7.2. Мова і ноосфера.

Ноосфера (гр. νόος ‘розум’ і σφαῖρα ‘сфера’) – це гіпотетично найвища стадія біологічної сфери планети, яка є наслідком суспільного та інтелектуального розвитку людства.

Поняття ноосфери було запропоноване французькими вченими: математиком Едуардом Леруа (1870-1954) та відомим палеонтологом і філософом Пьером Тейяром де Шарденом (1881 – 1955) , які тлумачили ноосферу як «мислячу оболонку» планети. На думку Шардена, кінцевим результатом розвитку ноосфери має бути злиття з Богом.

Ідеї Леруа і Шардена, своєю чергою, ґрунтувались на лекціях з геохімії нашого видатного співвітчизника В.І.Вернадського (1863-1945), який той у 1922-1923 рр. читав у Сорбоні. Згідно вченню В.І.Вернадського, «у біосфері існує неабияка геологічна, можливо, космічна сила, планетна дія якої зазвичай не береться до уваги в уявленнях про космос … Ця сила є розум людини».

Учення про ноосферу увібрало та об’єднало відразу десятки філософських, теологічних та наукових підходів від давнини до сучасності, в основі яких – пошуку єдності світу в усіх проявах його існування.

Не буде перебільшенням висновок про те, що найбільший внесок у наукове доведення планетарної єдності людства зробив саме В.І.Вернадський, який ідею єдності фізичної цілісності Природи і людського розуму пов’язав із перспективами соціальних змін, утворенням єдиного державного устрою для усього людства. “Ясно, що створення такої єдності є необхідною умовою організованості ноосфери, і до цього людство неминуче прийде” (Вернадский 1988: 82). Показово, що про єдиний державний устрій для усіх людей світу мріяв також і В. фон Гумбольдт.

Залишається тільки дивуватися тому, як в часи розквіту сталінізму радянському вченому вдалося висловлювати думки про планетарно-космічну сферу розуму, які, відверто кажучи, і сьогодні більшістю сприймаються як фантастичні. Вражає й відверта наївність генія, який у березні 1943 року в телеграмі Сталіну з нагоди одержання державної премії пише таке: «Наше дело правое, и сейчас стихийно совпадает с наступлением ноосферы – основы исторического процесса, когда ум человека становится огромной геологической планетной силой».

Мові на рівні ноосфери В.І.Вернадський відводив особливу роль, називаючи її “енергією людської культури” (Вернадський 1988: 132). Доречно припустити, що це не просто чергова романтична метафора про мову. Вернадський – представник передусім природничих наукових знань, а енергія – поняття фізичне. Одиниці мови теж мають енергетичні хвилі, поля, що разом з іншими властивостями робить мову унікальним засобом впливу на свідомість та підсвідомість. Це є предметом окремої суміжної галузі – енергетичної лінгвістики, яка тільки народжується.

В якості робочої гіпотези висуваємо припущення про те, що мова на рівні ноосфери існує у вигляді загального когнітивно-семантичного континууму, який розчинено в конкретних мовах світу. Те саме можна сказати й про інші семіотичні та культурні системи, які мають власні мови, які тем не менше підкоряються спільним законам.

Ноосферний рівень як організуюча та об’єднуюча сила планетарної людської свідомості є базисним для когнітивної діяльності та концептуалізації світу; когнітивно-семантичний континуум, у свою чергу, є джерелом мовної діяльності, латентним еталоном такої діяльності, а відтак можливою системою-посередником між мовами світу як справжня скарбниця загальних ментальних смислів Універсуму.

Спроби безпосередньої матеріальної репрезентації когнітивно-семантичного континууму даремні. Це інший, метафізичний спосіб буття свідомості, де ключовим моментом є розуміння наявності ментально-інформаційного поля Всесвіту, що мовникам слід прийняти так само, як це зробили представники інших наук та форм знань. Прийнявши це, набагато складнішим завданням є переконливе доведення органічного співіснування концептуальної та мовної реальностей для вираження цього інформаційного поля. Непростим це завдання видається й тому, що в сучасній науці іще відсутня цілісна теорія взаємозв’язку мови і свідомості, що змушує користуватися лише умоглядними постулатами.

Для вирішення поставленого завдання спробуємо піти наступним достатньо простим шляхом. По-перше, треба припустити, що сфера людського розуму, в тому числі й на найвищому (=ноосферному) рівні, та мовна семантика оперують принципово, а не формально, спільними змістовими одиницями і категоріями. По-друге, лінгвістичними двійниками квантів ментальної інформації є змістові мовні одиниці та їхні угруповання, які за принципами будови, системною ієрархією на всіх рівнях (сло́ва – лексико-семантичних груп – мовних картин світу) є симетричними, або ж ізоморфними загальному устрою світу, космосу, ноосфері.

Найдрібнішими змістовими одиницями, своєрідними атомами когнітивно-семантичного і одночасно концептуального простору логічно визнати семи. Загальноприйнятим для лінгвістики вже є положення про те, що семи (від гр. sema ‘знак’) виступають в якості найдрібніших компонентів смислів слів та інших семантичних одиниць мови. Незаперечним є й те, що визнання сем в якості атомарних смислів цілком узгоджується з ідеєю взаємної подібності будови та організації (ізоморфності) мови, біологічних та, можливо, усіх інших систем, що існують на нашій планеті і в космосі.

Отже, пошук та встановлення першоелементів смислів мов, ментальностей і культур в цілому – це варіант утвердження ідеї єдності Всесвіту або ж всезагального закону симетрії. Однак тут постає питання про те, де саме і як шукати ці одвічно задані першоелементи, якими пронизані мови і культури світу. «Людина, - за словами російського математика і філософа В.В.Налімова (1910-1997) , - своєю деміургічною силою створює з них тексти, й не тільки словесні, але і колористичні, і музичні. Так виникають культури – різні варіанти світу смислів». (Налимов 1991: 230)

Прийнято вважати, що найперша аргументована європейська концепція про існування першоелементів світу та єдність для усіх людей структури мислення сягає вроджених ідей Платона, вчення Аристотеля про спільність людських понять та подібних давньогрецьких філософських суджень. Щодо наукових поглядів великих мислителів, очевидно, що це так. Однак щодо стихійного людського розуміння, яке зберігає його ментальна скарбниця – мова, то Платон виглядає геніальним ретранслятором відомих та звичних для давніх людей постулатів. Їх легко відшукати, наприклад, у так званих космогонічних міфах, які відтворюють перші спостереження людини над світом-космосом, перші спроби пояснити творіння світу та його устрій.

В цих міфах стверджується думка про виникнення космосу з хаосу (згадаймо сучасні синергетичні ідеї Іллі Пригожина про організацію порядку з хаосу). Регулюючою силою космосу був Логос (Слово, Божественна думка, Світло). Найбільш давні міфи про виникнення Всесвіту – це вчення про чотири першоелементи буття: воду, вогонь, землю, повітря. Крім того, в світі існують стихії, що позбавлені речей: простір, час, душа, розум. Як доводять мовознавці, вивчаючи взаємодію значень слів індоєвропейських мов, ці стихії співвідносні з першоелементами буття: земля співвідноситься із часом, вода з простором, вогонь з душею, повітря – з розумом. Кожний з цих елементів поводить себе по-різному, що також відбито в мові. Так, час уявлявся давнім людям то як рідина (час тече), то як еластична річ (час тягнеться), то як істота, що може літати (час летить), то як інша жива субстанція (час не чекає, поспішає, жене…). (Маслова 2004: 132). Подібні давні мовні метафори є константами майже усіх сучасних європейських мов. Кожен з цих першоелементів виконував певні функції, що також знаходимо в мовах. В санскриті, наприклад, було 35 назв вогню, 34 – води, 37 – сонця, 26 – вітру і т. д.

Традиційно в мовознавці, культурології, етнології, інших науках про людину вивчаються особливості варіювання та вираження культурних констант в різних національних спільнотах у різні історичні часи розвитку. Мова – тільки один, напевно, найважливіший спосіб фіксації таких констант. Загальновідомо, що міфологема вогню пов’язана з культом Сонця. Значимість сонця як символу відбиває, наприклад, англійська назва неділі – Sunday (букв. ‘день сонця’). Європейські та інші мови мають величезну кількість сталих порівнянь, метафор, які яскраво підтверджують поклоніння Сонцю у наших предків. Більшість мов зберігає стерту персоніфікацію сонця, яка для пранародів була абсолютно природною та щирою: сонце встає, сідає, пригріває, іде на літо, сходить, заходить. І більш сучасні: сонце посміхається, обіймає теплом; пор. англ. Sun smiles, embraces with warmth.

Сонце як символічний центр та серце Космосу у більшості культур – провідник енергії сили, що відносить цю назву до чоловічого роду. В інших культурах – це слово пов’язується з народженням, жіночим началом й відповідно мовним родом. У світі артефактів також знайдемо безліч «земних» втілень сонця: від форми тарілок, млинців, прикрас – до курганів, що мали бути круглими, як сонце, або ж навіть планування цілих міст.

