3. Класифікація переконань. Форми переконання як способу педагогічного впливу. Вимоги до переконання як до методу комунікативної взаємодії. Умови ефективності переконувального впливу.

Розрізняють:

— переконання як систему знань, поглядів і норм поведінки;

— переконання як спосіб формування системи знань, поглядів і норм поведінки, зміни хибних поглядів і відношень.

Форми переконання як способу формування нових поглядів і відношень, тобто способу педагогічного впливу:

— особистий приклад учителя; — розповідь учителя;

— дискусії; — диспути.

Використовуючи результати досліджень А.Г. Ковальова, можна виділити наступні вимоги до переконання як до методу комунікативної взаємодії:

— відповідність змісту і форми переконання рівню вікового розвитку особистості;

— врахування індивідуальних особливостей вихованця, його справжньої життєвої позиції;

— обов’язкове поєднання узагальнюючих положень (принципів і правил) з конкретними фактами й прикладами;

— обов’язкове використання аналізу фактів поведінки, які добре відомі всім співбесідникам;

— глибока віра педагога у свою справу.

Використовуючи дослідження психологів, можна виділити наступні умови ефективності переконувального впливу:

— авторитет учителя;

— сила змісту переконуючого впливу;

— врахування особливостей психіки вихованця;

— урахування інтелектуально-емоційного та психічного станів об’єкта і суб’єкта переконуючої дії;

— єдність думки, почуття і вольового стимулювання переконуючого впливу;

— аргументованість, чітка доказовість висунутих положень;

— переконаність самого вихователя, вірність своєму слову;

— активна взаємодія об’єкта і суб’єкта переконуючої дії;

— бачення у вихованцеві позитивних начал (рис та якостей), опора на які власне й стає основою довір’я вихованця та вихователя;

— відсутність силового тиску з боку вихователя;

залучення учнів до колективної та самостійної діяльності, у якій власне шляхом вправляння й виховується те, у необхідності чого вихователі прагнуть переконати вихованців.

4. Теза, аргументи, способи доведення, умовиводи (висновки) як складові переконувального впливу. Типові помилки при доведенні

Увесь навчально-виховний процес спрямований на формування у школярів наукового світогляду, провідним структурним елементом якого є знання як основа переконання. Знання швидше стають переконаннями, якщо вони аргументовані й чітко доказові. У такому разі переконання є стійкими, оскільки базуються на впевненості в їх дійсності. Отже, аргументація — основа процесу переконання.

Чітко переконати — означає довести логічно, тобто звести певні положення до очевидних, які не викликають сумніву.

Складовими елементами доведення є: теза, аргументи та демонстрації, тобто способи доведення.

Теза — це твердження, яке потрібно довести.

Аргументи — це те (факти, положення, позиції тощо), за допомогою чого доводять тезу. Тобто аргумент — це судження (або сукупність суджень), що наводиться на підтвердження іншого судження.

Під час демонстрації на базі теоретичних викладок, аналізу життєвих та експериментальних фактів роблять умовиводи, які доводять тезу.

Теза повинна бути сформульована чітко, однозначно, не допускати різнотлумачення й залишатися незмінною упродовж всього доведення.

Для доведення тези підбираються аргументи, істинність яких не викликає в учнів сумнівів (факти, аксіоми, вже вивчені положення тощо), і є для неї достатньою підставою.

Отже, доведення певної тези з деякої теми може здійснюватися лише тоді, коли в учнів є достатній запас знань та відомостей з цієї проблеми.

На підставі аргументів робиться умовивід (висновок). Слід мати на увазі, що у логіці висновок робиться на основі двох засновків (тобто посилок). Іншими словами, умовивід робиться на підставі двох аргументів.

Типові помилки при доведенні:

— підміна тези;

— доведення більшого або меншого, ніж є у тезі;

— обраний аргумент не є достатньо підставою для доведення тези;

— “зачароване коло” — в якості аргументів обираються положення, які фігурують у тезі;

— “аргументація до особистості (людини)” — замість доведення тези здійснюється намагання все звести до позитивної чи негативної характеристики людини;

“аргументація до публіки”

— замість переконливого доведення здійснюється звертання до почуттів аудиторії.