7. Мови і культури у єдності відмінностей

Те, що внизу, дорівнює тому, що вгорі, а те,

що вгорі, дорівнює тому, що внизу, аби

завершити чудо речі однієї

(Смарагдова скрижаль)

Міжкультурна комунікація як навчальний предмет і науково-практична галузь займається переважно встановленням відмінних рис і особливостей, на які треба зважувати в різних ситуаціях контактування з іноземцями. Мова допомагає виявити та переконливо проілюструвати національно-культурну специфіку кожного народу. Власне цим питанням присвячений основний зміст книжки, яка зараз у вас в руках.

Постає питання: як бути із встановленням спільного та єдиного між мовами і культурами? Чи не є це найбільш вагомим для досягнення взаєморозуміння при будь якому спілкуванні людей? Чи не слугує єдність ключовим принципом організації людства, де відмінності виростають з єдності, створюючи дивовижну єдність відмінностей мов і культур в цілому світі?

Завершальний розділ буде присвячено цим непростим питанням, відповідь на які допоможе піднятися до філософського рівня розуміння сутності людської мови і культури, їх місця і ролі серед інших проявів нашого буття серед усього, що є на планеті і в Універсумі.

7.1. Єдність як організуюча категорія

Пригадуєте відому філософську тріаду: теза – антитеза – синтез? Останній елемент – це і є мистецтво поєднання та об’єднання того, що розглядається та аналізується. Обґрунтування положення про єдність світопорядку є особливо актуальним саме сьогодні, на початку XXI століття та нового тисячоліття, коли наближається колосальний науковий переворот в усіх без винятку сферах людського знання і практичної діяльності. В основі цієї глобальної революції свідомості очікується інтеграція власне наукового, філософського і релігійного знань, зближення різних світоглядних парадигм і пошук едіноначал, які скеровують існування мікро- і макросвітів, людства і космосу.

Гуманітарні науки, зокрема мовознавство і культурологія, соціальні комунікації і психологія та інші, в цьому відношенні можуть дати більше, ніж будь-які галузі. Спільним ланцюжком практично усіх гуманітарних сфер є її величність Мова - універсальний і найзагадковіший людський дар, який об’єднує й водночас роз’єднує людей, розвиває і в той же час стримує людську свідомість. В основі усього цього - єдині і поки до кінця не зрозумілі закони, виявлення яких має відкрити шлях до усвідомлення самої людини, яка є творцем мови та усього національно-культурного розмаїття.

На наше глибоке переконання, усі прояви мовних та культурних відмінностей та розмаїття так чи інакше є модифікованим вираженням глибинної єдності мов та усіх інших семіотичних (знакових) систем, що створило людство. Єдність мовних, культурних та інших семіотичних картин світу ґрунтується на прийнятті таких трьох аксіом:

1) про єдність свідомості-реальності як симбіозу неподільного середовища людського буття, що відбито в мовах і культурах народів;

2) про єдність для всіх людей ментально-психологічних законів пізнання світу, які лежать в основі мовних та культурних універсалій;

3) про єдність мовної здатності як загальнолюдського дару, що має генетико-біологічну та психо-соціальну природу.

Виділені аксіоми єдності не мають видимих ​​меж і уявляються взаємоперехідними втіленнями єдності вищого порядку - космічної єдності на метарівні Універсуму.

Концепція єдності всього земного, в основі якого лежить єдність космосу та універсуму, не є новою. Формування цієї концепції має тривалу історію з часів стародавніх цивілізацій. Вчення про єдність Космосу пронизує філософію античності. Для Платона Космос, Всесвіт - «єдина живе істота, яка вміщує в собі усі інші живі істоти, як смертні, так і безсмертні» [10: 5]. У новий час поняття природи, наприклад, у Паскаля, нагадує античне уявлення, але воно незрівнянно глибше. Для Паскаля «весь видимий світ не що інше, як непомітна риса на великому лоні природи. Ніяка ідея не наближається до неї ... Це нескінченна сфера, центр якої усюди, а окружність ніде »[10: 5].