Найголовнішим є те, що ці народні символи, мовні чи немовні за способом вираження, не є мертвими надгробними пам’ятниками минулим поколінням. Цілком зрозуміло, що вже не так активно і дієво , як раніше, але ж вони продовжують випромінювати своє світло, пробиваючи його через нові символи нових епох, нових світобачень тощо.

У попередніх розділах вже йшлося про те, що символи, будучи константно-онтологічними сутностями ментальності, є найяскравішими втіленнями архетипів, які, очевидно, посідають перше місце серед інших рекурсивних алгоритмів, які діють в мовах і культурах світу. Архетипи (праобрази) характеризують особливості сприймання та осмислення світу на елементарному і водночас фундаментальному рівні людської свідомості. Ще задовго до К.Юнга Платон називав ці феномени людської свідомості «вічними ейдосами», а пізніше Данте – «вказівниками буття», «дороговказними образами». У Августина Блаженного – це одвічний образ, що лежить в основі людського пізнання. (Современная западная философия 1991: 28-29). Так чи інакше йдеться про «первісні образи, позачасові схеми, одвічно задані формули» (Т.Манн), ті самі першоелементи свідомості-буття, які так старанно намагаються відшукати в мові та мисленні. І це вже не першоцеглинки Космосу у розумінні Платона або творців давніх міфів. Це системна субстанція Універсуму, загальна Lingua Mentalis, зібрання усіх основних смислів, які здатні зводити химерне, хаотичне до упорядкованого та зрозумілого, що слугує критерієм наявності об’єднуючого чинника світу природи і свідомості.

Найбільшого розповсюдження набуло, зокрема, картезіанське вчення про всезагальну мову мислення (Lingua Mentalis) завдяки чіткості та прозорості викладення ідей про наявність універсальних знань у космогенічному просторі. Ці прості не за природою, а за принципом ідеї Рене Декарт (1596-1650) розглядає як вроджені у двох смислах: по-перше, завдяки здатності розуму їх відтворювати, а по-друге, в смислі незалежності розуму від зовніх подразників. Завдання філосова полягає в тому, щоби звести усе химерне до ясної універсальної ідеї як надійного критерію самої унверсальної ідеї.

Більш конкретне та наближене до спроб сучасних вчених завдання поставив перед собою Г.Лейбниць (1646-1716), який намагався створити першу штучну раціональну мову на базі латини. Розробка такої мови базується на твердженні про те, що усі людські думки цілком розкладаються на нечисельні, ніби первинні елементи. Як писав сам філософ, «… можна придумати певний алфавіт людських думок, і за допомогою комбінацій літер цього алфавіту та аналізу слів, з нього складених ... все може бути і відкрито і вирішино». (Лейбниц 1984: 414) На практиці Лейбниць логічно розщеплює одиниці мови на семантично неподільні первинні «терми», такі як ’суще’, ’існуюче’, ’індивідум’, ’цей’, ’той’, ’я’, ’те, що має протяжність’, ’те, що мислить’ і т.ін. Мова Лейбниця – це адаптований варіант звичайної мови, але побудована за законами “алгебри мислення”. Погодимось із геніальністю та простотою прагнень геніального німецького філософа доби раціоналізму ХУІІ ст. Запропонована ним модель штучної мови є способом утвердження його метафізичної концепції – «монадології». За ученням Лейбниця, основою існуючих явищ, або феноменів, є прості субстанції – монади, які створено Богом. Усі монади елементарні і не мають частин; їх безліч. Монади мають якості, які відрізняють одну монаду від іншої: двох абсолютно тотожних монад немає, що і забезпечує безкінечну різноманітність світу феноменів.

Як же це схоже на те, що являє собою розмаїття мов і культур! Не випадково ідеї Лейбніця, як магніт, привертають увагу сучасних дослідників. Серед них талановитий австралійській мовознавець польського походження Анна Вежбицька (народ. 1938 р.).

А.Вежбицька, відштовхуючись від ідей Лейбниця, мову мислення розглядає як репрезентативну систему, яка організована у вигляді сукупності “семантичних примітивів”, в її термінології, що є універсальними для усього людства, незалежно від культури та мови. Проте на відміну від Лейбниця та інших однодумців у пошуках Lingua Mentalis набір лексичних універсалій (=семантичних примітивів) дослідниця намагається віднайти шляхом аналізу живих існуючих мов світу. “Я думаю, - пише вона, - що цей універсальний набір примітивів може бути одержаний лише методом проб і помилок, у результаті досліджень із зіставної семантики в різних культурах”. (Вежбицкая 1997: 297).

На практиці Вежбицька наводить різну кількість примітивів, які охоплюють, наприклад, такі «метапредикати», як ’якщо’, ’не’, ’знати’, ’думати’, ’великий’, ’маленький’, ’вид’, ’частина’ і т.д. Якісний та кількісний склад таких універсалій задовольнити не може нікого, в тому числі й саму авторку. Більш продуктивною, на наш погляд, є позиція російського мовознавеця Ю.Д.Апресян (1930-??), який для для можливості опису семантики на універсальному (в нього – глибинному) та кроскультурному рівнях пропонує використовувати штучну логічну мову, словами якої будуть справжні примітиви - квазісмисли, семантичні кварки, які не матеріалізуються словами природних людських мов. (Апресян 1994: 38). Стосовно статичних дієслів це можуть бути такі елементи, як ’хотіти’, ’бачити’, ’важити’, ’відбивати’ та под. Саме з таких примітивів-конструктів і має, на думку вченого, складатися словник універсальної семантики. Подібні міркування містяться й в працях інших вітчизняних та зарубіжних лінгвістів.

Не вступаючи в дискусію з авторами цих та інших підходів щодо визначення базисних семантичних одиниць, зазначимо наступне.

По-перше, будь-які спроби формально обмежити результати ментально-мовної діяльності закритим набором семантичних одиниць страшенно приваблюють, проте фатально приречені на невдачу. Принаймні на нинішньому етапі наукових знань та можливостей. Відомий англійський теоретик мовознавства Дж. Лайонз (нар 1932 р.) з цього приводу скептично зазначив: «Багато хто намагався (та безуспішно) знайти набір універсальних компонентів... Ті емпірічні дані, які є в наш час, скоріше спростовують, ніж підтверджують цю гіпотезу». (Лайонз 1978).

По-друге, метамову семантичної інтерпретації змістового плану природних мов слід сприймати лише як засіб представлення результатів аналізу, тому її не варто спеціально створювати. Метамова має бути просто достатньою для фіксації усіх відмінних та спільних рис порівнюваних мов. Інакше кажучи, нічого не вигадуючи, ми можемо робити те, що робили і дотепер: використовувати звичні семи (на практиці – матеріальні оболонки слів природних мов) і описувати таким чином семантичні обсяги лексем та інших змістових одиниць однієї або різних мов. Алгоритми та методи опису будуть різними залежно від мети дослідження, обсягу матеріалу, кількісно-якісного складу мов тощо.

Нарешті, по-третє, в усіх концепціях про семантичні примітиви (кварки, множинники, конструкти, etc.) найбільш плідною в цілому та для визначення еталону міжмовного порівняння (tertium comparationis), зокрема, є припущення існування (все)загального концептуального базису, який в кожній мові має своєрідне втілення, свій «дух» і власне вербальне обличчя. Наявність такого загальномовного базису, в свою чергу, є вираженням давньої та спільної практично для усіх філософських і теософських теорій ідеї про єдність Космосу, фізичного та метафізичного світів, ідеї про Абсолют в кантівському розумінні як необмеженого буття і першооснови світу.

Отже, універсальні смислові елементи у вигляді сем чи інших першоелементів існують, створюють неповторні поєднання, подібно до комбінаторики музичних нот, і на основі таких необмежених смислових варіацій виникають мовні одиниці, слова, національні мовні і культурні коди, картини світу. Питання в іншому – де і яким чином можна виявити такі першоелементи, які розчинено в ноосфері?

Для відповіді на це питання доцільно скористатись іще одним припущенням щодо співвідношення макро- та мікросвітів. Рівень макрокосму (у нас це ноосфера, втіленням якої є когнітивно-семантичний континуум у вигляді універсальних квантів інформації) та мікрокосму (у вигляді мовної свідомості носіїв конкретних національних мов), за законами космології та метафізики, мають ізоморфні відношення: “земний”, фізичний вимір речей є зменшеним дзеркальним відбиттям будови Універсуму. Причому найбільш прозоро загальну будову найвищого рівня у зменшеній копії нижчого можна побачити на початковому, не ускладненому етапі розвитку останнього. Саме тому зрізи клітин та ембріонів використовують для унаочнення схем їхньої ізоморфності до будови багатьох інших субстанцій, включаючи сонячну систему і Всесвіт. Саме так зникає відмінність між верхом і низом у світі невагомості, між Північчю і Півднем як крайніми точками географічних координат, які є взаємовимірними абсолютами.

