмежують сферу політики. Наявність певних базових прав, як-от свободи слова та права брати участь у регулярних виборах, не тільки забезпечує однаковий доступ усіх громадян до політичного процесу. Ці фундаментальні права, крім того, пере­шкоджають урядам нелегітимно зазіхати на певні життєво важливі свободи (або не сприяти їх утвердженню) окремих громадян. Саме такі міркування лежать в основі писаних конституцій, а також Білля про права. Але з перспективи республікансько­го погляду на громадянство цей підхід перевертає догори ногами справжні відноси­ни між політикою і правами. Республіканці вважають права радше за результат полі­тичного процесу, ніж за його передумови. На їхню думку, моральна структура полі­тики має бути визначена радше обов'язком брати участь у колективному ухваленні рішень і по-справжньому зважати на погляди співгромадян, ніж правом на участь, яке індивід може й не використовувати. Я доведу, що ці пропозиції становлять найві-рогіднІшу концепцію прав і громадянства в сучасних плюралістичних суспільствах.

У зв'язку з обома республіканськими концепціями - прав і громадянства - треба з'ясувати два важливі пункти. По-перше, права, які виникають на основі політич­них міркувань, - радше інституційні права, ніж права людини. Іншими словами, це права, які походять радше з конкретних законів та угод, укладених між громадяна­ми, що беруть участь у політичному процесі, ніж із начебто трансцендентальних нормативних істин. Інституційні права такого роду мають цілу низку переваг над доктринами про права людини. На відміну від цих доктрин, вони не покликаються на якусь ідеалізовану постать людини як діяча і спільноту начебто універсального типу. Замість репрезентувати власне онтологічні атрибути, вони відображують со­ціально визначені цілі, які можна змінювати, пристосовуючись до зміни обставин та позицій. Законодавство можна використовувати для посередництва між різними конкурентними вимогами, надаючи права, які радше відображують різні вимоги різних сфер суспільного життя, як, скажімо, у випадку репродуктивних прав для жінок, ніж відповідають однорідним стандартам. Крім того, коли права інституціо-налізовані, тоді відповідні їм обов'язки можна з точністю підібрати так, щоб розв'язу­вати конфлікти. Ці особливості інституційних прав роблять їх набагато відповідні­шими гетерогенності сучасних суспільств, ніж права людини.

По-друге, республіканська концепція має таку назву, аби цю концепцію можна було відрізнити від громадянської гуманістичної концепції громадянства, з якою її

часто плутають. Як зазначив Квентін Скіннер³⁹, класичне республиканство відрізня­ється від громадянського гуманізму тим, що вважає політику скоріше засобом, ніж метою в собі. Громадянська гуманістична традиція, будучи формою арістотеліан-ства, вважає людей в основі своїй - за політичних тварин, для яких участь у політи­ці становить необхідний аспект доброго життя. Громадянський гуманізм - це варі­ант комунітаризму, отже, трактує громадянство на основі втягненості у спільні зу­силля, спрямовані до загальновизнаної концепції добра. Цей погляд слушно висмі­яли теоретики прав, кажучи, що він обстоює нереалістичне повернення до солідар­них спільнот минулого. Крім того, він спирається на етико-натуралістичну тезу, близьку до використовуваної тими, хто намагається виснувати доктрину природних прав з погляду на людську природу - підхід, який ми вже критикували за коловий характер аргументації. Ні етику, ні практику античної Еллади не можна вірогідно воскресити в сучасному світі.

Натомість класичне республіканство походить від МакіавеллІ І трактує грома­дянську активність лише як передумову збереження нашої особистої свободи. Згідно з такими міркуваннями, ми, оскільки доступні нам права та свободи залежать від пріоритетів, норм та законів суспільства, в якому живемо, будемо вільними тільки тією мірою, якою беремо участь у визначенні характеру цього суспільства. Крім того, якщо ті пріоритети та норми мають справедливо поважати цінності та вимоги всіх членів суспільства, а не тільки цінності й вимоги заможних та впливових осіб і груп, тоді ми зобов'язані не тільки брати особисту участь у колективному ухва­ленні рішень, а й забезпечувати таку змогу для решти.

