69. Стратегічне планування на підприємстві

Наприкінці 60-х років ХХ ст. у багатьох промислово розвинених країнах розпочався «бум стратегічного планування».

Стратегія – визначення перспективних орієнтирів діяльності на основі прогнозування розвитку зовн. середовища і оцінки потенційних можливостей підприємства.

Основна мета: поліпшення реакції підприємства на змінні умови ринку, поведінку конкурентів, розвиток НТП тощо.

Етапи процесу стратегічного планування:

І етап. Дослідження зовнішнього та внутрішнього середовища організації (визначення гол.комп. середовища, збір інформ.про всі компоненти, складаня прогнозів майб.стану середовища, оцінка конкурентоспром підприємства).

ІІ етап. Встановлення орієнтирів діяльності (місія. ціль)

ІІІ етап. Стратегічний аналіз (порівняння результатів дослідження зовн.та внутр.середовища підпр., визначення розриву). Формування альтернативних стратегій.

ІV етап. Моделювання сценаріїв розвитку подій (сформул.стратегії піддаються впливу можливих сценаріїв)

V етап. Вибір однієї з альтернативних стратегій

VІ етап. Підготовка остаточного стратегічного плану

VІI етап. Середньострокове планування (середньострокові плани та програми)

VІII етап. Формування оперативних планів та проектів

ІX етап та X етап. Вони не є стадіями страт.план., а передбачають реаліз.планів, контроль та оцінку отриманих результатів.

Основні компоненти СП:

1. Визначення місії підприємства.

Місія – мета, для якої підпр.існує і яка має бути виконана в плановому періоді.

Зміст місії:

1) опис продуктів, послуг, що пропонує підпр.;

2) характеристика ринку (осн.споживачі);

3) цілі підпр.

4) технологія (хар-ка обладнання, технорлог.процесів)

5) філософія (базові погляди та цінності організації)

6) внутрішня концепція (осн.слабкі сторони, конкурентоспром.)

7) Зовнішній образ компанії (імідж)

2. Встановлення цілей підприємства

Мета – конкретний стан окремих характеристик підприємства, на досягнення яких спрямована його діяльність. (Місія задає загальні орієнтири)

Існує 2 способи встановлення цілей:

1. Цілі коригуються щоразу за умови змін середовища підприємства. Тобто цілі тут носять ситуативний хар-р

2. Цілі систематично змінюються. На базі довгострок.цілей встановл. короткотрок. При досягненні короткострок.визначаються нові довгострокові з урахуванням змін середовища.

3. Аналіз і оцінка зовн.Та внутр.Середовища.

Зазвичай вважається початковим етапом.

Аналіз зовн.сердовища передбачає дослідження макро- та мікрооточення.

Внутрішнє середовище підприємства :

1) виробництво (розміри, потужність, тип та вік обладнання, джерела поставок, рівень браку)

2) збут і просування товарів (номенклатура продукції, організація продажу, розміри і частка ринку)

3) фінанси (активи, дохідність, джерела грош.надходжень, показники балансу)

4) конкурентний потенціал (продуктивність праці, конкурентоспром.продукції)

5) екологічність виробництва (охорона водних. Земельних ресурсів)

6) соціальна ефективність та управління персоналом (рух та стійкість кадрів, проф.-квал. структура кадрів)

7) імідж підприємства (імідж керівника, персоналу. Якість обслуговування).

Одним із найпоширеніших методів оцін.середовища є SWOT-аналіз (сила, слабкість, можливість, загрози) – групування факторів середовища функціонування підприємства на зов.та внутрішні та їх аналіз з позиції визначення позитивного чи негативного впливу на діяльність підприємства.

4. Стартегічний аналіз – перетворення бази даних, отриманих в результаті аналізу середовища, у стратегічний план.

Етапи: 1) порівняння планових орієнтирів і реальних можливостей, аналіз розриву між ними; 2) аналіз можливих варіантів 3) аналіз можливих варіантів, визначення альтернатив

5.Аналіз можливих варіантів стратегічного плану

6. Моделювання сценаріїв розвитку подій

7. Підготовка завершального стратегічного плану

Розроблення тактики, політики.

Тактика – розробка короткострок.планів, які узгоджені зі стратегією підприємства.

8. Розробка політики, яка перетворює розроблену стратегію у відкриту і детальну декларацію основних напрямів діяльності підприємства. Далі форм.правила та процедури дій, необхідні для реалізації стратегії

70. Типологія і особливості технології проведення гри з основ економічних знань

Дидактична гра — це складне педагогічне явище, призначення якого полягає в імітації й моделюванні навчальних ситуацій через гру.

Вимоги до проведення гри:

1. Готовність учнів до участі у грі (кожний учень повинен засвоїти правила гри, чітко усвідомити мету її, кінцевий результат, послідовність дій, мати потрібний запас знань для участі у грі).

2. Забезпечення кожного учня необхідним дидактичним матеріалом.

3. Чітка постановка завдань гри. Пояснення гри – зрозуміле, чітке.