У сенсі сказаного цілком логічним буде наступне твердження: склад та змістове наповнення універсальних семантичних елементів має бути в принципі взаємоподібним для: 1) протокультур і прамов як початкових базисів розвитку мов і культур та для 2) когнітивно-семантичного континууму як цілісного та одвічного інформаційного поля на ноосферному рівні існування. Це те, що з’єднує, робить принципово однаковим і неподільним найнижче і найвище, початок і кінець, діахронію і синхронію мовної свідомості як феномену свідомості-реальності, що також існують як симбіоз і неподільне ціле.

Найпростішим доказом зазначеного положення є звернення до будь-яких слів, наприклад, слов’янських мов, які розвинули цікаві семантичні розгалуження з генетично однакових коренів і спільних сем, котрі пізніше утворили різні комбінації, проте у межах первинно запрограмованих семантичних меж. Так, із псл. *tQkja в різних слов’янських мовах розвинулися різні значення, що все одно зберігають первісну сему ’скупчення’ (краплинок води): рос. туча, польськ., в.луж., н.луж. – tęcza, tučel, tuča (’веселка’); і навіть сербськ. тűча у значенні ’бійка’ імпліцитно зберігає семантику скупчення, подібно до переносних рос. туча мух, тучи войск, воинов та под. За таким самим принципом вимальовуються семантичні мозаїки для спільноєвропейських семантичних кодів, що виростають з архетипних концептів, котрі вербалізувалися в коренях-етимонах. Так, з і-є. базового концепту БІЛЬ, що втілювався в архетипному корені * bhol- слов’янські мови розвинули значення ’біль’ та усе, що з цим пов’язане в переносних смислах: ’скурбота’, ’мука’, ’неспокій’, ’страждання’ та под.; германські мови, нібито навпаки, згрупували вторинні для слов’янського сприйняття значення: ’мука’, ’скурбота’, ’зло’, ’біда’ та под. Деривати, які включають елемент первісного кореня, розвивають ці семантичні розгалуження: д.англ. bealubenn ’смертельне поранення’, bealupons ’зла думка’, bealuspell ’злобне повідомлення, послання’; д.сакс. baludad ’ поганий вчинок’ → ’гріх’, baluspraka ’зла промова’, baluuuerk ’зла справа’ та ін. Очерки по сравнительной семасиологии германских, балтийских и славянских языков / А.П.Непокупный, Н.Н.Быховец, В.А.Пономаренко и др. – К.: Довіра, 2005, с. 194-211.

Смислові нюанси, відмінності та подібності між “словами-родичами” та їх похідними в різних індоєвропейських мовах – це окремі міні-мапи фрагментів мовних картин світу, основу яких складають ключові смисли (архетипні системи концептів) базисних семантичних полів: протокультурного та одночасно ноосферного, де останнє – зона, що відкрита для збагачення, поглиблення та розширення за рахунок розвитку людства.

Щодо індоєвропейських мов, то неоціненну інформацію в сенсі сказаного має фундаментальна праця Т.В.Гамкрелідзе та Вяч.Вс. Іванова “Індоєвропейська мова та індоєвропейці” (1984), друга частина якої – це реконструйований семантичний словник спільноєвропейської прамови. Тут, наприклад, можна знайти декілька індоєвропейських позначень ’здоров’я’, одне з яких пов’язане з коренем *sol-(u-), який передавав концепт ЦІЛЕ (ЦІЛИЙ). Рефлекси саме цього кореня (семи і концепту) відбито практично в усіх європейських мовах. Пор.: гот. hails ’здоровий, цілий’ , un-hails ’нездоровий’; д. англ. hal ’цілий, неушкоджений’, unhal ’хворий, слабкий’; д.ісл. heill ’цілий, неушкоджений’ і т.д. Подібна картина спостерігається і в сучасних мовах, де англ. hole і як варіант whole ’цілий’ мають низку інших значень, які так чи інакше конкретизують ключовий компонент смислу; нім. Heil в сучасній мові – це ’благополуччя, спасіння, щастя’, а також ’цілий, здоровий’, ’той, що видужав, врятувався’, що рефлекторно відбиває концепт цілісності, здоров’я людини. Цікавими є німецькі похідні: Heiler ’цілитель’, heilig(Adj.) ’святий, священий’, Heilige(Sub.) ’святий’. Тому не випадково з ХУІІІ ст. стають популярними вигуки, в яких побажання щастя - це heil! Heil dir! Heil sei dir! . Щось подібне відбулося і з англ. hail в значенні вітання, побажання здоров’я, з якого згодом сформувався сучасний популярний вигук Hi!, який вже майже набув інтернаціонального характеру.

Зрештою, сучасне англ. health ’здоров’я’, ’цілюща сила’, ’процвітання, благополуччя’ є одним з словотвірно-фонетичних відгалужень і.-є. кореня, що розглядається. З цим етимоном пов’язаний і розвиток усіх численних слов’янських похідних від псл. *cělъ, що асіцюювалося із концептом ЦІЛИЙ, тобто таким, що, за висновком Т.В.Топорова, є ’не ушкодженим у фізичному або духовному планах’. Саме в цьому напрямку фіксується семантичний розвиток давньоруського та сучасних східнослов’янських відповідників на позначення цілого: ’здоровий’, ’не ушкоджений’, ’ясний, світлий’ (про розум), ’чистий’, ’цілющий’ (звідси – цілитель та похідні), ’справжній’ та багато інших, про що свідчать виявлені дослідниками мовні факти цих та інших слов’янських мов.

Семи, таким чином, виконують функцію кварків (у фізиці – це те, що склеює), з одного боку, у самій системі мовної семантики, коли перекидаються смислові містки між різними мовними одиницями; з іншого боку, - між мовами світу та когнітивно-семантичною сферою у вимірі планетарної свідомості. Комбінаторика сем видозмінює семантику мовних одиниць, слугуючи основою будь-яких семантичних змін в мовах, подібно до хромосомної комбінаторики на рівні ДНК.

Отже, ми знову повертаємося до проблеми універсальних смислів, архетипних концептів, які рекурсивно, за законами аналогії (фракталів), тобто тими самими законами, що діють у фізиці, біології, математиці, інших науках, скеровують моделювання усіх можливих семантичних відношень мовних одиниць і мов і культур у цілому на різних етапах еволюції та в кожний момент їхнього сучасного стану і майбутнього розвитку.

Щодо питання про кількісну обмеженість елементарних семантичних елементів та одночасно найпростіших ментальних концептів, то його не варто сприймати буквально. Підрахувати можна те, що має певні межі. Не випадково кількість зірок на небі астрономи рахують, поділивши небесний простір на квадрати. І ніколи не роблять при цьому остаточних висновків. Відповідно ми можемо підрахувати семний склад виокремлених мовних зон: лексем, тематичних і лексико-семантичних груп, полів і то приблизно - без точного урахування імпліцитних або ж інших „блукаючих” сем. Однак це теж будуть базові семантичні одиниці, якими оперує мова і свідомість.

Доцільно також зауважити, що вчені сьогодні намагаються довести, що саме значення, а не синтаксичні структури, як у теорії Н.Хомського, мають бути найпершими генеративними компонентами мовної діяльності людини і що фонологія, синтаксис та лексична семантика є відносно самостійними генеративними системами, які пов’язані між собою інтерфейсами.

Окрема і надзвичайно захоплююча тема пов’язана з проявами загальних механізмів відтворення (рекурсії) не тільки в мові, а й в цілісності мови (Слова) з іншими знаками в семіотичному вимірі Універсуму. Цікавими, зокрема, є спостереження сучасного французького католицького теолога і мислителя Аніки де Сузнель, яка прийшла до усвідомлення глибокої аналогії між схемою людського тіла і Деревом життя. Ця аналогія простежується й у давньоєврейських назвах частин тіла, словах, елементи яких мали й певні цифрові (кабалістичні) символи. У книзі «Символіка людського тіла» ( Пер. з фр. – К., 2003) авторка намагається довести взаємозв’язок словесних і цифрових позначень щодо людського тіла із божественною цілісністю Природи, яка є єдиною та безперервною субстанцією. Додамо, що підтвердженням такої єдності та цілісності є, очевидно, і потенційна здатність саме соматичної лексики розвивати широкі відгалуження багатозначності, вторинної номінації, коли відбувається ніби безкінечне продовження людини в артефактах, які її оточують: вушко голки, ніс корабля, підошва крана, ребро батареї, пальці двигуна, язичок ключа та под. В основі подібних явищ теж дія рекурсивних механізмів, які допомагають раціонально спрямувати семантичні асоціації, створити «розумні» мовні метафори, коли і без спеціальної підготовки зрозуміло, що в принципі можуть означати ті чи інші назви в різних мовах.

