50.Філософія і. Канта.

Родоначальником німецької класичної філософії є ідеолог німецької буржуазії другої половини XVIII ст. І. Кант (1724-1804 рр.). Він - творець першої системи класичного німецького ідеалізму.

Філософія І. Канта є дуалістичною. З одного боку, він допускає існування світу “an sich” (поза нами), як і матеріалісти, а з іншого, він вважає, що цей світ людина, її розум пізнати не можуть. Він вважає, що світ “поза нами” не може бути світом “für sich” (для нас). У цьому виявився його агностицизм та ідеалізм.

Матеріалізм притаманний і природничо-науковим теоріям Канта. Так, його заслугою є обгрунтована ним “небулярна”, космогонічна гіпотеза стосовно виникнення сонячної системи із первинної “туманності”. Ця гіпотеза І. Канта була величезним завоюванням астрономії з часів Коперніка. Вперше було розхитане уявлення, ніби природа не має ніякої історії у часі.

Позитивним у вченні І. Канта є його думка про антиномічність (суперечливість) людського мислення. Та геніально поставивши цю проблему, він далеко невірно її розв’язує. І. Кант вважає, що людські знання є суперечливими тому, що суперечливим є наш розум. Насправді ж суперечливість людських знань випливає з багатьох причин: із суперечливості самого світу, який пізнається людиною; із незбігу суб’єкта і об’єкта пізнання; із визначальної ролі об’єктивної діалектики у відношенні до діалектики суб’єктивної. Якщо світ розвивається, то наші знання про нього теж повинні розвиватись. У цьому також виявляється суперечлива природа людських знань. У теорії пізнання І. Кант виступає агностиком. Гносеологічні корені його агностицизму полягають у тому, що, з його погляду, людина може пізнати тільки явище, тобто зовнішню сторону предмету. Внутрішня ж сторона, сутність предмету недоступні людському пізнанню. Насправді ж, як це доводиться практичною діяльністю людини, процес пізнання рухається від пізнання явища, до пізнання сутності, від пізнання сутності першого порядку до сутності другого порядку і так до нескінченності, стаючи все більш глибоким і змістовнішим.

Ідеальний стан суспільства, на думку І. Канта, - це мир між окремими особами і між народами. Але цей мир є дуже далекою мрією. Реальністю історичного життя є не мир, а боротьба, антагонізм між людьми. І. Кант визнавав суперечлівість історичного процесу. І сутність цієї суперечливості, на його думку, полягала в тому, що люди одночасно схильні об’єднуватися в суспільство, і разом з тим внаслідок недоброзичливості виявляти один одному протидію, яка загрожує суспільству розпадом. Згідно І. Канту, без цього антагонізму, без зв’язаних із ним страждань і бідувань не був би можливим ніякий прогрес, ніякий розвиток.

У цілому філософія Канта носила суперечливий характер. Його погляди піддавались критиці як “зліва”, так і “справа”. “Зліва” його критикували матеріалісти за агностицизм і суб’єктивізм, за невмінням вивести знання із об’єктивного джерела. “Справа” Канта критикували ідеалісти за те, що він допускав існування “речей у собі”.

51. Метод і система філософії гегеля.

Найбільш повне і яскраве завершення німецький класичний ідеалізм отримав у філософії Г. Гегеля (1770-1831 рр.). Гегель - ідеолог німецької буржуазії першої третини XIX ст., виразник її політичного компромісу із пруською феодальною знаттю. Філософське вчення Гегеля становить собою останню класичну ідеалістичну систему, вищий етап у розвитку ідеалістичної діалектики. Серед великої кількості його творів найголовнішим є “Наука логіки” (1812-1816 рр.).

Гегель - об’єктивний ідеаліст. Первинним він вважав абсолютну ідею, світовий, безособовий, відірваний від людини розум, а вторинним - все матеріальне, яке, на його думку, є втіленням цієї ідеї. Дійсне відношення між матеріальним та ідеальним в гегелівській філософії ставиться на голову: духовне, ідеальне розглядається в ній як творець матеріального. Інакше кажучи, у Гегеля суб’єктивна діалектика диктує об’єктивну, або по-іншому, що те ж саме, діалектика голови диктує діалектику речей.

Що ж таке, з точки Гегеля абсолютна ідея? Світова ідея, вчив Гегель, існує вічно і містить в собі у прихованій формі всі можливі явища природи і суспільства, становить собою їх джерело і рушійну силу. Ідея у процесі саморозвитку проходить різні стадії, все повніше і повніше розкривається сама у собі, потім приймає форму природи - спочатку неорганічної, а потім і органічного світу та людини, далі проявляється у формі держави, мистецтва, релігії і філософії. Таким чином, весь різноманітний світ, згідно його конструкції, становить собою продукт саморозвитку ідеї як творчої сили, є сукупністю різноманітних форм її прояву.

Елементи ідеалістичної діалектики, як відомо, були у творах філософів-ідеалістів і до Гегеля. Ідеалістична ж діалектика як більш-менш завершений метод була створена Гегелем. Заслугою Гегеля у порівнянні з його попередниками є те, що він дав узагальнюючий аналіз найбільш важливих категорій діалектики і сформулював на ідеалістичній основі три основних закони мислення: закон переходу кількості в якість, закон єдності і боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення.

Сформулювавши закон переходу кількості у якість, як і два інших, Гегель здійснив подвиг всесвітньо-історичного значення. Та все ж йому не вдалося до кінця відкрити істинне значення цих законів розвитку природи, суспільства і людського мислення. Будучи ідеалістом, Гегель розумів закони діалектики тільки як закони самого мислення.

Розкриваючи зміст закону взаємопроникнення протилежностей, Гегель критикував метафізичне розуміння протилежностей як тільки зовнішньо зв’язаних між собою протилежних сил. Він вказував на те, що протилежності у будь-якій формі їх конкретної єдності знаходяться у стані неперервного руху і такої взаємодії протилежностей, які взаємно обумовлюють одна одну і в той же час взаємовиключають одна іншу. Такого роду взаємовідношення протилежностей Гегель називав суперечностями.

Третій закон діалектики - закон заперечення заперечення, як і перші два, Гегель сформулював з ідеалістичних позицій, вважаючи його законом мислення. У формулі “заперечення заперечення” Гегель бачив абстрактне вираження поступального руху абсолютної ідеї як творця всього існуючого. Процес руху ідеї, за Гегелем, полягає у тому, що вона, саморозвиваючись, спочатку формується в тезу, потім в антитезу і, накінець, в синтез. Теза означає базове положення; антитеза, зберігаючи позитивні моменти тези, виражає її заперечення, заміну іншим, вищим положенням; третій член цієї тріади - це синтез, який є запереченням антитези, запереченням заперечення, включаючи в себе все те позитивне, що містилось в тезі і антитезі. Розкриваючи зміст закону заперечення заперечення, Гегель доводив, що діалектичне заперечення - це не голе заперечення, а заперечення з утриманням позитивного із заперечуваного.

Одначе, філософія Гегеля зіграла свою позитивну роль в історії не цими міркуваннями, а своїм діалектичним методом. Заслугою Гегеля було те, що він першим в історії філософії дав формулювання основних законів діалектики, заклав основи діалектичної логіки, чим серйозно підірвав основи метафізичного методу, що панував на той час в науці. І при цьому всьому йому не вдалось самому до кінця подолати метафізику. На заваді була його ідеалістична система.