2. Основні поняття міжкультурної комунікації

Чому міжкультурна комунікація називається міжкультурною, а не міжетнічною, міжнаціональною чи міжнародною комунікацією? Термінологічно словосполучення міжкультурна комунікація вказує лише на взаємодію культур. Зрозуміло, що це умовно. Поняття культура тут виходить за усталені межі і перетинається з іншими: нація, народ, етнос, етнічна свідомість, ментальність. Але ж ці поняття неоднозначні, від їх розуміння залежить те, про діалог чи полілог культур йдеться

2.1. Комунікація, культура, культурний код і культурний контекст

Комунікація у широкому сенсі – це значно більше поняття, ніж просто обмін інформацією між людьми. Вона охоплює широкі канали засобів передачі та одержання інформації, де задіяні машини, прилади, штучний інтелект, комп’ютерні мережі і програми, культурні знаки, космічні реалії тощо.

У вузькому сенсі комунікація - це основним засіб людського спілкування. Комунікація є не просто спілкуванням, а найактивнішою формою людської життєдіяльності. Це одночасно наявний і таємничий процес, який встановлює різні типи стосунків між окремими мовцями, групами людей та цілими народами. Крім звичайної мови, комунікація здійснюється немовними (невербальними) засобами, які супроводжують або заміщають звичайну мову при спілкуванні. Важливість комунікації як унікального феномена дозволяють розглядати її в якості окремого модусу (рівня) існування мови поряд власне з мовою як скарбницею мовних елементів і правил та мовленням як процесом говоріння та розуміння.

Комунікація (лат. communicatio - робити спільним) - 1. Один із модусів існування явищ мови (поряд з мовою і мовленням). 2. Спілкування за допомогою мовних і/або невербальних засобів з метою передачі і одержання інформації.

Для міжкультурної комунікації на перший план висувається контактування («спілкування», діалог або полілог) культур.

Діалог культур - взаємодія культур у процесі міжкультурної комунікації, оволодіння іноземними мовами тощо, що забезпечує взаємозбагачення контактуючих лінгвокультурних спільнот.

Розуміння поняття культура є також непростим. Термін «культура» що походить від лат. cultura, що спочатку позначало обробку, культивацію (грунту), пізніше – виховання, розвиток та ін. Доба Просвітництва ХVІІІ ст. надихає це слово сучасним значенням, яке протиставляється поняттю природа і позначає все, що створено людиною, її руками, розумом, талантом. У такому розумінні культура – це четверта форма буття (М.С. Коган) після інших трьох: природи, суспільства та самої людини.

Існують тисячі визначень поняття культура в різних галузях знань, з позицій різних наук, ідеологій, філософій і т.д. Те, що немає єдиного прийнятого визначення цього та багатьох інших понять, – цілком нормальне явище. Новий аспект, новітній час, інший науковий погляд завжди будуть вносити свої корективи до «загальноприйнятих» тлумачень. В якості робочих визначень у більшості випадків використовуються такі:

Культура (лат. cultura - обробка і як результат - освіта, розвиток) -1. У широкому сенсі слова - сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людською спільнотою, які характеризують певний рівень розвитку суспільства. Розрізняють матеріальну і духовну К. у вузькому сенсі - рівень духовного життя людей. Певною мірою культура - інтерпретаційна модель світу людини, соціалізованої в певних умовах. 2. Цілісний історичний феномен, локальна цивілізація, яка виникла на ґрунті територіальної, етнічної, мовної, політичної, економічної та психологічної спільності.

Культурні моделі поведінки засвоюються штучно, прививаються, виховуються в певному соціальному середовищі. Змалку здійснюється поступовий «запис ментальної програми» у довготривалу людську пам’ять. Людина починає жити, діяти, оцінювати дійсність хоч і по-своєму, але в цілому в межах «записаної культурної програми», яка об’єднує спільноту. Комунікація відноситься до найсуттєвішої частини такої програми, яка настільки глибоко проникає у повсякденність життя, що ми просто не помічаємо запрограмованих файлів поведінки, норм і правил повсякденного спілкування тощо. Щось не так – і буде «збій», непорозуміння, подив, культурний шок: непросто звикнути до болгарського «так», яке супроводжується рухами голови в сторони, коли ми кажемо «ні».