4. Складну гру слід проводити поетапно, поки учні не засвоять окремих дій, а далі можна пропонувати всю гру і різні її варіанти.

5. Дії учнів слід контролювати, своєчасно виправляти, спрямовувати, оцінювати.

6. Не можна допустити приниження гідності дитини (образливі порівняння, оцінки за поразку в грі, глузування тощо).

7. Доцільно розсадити учнів (звичайно непомітно для них) так, щоб за кожною партою сидів учень сильніший, а другий – слабший. У такому разі ігри між сусідами по парті проходять ефективніше і постійно контролюються сильнішими. Розсадити учнів по рядах парт треба так, щоб рівень їхніх знань і розумового розвитку був приблизно однаковим, щоб шанс виграти мав кожен ряд учнів.

8. Гра на уроці не повинна проходити стихійно, вона має бути чітко організованою і цілеспрямованою. Учні мають засвоїти правила гри, крім того зміст гри, її форма повинні бути доступними для учнів.

Класифікація дидактичних ігор, запропонована О. Сорокіною, за якою виокремлюють:

1) ігри-подорожі. Відображають реальні факти і події че­рез незвичайне: складне — через переборне, необхідне — через цікаве. Вони покликані поси­лити враження, надати пізнавального змісту, звернути увагу дітей на те, що існує поряд, але вони цього не помічають;

2) ігри-доручення. Ігрове завдання та ігрові дії в них ґрунтуються на пропозиції що-небудь зробити.

3) ігри-припущення. їх ігрове завдання виражене в назвах: «Що було б .?», «Що б я зробив, якби .?» та ін. Вони спонукають дітей до осмислення наступної дії, що по­требує вміння зіставляти знання з обставинами або запро­понованими умовами, встановлювати причинні зв'язки, активної роботи уяви;

4) ігри-загадки. Розвивають здатність до аналізу, узагаль­нення, формують уміння розмірковувати, робити висновки;

5) ігри-бесіди. Основою їх є спілкування вихователя з дітьми, дітей між собою, яке постає як ігрове навчання та ігрова діяльність. Цінність таких ігор полягає в активізації емоційно-розумових процесів (єдності слова, дії, думки, уя­ви дітей), у вихованні вміння слухати і чути питання вихо­вателя, питання і відповіді дітей, уміння зосереджувати увагу на змісті розмови, висловлювати судження.

Відповідно до характеру ігрових дій дидактичні ігри поділяють на (В. Аванесова):

— ігри-доручення. Ґрунтуються на інтересі дітей до дій з іграшками і предметами: підбирати, складати, роз'єдну­вати, з'єднувати, нанизувати тощо;

— ігри з відшукуванням предметів, їх особливістю є несподівана поява і зникнення предметів;

— ігри з відгадуванням загадок. Вибудовуються вони на з'ясуванні невідомого: «Впізнай», «Відгадай», «Що змінилось?»;

— сюжетно-рольові дидактичні ігри. Ігрові дії, перед­бачені у них, полягають у відображенні різних життєвих ситуацій, у виконанні ролей (покупця, продавця, вовка, гусей та ін.)ї

— ігри у фанти або в заборонений «штрафний» предмет (картинку). Вони пов'язані з цікавими для дітей ігровими моментами: скинути картку, утриматися, не сказати забо­роненого слова тощо.

Класифікація ігрових методик навчання.

Активні методи навчання:

- конкретні ситуації;

- метод інциденту;

- тренування чутливості;

- «мозкова атака»;

- «метод занурювання»;

- ділові ігри і т.д.

У практиці економічної освіти найбільш відомі: ділові ігри, тре­нінги, аналіз ситуацій, розробка колективних проектів у малих групах, методика колективного планування курсу, організаційно-діяльнісні ігри тощо. Не вдаючись у полеміку з цих питань, ознайомимо читача з тими ігровими розробками, які бажано, на наш погляд, використати у навчальному процесі.

Описувати гру надзвичайно складно. Емпіричний опис конкретних сценаріїв не дає чіткого уявлення про їхні структурні компоненти, функціональні зв’язки, не дозволяє виділити їхню ієрархічність та варіативність. Можна розповісти сюжет, але щоб мати справжнє уявлення про гру — в ній потрібно взяти участь. Більше в цьому випадку дає розробка моделі гри.

Широкі можливості ігор як практичних моделей взаємодій людей дозволили включити ігри у навчання менеджменту. Виникли методи активного навчання на базі імітаційних ігор, які називають ще управлінськими, або діловими.

Сучасному економісту недостатньо формальних знань, умінь та навичок. Йому необхідні якості керівника виробництва і колективу, соціальна компетентність. У роботі організатора виробництва питання керування людьми співвідносяться з умінням вирішувати виробничі завдання як 2:1, а в ідеологічних працівників — 4:1. Вміння працювати з людьми, домагатись здійснення запропонованих соці­ально-економічних заходів є однією з найцінніших якостей еконо­міста. На формування саме цих умінь мають бути спрямовані форми активізації навчання.