Найбільш послідовно концепція єдності усього сущого і неземного розвивалася в східних філософіях і релігіях, яким відома категорія дао. Дао - це першооснова принципу єдності всього світу, в тому числі і людства, першооснова вищого взаєморозуміння людей. Відомий японський філософ-конфуціанець Іто Дзінсай (1627-1705) писав: «Міті (дао) - це ніби дорога, по якій слідує спілкування людей між собою. Вона ж є причиною взаємодії всіх речей. Загальне ім’я їй дао »[56: 152]. Проникнення в зміст цієї східної категорії надзвичайно корисний і нам, сучасним європейцям, бо головним способом досягнення взаєморозуміння людей служить не просто мова, а те, що в неї вкладає людина, яким шляхом вона іде назустріч іншим людям.

Як це не дивно, а найімовірніше, в цьому є своя закономірність, сучасні наукові обґрунтування концепції єдності світу виходять не від філософів, теологів і гуманітаріїв, а від фізиків. У ХХ столітті початок цьому було покладено А.Ейнштейном, якому належить постулат про всезагальну симетрію фізичного світу, тобто природи. Homo Lingualis (лат. «людина мовна» за аналогією відомого словосполучення Homo Sapiens «людина розумна») є частиною природи. Відтак цей закон має працювати і в людській мові, для доведення чого існує достатньо підстав.

А.Ейнштейн прагнув також сформулювати закон, що об’єднує усі силові поля в природі. Учень Ейнштейна, видатний вчений в галузі квантової механіки, Девід Бом (1917-1992), пішов ще далі. З юних років він був одержимий ідеєю єдності мікрокосму та макрокосму. Базовим принципом космології Бома є твердження про те, що реальність єдина, що вона являє собою неподільну цілісність, що лежить в основі усього Всесвіту, в основі матерії та свідомості.

Схожі пошуки не припиняються, а нарощуються у новітній час, що є свідченням початку докорінних наукових і світоглядних змін і кроком до відкриття нового образу світу, який має з’явитись як єдність матерії та свідомості, маси та енергії, матеріального та ідеального. Усе це є в мові, культурі, а мови і культури самі є усім цим, як і все в природі.

Загальні закони, які діють в природі і які вже стали відомими для фізики, математики, біології та інших природничих наук, так чи інакше мають проявлятися в гуманітарних сферах – в мові, семіотиці, культурі.

Так, однин з базових природничих законів відкриває відома теорія рекурсивного аналізу. В його основі – моделювання світу та його фрагментів на основі виявлення суміжних процесів та спільних алгоритмів. На думку сучасного українського математика А.В.Анісімова, алгоритмічна операція є найважливішою для рекурсії. Саме вона задається (програмується) певним чином і має властивість створювати безкінечні класи алгоритмів [Анисимов А.В. Рекурсивные преобразователи информации // Дискретная математика. – 1989. №3. – С.3-18; Анисимов А.В. Компьютерная лингвистика для всех: Мифы. Алгоритмы. Язык. – К., 1991. - С. 18.]. Завдяки цьому в принципі простому закону працюють найскладніші комп’ютерні програми. Математики за допомогою комп’ютерів створили дивовижні рекурсивні ландшафти, в яких будь-яка найменша «територія» побудована так само, як і уся поверхня. Американський філософ Джосайя Ройс (1855-1916) у першому томі своєї праці «Світ та індивідум» («The World and the Individual», 1899 р.) сформулював думку, яка точно передає сутність рекурсії: «Уявімо собі, що якусь ділянку землі в Англії ідеально вирівняли і картограф наніс на неї карту Англії. Немає жодної деталі на англійській землі … яку не відображено на карті… В такому випадку подібна карта повинна включати у себе карту карти карти, і так нескінченно». (Цит. за книгою: Анисимов А.В. Компьютерная лингвистика для всех: Мифы. Алгоритмы. Язык. – К., 1991. - С. 14.)

Чи не та саме відбувається в мові як «проміжному світі» між людиною та природою? І через яке сито треба просіяти усі мови та мовні реалізації (минулі, наявні, ймовірні), щоб віднайти смислові першоелементи та встановити алгоритми їх рекурсій, тобто відтворюваності? Чи можливо це взагалі у туманній за своєю природою семантичні сфері?

