70. Філософське осмислення світу в укр.Літературі: Франко, л.Українка, Коцюбинський

У розвитку суспільно-філософської думки в Україні в другій половині XIX - початку XX ст. важливе місце займає творчість Лесі Українки, І.Франка та М.Коцюбинського.

Світогляд Лесі Українки (1871-1913 pp.) формувався під впливом філософсько-соціологічних поглядів Т.Шевченка, І.Франка та ін. Не обминула її на певному етапі і зацікавленість ідеями марксизму, щоправда, в його небільшовицькому тлумаченні. Проте вона залишалась на позиціях послідовного демократизму, намагаючись поєднати справу національної свободи із справою свободи соціальної, та захист прав нації із захистом прав людини. У загальному корпусі творів Л.Українки можна виділити три головні проблеми. У центрі першого стоїть проблема самовизначення українського народу; другого - комплекс питань морально-стичного характеру; третього - система складного філософського світобачення письменниці з його нерідко суперечливими тенденціями, де християнське полемізує із язичницьким, особисте із суспільним, злободенне із вічним. Український дух, національна ідея присутні в багатьох творах Л.Українки. Незважаючи на сумніви, вона вірить у свій народ та в його силу, закликає люд до національного пробудження, до виступу і боротьби проти неволі й «національної» ганьби.

Важливе місце в українській соціально-філософській думці належить спадщині Івана Франка (1856-1916 pp.). Він є класиком української літератури, видатним мислителем, філософом, соціологом. Брав активну участь у національно-визвольному русі в Галичині, входив до керівництва української радикальної партії, яка прагнула запровадити спосіб виробництва на колективних засадах власності, виступала за надання землі селянству. І.Франко цікавився марксизмом. Щоправда, в радянські часи утверджувалась думка, що І.Франко був досить близьким до марксизму, матеріалізму (і, звичайно, атеїзму). Справді, у своїх соціально-філософських шуканнях І.Франко звертався до марксизму. Та якщо у ранніх його творах («Що таке соціалізм?» та ін.) помітним є досить критичне його ставлення до марксизму, то в пізніших («Що таке поступ?») І.Фракно прагне по-справжньому з'ясувати сутність цього вчення. Радянські дослідники, як правило, вилучали з його творів ті місця, де було показано його критичне ставлення до марксизму та до матеріалізму.

Трійцю великих представників української літератури кінця XIX - початку XX ст. завершує М.М.Коцюбинський. Михайло Коцюбинський (1864-1913 pp.) - письменник і мислитель. Проблеми внутрішнього світу людини, її складних відносин із природою, відчуження, втрата людиною органічного зв'язку з природою є одним із важливих принципів його світогляду.

71. Суспільно-політична та філософська думка в Україні кінця хіх-поч. Хх ст..

Помітне місце в розвитку суспільно-політичної та філософської думки в Україні кінця XIX - початку XX століть внесли М.Туган-Барановський, В.Кубійович, В.Винниченко, М.Грушевський, Є.Слуцький, В.Липинський, М.Донцов, М.Хвильовий та В.Вернадський.

Михайло Туган-Барановський (1865-1919 pp.) один із перших дав аналіз економічних криз, які супроводжують розвиток капіталістичного суспільства. У цьому плані він гідно оцінив все, що було зроблено до нього К.Марксом та Ф.Енгельсом, які найглибше розкрили причини кризи в капіталістичній економіці. Та М.Барановський дійшов висновку, що причини кризи зумовлені трьома особливостями капіталістичного господарювання. Воно є: 1) господарством антагоністичним; 2) має тенденцію до наближеного розширення виробництва... і 3) ... в цілому є господарством не організованим.

Заслуга Володимира Кубійовича (1900-1985 pp.) полягає в тому, що він, проживаючи в діаспорі, підготував і опублікував 10-томне видання «Енциклопедії українознавства», яка була джерелом правдивої інформації про минуле й сучасне України для українців різних країн. Поява цього видання змусила чиновників у колишньому СРСР видати 17-томну Українську радянську енциклопедію.

Володимир Винниченко (1880-1951 pp.) у своїх творах висунув ряд суспільно-політичних і філософських ідей, які мають вагу й зараз. Його увага зосереджена на головній проблемі: як зробити все людство щасливим? При цьому він виходив із двох засад. Перша із них виводиться з діагнозу вад двох систем: американського капіталізму та «радянського державного капіталізму» чи соціалізму. Головною причиною свого незадоволення цими системами вважає наявність у них смертельної хвороби - дискордизму. Він побоювався, що в результаті можливої атомної війни між СРСР і США може дійти до цілковитого знищення західної цивілізації, тому закликав до повного роззброєння усіх націй світу під наглядом ООН.