Отже, з точки зору міжкультурної комунікації, культура – це перш за все успадковані та усталені норми соціальної практики людей, які належать до певних національних чи етнічних спільнот. Особливості такої соціокультурної діяльності зберігаються у колективній пам’яті («ментальній програмі»), прививаються змалку, матеріалізуються і пізнаються через системи культурних кодів.

Код культури - спосіб, яким конкретна культура членує, категоризує, структурує, оцінює світ, що оточує членів певної національної спільноти. Культурні коди співвідносяться з древніми уявленнями людини та формують систему координат, котра містить і відтворює еталони культури, традиції, звичай, поведінку та усе життя певного національно-етнічного соціуму.

Культурні коди – це свого роду лакмусові папірці, маркери свідомості та підсвідомості, за якими здійснюється упізнання приналежності до певної культури, її ідентифікація. Це мова, якою «говорить» культура, знаки, за допомогою яких вона себе виявляє. Одного погляду достатньо, щоби відрізнити архітектуру православного собору, католицького костьолу, мусульманської мечеті, храму буддистів і т.д. Достатньо кілька хвилин, щоби послухати різні пісні і хоча б приблизно вгадати, які народи – східні чи західні, південні чи північні їх співають. Не треба мати спеціальної освіти, щоби за національним одягом також визначити приналежність народів до загальних типів культур – європейської, східної, азіатської, африканської.

Особливості комунікації між людьми є одним з найцікавіших проявів різних культурних кодів, за якими ми пізнаємо гарячих італійців, повільних естонців, стриманих британців, розкутих американців, емоційних греків або циган і т.д. Як зазначав Е. Холл, «культура сама по собі є комунікацією, а комунікація культурою». Мова, будучи найголовнішим складником комунікації, також може розглядатися як самодостатня культурна система, що, як вказувалося вище, породило окрему науку – лінгвокультурологію.

Лінгвокультурологія - наукова дисципліна, яка вивчає взаємодію культури і мови, узагальнює усі можливі способи збереженні і передачі інформації про культуру народу за допомогою мови.

Культурний код включає, таким чином, увесь спектр матеріального прояву особливостей життя і культури народів: артефакти, архітектуру, національно зумовлену символіку, музику, пісні, танці, ритуали, народні звичаї, національну кухню, а також різноманітні форми задоволення, проведення часу, стосунків у родині і з друзями, навіть кольори, запахи і звуки, якими насичене життя нації.

Культурний контекст також включає багато складників, які забезпечують повноту соціального комфорту для людини. Але якщо культурний код є засобом матеріалізації культурних уподобань і звичок, то культурний контекст є місцем і часом, неподільним континуумом, який зумовлює і забезпечує життя культури. Поняття «малої батьківщини» (наприклад, село, де народилась людина) – це також культурний контекст, тобто те середовище, в якому виростає людина і в якому вона повноцінно розуміє інших і знає, що так само зрозуміють і її.

2.2. Нація

Це поняття одне з найскладніших для визначення, що видно хоча б із походження самого терміну: від лат. natio – рід, плем’я, на­род. Крім того, давні римляни себе називали populus (народ), а словом natio могли позначатися чужинці, які не мали рівних прав із справжніми громадянами Риму. Пізніше, в епоху середньовіччя, з цим словом стали пов’язувати етнічну і територіальну єдність.

У більшості джерел традиційно націю визначають так:

Нація (лат. паtio - плем’я, народ) - історичний тип етносу, який являє собою соціально-економічну цілісність, що складається і відтворюється на основі спільності території, економічних зв'язків, мови, особливостей культури, психологічного складу, ментальності і етнічної самосвідомості.

Найголовнішими ознаками нації як людської спільноти вважають територію, мову, культуру, історію. Приблизно таке розуміння нації лишили нам ще класики марксизму-ленінізму. Воно було правильним для початкового періоду формування націй, що пов’язувалось із формуванням соціально-економічних формацій і капіталістичних відносин. Проте зараз, у період шалено зростаючої глобалізації, міграції, етнічної мішанини, кожна з цих класичних ознак нації вже не обов’язкова і може спростовуватися.

Територія вже не завжди ознака національної ідентичності: кількість представників різних національностей, які живуть не в своїх країнах, постійно зростає. Не виняток й Україна – держава, яка на фоні інших вирізняється національною монолітністю. За даними Міністерства закордонних справ України та інших джерел, після так званої четвертої хвилі еміграції, яка почалася наприкінці ХХ ст., за межами України опинилася значна кількість українців.

