3.2. Мовна картина світу

… И образ мира, в слове явленный,

И творчество, и чудотворство…

(Борис Пастернак)

У багатьох випадках мова є засобом матеріалізації різноманітних картин світу, які створює свідомість. У той же час, поняття мовної картини світу самостійне і ключове серед інших картин світу.

Одним з найперших ідею про мову як інструмент інтерпретації світу і як «дух народу» на початку ХІХ ст. висловив геніальний німецький мовознавець Вільгельм фон Гумбольдт.

Замислимося хоча б над деякими з його тверджень: «Різні мови – це не різні позначення однієї і тієї ж речі, а різні бачення її … Мови та відмінності між ними … повинні розглядатися як сила, що пронизує всю історію людства»; «Мене нескінченно приваблює внутрішній … таємничий зв’язок усіх мов і перш за все найвища насолода – із кожною новою мовою долучатися до нової системи думок і почуттів»; «… різні мови є для нації органами їх оригінального мислення і сприйняття» та ін.

Існування мовної картини світу (МКК) зумовлене гносеологічним чинником – процесом пізнання, яке є невід’ємною сутністю людини. У реальному світі існують предмети і явища, у свідомості – поняття, а в мові –слова, інші мовні одиниці, що відображають зміст свідомості.

Мовна картина світу - одне з найважливіших понять міжкультурної комунікації та лінгвокультурології; відбиті в категоріях (частково і в формах) мови уявлення певної національної спільноти про дійсність. Мовні картини світу є неповторними і певним чином впливають на мислення носіїв конкретної мови і культури.

Інакше кажучи, мовна картина світу є образом свідомості-реальності, інтегрованого знання людини про світ, і разом з тим – це відбиток дивовижної творчості людського духу і свідомості, результат чарівного чудодійства, що так точно підмітив Борис Пастернак: … И образ мира, в слове явленный, И творчество, и чудотворство.

3.2.1. Гіпотеза лінгвістичної відносності

Мовна картина світу слугує підґрунтям національно зумовленої інтерпретації світу, що певною мірою впливає на мислення, свідомість і світосприйняття мовців певної національної спільноти. На цю властивість мови також звернув увагу В. фон Гумбольдт, що стало основою його філософії мови. Його концепція мала багатьох послідовників. Видатні мовознавці і психологи були прихильниками ідеї впливу мови на світобачення людини.

Найяскравішим прихильником цієї ідеї у XIX ст. були американський лінгвіст В. Д. Уітні (1827-1994), який прямо зазначав, що «кожна мова має ... властиву тільки їй систему усталених відмінностей, свої способи формування думки, відповідно до яких перетворюються зміст і результати розумової діяльності людини ... увесь запас його вражень, у тому числі індивідуально набутих, його досвід і знання світу», і німецький мовознавець і філософ Г. Штейнталь (1823-199), який ставив розвиток мислення в пряму залежність від розвитку соціального середовища, частиною якої є мова.

Пік розвитку цієї ідеї припадає на діяльність американської школи етнолінгвістики, представленої працями Франсіса Боаса (1852-1942), Едварда Сепіра (1884-1939) і Бенджамена Уорфа (1897-1941). Ф. Боас, зокрема, зазначав, що «мови різняться не тільки за характером складників їх фонетичних елементів і за звуковими групами, але також і за групами ідей…» і що «особливості мови очевидним чином відбиваються в поглядах і звичаях народів». Саме ці думки з найбільшою виразністю були розвинені у відомій гіпотезі лінгвістичної відносності Сепіра-Уорфа, яка виникла приблизно сто років тому і мала значний резонанс в усьому світі, але була повністю розгромлена в радянському мовознавстві. Критикувалася ця теорія і багатьма зарубіжними вченими. Та й зараз, коли активно розвивається лінгвокультурологія і етнолінгвістика і коли просто не можна не посилатися на імена класиків цих наук, їхня теорія продовжує викликати більше претензій, ніж захоплення.