Отже, алгоритми відтворення, фрактальності об’єктивуються в усьому семантичному просторі конкретних мов і «мови, яка існує під усіма широтами, єдиною за своєю суттю» (Ж.Вандрієс). Мова найвищого порядку (на рівні ноосфери) це когнітивно-семантичний континуум, принципи організації якого ймовірніше за все подібні до протокультурних систем. Першоелементи смислів людських мов а пріорі взаємоперетинаються на ноосферному та протокультурному вимірах, однак ці першоелементи по-різному структуруються, комбінуються в різних національних культурах залежно від особливостей концептуального світосприйняття.

Подібно до того, як структура молекули відбиває структуру Всесвіту, так і семантична будова окремих слів, семантичних угрупувань мовних одиниць має відбивати загальні принципи мови та смислової організації інформаційного поля планети. Той самий принцип розповсюджується на культури й усі створені людиною семіотичні моделі світу. На усьому шляху від найменшого до найбільшого – рекурсивні патерни, відбитки відбитків, смисли смислів, що робить нас різними і єдиними в усі часи та в усіх способах мовної діяльності. Усе це сказано і у «Смарагдовій скрижалі»: «Те, що внизу, дорівнює тому, що вгорі, а те, що вгорі, дорівнює тому, що внизу, аби завершити чудо речі однієї».

* * *

На завершення роздумів про мови світу, особливості міжкультурної комунікації і таємниці національної свідомості хочеться наголосити на тому, що разом із процесом гармонізації Універсуму і ноосфери, ніби на противагу цьому, працюють видимі і невидимі руйнівні сили, які знищують мови, культури і цілі народи. Чого варте майже тотальне викорінення аборигенів Америки. Зараз там уживають усіх можливих заходів заради збереження хоча б тих залишків корінних індіанців, які ще лишилися.

Разом з етносом, народом вмирає мова і все, що вона закарбувала у своїй пам’яті. Професор Ліонського університету Коллет Грюнвальд пророкує, що 90% існуючих нині мов світу зникнуть до кінця ХХІ століття. В це важко і не хочеться вірити. У лютому 2006 року у паризькій штаб-квартирі ЮНЕСКО на конференції, присвяченій збереженню малих мов, також зробили сумний прогноз щодо зникнення майже половини з шести тисяч існуючих мов світу. Це в основному мови малих народів Африки, Азії і Америки, де для спілкування поширеною стали англійська, французька та інші мови. Генеральний директор ЮНЕСКО Коітіро Мацу ура скзав, що на планеті в середньому кожні два тижні вмирає одна мова. Вмирає мова – вмирає ще одне унікальне світобачення, вмирає «дух народу», яким, за Гумбольдтом, є мова.

Не повторюючи відомих речей, зауважимо лише, що поняття «духу народу» як національного творчого чинника мовних відмінностей у Гумбольдта, скоріш за все, було не таким, як ми його тлумачимо зараз через природну неможливість адекватних перекладів текстів. Німецьке Geist (за словниками Kluge, Duden) – це не тільки «дух», а й «свідомість», «розум», «розуміння», «образ думок», «погляди», «ідея», «творчий первісний принцип та святий дух як частина триєдності» та ще й інші дотичні значення, які розвинулись у німецькому еквіваленті лат. spiritus та грец. pneuma «рухоме повітря, духовний подих, душа». Те саме, до речі, сталося при перекладі дуже багатозначного давньогрецького Logos іншими мовами, зокрема під час поширення Біблії.

Гумбольдтівське розуміння «духу народу», скоріше за все, було набагато глибшим, ніж відома перекладна метафора. Це розуміння мало б враховувати усі зазначені й інші, власне філософські та теософські смисли, які так чи інакше приводять до найвищого розуміння Людини та її місця в світі Універсуму. Немає сумніву, що «дух народу» у Гумбольдта мало чим відрізняється від розуміння духу (Geist) його вчителем і другом Гегелем, який, зокрема, писав: «Самосвідомість окремого народу є носієм даного ступеня розвитку з а г а л ь н о г о д у х у в його наявному бутті і в тій об’єктивній дійсності, в яку він вкладає свою волю… У цьому відношенні той чи інший народ панує над усім світом». (Энциклопедия 1977: 370)

Думка Гегеля про панівне місце народу над усім світом, напевно, і є натяком на те, що будь-яке світобачення національного соціуму є вираженням найвищого Розуму, способом осягнути увесь світ і себе в ньому.

Саме цей панівний народний дух, або ж, говорячи сучасними поняттями, ментальна своєрідність, що виражає себе в усій палітрі концептосфер націй, і є тією основною силою, що створює дивовижне розмаїття мов і культур під одним небом загальнолюдської єдності.

Нельзя... выучить иностранный язык, не зная языка родного, нельзя стать гражданином мира, не будучи гражданином той или иной страны, нации, нельзя хоть в какой-то степени понять и узнать человечество, не зная, что такое человек не только в сегодняшнем, но и во всем том, что мы называем происхождением.

(Сергей Залыгин)

Запитання. Завдання.

1. Поясніть вашу думку щодо доцільності мови і культури світу розглядати у діалектичній єдності відмінностей.

2. Розкрийте сутність основних аксіом, на яких базується визнання єдності мовних, культурних та інших картин світу, яке створило людство.

3. Як перегукується вчення Платона про єдність Космосу і Всесвіту з наступними та сучасними філософськими і науковими концепції єдності світу? Обґрунтуйте гуманітарну цінність цих світоглядних позицій для сучасного етапу розвитку людства.

4. Що таке ноосфера? Як трактував це поняття В.І.Вернадський і чому його вчення про ноосферу набуває актуальності зараз, на початку третього тисячоліття?

5. Як ви розумієте думку В.І.Вернадського про те, що «мова – це енергія людської культури»? Про які енергетичні властивості мови йдеться?

6. На конкретних прикладах з різних мов доведіть співіснування універсальних та ідіоетнічних (національно-специфічних) явищ.

7. Якими видаються перспективи розвитку мов і культур на планеті? В чому вбачаються позитивні і негативні наслідки глобалізації в цьому відношенні? Що повинні робити кожен з нас, кожна нація і народ заради збереження своїх мов і культур?

Короткий термінологічний словник

Адаптація лінгвокультурна (лат. adaptare - пристосовувати) - пристосування представників некорінного етносу до соціального, культурного, етномовного та комунікативного середовища свого нового проживання.

Адаптація міжкультурна - досягнення представниками иекорінного етносу або іншої національності відповідності сумісності з національно-культурним середовищем нового місця проживання.

Антропогенез (гр. anthropos - людина і genesis - походження) - процес історико-еволюційного формування фізичного та соціального типу людини.

Ареали культурні (лат. аrеа - площа, простір) - зони територіального розповсюдження певних локальних культурних типів і рис. А.к. можуть охоплювати і зони міжетнічного розповсюдження певних елементів спеціалізованих культур (наприклад, ареал індо-буддійської культури).

Артефакт культурний (лат. аrtе - штучно + factus - зроблений) -втілення певної культури в конкретний матеріальний продукт: одяг, знаряддя праці, посуд та под.

Архетип (від гр. archetipos – первообраз, arhe – початок, принцип та topos – відбиток, зразок) – первісна модель психологічного несвідомого, яка впливає на сприйняття дійсності і формується на базі природних інстинктів та соціокультурних чинників.

Бар’єри комунікативні (фр. barriere - застава, перепона) - різноманітні перешкоди, труднощі, які виникають у міжособистісному та міжкультурному спілкуванні, наслідком чого можуть бути непорозуміння та комунікативні конфлікти. У сфері міжкультурної комунікації причиною Б.к. може стати неповне володіння іноземною мовою і лінгвокультурними нормами спілкування, прийнятими в конкретному комунікативному середовищі.

Бар’єри спілкування міжкультурні - комунікативні складнощі, викликані неповним володінням культурними нормами, прийнятими в конкретній національній лінгвокультурній спільноті.

Безеквівалентність мовних одиниць (лат. aequus - рівний + valens, valentis - такий, що має силу, значення) – відсутність в одній з мов повних семантичних відповідників слів та фразеологічних одиниць, які є в іншій мові.

Білінгв (від лат. bi - двох + lingua - мова) - людина, яка володіє двома мовами і почергово використовує їх залежно від комунікативної ситуації.

Білінгвізм (лат. bi - двох + lingua - мова) – соціолінгвістичне явище, яке полягає у почерговому використанні мовцями двох мов для забезпечення комунікативних потреб.

Варіанти національної мови - різновиди однієї національної мови, що використовуються учасниками міжкультурної комунікації у різних суспільних, територіальних межах; паралельно існуючі форми мови.

Взаємодія лінгвокультурна - результат лінгвокультурних контактів, що виявляється у взаємовпливі мов і культур. В.л. може виявлятись у взаємозбагаченні мов і культур, а також у несприйнятті носіями однієї (чи більшої кількості) мови і культури чужої мови і культури.

