80. Життя і діяльність Леніна. Його суспільно-політичні і філософські погляди. Історична доля марксизму-ленінізму.

Найвідомішими теоретиками марксизму кінця XIX - початку XX століть були Г.Плеханов і В.Ленін.

Плеханов Георгій Валентинович (1856-1918 pp.) - публіцист, філософ, літературний критик, перший теоретик і пропагандист марксизму в Росії. Спочатку перебував у товаристві «Земля і воля», а після його розпаду в 1879 р. став одним із організаторів групи «Чорний переділ».

Під впливом творів М.Бакуніна у Г.Плеханова сформувалась велика повага до матеріалістичного розуміння історії в дусі економічного матеріалізму. У 1883 році Г.Плеханов створив у Женеві соціал-демократичну групу «Визволення праці». У 80-90-х роках XIX ст. перекладав на російську мову праці К.Маркса та Ф.Енгельса. Опублікував ряд власних праць, що були спрямовані проти ідеології народництва («Соціалізм і політична боротьба», «Наші незгоди», «До питання про розвиток моністичного погляду на історію»).

У 1900-1903 pp. Г.Плеханов разом із В.Леніним приймає участь у виданні загальноросійськоїсоціал-демократичної газети «Искра» та ж.«3аря». Він був основним автором Програми РСДРП, прийнятої II з'їздом партії в 1903 р.

У поглядах на історичний розвиток Плеханов виходив із того, що вчення К.Маркса про суспільство є матеріалістичною філософією історії. Не в природі людини, не в іманентних законах світового духу вбачав Плеханов пояснення історії, а у розвитку продуктивних сил тією мірою, якою людина оволодіває природою. Хоча Плеханов і апелював до розвитку класової свідомості, займався проблематикою відносної самостійності ідеології, зв'язком ідеології і психології, відстоював концепцію соціалістичної робітничої партії як свідомого виразника суспільного розвитку, та у філософії історії віддавав перевагу об'єктивізму й споглядальності, економічному матеріалізмові, перевазі стихійного розвитку речей. Із позицій об'єктивізму часто безкомпромісно, а часто і вульгарно-матеріалістичного критикував неокантіанство, махізм, російську етико-соціологічну школу.

Російським мислителем, який зробив свій значний вплив на розвиток суспільно-філософської думки Росії кінця XIX - початку XX ст.ст. був Володимир Ілліч Ульянов (Ленін) - (1870-1924 pp.). Він народився в Симбірську (тепер Ульяновськ) в сім'ї інспектори народних училищ Симбірської губернії. Закінчив гімназію і екстерном юридичний факультет Петербурзького університету у 1891 р. Познайомившись ще в юнацькі роки з працями М.Чернишевського, М.Добролюбова та з іншими російськими мислителями, а пізніше і з творами К.Маркса, В.Ленін став переконаним прихильником марксизму, вважаючи за необхідність боротьбу за його втілення у життя Росії. Літературна діяльність В.Леніна починається у 1893 р. в Петербурзі. У 1894 р. нелегально друкується його перша велика праця «Що таке «друзі» народу», і як вони воюють проти соціал-демократів?». У 1895 році його було заарештовано і вислано у Східний Сибір (село Шушенське). Після звільнення він емігрує за кордон (1900 p.), де продовжує свою революційну діяльність. Полемізуючи із народниками, доводив, що Росія вже стала на шлях капіталізму («Розвиток капіталізму в Росії», 1899 р). У дискусії з «економістами» обгрунтував необхідність внесення наукової соціалістичної свідомості у робітничий рух («Що робити?», 1903 p.).

Коли на II з'їзді російської соціал-демократичної партії (Лондон, 1903 р.) відбувся поділ партії на більшовиків і меншовиків, то В.Ленін очолив партію більшовиків, яку і привів у жовтні 1917 р. до влади. На відміну від меншовиків, які питання про пролетарську революцію у відсталій у промисловому відношенні Росії вважали не актуальним, В.Ленін уже в період революційної боротьби 1905 року висунув ідею про переростання буржуазно-демократичної революції у пролетарську, соціалістичну революцію («Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції», (1905 p.). Таке перетворення фактично здійснилось у лютому - жовтні 1917 року.

Після перемоги Жовтневої революції В.І.Ленін став першим головою Ради Народних Комісарів.

