1. Суть педагогічного спілкування.

Багата педагогічна практика переконує, що ніякі універсальні методики, тести й питальники, спостереження й експерименти не можуть замінити головного у навчально-виховному процесі — безпосереднього спілкування з дітьми.

Педагогічне спілкування — це форма взаємодії вчителя і учнів, котра виконує певні навчальні та виховні функції й спрямована на створення сприятливого психологічного клімату.

Психологічний клімат колективу — це якісна сторона міжособистісних стосунків, що проявляються у вигляді сукупності логічних умов, котрі сприяють чи перешкоджають продуктивній спільній діяльності й всебічному розвиткові особистості в групі.

Педагогічне спілкування, як і будь-яке інше спілкування, поділяється на вербальне та невербальне.

Вербальне спілкування — спілкування за допомогою слів, мови.

Невербальне спілкування — спілкування за допомогою міміки та пантоміміки за відсутності усного мовлення.

Завдання педагогів полягає у тому, щоб зробити педагогічне спілкування максимально безконфліктним, адже конфлікти, що народжуються на тлі щоденних “розходжень” у поглядах, а потім визрівають на ниві суперечностей і протиборства різних думок, потреб, бажань, стилів життя, надій, інтересів та особистісних особливостей, зрештою починають являти собою ескалацію щоденного супротиву у сфері принципових та емоційно зумовлених зіткнень, котрі порушують особистісний та міжособистісний спокій.

Навчальний процес, збудований на “суб’єкт — об’єктних” стосунках, де переважає репродуктивна діяльність, породжує певну сукупність непорозумінь, що призводять до уповільнення особистісного розвитку вихованця, й стають основою для безлічі конфліктів. До такого роду непорозумінь належать зокрема суперечності між:

• об’єктивно необхідними продуктивно-творчими й реально існуючими репродуктивними методами навчання, котрі відводять вихованцеві пасивну роль відтворювача накопичених людством знань;

• природним способом активізації пізнавальної діяльності та наявною у практиці системою інтенсифікації діяльності вихованця на підставі соціального примусу;

• вчителем і вихованцем; вчителем і класом.

Способом вирішення названих суперечностей може слугувати педагогічна взаємодія, котра еволюційно розгортає “суб’єкт — об’єктні” стосунки у “суб’єкт — суб’єктні”, роблячи ставку на особистісно зорієнтоване виховання й навчання, що відкриває реальні можливості для максимального усунення конфліктів і створює якнайсприятливіші умови для навчання кожного вихованця початкам творчого підходу (нехай і на різних ступенях) до вирішення наявних проблем.

Правим був В.О.Сухомлинський, закликаючи учителів до організаціі такого педагогічного спілкування, при якому ініціатива виходитиме не від учителя, а від вихованців. А для того, щоб в центр уваги поставити учня, вчителеві необхідно вміти по-справжньому відчувати дітей, емоційно ідентифікувати себе з ними, оскільки лише співпереживання породжує живу співтворчість.

Вирішенню поставленого завдання сприятиме розвиток учителем у собі такої риси як комунікабельність.

Комунікабельність — риса особистості, здатність її до спілкування з іншими людьми, прихильність до них, доброзичливість, товариськість.