33. Фінансова система і фінансова політика. Необхідність і сутність фінансів

Фінансова система притаманна кожній державі незалежно від рівня економічного розвитку. Фінансова система — сукупність відособлених, але взаємопов'язаних сфер і ланок фінансових відносин, які відображають специфічні форми й методи обміну, розподілу і перерозподілу ВВП, система фінансових органів та інститутів.

Типи фінансових систем:

За територіальною ознакою: національна (у межах певної країни); регіональна (у межах регіону чи груп країн); світова (система міжнародних фінансових відносин.

За типами економічних систем країн: ринкова ФС;ФС країн, що розвиваються; ФС країн з перехідною економікою;ФС країн з адмін.-командною економікою

За внутрішньою будовою фінансова система — сукупність відносно відокремлених, але взаємопов'язаних фінансових відносин, які відображають специфічні форми та методи розподілу й перерозподілу ВВП.

Внутрішня структура фінансової системи складається із: 1) сфер — узагальнена за певною ознакою сукупність фінансових відносин; 2) ланок — відособлена частина фінансових відносин (за ознакою специфічних форм і методів фінансових відносин або за ознакою наявності окремого фонду фінансових ресурсів).

За організаційною структурою-фінансова система – сукупність фінансових органів та інститутів, які здійснюють управління грошовими потоками. За рівнем економічної системи виділяють такі чотири сфери: Сфера фінансів суб'єктів господарювання відображає рух грошових потоків підприємств. Сфера державних фінансів характеризує фінансову діяльність держави, поділяється на такі ланки: бюджет держави, державний кредит, фонди цільового призначення, фінанси державного сектору. Сфера міжнародних фінансів відображає перерозподільчі відносини та централізацію ресурсів на світовому рівні. Сфера фінансового ринку охоплює кругооборот фінансових ресурсів як специфічного товару. Фінансовий ринок поділяється на ринок грошей і капіталів.

Відокремленою ланкою фінансової системи виступає страхування, яке не належить до конкретної сфери.

Структура фінансової системи визначається такими принципами: 1. Єдність — ґрунтується на єдиній економічній і політичній основі суспільства, погоджених засадах фінансової політики, що реалізуються через фінансову систему;2. Функціональне призначення — передбачає, що в кожній ланці фінансової системи вирішуються певні завдання специфічними методами, існують відповідні фонди грошових коштів і апарат управління.

Фінансова політика визначається як: 1) політика держави та інших суб'єктів господарювання у сфері фінансів; 2) складова частина економічної політики держави (суб'єктів економіки); 3) сукупність фінансових заходів (розподільчих і перерозпо-дільчих), які здійснюються відповідними суб'єктами через фінансову систему.

Залежно від рівня економічної системи, розрізняють: 1) фінансову політику держави (макрорівень); 2) фінансову політику підприємства (мікрорівень).

Ланки фінансової політики: 1. Розробка науковообґрунтованих концепцій розвитку фінансів. 2. Визначення основних напрямів використання фінансів, виходячи із необхідності вирішення економічних і соціальних завдань, що стоять на цей момент перед державою. 3. Здійснення практичних дій, спрямованих на досягнення поставлених цілей. Мета — оптимальний розподіл ВВП між галузями національної економіки, соціальними групами населення, територіями. Завдання — забезпечення реалізації тої чи іншої державної програми відповідними фінансовими ресурсами.

Фінансова політика підприємства — це система форм і методів, які використовуються для фінансового забезпечення його функціонування і досягнення визначеної мети.

Основні завдання фінансової діяльності підприємства: 1. Фінансове забезпечення поточної виробничо-господарської та інвестиційної діяльності. 2. Пошук резервів збільшення доходів, прибутку, підвищення рентабельності і платоспроможності. 3. Виконання фінансових зобов'язань перед господарськими суб'єктами, бюджетом, банками. 4. Мобілізація фінансових ресурсів у розмірах, необхідних для фінансування розвитку, збільшення власного капіталу тощо. 5. Контроль за ефективним, цільовим розподілом і використанням фінансових ресурсів.

Термін "фінанси" походить від латинських слів "finantio", "financia" і означає: 1) платіж на користь держави; 2) обов'язкову сплату грошей.

