73. Філософські і суспільно-політичні погляди видатних представників Закарпатського краю.

Хоч Закарпаття до його возз'єднання із Україною в 1945 році завжди було під владою іноземців, та не дивлячись на це, воно аж ніяк не заслуговує назву типу «Африка в центрі Європи», «Земля без імені» (Ольбрахт, Анна Зегерс). Про це свідчить тот факт, що тут зросло багато освічених людей, серед яких були й імена європейської величини. До них належали: М.Андрелла, А.Ф.Бачинський, І.Орлай, П.Лодій, М.Балудянський, Ю.Гуца-Венелін, Н.Кукольник, МЛучкай, А.Добрянський, О.Духнович, Є.Фенцик, А.Волошин, Ф.Потушняк та інші.

Одним із просвітників Закарпаття був А.Ф.Бачинський (1732-1809 pp.). Його роль у становленні ідеології просвітництва була переважно ініціативною і проявлялась в основному у культурницькій діяльності. Керуючи Мукачівською єпархією, А.Бачинський заснував богословську семінарію і єпископську бібліотеку, зібрав і залишив після себе близько 9 тисяч томів і вимагав від священиків на місцях організувати при церквах школи з рідною мовою навчання, домагався виділення додаткових місць для молодих закарпатців у вузах Львова, Відня, Трнави. Він таємно посилав двох монахів до Києво-Печерського монастиря для ознайомлення з церковним і духовним життям України. У 1804 р. видав 5-ти томну «Біблію».

Великий внесок у розвиток суспільно-філософської думки вніс Михайло Андрійович Балудянський (1769-1847 pp.). Його наукові погляди у повній мірі сформувались, коли він на запрошення І.Орлая, який на той час працював у С.-Петербурзі, теж прибув туди. Це сталось у 1803 році. Тут він спочатку працював у педагогічному інституті, а потім стає першим ректором С.-Петербурзького університету. Працюючи в університеті, М.Балудянський популяризує вчення Руссо про природне право і його ідеї народного суверинітету, викладає новітні системи буржуазної політекономії, зокрема А.Сміта. У ряді своїх творів («Національне багатство. Зображення різних господарських систем», «Про розподіл і оборот багатства») він розвиває антикріпосницькі погляди. В центрі всіх його теоретичних побудов стояло питання про відміну кріпосного права.

На особливу увагу заслуговують суспільно-філософські погляди Юрія Івановича Гуци-Венеліна (1802-1839 pp.). Хоч за фахом він був лікарем, та великою мірою його цікавили проблеми історії і філософії. До його честі, саме у цих галузях він досяг значних успіхів, що принесло йому європейське визнання. Услід за М.Ломоносовим, Гуца-Венелін піддає науковій критиці норманську теорію походження Київської Русі. У своїй роботі «Древніе и ньшешніе Болгаре в политическом, народописном, историческом и религиозном их отношении к россиянам» на основі лінгвістичних та історичних даних, він доводить, що болгари не тюркського, а слов'янського походження. Тому вченого шанують в Болгарії і по сьогодні. Гуца-Венелін по праву вважається одним із родоначальників російського слов'янознавства.

Заслуговують на увагу і суспільно-філософські погляди Василя Довговича (1783-1849 pp.). Він народився у с.Золотареві поблизу Хуста. Початки освіти здобув у місцевого дяка та священика. Потім нижчі латинські класи здобув у Сиготі (Мараморощина), а філософську - у Великому Варадині, Трнаві та Ужгороді. Тривалий час працював священиком у с.Довге, що на Іршавщині. Від назви цього села він і прийняв псевдонім Довгович. Потім працював у с.Великі Лучки на Мукачівщині.

Важливе місце в розвитку суспільно-філософської думки : займають погляди Олександра Васильовича Духновича (1803-1865 pp.). Згідно із рішенням ЮНЕСКО в 2003 році було широко , відзначено 200-річчя від дня народження вченого. Народився він 24 квітня 1803 року в с.Тополя Гуменського округу на Словаччині в сім'ї сільського священика. Батько його був прогресивною людиною й намагався в такому дусі виховати й сина. Освіту здобув він в Ужгороді у народній школі та гімназії, духовну - в Пряшеві та Кошице. Працював у Пряшеві, а з 1838 року - в Ужгороді. Добре знав запити народу, складності Австрії як держави. І цілком закономірно, що один із дослідників історії Закарпаття назвав його народолюбцем (Ф.Арістов). Та можна додати й таке до цієї характеристики О.Духновича: він не тільки любив свій народ, але й прагнув здобути для нього національну волю, краще життя. Він уже в 40-х роках XIX ст. зайняв чітку; позицію, спрямовану проти влади Габсбургів та угорських магнатів, які намагались денаціоналізувати автохтонне населення краю, змадяризувати та онімеччити його, позбавивши власної історії, національної свідомості.