У центрі республіканської концепції громадянства лежить низка розважливо вмотивованих політичних обов'язків. Ці обов'язки забезпечують передумови для політичних дискусій та ухвалення рішень у межах більшості приблизно рівних між собою діячів і діяльностей. Вони відображують ситуацію, за якої не існує жодних узгоджених трансцендентальних принципів розуму та істини, тож єдина підстава для претензій, що та чи та конкретна політика або рішення справедливі або станов­лять об'єкт якогось права, - тільки те, що з цим погодилася громадськість, яка дозво­ляє вільне висловлювання усіх доречних поглядів. З таких міркувань можуть вип­ливати тільки обов'язки, пов'язані з засвоєнням тих форм поведінки, які сумісні з вільним спілкуванням усіх членів суспільства. Отже, обман буде заборонений, бо він розхитує основу дискусії і його не можна без суперечності засвоїти як універ­сальний обов'язок: нема сенсу брехати, якщо брешуть усі навколо. І, так само, бути послідовно байдужим до людської вразливості - це нехтувати ступінь, до якого наші дії впливають на інших людей, а наша незалежність - взаємозалежна й соціально зумовлена. Такі міркування правлять за основу, скажімо, більшості законів про со­ціальне забезпечення, спрямованих на створення умов діяльності для всіх.

Були заперечення, що уявлення про вільну згоду, яке лежить в основі цієї аргумен­тації, неминуче пов'язане з тією самою ідеалізацією людини як діяча, яку я вже критикував у теоріях прав⁴⁰. Стверджувано, ніби універсальні обов'язки, що, на мою думку, мають визначати громадянство, надто абстрактні, щоб дати змогу з'ясувати, чи той або той конкретний діяч зазнає примусу. Оскільки реальна згода діячів може

Skinner Q. The Paradoxes of Political Liberty. - У кн.: The Tanner Lectures on Human Values, VII / Ed. S. McMurrin. - Cambridge: Cambridge University Press, 1986.

Скажімо, в корисних і докладних коментарях Дсвіда Гслда та Лсо Маккарті до попереднього варі* анта цього розділу.

)92

Річард Белламі

Три моделі прав і громадянства

993

эути результатом примусу або пропаганди, сам процес міркувань не може правити ja основу специфікації наших прав. Отже, щоб бути легітимною основою прин­ципів справедливості, ця теза неминуче має скотитися до якогось уявлення про гіпо­тетичну згоду між ідеальними раціональними діячами. Такий підхід, своєю чергою, породжує теорію прав, необхідних для участі в процесі моральних та політичних міркувань⁴¹.

Відкидаючи таку критику, я гадаю, що не тільки можливо, а й необхідно прокла­сти середній шлях між теоріями, заснованих на правах ідеалізованими громадяна­ми, та релятивістським поглядом комунітаристів. Якщо проблема з релятивізовани-ми уявленнями про громадянство полягає в загрозі, що вони можуть легітимізувати сили, які за конкретних обставин обмежують індивідуальний вибір, труднощі, по­в'язані з ідеалізованими уявленнями, полягають у тому, що вони часто цілковито нехтують такі питання. Наприклад, як зауважили феміністки, говорячи про лібе­ральні теорії суспільного договору, такі підходи надміру часто припускають, ніби діячі з'являються на світ як білі дорослі чоловіки, належні до середнього класу⁴². Щоб уникнути Сцілли ідеалізації і Харибди релятивізму, ми, обґрунтовуючи мо­ральні принципи, не повинні покладатися ні на гіпотетичну згоду ідеалізованих діячів, ні на реальну згоду, можливо, пригноблених діячів. Радше, коли запитувати Онору О'Ніл, чию тезу я розвиваю тут, слід покликатися на «можливу згоду реаль­них діячів»*³. Іншими словами, специфічні інтерпретації цих обов'язків мають відображати погляди тих, хто справді бере участь у політичному процесі. Але щоб уникнути проблеми неправильного розуміння своїх інтересів та примусу, прита­манної цій тезі, треба забезпечити змогу переглядати ту згоду або відмовлятися від неї. Такий наголос на можливості відмови випливає з загального підходу - визна­чення обов'язків через відкидання тих принципів, яких не можна послідовно уні-версалізувати у межах розмаїття діячів та діяльностей, що потенційно взаємодіють між собою. З цього погляду, скоріше можливість незгоди, ніж реальна або гіпоте­тична згода, гарантує легітимність політики і має визначати побудову тих демокра­тичних інституцій, що в плюралістичному світі забезпечують єдину адекватну основу для формування норм, які регулюють суспільне життя.