Певні закономірності упорядкування та поєднання виявлено для фонетичних одиниць, а рівень звукової організації мови належить, як відомо, до найпростіших за кількістю одиниць та їхньою природою. На основі дослідження процесів лексичної деривації створено теорію словотвірних типів та моделей, що також слугує підтвердженням рекурсивності в мові. Морфологія та особливо синтаксис виявляють власні патерни організації та самоорганізації, в основі чого – дія давно відкритого та обґрунтованого закону аналогії в розвитку мов, закону який демонструє лінгвальні рекурсивні алгоритми в чистому вигляді. У тому, що вже нібито зроблено і розроблено, - більше запитань, ніж відповідей, що свідчить про відсутність чітких алгоритмів відносно мовних одиниць. Звідси – винятки, синкретизм, можливість системно неможливого, як, наприклад, подвійності мотивації у словотворі, перехідності частин мови в морфології або ж еліпсису чи парцеляції в синтаксисі. Іще складніше сфера лексичної семантики на мовному, де спостерігаємо майже суцільну метафоризацію (йде і час, і поїзд, і дощ і навіть «процес обробки металу») і, особливо, - мовленнєво-дискурсивному рівні, де в одне поєднуються в принципі непоєднувані сутності: Я думала, как быстро я стою (М.Цветаева).

Незважаючи на винятки, мовні і культурні картини світу наявно чи приховано зберігають і постійно відтворюють інформацію про спільне та індивідуальне лінгвальних та культурних кодів окремих мовців, конкретних мов народів та усього людства в цілому.

Щодо мови специфічні характеристики виявляються, зокрема, на рівні індивідуальних мовних варіювань, що втілені в неповторності просодики, ритміки, артикуляції звуків, словоуживань, стилістики, інших рис мовлення, за якими ми усі відрізняємось. Щодо національних мовних уявлень, то тут виявляються системні типологічні, контрастивні та універсальні характеристики, які досліджуються відповідними галузями лінгвістики. Наука в цьому відношенні вже накопичила неабиякий матеріал для роздумів. Проте відкритим лишається питання про загальні закони, що лежать в основі цих процесів.

Про загальні закони, які діють в світі живої природи, замислюється й біологія, яка за останні десятиліття перетворилася у провідну науку сучасності. Тож, на підтвердження ідеї загальної симетрії та єдності знань про світ спробуємо дізнатися, чи не діють біологічні закони в мові.

Звернення до біології не є випадковим. Мова за своєю природою є явищем не тільки соціальним, а й психологічним та біологічним, тобто багатоаспектним, як і сама людина – її творець. Однак ні психологія, ні лінгвістика остаточно поки що не відкрили власні базові закони і принципи побудови своїх об’єктів дослідження. Маємо тільки деякі фрагменти. Одним з них, безсумнівно, є фонологічна матриця М. С. Трубецького, в якій, подібно до системи хімічних елементів Мендєлєєва, представлено унаочнені закономірності фонологічної системи. Щодо інших мовних рівнів – особливо похвалитися поки що нічим. Зроблено дуже багато, однак немає найголовнішого – принципових моделей існування й розвитку мовних підсистем та людської мови в цілому.

Подібна ситуація склалася в інших гуманітарних науках. Відомий сучасний російський мовознавець В’яч. Вс. Іванов з цього приводу пише: «Зараз в усьому світі гуманітарні науки переживають глибоку кризу. Хоча теоретично багатьма усвідомлюється, що слідом за біологією та частково спираючись на її досвід, науки про людину почнуть зближення з основними галузями точного знання…». (Иванов Вяч. Вс. Лингвистика третьего тысячелетия. Вопросы к будущему. – М., 2004. - С. 10.)

Отже, чи не єдиною галуззю наукових знань, яка, будемо сподіватися, вже володіє певними знаннями про базову модель життя, є на сьогодні молекулярна біологія, яка вивчає способи збереження та передачі генетичної інформації. У 50-ті роки ХХ ст. було виявлено, що спадковість записується на хромосомному рівні за допомогою комбінацій „літер” хімічної азбуки – формули ДНК. В якості головних „літер” використовується чотири хімічних радикала, які в комбінаціях створюють „тексти” генетичної інформації. Це відомо зараз кожному школяреві.

Лінгвісти в різних куточках світу теж намагаються довести, що знайдений генетиками закон працює і в людській мові. Першим, хто почав доводити спільність законів мови і природи був видатний німецький мовознавець Август Шлейхер (1821-1868) , засновник так званої натуралістичної школи в історії мовознавства. Як це часто буває, його відразу висміяли й оголосили таким собі „аутсайдером” лінгвістики. Можливо, хоч б тепер лінгвістика зітре клеймо вульгаризатора з імені цього геніального вченого, який ще у другій половині ХІХ ст. під впливом панівної тоді теорії еволюції Ч.Дарвіна та на якомусь тільки йому відомому інтуїтивному рівні почав розуміти мову в світлі загальних законів розвитку життя і природи.