Нині число осіб українського походження, які проживають за межами України, за приблизними підрахунками становить від 12-ти до 20-ти мільйонів. Найбільше закордонних українців проживає в Російській Федерації. За результатами Всеросійського перепису 2002 року їх чисельність складає 2 943 471 осіб зі статусом громадян РФ, які ідентифікують себе як етнічні українці. Проте, згідно з неофіційною статистикою, чисельність української меншини в Росії сягає понад 10 млн. осіб. Так, ще кілька років тому російські демографи публічно декларували факт проживання в країні близько 8-10 млн. російських громадян українського походження. За даними останнього перепису населення, що пройшов у 2006 році, в Канаді проживає 1 209 085 осіб українського походження, причому в 300 590 з них обоє батьків є українцями, а у 908 495 – один з батьків є українцем. Порівняно з переписом 2001 року кількість осіб українського походження, що проживають у Канаді, зросла на 138 025 осіб або на 0,26%. Чисельність осіб українського походження в США, за результатами перепису населення 2000 р., сягає близько 900 тисяч. Проте деякі американські демографи вважають, що реальне число представників українського етносу в США – понад 1,5 млн. осіб. Серед країн проживання найбільших українських громад зарубіжжя – Бразилія (600 тисяч), Казахстан (550 тисяч), Молдова (455 тисяч осіб), Аргентина (300-350 тисяч), Білорусь (237 тисяч; на думку керівників української громади в цій країні, лише в Брестській області – колишньому етнографічному регіоні України Берестейщина – проживає близько півмільйона етнічних українців), Німеччина (140 тисяч), Узбекистан (біля 95 тисяч). Чисельні українські громади проживають також у Румунії (понад 61 тисячу), Латвії (близько 57 тисяч), Польщі (близько 42 тисяч за офіційною статистикою, за неофіційною – понад 200 тисяч), Великій Британії (за неофіційною статистикою близько 30 тисяч), Азербайджані (за офіційними даними 29 тисяч, за неофіційними – не більше 15 тисяч), Естонії (28 тисяч), Франції (близько 27 тисяч), Киргизстані (26 тисяч), Туркменістані (за офіційними даними близько 23 тисяч, за неофіційними – не більше 14 тисяч), Чехії (понад 22 тисячі), Литві (22 тисячі), Сербії і Чорногорії (понад 20 тисяч), Австралії (близько 14 тисяч), Австрії (близько 12 тисяч), Словаччині (близько 11 тисяч), Грузії (близько 7 тисяч), Угорщині (понад 6 тисяч), Боснії і Герцеговині (близько 5 тисяч), Хорватії (4 тисячі), Таджикистані (понад 3 тисячі), Болгарії (2,5 тисячі), Вірменії (близько 2 тисяч). Водночас, велика кількість українських громадян – представників української тимчасової трудової міграції зосереджена в Іспанії (близько 100 тисяч), Португалії (близько 50 тисяч), Греції (понад 32 тисячі) та інших державах.

Наведені цифри вражають і … лякають. Що буде далі? Як зупинити цей процес? Закордонним українцям живеться в принципі непогано, там вони створили доволі потужні національно-етнічні об’єднання, які виконують функцію національної самоідентифікації тощо. Порівняно з іншими світовими діаспорами, українські (зверніть увагу – наші, а не китайські, мусульманські і т.ін.) громади мають найбільшу кількість різних громадських об’єднань: близько 3 тисяч. Найбільше їх у Канаді – майже тисяча осередків.

Мова – це одвічний та унікальний чинник єднання людей, оскільки дозволяє не тільки однаково спілкуватися, а й мислити, сприймати дійсність в одних і тих самих способах мовного вираження. Мова – це «дух народу, а дух народу – це його мова» (В. фон Гумбольдт).

Проте в дійсності мова також уже не може вважатися стовідсотковою ознакою національної приналежності. Емігранти, особливо наступних поколінь, поступово припиняють використання своєї національної мови, але ж у більшості своїй пишаються при цьому приналежністю до певної нації.