Не будемо намагатися реабілітувати цю гіпотезу і сперечатися з її критиками. По-перше, тому, що вона цього не потребує, бо багато її положень очевидні. По-друге, тому, що в дечому мають рацію і противники гіпотези Сепіра-Уорфа, яка нагадує проблему софістичних дебатів. Зазначимо лише, що ця гіпотеза, хоч і відбиває крайнощі в дихотомії мови і мислення, була щирою спробою розібратися в причинах мовного і етнічного розмаїття на певному витку лінгвістичних та інших наукових знань про світ.

Очевидним є те, що це була спроба провести аналогію між відкритим у той час принципом відносності у фізичній теорії А. Енштейна і законами, які керують формуванням картини світу у свідомості людей під впливом мови. Можливо, найцінніше в цій гіпотезі і полягає в тому, що її автори зуміли вловити цю аналогію і виявити в ній непевні прояви загального закону симетрії, що пронизує все наукове пізнання і весь фізичний і духовний світ, у якому живе людина.

Найближче до утвердження цієї думки підійшов Б. Уорф, який прямо писав: «Ми стикаємося, таким чином, з новим принципом відносності, який свідчить, що подібні фізичні явища дозволяють створити подібну картину всесвіту лише при схожості або, принаймні, при співвідносності мовних систем». Іншими словами, це може означати тільки одне: наші знання про картину світу формуються відносно нашої мовної картини світу. Якщо ж у цьому формулюванні зняти абсолютизацію, додавши одне лише слово «також», то все стане на свої місця, а саме: картина світу свідомості формується також і під впливом мовної картини світу. Додане також охоплює тут усі когнітивні процеси людської свідомості, включаючи як індивідуальні особливості пізнання дійсності, так і загальні закони гносеології.

Як матеріал дослідження Б. Уорф взяв частини мови і такі мовні категорії, як час, число, кількість у туземних мовах, зокрема в мові індіанців племені хопі, у порівнянні із так званим «середнім європейським стандартом» (Standard Average European). Справді, в європейських мовах є слова, що позначають різні відрізки часу: літо, зима, ранок, полудень і т.д. Це, як правило, іменники. У мові хопі всі темпоральні слова не іменники, а близькі до наших прислівники. Немає у мові хопі й гіпероніму (загального слова) час для об’єктивації цілісного поняття про час. Інакше побудована там і дієслівна система часів. Особливу роль у хопі відіграє тривалість події. Розвиток події зумовлено і підготовлено його ранніми стадіями. Це позначається на нормах поведінки індіанців-хопі. Особливу роль відіграє підготовка до події. Будь-яка подія складається з її оголошення, зовнішньої та внутрішньої підготовки, прихованої участі і наполегливого впроваджування її в життя. У суспільстві існує навіть посада головного глашатая події і т.д.

Досліджуючи мови корінних американських індіанців, Е. Сепір і Б. Уорф відкрили багато дуже цікавих фактів мовних розбіжностей з англійською та іншими європейськими мовами. Добре, що вони це встигли зробити до майже суцільного знищення корінних американців.

Найголовнішим виявилося те, що за цими мовними особливостями американських аборигенів відкривалися шляхи розуміння особливостей їхнього світобачення та способу мислення взагалі. Крилатою стала цитата Б. Уорфа: «Ми розчленовуємо природу в напрямку, що підказує наша рідна мова. Ми виділяємо у світі явищ ті чи інші категорії не тому, що вони самоочевидні; навпаки, світ постає перед нами як калейдоскопічний потік вражень, який повинен бути організований нашою свідомістю, а це означає в основному – мовною системою, що зберігається в нашій свідомості. Ми розчленовуємо світ, організуємо його поняття та розподіляємо значення так, а не інакше в основному тому, що ми учасники угоди, яка визначає подібну систематизацію. Ця угода має силу для певного мовного колективу і закріплена в системі моделей нашої мови».

Розвиваючи ці ідеї, видатний німецький мовознавець Лео Вайсгербер (1899-1985) та інші вчені також намагалися довести, що саме мова визначає мислення і процес пізнання людини, і, відповідно, його культуру, поведінку і всю цілісну картину світу. Л. Вайсгербер, зокрема, вважав що китайці та греки по-різному бачать зіркове небо, оскільки він нарахував 283 китайських назв зірок і тільки 48 – у греків.

