46.Філософія середньовічного сходу.

Стосовно Близького Сходу слід назвати такі основні напрями арабської та єврейської філософії: 1) релігійну метафізику; 2) містичну течію, представлену вченням Кабали і послідовниками неоплатонізму; 3) арістотелізм. Найбільш відомими мислителями цього періоду були: Абу Алі Ібн-Сіна (Авіценна) і Ібн-Рушд (Аверроес).

Авіценна народився в містечку Афшані близько Бухари. Його наукова діяльність проходила в Бухарі і в Ірані. В Ірані він познайомився з Біруні - знаменитим вченим того часу.

Він вважав, що світ матеріальний, вічний. Світ виник не по волі бога, а в силу певної необхідності. Авіценна розвивав далі матеріалістичні елементи філософії Арістотеля. Він заперечує ідею існування порожнечі, простору поза матерією, доказує нерозривність форми і матерії, підкреслюючи, що тілесна форма існує в самій матерії і незалежно від неї існувати не може.

Авіценна пішов далі Арістотеля і в питанні пояснення явищ руху. Так на відміну від Арістотеля, він визнавав внутрішній рух, який здійснюється неперервно і не залежить від першопоштовху. Авіценна залишив для нащадків біля 20 робіт з медицини. Світову славу принесла йому книга “Канон лікарської науки”. Вона була енциклопедичним зводом медичних знань стародавнього світу, а також знань з медицини, відомих на час життя і діяльності Авіценни.

Значне місце у книзі відведено питаням гігієни, охорони здоров’я, дієти, а також педіатрії.

Авіценна описав клініку ряду хвороб, зокрема, чуми, діабету, лихоманки. При цьому причину їх винекнення Авіценна бачив у існуванні певних мікробів, а не у впливі якихось духів.

На захист філософії Авіценни та з критикою догматичних принципів ісламу виступив Ібн-Рушд (Аверроес). Він жив і творив у період розквіту арабської культури на мусульманському Заході в країнах, що розташовувались на території сучасної Іспанії.

Він став відомим своїми коментарями до праць Арістотеля. Ібн-Рушд звільняв праці Арістотеля від нашарувань неоплатонізму.

У філософській системі Ібн-Рушда, як і в Авіценни, бог визнається як необхідне буття, але він нездатний створити чогось, щоби не існувало і розвивалось за своїми внутрішніми законами.

Ібн-Рушд долає арістотелівський відрив форми від матерії, обгрунтовує єдність матерії і форми. Матерією він вважав внутрішній зміст тілесних речей, а формою їх зовнішній прояв. Відкидаючи акт творіння світу богом з “нічого”, він доводить, що матерія існує вічно, вона нестворювана і незнищувана.

Відстоюючи вічність матерії, Ібн-Рушд визнає і вічність руху, а також говорить про час, що є результатом руху матерії.

Пізнання, вчить він, починається із сприйняття речей, їх окремих якостей і кількостей. Розум, спираючись на дані відчуттів, осягає сутність речей, виражаючи їх у поняттях. Ібн-Рушд висловив думку про необхідність розрізнення філософської і богословської істин, тобто розробив вчення про двоїсту істину.

47.Філософія нового часу.Проблема методу пізнання в філософії нового часу.

На кінець XVI -початок XVII ст. в рамках феодального суспільства буржуазні виробничі відносини розвинулись настільки, що ставали можливими спроби буржуазії політично оформити переворот, який фактично уже відбувався в економіці.

Видатним представником філософії Нового часу є англійський вчений Ф. Бекон (1561-1626 рр.). У своєму головному творі “Новий Органон” (свого часу Арістотель написав працю “Органон”) Ф. Бекон заклав фундамент матеріалістичного розуміння природи, яке спирається на досвід. Він також закликав при вивченні природи користуватись індуктивним методом, тобто методом сходження людської думки від одиничного до загального, при якому на підставі знання про окреме спостереження робиться висновок про загальне. Основою цього методу є перехід від спостереження окремих фактів і явищ до встановлення загальних правил і законів.

Ф. Бекон вважав, що людина, її розум у принципі здатні пізнати об’єктивний матеріальний світ. Але він механістично уявляв істину як “точне”, дзеркальне відображення предметів і процесів природи. Він стверджував також, що дійсному пізнанню світу заважають ряд таких причин, які він назвав “ідолами” або “привидами” (примарами). Таких “ідолів” є чотири групи: 1) “привиди роду”, що пов’язані із недосконалістю самого людського розуму. З цього приводу Ф. Бекон зауважує: ”Розум людини уподібнюється нерівному дзеркалу, яке домішуючи до природи речей свою природу, відображає речі у спотвореному і викривленому вигляді”; 2) “привиди печери” - це спотворення, які мають своїм джерелом індивідуальні особливості розуму кожної окремої людини; 3) “привиди площі”, які є результатом спілкування людей, внаслідок якого людям нав’язуються ті чи інші помилкові, але такі, що увійшли в свідомість людини, уявлення; 4) “привиди театру”, які є результатом сліпої віри людей у авторитети, у традиції.

Другим відомим представником філософії Нового часу був Р. Декарт (1596-1650 рр.). Його філософія складається із двох відносно самостійних частин: натурфілософії (“фізики”), в якій Декарт дотримується позицій матеріалізму, і гносеології, що грунтується на раціоналізмі і в якій Декарт виступає як суб’єктивний ідеаліст. У натурфілософії Р. Декарт спирається на положення і факти природничих наук, зокрема медицини. Р. Декарт увів у медицину і філософію ідею та поняття рефлексу як регулятивно-відображувального взаємозв’язку організму з навколишнім середовищем.

Однак у теорії пізнання він намагається суто вивідним шляхом віднайти основні принципи буття і пізнання. У своїй основній праці “Міркування про метод” Декарт ставить перед філософією мету: 1) знайти і зробити такі достовірні вихідні принципи, з яких можна було б шляхом дедуктивного методу вивести всі інші положення і принципи філософії; 2) допомогти людству позбутися тих хибних уявлень, у які загрузла його свідомість.

Основна риса філософії Декарта - дуалізм. Він визнає існування двох рівноправних і незалежних субстанцій світу: матеріальної з властивістю протяжності і нематеральної з властивістю мислення.

Якщо Ф. Бекон апелює до емпірії, то Р. Декарт стоїть у джерел раціоналізму. Він прихильник вчення про природжені ідеї. До них Декарт відносить, зокрема, ідею бога як наддосконалу істоту, ідею числа, фігури, різного роду аксіоми.