О'Ніл показала, як, зробивши обов'язки фундаментальними саме таким чином, ми уникнемо багатьох труднощів, які постають перед нами в аргументах, заснова­них на правах⁴⁴. По-перше, там, де послідовність конструювання базових прав лю­дини вимагає ідентифікації всієї сукупності несуперечливих, співможливих прав, обов'язки можна визначити поступово, відкидаючи принципи діяльності, несумісні з гетерогенною громадською сферою, в якій усі беруть участь на більш-менш одна­кових умовах. По-друге, універсальні обов'язки можна сформулювати так, що вони будуть і загальні, і абстрактні, не призводячи до ідеалізації якоїсь конкретної по­статі людини як діяча; це вимога, яка руйнує сподівання на універсальність будь-

Зразок такої аргументації див.: Gewirth. Human Rights.

Paleman С. Women and Consent // Political Theory. - 1980. - T. 8. - C. 149-168.

О 'Neill O. Constructions of Reason: Explorations of Kant's Practical Philosophy. - Cambridge: Cambridge

University Press, 1989. - С 216-218.

O'Neill O. Constructions of Reason; O'Neill O. Faces of Hunger: An Essay on Poverty, Justice and

Development. - London: Allen & Unwin, 1986.

якої концепції прав людини. Такий неідеалізований характер обов'язків робить їх набагато кращими, ніж права, кандидатами на роль фундаментальних принципів у плюралістичному суспільстві. По-третє, моральна теорія, що складається тільки з прав, незмірно збіднена. Адже вона припускає лише досконалі обов'язки, зумов­лені повагою до таких самих прав решти людей. Прагнення виконати більше, ніж вимагають обов'язки, чеснота й неегоїстичні намагання досягти досконалості час­то становлять набагато вагоміші підстави дій, ніж підстави, породжені самою пова­гою до прав, проте в межах дискурсу, зосередженого на правах, існує тенденція применшувати їхню вагу. Зверніть, наприклад, увагу на те, як вимоги справедли­вості, заснованої на правах, звели доброчинність на рівень чогось необов'язкового й додаткового. По-четверте, самі права не вказують на те, як їх можна реалізувати. Аж ніяк не завжди вимагаючи пристойної поведінки, в межах своєї сфери вони да­ють право робити щось хибне, якщо цього бажає наділений цим правом індивід⁴⁵.1 справді, логіка прав може спонукати нас ігнорувати суспільне середовище, що умож­ливлює здійснення цих прав та реалізує їхню цінність. Натомість пріоритетність обов'язків спонукає нас міркувати про соціальний порядок, породжений системою прав, та його вплив на життя людей. І, нарешті, наголос на обов'язках забезпечує набагато ефективнішу структуру для дій, ніж права, бо обов'язки безпосередньо визначають те, що слід робити. Адже є тенденція обстоювати та утверджувати пра­ва, майже не зважаючи на те, які наслідки матиме для решти людей дотримання цих прав. Ця риторика більшою мірою звертається до безвладних, що шукають гасла, навколо якого можна об'єднатись, ніж до тих, кого закликано діяти, кому утвер­дження якогось права видається надто невизначеним. Адже право насправді визначе­не комплексом обов'язків, у якому воно міститься. Коли, скажімо, ми намагаємося визначити, що пов'язане з правом на життя, то здебільшого запитуємо, що саме слід робити або не робити, якщо треба уникнути певних небезпек і задовольнити певні потреби. Отже, поставити на перше місце обговорення прав - це підійти до про­блем практичної етики з хибного боку.

Переваги, пов'язані з тим, що статус фундаментальних матимуть не права, а обов'язки, добре очевидні на прикладі питань соціального забезпечення⁴⁶. Як я за­значив у першій частині розділу, лібертаристи схильні заперечувати ідею прав лю­дини на соціальне забезпечення на тій підставі, що з боку індивіда не може бути відповідних цим правам універсальних обов'язків допомагати всім, хто потребує допомоги. Найбільше, що може запропонувати одна людина, - це вибіркова допо­мога. Такий аргумент відображує чимало перекручень заснованого на правах по­гляду. Універсальна відмова надавати допомогу спирається на імпліцитне посилан­ня на якусь модель ідеалізованих незалежних діячів. Ці досконалі взірці самодос­татності вочевидь ніколи не відчували жодної зі звичайних людських слабкостей і потреб, як-от схильності хворіти й потребувати їжі, які спонукають звичайних лю­дей у різні періоди свого життя покладатися на допомогу та підтримку своїх ближніх, надто в дитинстві та під старість. Адже згідно з поглядом, заснованим на обов'яз­ках, серед звичайних людей, що вразливі й мають свої потреби, ніколи не може утвердитися принцип універсальної байдужості. Якщо ми повинні засвоїти тільки

Waldron J. A Right to do Wrong // Ethics. - 1981. - Т. 92. - С. 21-39. O'Neill О. Constructions of Reason. - Розд. 12.

