79. Релігійна та ідеалістична філософія в Росії в другій половині хіх - поч. Хх ст.

Вагому частку в розвиток соціально-філософської думки внесли російські мислителі кінця XIX - початку XX століть: В.Соловйов. М.Бердяєв, М.Фйодоров, К.Леонтьєв, Є.Трубецькой, В.Розанов, С.Булгаков, Л.Карсавін, Г.Шпет.

Названі визначні діячі Росії не були свого часу нею визнані, оскільки їх вважали виразниками духовного життя минулого, їх філософія носила в основному ідеалістичний характер.

Одначе, ними було висловлено немало ідей, які випереджали хід тогочасної дійсності. Вони прагнули відвернути кризу вузькотехнічного розвитку цивілізації, говорили з позицій російського космізму про необхідність нових відносин між природою і людиною. Ці мислителі акцентували увагу на проблемах моралі, цілісності людської свідомості, єдності всього людства.

Так, одна із найважливіших частин філософської системи Володимира Сергійовича Соловйова (1853-1900 pp.) становить його вчення про мораль (так звана етика всеєдності). Про це йдеться в його праці «Виправдання добра. Моральна філософія». Філософ доводить, що цей смисл визначається добром. чистим, коли воно нічим не обумовлене; повне, оскільки воно все собою обумовлює; сильне (дійове), бо воно всупереч усьому здійснюється. Цими внутрішніми властивостями добра і визначається життєве завдання людини. Підсумовуючи свою думку, Соловйов стверджує, що моральний сенс життя «полягає в служінні добру, чистому, всебічному і всесильному».

Багато уваги суспільно-політичним проблемам приділяє і Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948 pp.). Вихідним і головним поняттям своєї філософської концепції М.Бердяєв вважає поняття «свободи». Свободу він тлумачить як вільний дух. Носієм же вільного духу стає людина. В людині є все: від каменя до божества. Звеличуючи людину, Бердяєв визнає верховенство і виключне місце особистості у всесвіті. Людина, на його думку, це не тільки вінець природи, але й центр всесвіту. У творі «Сенс буття» він, не шкодуючи фарб і епітетів, підкреслює велич і могутність людини. Вченням про свободу і про людину Бердяєв, по суті, заклав важливі підпалини філософії екзистенціалізму.

У працях М.Бердяєва значне місце відводиться питанням марксизму й комунізму. Цій проблемі присвячено ряд його публікацій: «Дух російської революції», «Витоки й сенс російського комунізму».

Витоки й суть «російського комунізму» Бердяєв шукав у російській душі, в особливостях складності її історичної долі, у протиборстві східного і західного елементів. Саме це й зумовило, на його думку, поєднання в «російській душі» таких рис, як революційність і максималізм, з одного боку, та релігійність і догматизм, з другого. Це і спричинило тоталітарне і догматичне сприйняття російською інтелігенцією різних теорій і вчень Заходу (утопічного соціалізму, гегельянства, матеріалізму). Типовим представником російської інтелігенції у цьому відношенні, на його думку, був В.Ленін - основоположник більшовизму. У світогляді і практичній діяльності «вождя» певною мірою, на його думку, виявилися усі суперечності і особливості «російської душі».

Оригінальним підходом до розв'язання традиційних проблем російської соціально-філософської думки є погляди Миколи Федоровича Фйодорова (1829-1903 pp.). Так, аналізуючи суспільство і його історичне минуле, Фйодоров характеризував його як неперервний ланцюг винищення одних народів іншими, витіснення старшого покоління молодшим, як сукупність відношень, просякнутим духом ворожості. Це, гадає він, є результатом залежності людини від природи, підпорядкованої законам скінченності й смерті. У таких умовах кожна окрема людина вимушена розв'язувати, перш за все, проблеми самозбереження, що неминуче приводить до її самоізоляції.

На його думку, суспільний лад, який базується на подвійному егоїзмі, є «зооморфним», «неповноліттям» людства. Щоб людство змогло подолати свій аморальний стан, воно повинно побачити, перш за все, свого головного ворога в особі стихійних сил природи й об'єднатись для боротьби з ними. Основу цього Фйодоров бачив у моральному обов'язку синів і доньок людства, у такому ставленні до своїх «пращурів», «батьків», до всіх померлих, яке полягає у «воскресінні», у поверненні життя, що відібране у них іншими людьми в процесі боротьби чи з іншими людьми, чи з природою, чи внаслідок воєн, голоду або природних стихій.

Ще один із представників суспільно-філософської думки цього періоду Євген Миколайович Трубецькой (1863-1920 pp.) прагне ввести в політику такі поняття, як «етика», «совість» та «гідність». Ігнорування та забуття цих понять загрожує Росії катастрофою. С.Трубецькой виступає за правову державу, за те, щоб демократичні начала було включено в конституційні норми. Поєднання цих начал, на його думку, зумовить життєдіяльність держави, яка буде побудована на них. Перед Росією стоїть завдання-«перетворити демократизм із рослини дикої в рослину культурну».

Цікавими поглядами щодо розвитку історії, суспільства є думки, висловлені у працях Костянтина Миколайовича Леонтьева (1831-1891 pp.). На думку К.Леонтьева, як і М.Достоєвського, красу слід визнати загальним критерієм оцінки явищ навколишнього світу. У соціокультурній сфері пріоритетною цінністю слід вважати різноманітність національних культур, їх несхожість між собою, що досягається на етапі найвищого розвитку.

До теорії культурно-історичних типів М.Данилевського Л.Леонтьєв робить суттєве доповнення, що має есхатологічне забарвлення: людство житиме до того часу, доки буде здатним до розвитку самобутніх національних культур. Уніфікація людського буття, поява подібних рис в суспільно-політичній, моральній, побутовій та ін. сферах є ознакою не тільки послаблення внутрішніх життєвих сил різних народів, їх рухом до стадії занепаду, але й наближенням усього людства до загибелі.

Велику увагу проблемам сім'ї, шлюбу, релігії та християнства приділив Василь Васильович Розанов (1856-1919 pp.). Це було не тільки теоретизування навколо названих проблем, але і його роздуми про власну долю та своє життя.

Роздуми Розанова про сім'ю привели його до пошуку справжнього або, як він висловлювався, «релігійного», «священного» обгрунтування сім'ї. Результатом цих шукань стали такі його висновки: священною субстанцією сім'ї може бути тільки релігійне усвідомлена стать. На думку Розанова, стать для людини це не функція, не орган, а всеохоплюючий принцип життя. Смерть є феноменом втрати людиною статі, свого роду, кастрацією світу.

Стать для Розанова - це одночасно і теїстичний, і космологічний початок. Зв'язок статі з Богом є, на його думку, потаємним ядром старого Завіту і всіх давніх релігій. У всякому випадку, саме звідси виводить Розанов святість і непохитність сім'ї.