Відмінності міжкультурні – незбіг культурних кодів, смислів, елементів рідної (своєї) та чужої культур, які виявляються у випадках їх порівняння або в процесі міжкультурної комунікації. В.м. - одна з найважливіших причин невдач у міжкультурній комунікації.

Володіння мовою активне - уміння мовця у випадку використання нерідної мови користуватись усіма видами мовленнєвої діяльності, перш за все говорінням.

Володіння мовою пасивне - володіння учасником міжкультурної комунікації загальними знаннями щодо чужої мови, але відсутність практики живого спілкування з носіями цієї мови. Найчастіше пасивне володіння мовою виявляється у розумінні іншої мови, але невмінні вільно говорити нею.

Гіпотеза лінгвістичної відносності - концепція, згідно з якою структура та семантика національної мови визначає особливості мислення і спосіб пізнання зовнішнього світу. Створена в 30-х роках XX ст. американськими вченими Е. Сепіром і Б. Уорфом у межах етнолінгвістики. Звідси ще одна її назва - "гіпотеза лінгвістичної відносності" Сепіра-Уорфа.

Група етнічна - частина певного етносу, яка територіально відійшла від нього в результаті міграції, але зберегла попередню етнічну свідомість, мову, особливості культури і побуту (наприклад, українці в Америці, Канаді тощо).

Диглосія (гр. dі- двічі + glossa - мова) - паралельне використання конкретною національною лінгвокультурною спільнотою у залежності від сфер спілкування двох мов або двох форм існування однієї мови (діалектів, жаргонів тощо). Д. як соціолінгвістичний феномен передбачає свідому оцінку мовцями цих мов (чи форм існування мови) за шкалою "рідна - чужа", "висока - низька" та под.

Дифузія культурна (лат. diffusio - поширення) – взаємне проникнення культурних рис і контекстів культури із однієї національної спільноти в іншу у випадку їх взаємозв'язків та контактування.

Діалог культур - взаємодія культур у процесі міжкультурної комунікації, оволодіння іноземними мовами тощо, що забезпечує взаємозбагачення контактуючих лінгвокультурних спільнот.

Евфемізм (гр. euphemismos - пом'якшений вираз) - слово або вираз, які вживаються з метою уникнення слів (виразів) з грубим, непристойним змістом або стилістичним (конотативним) забарвленням, не прийнятим у певній культурі.

Еквівалентність мовних одиниць - смислова відповідність одиниць рідної й іноземної мов.

Етнокультурологія (гр. ethnos - народ + культурологія) - суміжна з етнологією і культурологією дисципліна, предметом якої є етнічна культура в усіх її проявах та на усіх етапах розвитку.

Етнолінгвістика (гр. ethnos - народ + лінгвістика) – інтегрована наукова дисципліна, яка перебуває на межі етнографії і лінгвістики та вивчає взаємодію етнічної культури і мови; охоплює сфери етногенезу та етнічної історії, етномовні процеси у внутрішніх та міжмовних контактах, роль мови у формуванні етнічних спільнот, специфіку комунікативної поведінки членів певної національної спільноти та ін.

Етнологія (гр. ethnos - народ, плем’я + logos - поняття, вчення) - вчення про етногенез, тобто виникнення, розвиток, зникнення народів (етносів), характеристики специфіки світобачення, поведінки, в тому числі мовної, у різних народів (етносів) та інші проблеми.

Етнонім (гр. ethnos - народ + опута - ім'я, назва) - назва етносу (народу, племені, народності, нації тощо). Може функціонувати як самоназва і "зовнішня" назва етносу.

Етнопсихолінгвістика (гр. ethnos - народ + гр. psyche -- душа + фр. linguisnsdue < лат. lingua - мова) - розділ етнолінгвістики, у межах якого вивчаються проблеми соціально-психічних особливостей певного етносу, а також специфіку його комунікативної поведінки.

Етнопсихологія (гр. ethnos - народ + гр. psyche - душа + гр. logos - поняття, вчення) - міждисциплінарна наукова сфера, у межах якої вивчаються етнічні особливості психіки людей в плані відбиття специфіки національного характеру, закономірності формування і функціонування національної самосвідомості, егнічних стереотипів, лінгвопсихологічних, культурних та інших аспектів спілкування тощо.

Етнос (гр. ethnos - народ, плем’я) - історично сформована на певній території стійка сукупність людей, що мають спільні риси і стабільні особливості культури й мови, психологічного складу, а також усвідомлення своєї єдності й відмінності від інших подібних соціальних спільнот. Найважливіші ознаки Е., що відрізняють його від інших Е.: мова, народне мистецтво, звичаї, обряди, традиції, норми поведінки, особливості комунікації та ін. Для Е. притаманна самосвідомість, уявлення про спільність свого походження.

Етносемантика (гр, ethnos - народ, плем'я + гр. semantikos - той, що позначає) - розділ семантики, який вивчає специфіку і неповторність значень елементів мовного коду (мови) різних етнічних та національних спільнот.

Етносеміотика (гр. ethnos - народ, плем’я + гр. semeiotike - вчення про знаки) - розділ семіотики (науки про знаки і знакові системи), у межах якого вивчається специфіка етносів і націй, яку відбито в усіх проявах знакових систем.

Етностилістика – наукове відгалуження етнології і міжкультурної комунікації, завданням якого є встановлення національних особливостей комунікативної поведінки, тобто закріплених традицією стереотипних звичок спілкування, які прийняті у певному національному соціумі.

Етос (гр. еthos - характер, вдача) – етнокультурна специфіка, стиль життя суспільної групи, загальна орієнтація певної культури, прийнята в її межах ієрархія цінностей, принципів і постулатів спілкування.

Жести - складники невербальної комунікації, які полягають у значущих рухах окремих частин тіла, перш за все голови, рук і пальців. Виконують важливі семантичні та прагматичні функції, які можуть відрізнятися в різних культурах.

Засоби спілкування невербальні - засоби немовного коду («мова тіла»: жести, міміка, постави тіла, погляд, манера триматися, а також одяг, соціальний простір, запахи та ін.). Вони несуть у собі певну смислову і емоційну інформацію перш за все про внутрішній стан людини, її характер, звички тощо. У процесах комунікації значна частина інформації здійснюється за рахунок З.с.н. Частина З.с.н. має національно-культурну специфіку, незнання якої може стати причиною невдач у міжкультурній комунікації.

Засоби спілкування паралінгвальні - засоби спілкування у вигляді інтонації, розподілу наголосу, пауз, темпу і ритму мовлення, які формують комунікативно-прагматичний аспект дискурсу (тексту, повідомлення). З.с.п. супроводжують мовні засоби або заміщують їх, несучи до 80% усієї інформації в межах усної комунікації. У друкованому тексті до З.с.н. зараховують сегментацію тексту, шрифтовий набір, і типографські знаки, написання, добір фарб тощо. В аспекті міжкультурної комунікації З.с.п. можуть суттєво відрізнятися у представників різних лінгвокультур.

Звичай етнічний (національний) - складник етнічної традиції; стандартизовані та стереотипні для етно-національної спільноти форми поведінки, які відіграють роль засобів соціального регулювання. Особливості З.е.(н) віддзеркалюються в мові, зокрема в стійких зворотах мовлення, формулах привітання, прислів'ях і приказках, мовних кліше тощо.

Знання фонові - тип знань, притаманний носіям певної нації та лінгвокультури і пов'язаний з базовими елементами рідної культури. Ці знання забезпечують взаємне розуміння та однотипність спілкування, що ґрунтується на спільних для учасників комунікації культурних асоціаціях та стереотипах.

Ідентичність національно-етнічна - відчуття особистістю приналежності до певного етносу, нації, встановлення духовного взаємозв'язку між собою і своїм народом, поділяння почуттів приналежності до певної національної культури і мови. Результатом цього процесу є формування ідіоетнічної (лінгвокультурної) особистості.

Ідіолект (гр. idios - свій, особливий + лат. lectio - читання, вимова) - характерні особливості мовлення індивіда як сукупність стилістичних, словотвірних та інших властивостей. Найчастіше пов'язується з кількісним і якісним володінням особистістю словниковим запасом мови.

Ідіостиль - (гр. idios - свій, особливий + стиль) – неповторний спосіб спілкування, притаманний окремій особі; сукупність мовних і позамовних складових, чинників мовної й комунікативної компетенції окремого представника національної лінгвокультурної спільноти.

Інкультурація (лат. in-, im- – префікс заперечення + культура) – входження етносу, групи особистостей, людини, вихованої в одній культурі, в культуру іншу; засвоєння традицій, звичаїв, цінностей, світогляду і комунікативної поведінки, притаманних чужій культурі.

Інтеракція міжкультурна - поведінка і взаємодія носіїв різних культур і, як правило, мов у процесах міжкультурної комунікації з використанням вербальних і невербальних засобів.