74. Розвиток філософської думки в період зародження Російської державності: Пересвєтов, Крижанич

На початку формування російської державності в духовному житті Московського царства мала місце суперечка між так званими іосифіліанами (користолюбцями) та некористолюбцями. Центральними фігурами цієї боротьби були духовні лідери названих течій - Йосип Волоцький (1439/1440-1515 pp.) та Ніл Сорський (близько 1433-1508 pp.). Безпосередньою темою суперечок між ними було їх ставлення до монастирського землеволодіння, проти якого виступав Ніл Сорський та інші «заволзькі старці», які наполягали на відмові церкви від «наживи» матеріальними благами, що суперечить духові євангельських проповідей. Історична перемога залишилась за іосифіліанами. Некористолюбство було засуджено на Соборах.

Із іосифіліанством як ідеологією православної державності пов'язана і концепція «Москва - третій Рим», що сформувалась у XV-XV1 ст.ст. Після падіння Візантії (1453 р.) в російській церковній свідомості складається уявлення про те, що історична роль «православного царства» від нині належить російській державі. Ідея «християнського царства» була традиційною для християнської історіографії як на Сході (у Візантії), так і на Заході.

Ідея «Москва - третій Рим» найпослідовніше була сформульована старцем Псковського Єлізарова монастиря Філофеєм у його посланнях. Російське царство, на думку Філофея, є єдиним православним царством у світі і відповідно хранителем православних святинь. Тому воно до кінця світу, до наступною пришестя Христа повинно бути оплотом християнської віри.

Ця знаменита формула Філофея - ще один вияв давньоруською ідеалу святої Русі, який тепер уже безпосередньо зв'язаний із вірою в історичну реальність справді православної державності. Але одночасно в ідеології «Москва-третій Рим» містилось візантійське за своїм походженням уявлення про монарха як про вождя і керівника церкви. Державна ідея в період «збирання» Русі навколо Москви починає все більшою мірою домінувати у церковній свідомості.

Важливу роль в духовному житті середньовічної Росії відіграли також Іван Пересвєтов та Юрій Крижанич (1617-1683 pp.).

Центральне місце у світогляді Пересвєтова займала проблема влади. У своїх посланнях до Івана IV він виступив прихильником зміцнення абсолютизму на противагу боярському свавіллю. Належить зазначити, що Пересвєтов захищав політичний деспотизм, надіючись досягти завдяки йому соціальної правди.

Помітною фігурою періоду середньовічної Росії був і Крижанич. У світогляді Крижанича, як і Пересвєтова, важливе місце займають проблеми державного ладу. Серед складових, якими повинні бути наділені можновладці, Крижанич особливо підкреслює їх «політичну мудрість». Виходячи із цього, він розробив цілісну й розгорнуту програму розумного управління державою. Основна ідея програми полягає в об'єктивному аналізі справ у країні, її народу, природних ресурсів та традицій з тим, щоб уміло використати їх. У своїй праці «Політика» він закликає примножувати багатства держави, розвивати землеробство, а також вдосконалювати промисли й торгівлю.

У період становлення Російської державності важливе місце належить й ідеям Андрія Курбського (1528-1583 pp.). У своїх численних посланнях (особливо до царя Івана IV) він торкається різних політичних і філософських питань. В одному із них, відомому під назвою «Історія про великого князя Московського», він обґрунтовує ідею, що необмежена, абсолютна царська влада несумісна із духом християнської віри. Він вважає, що «царь должен искати доброго й полезного совета не только у советников, но й у всенародньїх человекь». У посланні до Івана IV він посилається на Ціцерона - одного із видатних античних ідеологів «природного права», який твердив, що закони держави, що суперечать природному праву, не можуть вважатись законами.

75. Філософська думка в Росії в період зародження буржуазних відносин (XVII-перша половина xviiiст. –Татіщев, Кантемір,Радіщев).