Михайло Грушевський (1866-1934 pp.) -видатний український історик, громадський і державний діяч, автор численних публікацій з проблем історії, літературознавства, культури й освіти. М.Грушеський був прихильником історико-соціологічного методу, що виник на грунті ідей позитивізму. У своїй історіософській концепції на передній план ставить положення, згідно якому суб'єктом історичного поступу є народ. Тому у своїх творах вчений висвітлює не діяння князів і царів, а суспільно-політичний лад, культуру, етнографію, правові засади, тобто все те, що створює специфічний соціум, який зветься народом. Саме така історична концепція дала змогу її автору прийти до висновку, що кожен із трьох народів, які виникли на території Київської Русі, - українці, білоруси і росіяни - мають свої глибокі відмінності, при наявності, звісно, багатьох спільних рис.

Значну увагу М.Грушевський приділяє національному питанню. Він відзначає, що сенс історії народу полягає в його національному самовизначенні, засуджував тих, хто з презирством ставився до цього питання, або ж не розумів його важливості.

Відстоюючи ідею національного самовизначення, М.Грушевський одночасно говорив про необхідність налагодження міжнаціональних відносин, в основу яких слід покласти принцип узгодження дій, повагу до свободи й суверенітету всіх народів, які вступають у ці взаємовідносини.

Важливою є думка М.Грушевського про те, що ні в якому разі політико-державний устрій не повинен бути нав'язаний народові насильно. Історичне значення державного устрою визначається тим, «оскільки він впливав на стан народу, оскільки сам підпадав впливу громади й оскільки відповідав її бажанням і змаганням». Він був переконаний, що при конфлікті народу з владою, вина лежить на владі.

Певний вклад у розробку суспільно-філософських проблем вніс і В'ячеслав Липинський (1882-1931 pp.). Це дуже цікавий український політолог, історик, соціолог і публіцист, один із широко знаних на Заході і найменш відомий у себе на Батьківщині. У своїх творах багато уваги приділяє проблемі нації, зокрема проблемі культури нації. Цікавою є його думка про те, що політична культура нації тим вища, чим більше має нація нагромадженого досвіду, спостережень у політичному житті і чим більше наука в своїй пам'яті заховала із цих спостережень для потреб політичної творчості.

Липинський відстоював ідею гетьманства в Україні. На його думку, гетьман як монарх цементує націю і об'єднує її. Він є гарантом української державності. При цьому вчений визнає і таке гетьманство, яке наслідується від батька до сина («удідичине»). «Тільки господар землі Української, тільки Монарх Український може створити силу, без існування якої свобода - це анархія», -писав він.

Дмитро Донцов (1883-1973 pp.) багато уваги приділяв у своїй творчості проблемам нації та держави. У філософії Д.Донцов стояв на засадах ідеалістичного волюнтаризму, історичного та практичного ідеалізму, приписуючи керівну роль у житті особі та ірраціоналізму. Визнаючи великий вплив ідей на розвиток історії, Донцов тим самим виступив проти марксизму з його зацикленістю на історичну необхідність і цим самим викликав на себе великі атаки з боку марксистів.

Слід сказати, що на формування світогляду Донцова вплинуло глибоке знання ним історії світової філософії. Так, його світоглядна позиція дуже близька до основної ідеї Ф.Ніцше - ідеї волі, яка тлумачилась ірраціоналістично. Воля нації до життя, до влади, до експансії була основою національної ідеології Донцова.

У своїх роздумах приходить він до висновку, що життя - це боротьба, в якій панує закон соціального дарвінізму або виживання найбільш пристосованих. Це, на його думку, стосується і цілих націй - сильніші нації повинні перемогти слабші і нав'язати їм свій спосіб життя.

Донцов вважається теоретиком українського націоналізму. Та він не трактує націоналізм як систему вартостей, ідеологію, чи, нарешті, як політичну програму. Він розуміє націоналізм як світогляд, що стимулює всі почини, і встановлює взаємини з усім світом. Щоб поширити й зміцнити націоналістичний світогляд в українському народі, потрібно б, на думку Донцова, перетворити українця на людину, яка б горіла майже релігійною любов'ю до своєї нації, яка б у своїй одержимості позбулася моралі «міщанина-буржуа», а прийняла моральним і етичним тільки те, що зміцнює силу нації і забезпечує її зростання.