Інтерференція (лат. inter - між + ferio - доторкаюсь, б'ю) – взаємодія мов, наслідком чого є помилки (фонетичні, лексичні, граматичні) у мовленні тих, хто використовує ці мови. Відповідно розрізняють фонетичну, лексичну, граматичну та інші види інтерференції.

Картина світу - сукупність знань, думок, уявлень тощо учасників спілкування стосовно реальної або уявної дійсності. Формується за допомогою мови конкретної національної лінгвокультурної спільноти.

Картина світу аксіологічна (ціннісна) - сукупність найважливіших для нації і особистості оцінних суджень, що співвідносяться правовими, релігійними, моральними кодексами, загальноприйнятими судженнями і уявленнями певної соціокультурної спільноти.

Картина світу концептуальна (лат. conceptus - думка, уявлення) - різновид картини світу; уявлення певної національної лінгвокультурної спільноти про концептуальну (поняттєву) організацію дійсності, яка вважається об'єктивною.

Картина світу мовна - одне з найважливіших понять міжкультурної комунікації та лінгвокультурології; відбиті в категоріях (частково і в формах) мови уявлення певної національної спільноти про дійсність. К.с.м. є неповторними; згідно з теорією мовної відносності, вони впливають на мислення носіїв певної мови і культури.

Категоризація дійсності національна (етнічна) (гр. kategoria - висловлення, судження + суф. -ізація) - когнітивний процес членування у свідомості зовнішнього і внутрішнього світу людини відповідно до сутнісних характеристик її функціонування і буття, зумовлений матеріальною і духовною культурою етносу.

Кінесика (гр. kinesis - рух) - рухи, які супроводжують вербальне спілкування і сприймаються зором: жести, міміка, постави тіла, специфічні ознаки почерку тощо. Засоби К. значною мірою національно і культурно зумовлені.

Кліше (фр. Cliché - форма) - будь-яка готова мовленнєва формула, критерієм виділення якої є регулярність її вживання у мовленні й комунікації в певних повторюваних мовленнєвих і комунікативних ситуаціях. К., як правило, мають національно-культурні особливості й характеризують ідіоматику мови.

Код культури - спосіб, яким конкретна культура членує, категоризує, структурує, оцінює світ, що оточує членів певної національної спільноти. Культурні коди співвідносяться з древніми уявленнями людини та формують систему координат, котра містить і відтворює еталони культури, традиції, звичай, поведінку та усе життя певного національно-етнічного соціуму.

Компетенція комунікативна - сукупність знань і умінь учасників комунікації, інтеракції в цілому, в різноманітних ситуаціях спілкування та з різними комуні кантами. Включає в себе вербальну, невербальну, культурну, прагматичну та інші види компетенції.

Компетенція комунікативна міжкультурна – тип комунікативної компетенції, який полягає в умінні використовувати комунікативні правила, постулати, максими і конвенції спілкування, притаманні тій національній лінгвокультурній спільноті, мовою якої здійснюється міжкультурна комунікація.

Компетенція лінгвокультурна - одне з найважливіших понять міжкультурної комунікації; знання базових елементів культури (національних звичаїв, традицій, реалій тощо) країни, мовою котрої здійснюється комунікація; здатність мовця виявляти у мові країнознавчу інформацію і користуватись нею з метою досягнення запланованої комунікативної мети.

Комунікація (лат. communicatio - робити спільним) - 1. Один із модусів існування явищ мови (поряд з мовою і мовленням). 2. Спілкування за допомогою мовних і/або невербальних засобів з метою передачі і одержання інформації.

Комунікація вербальна - спілкування за допомогою звичайної людської мови.

Комунікація крос-культурна (лат. cross - перетинати) -1. Те саме, що Комунікація міжкультурна. 2. Наявна тенденція розмежовувати ці поняття: поняття К. к.-к. все частіше вживається стосовно вивчення деякого конкретного феномена в двох або більшій кількості культур і має додаткове значення порівняння, зіставлення цих культур.

Комунікація міжкультурна (з англ. intercultural communication) – це наука і навчальна дисципліна, яка вивчає особливості вербального (мовного) та невербального (немовного) спілкування людей, що належать до різних національних та лінгвокультурних спільнот.

Комунікація невербальна - взаємодія між учасниками спілкування за допомогою невербальних засобів, які супроводжують або заміщують звичайну мову.

Конвергенція етнокультурна (лат. convergere - наближатися, сходитися) - процес зближення етнічних культур як результат активних процесів міжкультурного спілкування представників різних етно-національних спільнот, а також впливу різноманітних соціально-політичних, економічних, культуротворчих та інших процесів у суспільстві.

Конотація (лат. соп - замість + поtо- відмічаю) - додаткові до основного значення семантичні, стилістичні, емоційно-експресивні, національно-культурні тощо нашарування слів та деяких інших одиниць мови, які надають їм особливого забарвлення.

Конотація слова національно-культурна - додаткові до основного значення семантико-стилістичні нашарування, зумовлені особливостями національного світосприйняття.

Конфлікт у міжкультурній комунікації - різке зіткнення комунікативних стратегій учасників спілкування, викликане несприйняттям культурних стереотипів і упереджень, а також іншими причинами культурно-мовного характеру.

Концепт (лат. сопсеptus - думка, поняття) – 1. В когнітивній лінгвістиці та психології К. – одиниця ментальності, людської свідомості, пам'яті тощо, якою оперує людина в процесах мислення і за допомогою якої здійснюється, зберігається та віддзеркалюється зміст досвіду і знань; 2. В лінгвокультурології К. – одиниця, яка виражає етно-національну специфіку і вербалізується в словах, фразеологізмах та інших мовних засобах.

Концептосфера - сукупність специфічних для певної національної лінгвокультурної спільноти концептів культури, які найповніше виражають її особливості.

Ксенофобія (гр. xenos - чужий + phobos - страх) - різке несприйняття особистістю чи національною спільнотою чужої культури, мови, поведінки, манери спілкування тощо. На рівні державної політики може виявлятися як дискримінація за національно-культурними ознаками.

Культура (лат. cultura - обробка і як результат - освіта, розвиток) -1. У широкому сенсі слова - сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людською спільнотою, які характеризують певний рівень розвитку суспільства. Розрізняють матеріальну і духовну К. у вузькому сенсі - рівень духовного життя людей. Певною мірою К. - інтерпретаційна модель світу людини, соціалізованої в певних умовах. 2. Цілісний історичний феномен, локальна цивілізація, яка виникла на ґрунті територіальної, етнічної, мовної, політичної, економічної та психологічної спільності.

Культура вузькоконтекстна - термін, уведений в науковий обіг Е. Холлом (у нього букв. низькоконтекстна з англ. low-context); тип національної культури, при якій інформація, що передається під час комунікації, наявна в максимально вербалізованій експліцитній формі.

Культура ширококонтекстна - термін, уведений у науковий обіг Е. Холлом (у нього букв. висококонтекстна з англ. high-context); тип культури, при якій інформація, що передається під час комунікації, експлікується лише з урахуванням найширшого культурологічного і найближчого ситуативного контексту, тобто більша частина інформації існує на рівні внутрішнього або зовнішнього контексту.

Культурема - загальне поняття, яке позначає одиницю опису культурних феноменів у культурології.

Культурні знаки - матеріальні предмети (артефакти) , явища або події певної національно-етнічної культури, які відображають або що виражають ті або інші етнічні, соціальні, професійні та інші колективні цінності.

Культурологія (лат. cultura - догляд, освіта, розвиток + суф. -логія) - гуманітарна сфера знань, у межах якої вивчається світ в аспекті його культурного існування, тобто того, чим він є для носія певної культури. Предметом К. є культура як суспільне явище і спосіб життя людини.

Лакуна мовна - відсутність лексеми (слова) в одній мові на фоні іншої; те саме, що безеквівалентність. Причиною лакунарності (безеквівалентності) є національна своєрідність мов та відсутність в мовах назв специфічних для кожного народу реалій.

Лакуна етнографічна - відсутність у межах однієї культури реалії, притаманної культурі іншої національно-етнічної спільноти.

Лінгва франка (італ. Lingua franca - франкська мова) - 1. Те ж саме, що мова-посередник, тобто мова, котра в функціональному аспекті відіграє роль засобу спілкування між носіями різних етнічних мов і культур. 2. Назва європейців у країнах Левант (Середземномор'я), які послуговуються змішаною мовою, що склалася у середньовіччі для спілкування арабських і турецьких купців з європейцями.

Лінгвокультурологія - наукова дисципліна, яка вивчає взаємодію культури і мови, узагальнює усі можливі способи збереженні і передачі інформації про культуру народу за допомогою мови.

Максими спілкування (лат. тахіта - основне правило, принцип) - складові принципів спілкування; імпліцитні правила ведення кооперативного спілкування, які виділяються в межах принципів спілкування. Виділяють такі основні М.с : ввічливості, великодушності, згоди, релевантності, симпатії, скромності, співробітництва, схвалення, тактовності, якості та ін.