Ставлення В.Леніна до марксистського вчення, зокрема до філософії, зазнало певної еволюції. Так, у своїх перших творах (1894-1905 pp.) він, як і ряд інших соціал-демократів (К.Каутський), дотримувався точки зору, що марксизм це наука про суспільство, соціологія, яка не потребує філософії, оскільки вона підпорядкована загально-науковим критеріям. Матеріал філософії, вважав він тоді, розподіляється між окремими науками («Економічний зміст народництва і критика його в книзі п.Струве», 1895 p.).

Саме в цей другий період своєї діяльності (1905-1917 pp.) В.Ленін поряд із політичними працями («Крах II Інтернаціоналу», 1915р., «Імперіалізм, як вища стадія капіталізму», 1916р.) створює власні філософські твори («Матеріалізм і емпіріокритицизм», 1909 p., «Філософські зошити», 1916 p.).

Основними проблемами третього періоду його життєвої і творчої діяльності (1917-1924 pp.) були питання соціального розвитку і суспільно-державного устрою Росії після завоювання більшовиками влади. У цей час він намагається теоретично обгрунтувати початковий етап соціалістичного будівництва. Це він робить у таких своїх працях, як: «Держава і революція» (1917 p.), «Чергові завдання радянської влади» (1918 p.), «Великий почин» (1919 р.), «Про значення войовничого матеріалізму» (1922 p.), «Краще менше та краще».

У цих та інших своїх творах В.Ленін намагався довести, що висновки марксизму випливають не із загальнофілософських схем, а з конкретно-наукового вивчення суспільства. Суб'єктивізму народників, які вважали за потребу виходити із бажаного, з ідеалу, В.Ленін протиставляє погляд на суспільство як на цілісність, що розвивається за своїми об'єктивними законами та закономірностями. Цьому і підпорядкований діалектичний метод в соціології, який вимагає розглядати суспільство як живий організм, що перебуває у постійному розвитку.

Та разом з тим, В.Ленін надавав великого значення ролі суб'єктивного фактора в розвитку суспільства. Поєднання об'єктивного і суб'єктивного факторів В.Ленін називав «конкретним аналізом конкретної ситуації». Це дало йому можливість, виступаючи проти ревізії марксизму, одночасно вносити певні корективи в ті чи інші положення марксизму, мотивуючи це його дальшим творчим розвитком. Так виникла теза про можливість перемоги соціалістичної революції в одній окремо взятій країні - Росії- фактично селянській за своїм соціальним складом, політики непу тощо.

81. СУСПІЛЬНО-ІСТОРИЧНА СУТНІСТЬ СВІДОМОСТІ. Свідомість - одне з найдивовижніших явищ світу. Пізнання ЇЇ природи є найскладнішою з філософських проблем Свідомість дозволяє людині осягати найпотаємніші сторони світу, сама залишаючись при цьому незбагненною. Сучасній людині відомо, що відбувається в надрах Сонця та глибинах атому, але менш за все вона знає про свій внутрішній духовній світ, свою психіку та свідомість, не завжди може володіти собою та керувати власною поведінкою.

Проблема свідомості має велике особисте значення для кожної людини. Суспільство не може розв'язати багатьох особистих проблем кожної окремої людини. Воно створює для цього тільки відповідні умови. Основні проблеми власного життя людині приходиться розв'язувати самій і робить вона це у відповідності з своїм розумінням, або, навпаки, нерозуміння чогось. Як успіхи, так і помилки, які людина робить при цьому, великою мірою залежать від рівня її знань та свідомості.,

Свідомість не може розглядатись матеріальною сама по собі, а тільки через зв'язок із своїм носієм, яким є людина з її вищою нервовою діяльністю. Отже, свідомість - це специфічна людська форма відображення духовного освоєння світу, властивість високоорганізованої матерії - людського мозку, яка полягає у створенні суб'єктивних образів об'єктивного світу, в отриманні, зберіганні та перетворенні інформації, у виробленні програм діяльності, спрямованої на розв'язання певних завдань, в активному управлінні цією діяльністю. Свідомість - це зв'язана з мовою функція людського мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, у мисленній побудові дій та передбаченні їх результатів. Кажучи стисло, це суб'єктивний образ об'єктивних речей