Більш конкретно гіпотезу про ізоморфність, тобто взаємну структурну подібність, мовного та біологічного кодів сформулював відомий російський та американський філолог Роман Якобсон (1896 – 1992) приблизно через сто років після Августа Шлейхера, зазначаючи, зокрема, таке: „Лінгвістика поділяє з біологією точку зору, згідно з якою стабільність та варіативність закладні в одній й тій самій структурі та імлікують одне одного ”. [Якобсон Р. Избранные работы. – М.: Прогресс, 1985. - С. 395-396].

Особливо бурхливо події почали розгортатися зараз, завдяки працям Т.М.Гамкрелідзе, В.В.Маковського, Анжела Ґарція, Перрі Маршала, інших

вчених. Т.М.Гамкрелідзе з цього приводу зазначає, що хід думок вчених приблизно такий самий, як і у Р.Якобсона: „Подібно до того, як фраза – це сегмент певного мовного тексту, який укладено за допомогою лінійної послідовності незначної кількості вихідних дискретних одиниць ... так окремий ген співвідноситься з певним сегментом довгого ланцюжка нуклеїнових кислот, які побудовані на основі чотирьох хімічних радикалів” [Иванов Вяч. Вс. Лингвистика третьего тысячелетия. Вопросы к будущему. – М., 2004. - С. 10].

Ідея ізоморфності мовного та генетичного кодів дозволяє пояснити механізм сприйняття/зчитування/перекладу/розуміння або ж нерозуміння.... мовної та будь-якої семантично організованої інформації, яка є закодованою послідовністю ланцюжків безкінечних комбінацій смислових елементів. Щодо їхньої кількості, то це окреме питання, до якого ми ще повернемось.

Торкаючись проблеми прояву біологічних закономірностей в мові, не можна не сказати про суттєві зрушення у розвитку біолінгвістики – синтезованої дисципліни, яка має пролити світло на біологічні механізми мовленнєвої діяльності, дати відповіді на питання про те, як і коли мова з’являється в свідомості та імплементується в мозку, як розвиваються мовні здібності, як взаємодіють мовна система з іншими інформаційними системами і т.ін.

Думається, що саме такі ідеї є найбільш плідними для встановлення новітньої наукової парадигми в мовознавстві та суміжних галузях. Принаймні вони зв’язують мову і життя людини у біологічному, тобто природному його прояві, доводять, що все суще містить певну генетичну інформацію, а значить знання найвищого порядку. Характерно, що з самого початку молекулярна генетика почала використовувати лінгвістичну термінологію.

Найголовнішим на сьогодні вже постає не завдання доведення ізоморфізму між мовним та генетичним кодами, а пояснення того, чому саме такий симетричний ізоморфізм є можливим. На думку Романа Якобсона, мовний код є результатом пізнішого філогенетичного конструювання за моделлю генетичною. На думку ж Франсуа Жакоба, видатного біолога-генетика сучасності, це є результатом аналогічного структурування різних інформаційних систем при аналогічних функціях. Проте обидві думки, як бачимо, незаперечно базуються на наявності такої взаємної симетрії мовного і генетичного кодів. Крім того, фахівці з нейролінгвістики схиляються до висновку про те, що живий мозок наділений властивістю до розуміння, яка базується на аналогових процедурах завдяки мові, яка «окупувала» та адаптувала під себе мозок людини. Діти вже народжуються з мозком, який готовий до оперування синтаксичними та семантичними процедурами (Див.: Сергиенко Е. А. Раннее когнитивное развитие: новый взгляд. М., 2006; Черниговская Т.В.От коммуникационных сигналов к языку и мышлению человека: эволюция или революция // Российский физиологический журнал им. И. М. Сеченова. 2008. № 94. – С.3-9; Fitch W.T., Hauser M. D., and Chomsky N. The evolution of the language faculty: Clarifications and implications. Cognition, 2005, 97(2), р. 179-210; Penrose R. Shadows of the Mind: A Search for the Missing Science of Consciousness. Oxford University Press, 1994; Deacon T. The Symbolic Species. The co-evolution of language and the human brain. London: Penguin Books, 1997).

Біологічна еволюція мозку зробила, таким чином, ривок у бік використання рекурсивних правил та ментальних репрезентацій, створивши тим самим основу для мислення і мови як засобу створення (чи, може, входження до) особливої інформаційної сфери на планетарному рівні – ноосфери.