994

Річард Белламі

Три моделі прав і громадянства

995

ті принципи, на основі яких можуть діяти всі, тоді неминуче слід відкинути прин­ципи, які послаблюють спроможність інших людей діяти або загрожують їй. Звісно, отак встановлений обов'язок лишається недосконалим зобов'язанням, але з цього аж ніяк не випливає, ніби ми не маємо жодного обов'язку робити що-небудь. Ця аргументація радше породжує вимогу інституціоналізувати і приписати реципієнтів соціальної допомоги до діячів та діяльностей, спроможних задовольняти ті потре­би. Таким чином будуть створені інституційні права на соціальне забезпечення, які можна буде припасовувати до характеру та обставин конкретних суспільств. Але ці права вочевидь залежать від попереднього утвердження як фундаментального за­гального обов'язку, так і специфічних зобов'язань допомагати своїм ближнім.

Засноване на обов'язках теоретизування приділяє більшу, а не меншу увагу пе­редумовам дій, ніж те, що грунтується на правах, бо наголошує на потребі придивля­тись до тих реальних обставин реальних осіб, які можуть спонукати їх діяти. Цей підхід має глибокі наслідки й для нашого мислення про політику. Заснована на обо­в'язках політика зумовлює зовсім інший характер громадянства, ніж політика, яка спирається на права. Засновані на правах форми громадянства зрештою виявляють­ся пасивними та антиполітичними. Характер прав, пов'язаний з універсалізацією й гомогенізацією, сприяє переходові політики від малих форм різних товариств та об'єднань на значно вищий рівень: у минулому - рівень національної держави, а відповідно до сучасних поглядів - якоїсь глобальної організації⁴⁷. Але водночас влада переходить від демократичних інституцій, як-от законодавчих органів, до структур на кшталт судового та бюрократичного апарату, які претендують на те, що нібито не зазнають тиску з боку народу, а отже, мають більшу спроможність об'єктивно вирішувати принципові питання й підтримувати базові права індивіда супроти тира­нії більшості. Хоча права часто репрезентують так, неначе вони захищають індиві­да від держави, насправді вони зміцнюють державу і сприяють концентрації та централізації влади. Адже кожна вимога якогось права неминуче зумовлює ще більше регулювання та інституціоналізацію суспільного життя, щоб воно відповідало якійсь однорідній моделі, а водночас відбувається вихід дедалі ширшого кола питань за межі сфери демократичного ухвалення рішень. Унаслідок цього індивіди заплуту­ються в дедалі ширшій системі зобов'язань, до утворення якої вони не причетні. А проте їхнє уявлення по себе як про носіїв прав, - носіїв, які здійснюють вільний вибір, - не може бути сумісним з таким ступенем втягненості у справи інших лю­дей. У результаті майже діалектичного процесу постійне наполягання на пріоритеті прав зрештою відчужує індивідів від відповідальності перед суспільством. Політичні дискусії поступилися непримиренним конфліктам між конкурентними претензіями на права. Натомість структура обов'язків забезпечує основу для пов'язаної з учас­тю у справах суспільства форми громадянства, за якої ми колективно визначаємо наші юридичні права через здійснення своїх громадянських обов'язків.

Ця республіканська концепція громадянства може видатися такою самою елегій­но-мріЙницькою, як і громадянська гуманістична. В межах складних і широкомас­штабних соціальних систем індивідові просто бракує часу, знань та спроможності брати безпосередню участь у політичному процесі. Навіть якщо нові технології до­поможуть йому в цьому, консенсусне ухвалення рішень видається невірогідним се-

Напр.: Held D. Democracy: From City-states to a Cosmopolitan Order?

ред такої величезної маси людей, яким властиве велике розмаїття поглядів та інте­ресів. Перевага заснованої на правах політичної системи, на думку її прихильників, полягає в тому, що утвердження прав у рамках конституції звільняє індивідів від політики та дає їм змогу й далі жити в мирі та безпеці. Так само й міжнародні кон­венції про права можуть регуляризувати відносини між державами та запровадити певний критерій справедливості й порядку у світі, що інакше був би анархічним⁴⁸. Але, як ми бачили, такої стабільності можна досягти тільки коштом високого ступе­ня накинутого конформізму. Оскільки рух у цьому напрямі суперечить тенденції до більшого плюралізму та диференціації в межах сучасних суспільств, посилання на права з великою ймовірністю буде не менш дестабілізаційним, ніж неефективним⁴⁹.