Фінанси розглядаються:

1)у вузькому розумінні — грошові відносини і фінансова діяльність, що відображаються у доходах і витратах окремих суб'єктів фінансових відносин;

2)у широкому трактуванні — відносини, що складаються у суспільстві в процесі руху вартості створеного валового внутрішнього продукту (ВВП), який, у свою чергу, відображається у грошових потоках, що виникають між окремими суб'єктами фінансових відносин і пов'язані з формуванням відповідних доходів і здійсненням видатків.

Передумови виникнення фінансів: 1. Поява грошей та товарно-грошових відносин; 2. Функціонування держави; 3. Дія економічних законів

Характерною ознакою фінансових відносин є їх грошовий, розподільчий, фондоутворюючий характер.

Фінанси як відносини можна розглядати з таких подій: 1. Суспільні — мають місце в суспільстві. 2. Економічні — пов'язані з процесом розширеного відтворення.

3. Грошові — функціонують виключно в грошовій формі. 4. Розподільчі — формуються на стадії вартісного розподілу ВВП. 5. Фондоутворюючі — супроводжуються формуванням і використанням фондів грошових коштів.

Фінанси мають двоїстий характер.

По-перше, це система відносин, пов'язаних з розподілом ВВП і формуванням на цій основі централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів.

По-друге, матеріальним носієм фінансових відносин є фінансові ресурси, що використовуються на виконання функцій і завдань держави, забезпечення умов розширеного відтворення. Їм властиві такі ознаки:

1) цільовий характер — кожний фонд створюється з певною метою, має чітко визначені напрямки використання, а в багатьох випадках джерела формування;2) динамічність — кошти, що акумулюються у фондах, знаходяться у постійному русі, тобто фонд поповнюється новими надходженнями, кошти витрачаються за цільовим призначенням;3) кожний фонд має свою правову базу у вигляді законів, указів, постанов, інших нормативних документів.

Таким чином, фінанси — це система економічних відносин, за допомогою яких здійснюється формування та використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів з метою виконання функцій і завдань держави та забезпечення умов розширеного відтворення.

34.Методи контролю і самоконтролю в процесі навчання

Методи контролю забезпечують одержання зворотної інформації про зміст, характер і досягнення у навчально-пізнавальній діяльності учнів та про ефективність праці вчителя.

Метод усного опитування. Є найпоширенішим і найбільш ефективним. Усне опитування передбачає постановку вчителем питань (завдань), підготовку учнів до відповіді та демонстрування своїх знань, корекцію і самоконтроль викладених знань у процесі відповіді, аналіз та оцінювання її.

Усне опитування може бути індивідуальним, фронтальним і груповим.

Індивідуальне опитування передбачає перевірку знань, умінь та навичок окремих учнів. При цьому більшість учнів залишається пасивними. Тому важливо під час такого контролю активізувати увагу та діяльність усього класу. Цього можна досягти за допомогою таких прийомів, як продовження або рецензування відповіді, внесення до неї доповнень та уточнень. Усне контрольне опитування проводять протягом 10—20 хв. На одне й те ж запитання може бути вислухано декілька відповідей, поки не буде одержано правильну і вичерпну.

Фронтальна перевірка передбачає оперативне, найчастіше усне опитування всіх учнів. Масовість та оперативність часто роблять її дещо формальною і поверховою. Однак з її допомогою викладач може визначити прогалини у знаннях усіх учнів.

Групова перевірка охоплює невелику групу (5—7) учнів і відбувається найчастіше у формі ущільненого опитування. Під час неї одночасно різними способами опитують декількох учнів (індивідуальне опитування біля дошки, виконання завдань на місці за картками, коментування або рецензування відповіді товариша). Вона дає змогу перевірити більшу, ніж звичайно, кількість учнів, але порушує фронтальну роботу і логічність у побудові уроку.

Письмовий контроль. Особливістю письмової контрольної роботи, порівняно з усною перевіркою, є глибина відповідей на запитання і виконання практичних дій, більша тривалість її проведення і підбиття підсумків. Її проводять у формі письмових відповідей на запитання, письмового розв'язання задач, диктантів, які дають змогу оперативно визначити якість знань учнів. Найпоширенішим способом проведення диктантів є письмове завершення учнями фрази, початок якої вимовляє викладач. Результати таких диктантів визначають шляхом заслуховування і коментування відповідей окремих учнів або парної роботи на уроці, коли два учні обмінюються своїми зошитами і перевіряють правильність відповідей один в одного. Такий контроль сприяє формуванню навиків самоконтролю.