Окрема болюча проблема – використання національної мови як рідної всередині своїх держав, де історично панує функціонування двох або більше мов. У таких випадках офіційно затверджується використання декількох державних мов. Наприклад, чотири мови в Швейцарії (німецька, французька, італійська, ретороманська); по дві мови в Бельгії (фламандська і французька), Фінляндії (фінська і шведська), Канаді (англійська і французька), Лаосі (лаоська і французька) і т.д. Так склалося історично. Лаос – це колишня французька колонія; двомовність Фінляндії – нагадування про те, що колись шведи були там правлячою елітою, хоча зараз нефінське населення складає усього 10%. У той самий час сусідня Швеція має тільки одну державну мову – шведську, хоча там живе чимало фінів, а викладання в університетах здійснюється також і англійською.

Непроста ситуація з колишніми радянськими республіками, де офіційно і фактично панувала національно-російська двомовність, а російська слугувала мовою міжнаціонального спілкування. Сьогодні, крім своїх національних, державною мовою вважається російська в Білорусії і Киргизстані.

Україна також приклад двомовних держав, де паралельно використовується українська і російська мови неоднаково в різних регіонах, а представники титульної нації не завжди носії української мови. Так теж склалося історично ще з часів царської Росії.

З моменту одержання незалежності в Україні також постійно точаться дебати з приводу російської як другої державної, що стало вже черговою козирною картою для політиків під час виборчих кампаній. Найчастіше – це спосіб відсунути гострі соціально-економічні проблеми на другий план, заслонивши їх гуманітарними дискусіями «по колу». Разом з тим – це і спроба підігріти протистояння, породити конфлікти на мовному ґрунті, що особливо неприпустимо відносно старшого покоління, яким вже непросто перевчитися і без помилок говорити українською. Хіба тільки мова визначає справжнє українство і державний патріотизм? Ім’я яскравої особистості, філософа, письменника, всесвітньо відомого хірурга-кардіолога Миколи Амосова було внесено до переліку видатних українців, хоча сам Микола Михайлович народився в Росії і до кінця життя говорив і писав тільки російською.

Інша справа – молодь. Гарне володіння українською для молодого покоління, ровесників незалежної України, – стало звичною справою. Більше того, говорити добірною українською стало модним. Так само, як і знання іноземних мов стає нормою і необхідністю. Це дуже добре. В Україні дуже швидко формується тип мовної особистості майбутнього, коли разом з рідною людина може вільно володіти російською та ще однією, а іноді – двома-трьома іншими мовами світу.

Немає сумніву, що мова потужний інструмент підняття національного престижу і гуртування нації. Але заради досягнення цього мало «законодавчого» прищеплення національної ідеї та запровадження обов’язкового використання державної мови. Для цього ще й треба пробудити глибоку повагу і любов до мови. Для цього необхідно, щоб українська стало мовою високохудожніх творів: романів, вистав, кінострічок, пісень. Для цього потрібно підвищити рівень якості радіо і телебачення, друкованих ЗМІ тощо. Йдеться не тільки і не стільки про мову ЗМІ, хоча і з цим у нас не все гаразд, а про якість продукту, який випускається.

Утвердження української виглядає смішно, коли вона слугує мовою субтитрів російськомовних фільмів або серіалів. Таким собі способом перекладу зрозумілого на зрозуміле, якщо це якісний переклад, що буває далеко не завжди.

Історія і культура. Це два крила, які формують і підтримують національний розвиток і без перебільшення є найважливішими параметрами загальної характеристики нації. Російський філософ Микола Бердяєв визначив націю як єдність історичної долі. Щодо нації в цілому – це так, але не завжди це стосується окремих її представників і навіть спільнот, життя яких може бути пов’язане з різними культурно-історичними подіями і ситуаціями.

Культура та історія Західної України зазнала неабиякого впливу сусідніх європейських держав і націй. Західні українці відрізняються від українців інших регіонів не тільки особливостями мови, а й іншими рисами: більшою чемністю, охайністю, релігійністю тощо.

Національні та етнічні характеристики деформуються і нівелюються у багатонаціональних мультикультурних державах таких, наприклад, як Америка або колишній Радянський Союз. Задля справедливості треба відзначити, що політика СРСР в цілому підтримувала збереження національної ідентичності своїх республік хоча б на поверхневому (видимому) рівні. Влаштовувалися національні фестивалі, функціонували фольклорні ансамблі, здійснювались культурні обміни «днів» одних республік і міст в інших і т.д. Найголовніше – те, що ідеологія багатонаціональної країни утверджувала дружбу, а не протистояння, що повністю суперечило поняттю радянський народ.