У надрах феодального ладу на основі розвитку товарного виробництва в Росії у XVIII ст. поступово складаються буржуазні відносини. Це привело до утворення єдиної Російської держави. У цьому процесі особливо велику роль зіграли реформи Петра 1, які знайшли своє теоретичне обгрунтування у представників так званої «ученої дружини» - Татищева, Прокоповича та Кантеміра. Татищев Василь (1686-1750 pp.) - видатний історик, державний і політичний діяч. Головним його твором є «История Российская с самьіх древнейших времен», над якою він працював біля 20 років. Він був прихильником природного права, із симпатією ставився до праць Горація, Х.Вольфа. Разом з тим негативно ставився до творів Н.Макіавеллі, Т.Гоббсата Дж.Локка. На думку Татищева, форма правління держави залежить від ряду умов, якими є: географічне розташування держави, розміри її території та склад населення. Отже, певною мірою він стояв на позиціях географічного детермінізму, який в Західній Європі підтримував Монтеск'є та інші. На його думку, демократія здійснима тільки у місті - державі або в маленькій області. Аристократія, як форма правління, застосована у острівних державах чи в добре захищених від зовнішніх ворогів. Вона застосована щодо освіченого народу, котрий звик виконувати закони без застосування до нього насильства й залякування. Росія, Франція та Іспанія «яко великие государства, - на його думку, - не могут иначе правиться, как самовластием». Татищев вважав, що скасування кріпосного права в Росії може породити «смятение, распри, коварство й обидьі», а може призвести і до знищення самого селянства. Він був прихильником всесильності оскіти, законів і розумного управління.

Одним із сподвижників Петра І був і Феофан Прокопович (1681-1736 pp.). Суспільно-політичні погляди Прокоповича базувались на трьох основних принципах: монократії, пріоритету світської клади перед церковною і кріпосного права. Ці принципи складали суп. концепції «загальної користі» («загального блага»), яку він розробці» і одним і 11 Іерших на Україні і в Росії ввів у вжиток. Ідею монократії, як вияв освіченого абсолютизму, Прокопович відстоював за допомогою договірної теорії держави, посиланнями на природне право. Народ, щоб запобігти загибелі суспільства, шляхом добровільного суспільного договору передає свою волю, відрікшись від неї, монарху. Проте, як вважав Прокопович, суспільний договір, котрий лежить в основі державної влади, не суперечить біблійському догмату, згідно з яким усяка влада від Бога. Водночас Прокопович доводив, що суспільний договір є одностороннім, оскільки монарх може його порушити, а народ повинен його дотримуватись. Відстоюючи монархію, Прокопович не відкидає в принципі аристократичну і демократичну форми державного правління. Для нього немає проблеми, який державний лад із цих трьох є кращий. Першорядного значення надавав автор концепції «загального блага» й принципу пріоритету світської влади перед церковною. Прокопович вважав, що непорушним принципом «загального блага» є кріпосне право. Кріпацтво, на його думку, необхідне державі і корисне селянству.

Що ж стосується третього представника «вченої дружини» - Кантеміра Антіоха (1708-1744 pp.), то слід відмітити, що він був відомим письменником, філософом, дипломатом. Отримав різнобічну освіту. Він захищав науку, розвінчував неуцтво і консерватизм духовенства і дворянської аристократії. Політичні і соціологічні погляди Кантеміра виражали ідеологію дворянства і біули тісно пов'язані із теорією природного прана і принципами «загального добра». А в цілому слід відмітити, що політичні погляди А.Кантеміра були досить близькими до поглядів енциклопедистів.

Олександру Радищеву (1748-1802 pp.) належить особливе місце в історії Росії. Автор славнозвісної книги «Подорож із Петербурга до Москви» для багатьох поколінь став символом боротьби за рівноправність, людську гідність, духовну та соціальну свободу. Він приділяв багато уваги суспільно-політичним проблемам. У своєму філософсько-публіцистичному трактаті «Подорож із Петербурга до Москви» (1790 р.) Радищев ставить питання про долю російського кріпосного селянства, вказував на його важке як соціальне, так і політичне становище. На відміну від Руссо і його послідовників, основи «людського співтовариства» Радищев «вбачав» не в «гуманній природі самої людини», а в її здатності за певних умов виявити рішучість у відстоюванні свободи особи. Тому цариця Єкатерина II вважала Олександра Радищева «бунтівником значно гіршим за Пугачова», за що його було відправлено на заслання в східносибірську фортецю Ілімськ.