З метою перевірки знань проводять і так звані “експрес-диктанти”, під час яких учні пишуть відповіді у двох зошитах (контрольному і робочому). Контрольний здають викладачеві, робочий залишають у себе. Диктант перевіряють за робочим екземпляром, фронтально або способом парного контролю. За фронтальної перевірки учень сам виставляє собі оцінку за виконану роботу. Письмовий контроль дає змогу за короткий проміжок часу перевірити багатьох учнів, зберігати результати перевірки; виявляти неточності у відповідях учнів. Але він забирає багато часу в учителя для перевірки письмових робіт.

Графічна контрольна перевірка. Передбачає графічну форму відповіді учня на запитання, коли обчислення або знаходження різних величин здійснюють за допомогою креслення, графіка, малюнка, векторної діаграми тощо. Виконання графічного завдання потребує додаткового приладдя (лінійки, циркуля, транспортира та ін.). Особливий вид графічної перевірки — робота з контурними картами.

Практична контрольна перевірка. Передбачає практичне вирішення контрольних завдань (проведення дослідів, експериментів; проведення ділових ігор тощо).

Тестові методи перевірки знань. Вони становлять систему завдань для оцінювання знань учня, студента за допомогою кількісних норм. Здебільшого передбачають вибір особою, яка проходить тестування, однієї з кількох запропонованих відповідей. На відміну від традиційних методів контролю, орієнтованих в основному на перевірку засвоєння конкретних знань, тестовий контроль спрямований на перевірку засвоєння ключових елементів навчального матеріалу. Він відрізняється більшою об'єктивністю, усуває суб'єктивізм, скорочує час на перевірку, сприяє дотриманню єдності вимог, запобігає випадковості при оцінюванні знань, забезпечує сприйняття учнем оцінки як об'єктивної, дає змогу статистично опрацювати одержані результати.

Програмований контроль. Оцінювання знань здійснюють за допомогою різних автоматизованих або технічних пристроїв. Простий і поширений спосіб стандартизації опитування в шкільних умовах — застосування перфокарт, згідно з якими учні записують відповіді на аркуші паперу в клітинку, вказуючи по вертикалі номер завдання, по горизонталі — код відповіді. Після закінчення роботи вчитель порівнює учнівський лист з дешифратором, який накладають на цей лист. Оцінку учневі виводять за кількістю правильних відповідей.

Іспити (екзамени). Екзамени, як і інші види перевірки успішності, підвищують відповідальність учителя і кожного школяра за свою роботу, сприяють систематизації вивченого, вихованню в учнів вимогливості до себе тощо.

Іспити проводять методом письмової роботи, бесіди, практичної, лабораторної роботи, тестування, захисту учнівських науково-дослідних робіт. За результатами навчання учням (випускникам) видають відповідний документ (табель, свідоцтво, атестат, довідка).

Для забезпечення загального контролю запроваджено державну підсумкову атестацію учнів. Проводять її в усіх без винятку навчальних закладах. Її зміст, форми і порядок проведення визначає Міністерство освіти і науки України.

Нерідко вчителі вважають психологічно доцільним здійснювати взаємоконтроль учнів як метод взаємодопомоги сильніших слабшим. Від педагогів залежить, щоб взаємоконтроль не перетворювався на штучний засіб “витягування” слабшого (підказування, шпаргалки, списування завдань).

Засобом активізації свідомості, зміцнення знань, розвитку умінь і навичок є самоконтроль. Згідно з ним учнів, які користуються повною довірою педагогів унаслідок свідомого ставлення до навчання, переводять на самоконтроль, довіряючи їм самим собі виставляти оцінку. Цей метод спонукає їх до підвищеної відповідальності. Стосовно більшості учнів досвідчений педагог використовує систему неповного самоконтролю, інколи, наприклад, дозволяючи наприкінці творчих робіт заглянути у підручник, перевірити написане. При виконанні письмових контрольних робіт, особливо диктантів, учитель залишає певний час, щоб учні змогли уважно прочитати написане, виправити випадково зроблені помилки.