Люди, що говорять різними мовами, створюють різні картини світу, і мовні відмінності, звичайно ж, впливають на зміст мислення. Наприклад, українець говорить «десять пальців», а англієць – «eight fingers and two thumbs», українське «двадцять пальців» відповідає англійському «еight fingers two thumbs and ten toes». Як це не дивно, але частини однакового для усіх людського тіла членуються різними мовами неоднаково, в чому переконуються кожний, починаючи вивчати іноземні мови.

Скарбницею мовної своєрідності виступає фразеологічний фонд. Специфіка, наприклад, французької ментальності яскраво постає, зокрема, при зіставленні французьких фразеологічних зворотів із східнослов’янськими, українськими і російськими. Так, вважається, що у французькій фразеології набагато більше, ніж в українській і російській, виявляється тяжіння до числової й анатомічної точності. Француз не просто прогулюється назад і вперед, а робить своїх сто кроків; коли він упав і вдарився, то йому не просто аж іскри з очей посипалися, а засвітилося тридцять шість свічок тощо. Припускають, що така точність французького мислення пов’язується з мовою Р. Декарта.

Щодо слов’янських та деяких інших європейських мов знаковими є певні сакральні числа (три, сім, сорок), навколо яких побудовані фразеологізми, приказки, прислів’я. Пор. рос.: Семеро одного не ждут; Семи пядей во лбу; За семь вёрст киселя хлебать; Сгонять семь потов; Семь пятниц на неделе; За семью замками; Седьмая вода на киселе; На седьмом небе. Негативне значення для східних слов’ян має число 13, а от для монголів – 7. Пояснити це сучасним станом ментальності вже неможливо. За цим – давня історія культури, вірувань, що тільки частково передається від покоління до покоління.

Отже, зазначені факти вказують на те, що найперші мовні коди пізнання світу з’явилися на етапі становлення етносу і його мови, і ці архаїчні коди свідомості у новому вигляді живуть у сучасних мовах, які певною мірою скеровують напрям свідомості їх носіїв. Проте не настільки, щоби вважати мову вирішальним чинником людського способу мислення і свідомості. Мова створює своєрідний матеріально-ідеальний (звуко-смисловий) каркас думок, свідомості, зміст та глибинне наповнення яких здійснюється в межах концептуальних картин світу соціуму та особистості.

Мовній картині світу протистоїть наукова картина світу (НКС), яка є результатом пізнавальної діяльності людства, відбиваючи наукові знання суспільства про світ. Існує стільки видів наукових картин світу, скільки є розділів знань, наприклад, фізична, математична, хімічна, правова картини світу тощо. Мовну картину світу, на відміну від наукової, називають наївною, оскільки мовні тлумачення не завжди збігаються із науковими за обсягом та змістом. Особливо це стосується метафоричних значень або поетичних уживань.

Так, з точки зору медицини і анатомії людини, серце – це конусоподібний м’язовий орган, що розташований у грудній клітці і призначений для забезпечення кровообігу організму. Для мовної свідомості поняття серця – це набагато більше. Зі словом серце в більшості мов світу пов’язується символ почуттів і переживань людини: кохати всім серцем, відчувати серцем, серденько плаче тощо. Величезним є спектр похідних від цього слова: сердечний, безсердечний, сердитися, добросердність, милосердя, милосердний та ін.

Українська народна творчість прониза образом серця, серденька, що уособлює кохання і смуток, радість і сподівання:

Сонце низенько, вечір близенько,

Вийди до мене, моє серденько

(З народної пісні)

Видатний український філософ Дмитро Чижевський вважається засновником філософії серця на українському ґрунті, що зумовлюється підвищеною емоційністю та особливим ставленням українців до людських почуттів. Однак це також уже площина концептуального поля нації, або концептосфери – сфери, що визначає особливості національного світосприйняття та духовного розвитку народу.