Менталітет (ментальність) національно-етнічний (лат. mentalis - розумовий) - спосіб сприйняття і осмислення дійсності, який визначається сукупністю національно-етнічних стереотипів. М. н-е. визначає пропорцію між емоційним і раціональним рівнями свідомості, критерії опозитивності "ми" - "вони", "свої" - "чужі" тощо. М. н-е. виявляється найповніше в національній мові та виражається системою ціннісних (базових) концептів національної культури.

Мова креольська (фр. сreole < ісп. Criollo - потомки, наступники) -мова, яка сформувалась на основі піджинів і стала рідною (першою) для певного кола її носіїв. М.к. розповсюджені в Африці, Азії, Америці та Океанії. Як правило, граматика такої мови максимально спрощена, характеризується відсутністю словозмінної парадигматики. Фонологічна система формується на основі спрощення фонологічної системи мови-джерела. Мовами-джерелами для М.к. є англійська, французька, іспанська і португальська.

Мова міжнаціонального спілкування - мова, яка використовується в багатонаціональних державах (республіках) як мова-посередник. Так, мовою-посередником спілкування представників різних національностей в Україні, Казахстані, Узбекистані, інших колишніх республіках СРСР залишається російська.

Мова національна - 1. Мова нації як соціально-історичної спільноти людей. М.н. існує в двох формах - усній та писемній і формується на ґрунті мови народності одночасно із становленням нації із цієї народності. 2. Спільна мова нації, котра разом з іншими ознаками (спільність території, культури, економічного життя та ін.) характеризує конкретну націю. М.н. має літературну форму існування, постійну тенденцію до єдності.

Мова нерідна - одне з найважливіших понять етнолінгвістики, соціолінгвістики, лінгвокультурології, теорії міжкультурної комунікації; родове поняття стосовно мови міжнаціонального спілкування (якщо вона не є рідною), іноземної та чужої мов.

Мова офіційна - політико-юридичний синонім державної мови. У деяких країнах термін М.о. вживається поряд з державною мовою, і обидва поняття закріплені в конституціях цих країн.

Мова-посередиик - мова, яка використовується у міжетнічному або міжнаціональному спілкуванні. М.-п. може бути також штучною (на зразок есперанто).

Мова світова – мова-посередник міждержавного та міжнаціонального спілкування на глобальному рівні; соціолінгвістичне поняття для визначення мови, яка має наступні ознаки: глобальність розповсюдження за межами етнічної території, кількість мовців, визначення як робочої в ООН (чинники економічного, наукового, соціально-політичного, ідеологічного характеру), специфіка суспільних функцій. У даний час до М.с. належать англійська, французька, іспанська, російська, арабська, китайська.

Мовлення - 1. Один із модусів існування мови (поряд із мовою і комунікацією). 2. Діяльність говоріння, реалізація мови, яка виявляє себе у процесах говоріння і тим самим виконує своє комунікативне призначення.

Мультикультура (лат. multus -багато) – співіснування в межах одного суспільства різноманітних, рівноправних і рівноцінних культур; у межах цього суспільства наявне позитивне ставлення до усього різноманіття культур (і, як правило, мов).

Народність - тип етносу; історично сформована мовна, територіальна, економічна й культурна спільнота людей, яка виросла із союзу племен і є попередницею нації.

Національність - 1. Узагальнене позначення таких понять, як нація, народність тощо. 2. Позначення приналежності людини (або групи людей) до певної нації (або групи). В європейській традиції цей термін вживається для позначення державної приналежності людей (підданства).

Нація (лат. паtio - плем’я, народ) - історичний тип етносу, який являє собою соціально-економічну цілісність, що складається і відтворюється на основі спільності території, економічних зв'язків, мови, особливостей культури, психологічного складу, ментальності і етнічної самосвідомості.

Невдача комунікативна (в міжкультурному спілкуванні) - нерозуміння або неповне розуміння одним із комунікантів мовленнєво-поведінкового акту іншого, викликаного неволодінням першим системою значень тієї культури, мовою котрої відбувається спілкування.

Омоніми міжмовні (гр. homonyma < homos - однаковий + опута - ім'я) – слова різних мов, які мають однакову (чи генетично близьку) форму, але різняться значенням. О. м. у практиці перекладу називають "фальшивими друзями перекладача".

Паралінгвістика (гр. рarа - біля + лінгвістико) - У вузькому значенні - розділ мовознавства, який вивчає звукові коди, що супроводжують вербальне спілкування (інтонація, кашель, паузи хезитації, темп мовлення тощо) і несуть певне смислове навантаження. У широкому значенні - розділ науки про мову, в межах якого вивчаються всі без винятку немовні засоби спілкування (кінесика, проксеміка, ольфакторика, окулесика, гаптика, тагмеміка, хронеміката ін.).

Прагматика (гр. рragта, рragmatos - діло, справа, дія) - комунікативний складник спілкування, який виявляє ставлення мовця до мовленнєвої ситуації, змісту комунікації та виражається у системі мовних і мовленнєвих засобів.

Прототип (від гр. protos – перший та typos – відбиток) найбільш типовий, прийнятний, а в дечому навіть ідеальний для людини образ певного класу предметів, який зберігає пам’ять у якості певного віртуального еталону і на основі якого здійснюється сприйняття та порівняння схожих предметів чи явищ світу.

Психологія національна (гр. psyche душа + 1ogos слово, вчення) - традиційні особливості психічної діяльності представників певного народу (етносу), які передаються від покоління до покоління. П.к. виявляється в духовній культурі, почуттях, звичаях, мові (перш за все у межах її лексико-семантичного та фразеологічного рівнів).

Самосвідомість етнічна (національна) - усвідомлення етносом (індивідом) своєї приналежності до певного етносу (нації, народності) як культурно-історичної, соціально-економічної, мовної спільноти.

Світосприйняття етнічне - сприйняття світу і його інтерпретація, зумовлені етнокультурними чинниками, (віруваннями, міфами, традиціями тощо) і відбиті в мовній картині світу та ментальності певного народу.

Символ національно-культурний (гр. symbolon - умовний знак) – словесний або предметний образ, який має усталені, зумовлені етнічною історією та культурою асоціативні зв’язки, що є надзвичайно ціннісними для певного народу, нації.

Стереотип національно-етнічний – відносно стійкі, схематизовані уявлення, судження, емоційно забарвлені оцінки щодо моральних, розумових, фізичних тощо якостей, характерних для представників різних національно-етнічних спільнот.

Стереотип комунікативної поведінки - усталені, найчастіше неусвідомлювані моделі вербальної і невербальної поведінки членів лінгвокультурної спільноти.

Стиль комунікативний - індивідуальна (чи колективна) стабільна форма комунікативної поведінки людини (чи лінгвокультурної спільноти), яка виявляється у процесі спілкування; визначається використанням характерних вербальних і невербальних засобів залежно від прагматичних настанов мовців та національної специфіки комунікативного дискурсу.

Субстрат (лат. sub- під + stratum - шар) - сукупність рис мовної структури, залежних, від мови, яка була розповсюдженою на певній лінгвогеографічній території до приходу на неї носіїв нової мови. С. передбачає таке контактування мов, коли одна мова перемагає іншу, при цьому в першій залишаються сліди поглинуто мови.

Суперстрат (лат. superstratum -верхній шар) - нашарування мови зайшлого населення в мові корінного етносу, який, поглинаючи пришельців, асимілює і їхню мову, але вона виявляється своїми елементами насамперед на фонетичному і граматичному рівнях.

Табу комунікативні (полінез. tabu - заборона) - комунікативні традиції уникати певних мовних виразів або зачіпати певні теми спілкування в певних комунікативних ситуаціях.

Такесика (лат. tango, tасtит - зачіпати, торкатися) - вид невербальної комунікації, пов'язана з тактильною системою сприйняття; включає найрізноманітніші дотики: потискування рук, поцілунки, погладжування, поляскування, обійми та под.

Темперамент національний - зовнішній вияв національного характеру, який найяскравіше виявляється в особливостях міжособистісного та групового спілкування (темп мовлення, рухи, жестикуляція, дистанція між мовцями тощо).

Типи міжкультурної комунікації - різновиди міжкультурної комунікації, пов'язані з глобальними видами культурних відмінностей між людьми. Виділяють наступні Т.м.к.: міжрасова, міжетнічна, міжнаціональна, міжсубкультурна.

Толерантність міжкультурна (лат. tolerantia - терпіння) - терпимість, ставлення з розумінням і тактом до наявних відмінностей, які існують в інших культурах. Т.к. перш за все виявляється у тактовності під час міжкультурної комунікації.

Традиція національна - стійкі явища тих сфер життєдіяльності етносу (народу, нації), котрі залежать від суспільної свідомості і виявляються в національній культурі, побуті, мові, художній творчості, психології поведінки, спілкуванні.