Для відповіді на виклик складності та плюралізму сучасних суспільств ми повинні відступити від моделі суверенної, централізованої держави й подумати про те, що політика функціонує в межах складного плюралізму взаємопов'язаних політичних утворень. Такий підхід набагато краще узгоджується з заснованою на обов'язках та участі в політичному процесі моделлю громадянства, ніж із концепцією, в основі якої лежать права людини. Крім того, він спирається на класичні республіканські погляди, коли панування з боку однієї сили уникають, так розподіляючи владу, щоб досягти рівноваги соціальних інтересів та ідеалів, на які треба зважати при вироблен­ні колективних рішень⁵⁰. Цей підхід вимагає розподілу повноважень ухвалювати рішення стосовно всього суспільства і визначення окремих сфер компетенції з ме­тою обмежити обсяг центральної влади. Така система збільшує кількість сфер суспільного життя, де можлива набагато активніша участь громадян. Крім того, пе­рехід повноважень на нижчі рівні політичної системи допомагає поліпшити підзвітність наших виборних представників та посилити їхню увагу до поглядів і сподівань усього народу⁵¹.

Крім того, структура обов'язків пропонує кращий, ніж права, вихідний пункт для міжнародної співпраці та посередництва між різними сферами нашого життя. Як я зазначив вище, обов'язки забезпечують набагато ефективніші провідні прин­ципи дій, ніж права. Зрештою, вони заохочують створення політичних механізмів, завдяки яким можна визначити політику та пріоритети, які інституціоналізують пра­ва, а отже, надають їм значення. Різні статути прав мали вплив на міжнародну полі­тику тільки тією мірою, якою були підтверджені політичним процесом, здатним мобілізувати інтереси великої кількості держав, що обстоювали їх. Через те на пра­ва людини покликалися вкрай вибірково, а часто й дуже лицемірно. Але цієї ситуа­ції аж ніяк не поліпшити, виробляючи дедалі мудрованіші та докладніші сукупності прав людини. Внаслідок обговореної в першій частині розділу нестабільності ос­нов, на які спираються права, такі маніфести прав тільки збільшують кількість і

⁴* Cassese A. Human Rights in a Changing World. - Cambridge: Polity, 1990; Vincent R. J. Human Rights

and International Relations. - Cambridge: Cambridge University Press, ! 986.

⁴⁹ BullH. The Anarchical Society: A Study of Order in World Politics.-London: Macmillan, 1977.-Розд. 4. ^s" Про республіканське походження цієї схеми див.: Bellamy R. The Political Form of the Constitution:

The Separation of Powers, Rights and Representative Democracy // Political Studies. - 1996. - T. 44. -

C.436-456. ⁵¹ Повну картину республіканської схеми плюралістичного політичного утворення я подав у своїй

праці «Лібералізм і плюралізм» (Liberalism and Pluralism: Towards a Politics of Compromise. - London:

Routlcdge, 1999. - Розд. 5).

996

Річард Бедламі

суперечливість претензій на права, сприяючи при цьому схильності держав визна­вати лише ті права й лише за тих обставин, які відповідають їхнім інтересам. Як і у внутрішній політиці, так і в міжнародних відносинах теорії, засновані на правах підходять до проблеми справедливості з хибного боку. Тут так само годі відрізнити вартісне законодавство від простого розподілу влади. Перебудова міжнародної пол­ітичної системи, щоб вона сприяла кооперативному ухваленню рішень і забезпечу­вала спільність інтересів різних держав - це радше передумова, ніж результат по­слідовної політики утвердження єдиних світових прав людини⁵².

Висновок

У цьому розділі були висвітлені три пункти. По-перше, я довів, що несуперечлива теорія фундаментальних прав людини припускає існування досить однорідної люд­ської спільноти, зорієнтованої на спільне людське добро, - на цій тезі традиційно наголошувала теорія природного закону. По-друге, я доводив, що сучасні суспіль­ства надто фрагментовані, щоб забезпечити світську комунітаристську основу для якоїсь теорії прав людини. І справді, складність та плюралізм сучасних суспільств призвели до безмежно збільшуваної кількості претензій на права, які годі задоволь­нити. По-третє, я стверджував, що розв'язання суперечок між конкурентними пре­тензіями на права - окреме політичне питання, яке вимагає концепції громадянства, заснованої на обов'язках та активній участі громадян у політичному процесі. Такий підхід зумовлює перехід від утвердження прав людини до формування інституцій-них прав, побудованих навколо конкретних політичних ініціатив.

EPIK БАРЕНДТ

ТРИ ТЕОРІЇ СВОБОДИ СЛОВА