55. Західноєвропейська філософія кінця хіх-хх століть.

Розвиток соціально-філософської думки в другій половині XIX - початку XX століть в Західній Європі пов'язаний із такими іменами, як: О.Конт, Алексіє де Токвіль, Дж.Мілль, Г.Спенсер, М.Вебер, Ф.Ніцше та ін.

Огюст Конт (1798-1857 pp.) - французький вчений, один із основоположників філософії позитивізму та теоретичної соціології. Услід за Сен-Сімоном О.Конт розвинув ідею так званих трьох стадій інтелектуальної еволюції людства, які визначають кінець-кінцем весь його розвиток. На першій (теологічній) стадії всі явища пояснюються на грунті релігійних уявлень. Друга (метафізична) стадія змінює надприродні факти у поясненні природи сутностями, причинами. Завдання цієї стадії критичне, руйнівне. Вона готує останню стадію - позитивну, або наукову, на якій виникає вчення про суспільство - соціологія, що сприяє його раціональній організації.

Соціологія О.Конта поділяється на соціальну статику, що має справу із сталими (природними) умовами існування будь-якого суспільного ладу, і соціальну динаміку, що вивчає природні закони суспільного розвитку.

Основним твором О.Конта є «Курс позитивної філософії». Вона просякнута духом релігійності та містицизму. В ролі «соціальної фізики» соціологія повинна, на думку О.Конта, обгрунтувати наукову політику, примирюючи між собою принципи «порядку» й «прогресу». Цим самим соціологія виступає як «позитивна мораль», яка стосується не індивіда, а людства в цілому. О.Конт проголосив створення «нової релігії» людства, детально змальовуючи її культ і катехизис.

Принципове значення для розвитку суспільно-політичної думки мали вчення мислителів другої половини XIX ст. - французького вченого Алексіса де Токвіля (1806-1859 pp.) і англійського теоретика Дж.Стюарта Мілля (1806-1873 pp.). У книзі «Демократія в Америці» та інших працях Токвіль висловив такі ідеї суспільно-політичного характеру: вірогідності конфлікту між політичною рівністю і політичною свободою в демократичному суспільстві як наслідку демократичного індивідуалізму й розпорошеності; взаємозв'язку процесів централізації й децентралізації, соціальної залежності й свободи; відчуження та участі населення в політичному житті; можливості подолання деспотизму через свідоме культивування мистецтва добровільної політики й соціальної кооперації; створення вільних інститутів місцевого самоврядування й добровільних політичних і громадських асоціацій.

Подібно до Токвіля, Мілль присвятив свою наукову діяльність пошукам способів подолання тиранії меншості. Вирішення цієї проблеми він убачав у створенні системи традиційного представництва, котра урівнювала б широку участь населення в політичному житті з благодійним впливом інтелектуальної та ідеальної еліти. Окрім того, Мілль обстоював захист законом індивідуальної свободи, пропагував активну захисну роль держави щодо суспільства.

Під впливом філософії О.Конта та Мілля розвивались суспільно-політичні погляди Г.Спенсера. Г.Спенсер (1820-1903 pp.) - англійський філософ і соціолог. Особливістю його поглядів є те, що в них поєднані загальні принципи позитивістської філософії, які викладені раніше Контом і Міллем, з ідеєю еволюції, яку він розумів чисто механічно. Позитивізм Спенсера поєднує в собі агностицизм із стихійно-матеріалістичним підходом до окремих проблем спеціальних наук. У соціальній концепції Г.Спенсера ідеалістичне розуміння рушійних сил суспільства, ворожість соціалізмові і апологетика капіталізму уживаються із прагненням розробити соціологію як науку та визнанням закономірного характеру соціальної еволюції.

На межі ХІХ-ХХ ст.ст. суттєвий внесок - Макс Вебер (1864-1920 pp.) у своїх працях «Аграрна історія Стародавнього світу», «Протестантська етика і дух капіталізму» та «Господарство і суспільстві» Іиіслонин погляди на політику як на прагнення до участі у владі чи здійснення впливу на її поділ, а також на державу, як на спосіб папушити над людьми, що спирається на легітимне насилля. Вчений висуну» гри типи легітимного панування: раціонально-легальний (правоті держава); традиційний (заснований на традиційно існуючих порядках і системі влади); харизматичний (відданість певній особі, керівникові на основі властивого цій людині священого дару -харизму чи доблесті). Вебер значну увагу приділив бюрократії як апаратові влади, якій властиві такі особливості: керівництво офіційними справами відбувається незмінними методами; вирішення їх спирається на визначений комплекс установлених норм і принципів, які визначають обов'язки кожної особи; функціонер має владу не завдяки індивідуальним якостям, а дякуючи своєму місцю в ієрархії влади.

Ф.Ніцше (1844-1900 pp.) - німецький філософ, поет і музикант, яскрава і трагічна фігура ірраціоналізму. Творча діяльність його обірвалась у 1900 р. у зв'язку із душевною хворобою. Ф.Ніцше стояв біля витоків «філософії життя». На початку своєї діяльності Ф.Ніцше захоплювався класичною філологією та філософією Шопенгауера.

Під кінець 70-х років Ніцше відходить від Шопенгауера. Песимізм останнього розглядає як прояв «декаденства». Відходить він і від Вагнера, в якому бачив поєднання німецького націоналізму і романтичного християнства. У праці «Людське, занадто людське» (1878 р.) піддає критиці основи західноєвропейської культури.

У 1880 р. у поглядах Ф.Ніцше настала різка переміна. У своєму вченні він став поєднувати ідеї «волі до влади», «надлюдини» і «вічного повернення». Ф.Ніцше прагне створити працю, у якій хоче найповніше викласти свої філософські погляди. Але із задумів встиг завершити тільки першу книгу цієї праці за назвою «Антихрист» (1888р.). Пізніше нічого не написав. ......,

Сучасні дослідники з різних сторін характеризують творчість Ф.Ніцше. Ми торкнемось тільки його основних філософських концепцій. Ф.Ніцше дотримувався ідеї про «неперервну» війну в природі. Така думка сформувалась у нього під впливом вчення Ламарка та Дарвіна. Іншою його концепцією є вчення про «надлюдину». Вона могла в нього появитись під впливом соціал-дарвінізму XIX ст. Природний добір, на думку Ніцше, сприяє виживанню далеко не кращих, а «найгірших» представників людського роду. Вони вміють пристосовуватись і беруть числом та хитрістю. «Надлюдина», на думку Ф.Ніцше, це тільки щасливий виняток, а не результат еволюції.

Може скластись враження про те, що Ф.Ніцше ненавидить християнство, зокрема такі його принципи як «страждання» і «милосердя». Насправді, він протиставляв ці поняття. Страждання, на його думку, сприяє «самовизначенню», тобто отриманню людиною влади над собою. Саме про таку волю до влади як про самоволодіння, а не про «владу» над людським стадом вів мову Ф.Ніцше у своїх працях.

«Надлюдина» Ф.Ніцше протиставлялась ним «сучасній людині». Не випадково він писав: «Мій день буде післязавтра». Але це його «післязавтра» наступило уже в гітлерівській Німеччині. Саме тут філософські ідеї Ніцше було переведено на мову лозунгів і повсякденних уявлень.