Фонові знання – додаткова культурно-історична, національно-етнічна та інша інформація, яка допомагає поясненню назв культурних реалій.

Характер національний (етнічний) - цілісна структура, яка відображає специфіку психіки, що склалася історично і відрізняє одну національно-етнічнуспільноту від іншої.

Цінності культурні - основа культурних установок; аксіологічні координати, крізь які представники різних етносів, національні спільноти сприймають і оцінюють явища об'єктивної реальності.

Шок культурний (фр. choc - удар, поштовх) - психологічно негативний стан, який виявляється в почутті неочікуваного подиву, безсилля та роздратування учасника (учасників) міжкультурної комунікації і який є результатом нерозуміння або несприйняття іншої культури (частково або повністю). Суть Ш. к. – конфлікт «свого» і «чужого» у прийнятті соціокультурних норм і орієнтацій.

Література

1. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики. – К., 2004.

2. Бацевич Ф.С., Богданович Г.Ю. Українсько-російський словник термінів міжкультурної комунікації. – Сімферополь, 2011.

3. Вайсгербер Й. Родной язык и формирование духа . – М., 1993.

4. Вежбицкая А. Семантические универсалии и описание языков. – М., 1999.

5. Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста. – М., 1988.

6. Гак В. Г. Языковые преобразования. – М. 1998.

7. Гачев Г. Д. Национальные образы мира. Космо-психо-Логос . – М., 1995.

8. Гестеланд Р.Р. Кросс-культурное поведение в бизнесе. – Днепропетровск, 2003.

9. Голубовська І. О. Етнічні особливості мовних картин світу : монографія . – К. , 2004.

10. Горелов И.Н. Невербальне компоненты коммуникации. – М., 1980.

11. Гудков Д.Б. Теория и практика межкультурной коммуникации. – М., 2002.

12. Гумилев Л. Этногенез и биосфера Земли. – М., 2005.

13. Донец П.Н. Основы общей теории межкультурной коммуникации. – Харьков, 2001.

14. Жайворонок В.В. Знаки української культури. Словник-довідник – К., 2006.

15. Т.ГГрушевицкая, В.Д. Попков. А.П. Садохин. Основы межкультурной коммуникации. – М., 2002.

16. Гумбольдт В. О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человечества / В. Гумбольдт // Избр. труды по языкознанию. – М., 1984.

17. Карасик В. И. Языковой круг: личность, концепты, дискурс. – Волгоград , 2002.

18. Когнітологія та концептологія в лінгвістичному висвітленні: навчальний посібник / Н.В.Слухай, О.С.Снитко, Т.П.Вільчинська. - К.,2011.

19. Кононенко В. Символи української мови. – Івано-Франківськ, 1996.

20. Кочерган М. П. Основи зіставного мовознавства . – К. , 2006.

21. Красных В. В. Этнопсихолингвистика и лингвокультурология. – М. , 2002.

22. Лебедева Н.М. Введение в этническую и кросс-культурную психологию.

23. Леонтович О.О. Русские и американцы: парадоксы межкультурного общения. – Волгоград, 2002.

24. Леонтьев А.А. Психология общения. – М., 1999.

25. Лихачев Д. С. Концептосфера русского языка // Изд. РАН. Сер. лит. и яз. – 1993. – № 1.

26. Лосев А. Ф. Философия имени. – М., 1990.

27. Мамардашвили М. К. Наука и культура // Методологические проблемы историко-научных исследований. – М., 1992.

28. Манакин В. Н. Сопоставительная лексикология . – К., 2004.

29. Манакін В. М. Про “семантичні примітиви” та еталон порівняння в зіставному мовознавстві // Мова, людина, світ. – К. , 2006.

30. Манакін В. Мова як енергетичний феномен // Світогляд. - №2. – 2008.

31. Манакін В.М. Мова і загальна симетрія універсуму // Мовознавство. - № 3, 2011.

32. Маслова В. А. Лингвокультурология – М. , 2004.

33. Маслова В.А. Homo lingulis в культуре. – Витебск, 2004.

34. Мечковская Н.Б. Семиотика. Язык. Природа. Культура. – Минск, 2004.

35. Мізін К. І. Компаративна фразеологія. – Кременчук ., 2007.

36. Махній М. Етноеволюція: Науково-пізнавальні нариси. – К., 2009.

37. Налимов В.В. Спонтанность сознания: Вероятностная теория смыслов и смысловая архитектоника личности. – М., 1989.

38. Овсянников В. Модальность и перевод. – Запорожье, 2011.

39. Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія. – К., 2003.

40. Попова З.Д., Стернин И.А. Язык и национальное сознание. – Воронеж, 2004.

41. Потебня А.А. Слово и миф. – М., 1989.

42. Потебня А. А. Мысль и язык – К., 1993.

43. Почепцов Г.Г. Теорія комунікації. – К., 1999.

44. Приходько А.М. Концепти і концептосистеми в когнітивно-дискурсивній парадигмі лінгвістики. – Запоріжжя, 2007.

45. Селіванова О. Нариси з української фразеології (психокогнітивний та етнокультурний аспекти). – К. ; Черкаси , 2004.

46. Селиванова Е.А. Основы лингвистической теории текста и коммуникации. – К., 2004.

47. Семенюк О.А., Паращук В.Ю. Основи теорії мовної комунікації. – К., 2010.

48. Сепир Э. Избранные труды по языкознанию и культурологи. – М. , 1993.

49. Синельникове Л.Н., Богданович Г.Ю. Введение в лингвистическую гендерологию. – Луганск-Симферополь, 2001.

50. Слухай Н. В. Міфологічні джерела прагматикону текстів масмедіа. – Сімферополь, 2004.

51. Степанов Ю. С. Константы. Словарь русской культуры. Опыт исследования. Изд. 3-е испр. и доп. – М., 2004.

52. В. Н. Телия. Культурные слои во фразеологизмах и дискурсивных практиках. – М. , 2004.

53. Тер-Минасова С. Г. Война и мир языков и культур: вопросы теории и практики. – М., 2007.

54. Уфимцева Н.В. Языковое сознание: формирование и функционирование. – М. , 1998.

55. Шагаль В.Э Арабский мир: пути познания. Межкультурная коммуникация и арабский язык. – М., 2001.

56. Этнокультурная специфика языкового сознания. – М., 1996.

57. Этнолингвистика. – М., 1988.

58. Юнг К. Г. Архетип и символ . – М., 1991.

59. Bonvillain, Nancy. Language, culture, and communication: the meaning of messages. – 3^rd edition. – , NJ: Prentice-Hall, Inc., 2000.

60. Burgoon J.K., Buller D.B., Woodall W.G. Nonverbal Communication: the Unspoken Dialogue. - New York: Harper and Row Publishers, 1996.

61. Clyne, Michael. Inter-cultural communication at work: cultural values in discourse. – Cambridge: Cambridge University Press, 1994.

62. DeVito, Joseph. The Communication handbook: a dictionary. – New York: Harper and Row Publishers, 1986.

63. Gudykunst, William, Kim, Young, Yun. Communicating with strangers: an approach to intercultural communication. – New York: McGraw-Hill, Inc., 1992.

64. Hofstede, Geert. Culture’s consequences: international differences in work-related values. – Beverly Hills, CA: Sage Publications, 1980.

65. Hofstede, Geert. Cultures and organizations: software of the mind. – London: McGraw-Hill Book Company (UK) Limited, 1991.

66. Dodd, Carley H. Dynamics of Intercultural Communication. – Fourth Edn. –Madison, Wisc., Dubuque, Iowa: Brown and benchmark, 1995.

67. Hall, Edward, T. The Silent Language. – Greenwich, Conn.:Fawcett Publications, 1959.

68. Hall, Edward T., Hall, Mildred Reed. Understanding Cultural Differences. - Yarmouth, Maine: Intercultural Press Inc., 1990.

69. Kim, Y.,Y. Intercultural communication competence: a systemic-theoretic view //Cross-cultural interpersonal communication. /Edited by S. Ting-Toomey and F. Korzenny.. – Newbury Park, CA: Sage, 1991.

70. Klyukanov Igor E. Principles of Intercultural Communication. Boston, 2005.

71. Neuliep James W. Intercultural Communication. A contextual Approach. Second Edition. N.Y., 2003.

72. Novinger, Tracy. Intercultural Communication: a Practical Guide. – Austin, TX: University of Texas Press, 2001.

73. Scollon, Ron, Scollon, Suzanne, W. Intercultural Communication: a Discourse Approach.- 2nd edition. - Malden, MA:Blackwell Publishers Ltd., 2001.

74. Zaharna, R.S.. Understanding cultural preferences of Arab communication patterns//Public Relations Review. –1995- Vol. 21.- No.3.

75. Wierzbicka A. Cross-Cultural Pragmatics: The Semantics of Human Interaction – Berlin, 1991.

.

263