1. Визначення та історія виникнення міжкультурної комунікації

Міжкультурна комунікація (з англ. intercultural communication) – це наука і навчальна дисципліна, яка вивчає особливості вербального (мовного) та невербального (немовного) спілкування людей, що належать до різних національних та лінгвокультурних спільнот.

Як більшість наук, серед яких і мовознавство, міжкультурна комунікація (далі будемо вживати також МК) виникла з практичних потреб суспільства. Практична сфера міжкультурної комунікації бере свій початок з найдавніших часів, коли людям доводилося встановлювати різні контакти з чужинцями. Немає сумніву, що найперші міжетнічні чи навіть міжплемінні стосунки вимагали толерантності, певних знань про міжкультурні відмінності, які мали враховуватися, і т. ін. У пізніші часи з появою дипломатичних стосунків інформація про національно-культурні особливості різних країн стає складником професійної міжнародної діяльності. Особливої потреби навички у сфері міжкультурного спілкування набувають у час бурхливого розвитку міжнародних контактів, який розпочався у сімдесятих роках ХХ століття.

Задовго до того, як міжкультурна комунікація сформувалася в окрему галузь знань, багато питань, що стали для неї фундаментальними, піднімалися в працях Аристотеля, Г. Лебніца, Ф. Вольтера, Й. Гердера, І. Канта, Г. Гегеля, В. фон Гумбольдта, К. Фослера, О. Потебні, В. Вундта, Ф. Боаса та багатьох інших видатних вчених.

Необхідність теоретичної розробки спеціального курсу, а пізніше й окремої інтердисциплінарної науки міжкультурної комунікації виникла відразу після Другої світової війни. Народилася ця ідея не без участі спецслужб різних країн і передовсім США. Досвід інтернаціональної співпраці під час війни і після неї, зокрема активістами Корпусу миру, яких відряджали до різних країн для допомоги, виявив брак знань і навичок у міжкультурному та міжетнічному спілкуванні, що призводило до невдач у позитивних намірах волонтерів. Це стало поштовхом створення у 1946 р. у США спеціального Інституту служби за кордоном (Foreign Service Institute), який очолив відомий американський лінгвіст Едвард Холл (1914-2009). Дивовижна річ! Мовознавець очолює спеціальний інститут, який займається стратегією та тактикою підготовки дипломатів, розвідників, волонтерів Корпусу миру, міжнародних військових та інших фахівців, які направляються за кордон. Крім того, створення такого інституту має сприяти усуненню міжрасових та міжетнічних конфліктів – завжди гострої для Америки як мультинаціональної держави проблеми. Тому з самого початку Е. Холл залучає до своєї команди фахівців різних наук – психологів, етнологів, антропологів, соціологів, культурологів та ін., що відразу сформувало міжкультурну комунікацію як інтегровану галузь.

Класичною залишається праця Е. Холла «Безмовна мова» («The Silent Language»), надрукована у 1959 р., у якій представлено теоретичні підвалини міжкультурної комунікації як дисципліни, що має вивчати взаємозв’язок між культурою та комунікацією через виявлення притаманних різним народам культурних моделей (патернів) (cultural patterns of interaction). Подальший розвиток міжкультурної комунікації як науки та навчальної дисципліни так чи інакше відбиває основні положення Е. Холла.

Інтерес до міжкультурної комунікації в Європі пробуджується пізніше, свідченням чого є включення цього курсу до університетських програм тільки у 70-80-х роках ХХ ст. Із потребами євроінтеграції, розширенням Євросоюзу міжкультурна комунікація стає особливо популярною. В Україні, так само, як в інших незалежних країнах колишнього СРСР, робляться тільки перші кроки щодо утвердження міжкультурної комунікації як науки та навчальної дисципліни, що є відбитком радянських освітянських стереотипів.

У колишньому Радянському Союзі увага зосереджувалася в основному на краєзнавчих та лінгвокультурологічних питаннях. Гострі кути, пов’язані з міжнаціональними конфліктами, непорозуміннями міжкультурного характеру, оминалися та приховувалися. СРСР постійно підтримував і, зрештою, тримався на ідеї співдружності націй та народностей, яких було більше 130 на великій території від Європи до Китаю. Звичайно, це було значним геополітичним надбанням століття. Проте час від часу міжнаціональні та міжмовні конфлікти все одно виникали або визрівали, що виявилося після розвалу СРСР у 1991 р.: Чечня, Прибалтика, Грузія, Придністров’я і т.д. Страшною катастрофою обернувся міжнаціональний конфлікт у колишній Югославії. Головним для нових країн і народів стає утвердження незалежності та національної ідентичності. В умовах глобалізації, економічної залежності від інших країн, розгортання міжнародного бізнесу ці процеси можуть бути потенційно непримиримими, що потребує пошуку компромісів, важливий складник яких – правильна стратегія і тактика ділового та міжособистісного спілкування в мультикультурному середовищі.

Отже, міжкультурна комунікація як галузь знань і навчальна дисципліна необхідна не тільки в пізнавальному плані, а й у цілях пошуку толерантних шляхів спілкування між різними народами, встановлення комунікаційного комфорту на планетарному рівні – запорукою миролюбних відносин між людьми, націями, країнами.

Популярність міжкультурної комунікації стрімко зростає. Достатньо ввести («загуглити» – від Googlе, як зараз кажуть) ключові слова в інтернеті, щоб переконатися в тому, що за останні роки утворилися солідні міжнародні організації, асоціації, товариства, що об’єднують фахівців з МК, видаються спеціалізовані журнали з галузі, друкуються книжки, проводяться численні конференції, семінари і тренінги. Разом з тим усе частіше лунають нарікання на розмитість МК як наукової галузі й навчальної дисципліни, що позначається на відсутності чіткості у визначенні об’єкта та предмета вивчення, відсутності загальних теоретичних основ і усталеної метамови (термінологічного апарата), еклектичності концептуальних підходів і т.д. Усе це дійсно так, що пояснюється відносною молодістю науки, яка поки що перебуває на шляху становлення та виокремлення серед інших суміжних наук і напрямів. Разом з тим, найголовніші крапки над і поставити вже можна й треба, розпочавши з традиційного для будь-якої науки окреслення об’єкта і предмета вивчення.